26 КВІТНЯ 2018


Ми в соціальних мережах




Наш банер

<a href="http://www.lib.kr.ua/" target="_blank" title="Обласна біліотека для юнацтва ім. Є. Маланюка"><img title="Обласна біліотека для юнацтва ім.О.М.Бойченка" alt="Обласна біліотека для юнацтва ім.О.М.Бойченка" width="170" height="78" border="0" src="http://www.lib.kr.ua/images/ban_boy.jpg" />
Обласна біліотека для юнацтва ім. Є. Маланюка

koda.gif
mincult.gif
ukc_gov_ua.png
4uth_gif.gif
200x70.png
timo.kr.ua




Надай простір для власної фантазії – пиши історію разом з нами!

Ім'я:
Телефон: Потрібно на випадок., якщо Ви будуте переможцем
Продовження: Максимум 300 сивмолів
Промінчик сонця пробився крізь фіранки й теплою рукавичкою погладив мене по щоці. Сон почав відступати. Потім промінчик повернувся і залоскотав мене у носі. Я остаточно прокинувся.
На письмовому столі червонуватим кольором виблискував диплом про здобуття вищої освіти. Так, сьогодні ж перший день мого нового життя!
Адміністрація
Але що чекає на мене в цьому новому житті? Викладачі розказували про світле майбутнє. Проте... я не хотів замикатися в офісі, перетворюючись на сіру істоту, що одноманітно проживає день за днем, аби дотягнути до пенсії. Ні, мені потрібна була мета, справжня мета, яка б зробила моє життя не даремним. Ольга Мігель
Нове життя, нові друзі, нові звершення, перемоги...Я зроблю усе, щоб бути найщасливішою людиною на Землі. Тож почну день з пошуку роботи і перший пункт призначення буде анна
А й справді, куди піти в першу чергу? У батька є знайомі і досить впливові, але я хочу спробувати власні сили. І так чуєш майже кожен день: "Ми для тебе і те, ми для тебе і се. А ми в твої роки..." Ні, я сам знайду собі роботу. Bilich
Наступного дня, набравшись рішучості та стовідсоткової впевненості, що все в мене вийде якнайкраще, я прямую до найпрестижнішої компанії міста. Офіс знаходився недалеко від мого будинку і я вже за декілька хвилин стояв перед мармуровими сходами, які закінчувались масивними дубовими дверима. У приймальні молода симпатична дівчина, на бейджі якої було крупними літерами написано: РЕФЕРЕНТ, зустріла мене досить люб'язно. Олексій
Записавши моє прізвище, ім'я та інші дані, дівчина промовилась, що чекають на мене вже декілька днів. Я довго не міг зрозуміти, як так могло вийти, адже ще вчора я сам не знав, що прийду сюди.
В ході подальшого спілкування я зрозумів, що мене, вочевидь, з кимось переплутали і пропонують мені посаду, що призначалась для того Когось.
Олексій
Що це буде за робота і в чому полягатимуть мої обов'язки, мені ще ніхто точно не сказав, але дали тонкий натяк, що робота дещо небезпечна, але високооплачувана. Я зробив вигляд, що я саме той, на кого вони чекали, і мені все відомо про умови праці. Врешті-решт я підписав всі необхідні документи і офіційно був зарахований того ж дня на роботу.
Олексій
Погодився я на такий зухвалий вчинок вже не скільки з необхідності свого працевлаштування, а з надмірної цікавості, що ж буде далі? Alex
Перші підозри на те, що я знайшов собі пригоди на п’яту точку, виникли, коли я побачив директора. Кремезний, з білим, як папір, волоссям і очами кольору смоли, він щось шкрябав за своїм столом, заваленим кипою різних папірців. Почувши, як прочинилися двері, він підвів очі і гострим, пронизливим поглядом, мов рентгеном, пропік мене аж до кісток. Застрявши у дверях, я ніяк не осмілювався зайти до кабінету. Ольга
Аж тут мій погляд упав на табличку з ім’ям цього «білого ведмедя» . На повністю чорному фоні, сяючи і переливаючись всіма кольорами веселки, красувалося його ім’я – Аметист Аврелій Захарович. «Дивне ім’я для нашого століття. Це ж скільки в нього грошей, щоб отак випендрюватися на одній лише табличці?!», - подумав я. Ольга
Вигляд кабінету теж захоплював подих. Гігантська площа, як для однієї кімнати, була заставлена меблями, виготовленими з породи якогось темного дерева. Не було жодного вікна, жодної люстри, проте світло лилось немов звідусіль. На поличках стояли якісь дивні фігурки чи то людей, чи то тварин. Ольга
Склянки з мерехтливим розчином блищали, відбиваючи зайчиків на стелю. Проте найбільше мене здивувало дерево в кімнаті. Хоча, скоріше, не скільки дерево, скільки стовбур, адже ні коріння, ні крони я так і не розгледів. В ньому глибокою чорнотою зіяло дупло в людський зріст. «Ну, ось зараз вистрибне з нього білий кролик, і я стану Алісою нового часу». Ольга
Аврелій Захарович все ще пропалював мене поглядом.
-Ти хто такий?, -прозвучав його басистий голосочок. Набравши побільше повітря для хоробрості, вичавлюю:
- Молот Степан Назарович до ваших послуг.
- І?
- Нуу…, - ще більше зніяковівши, додаю, – я працюю у вас із сьогоднішнього дня. Мене секретарка до Вас направила.
-Гм... я очікував когось… більшого.
Звичайно, більшого, вони ж взагалі не мене чекали. Хоч я й під два метри зростом, але худий, наче сірник після згоряння. З мене ще в дитинстві сміялися, казавши: «Ти не Молот, а очеретина якась».
Ольга
- Ну, добре, якщо Вас направили до нас, то, напевно, Ви маєте видатні здібності. З контрактом Вас ознайомили (ага, наче я встиг його прочитати…). Що ж іще…, - втомлено потерши повіки, він взяв якийсь папірець зі столу, - Вас, Степане, буде направлено до тренувального залу в Парчині. Більш детальну інформацію отримаєте вже там. А тепер ідіть за мною.
Ольга
Він встає і я бачу, що він не тільки кремезний, але й вищий за мене. Це що ж він їсть, щоб так тягнутись до неба? Поволі прямуємо до того самого дупла, що чорніє в кутку. Чим ближче ми підходимо, тим краще я бачу, як чорні клубні туману тануть в безламповому просторі кімнати.
- Вражає, чи не так? Я за нього такі гроші віддав… Та не про це зараз. Залазь в дупло.
Ольга
- Навіщо?!

- А-а-а… Ти, напевно, перший раз так подорожуєш, га? Все просто, ти залазь, з того боку зустрінуть. І намагайся ні про що не думати, бо ще знудить.

«Оце влип… Куди мене занесло? Але будь що буде. Якщо йти, то, вже не обертаючись»

Ольга
Набравши повні груди повітря, згадавши усіх своїх предків та подумавши про ймовірних нащадків я ступив у "нікуди". Мене охопили клуби чорного туману. Я не міг нічого бачити і нічого чути. В мене перехопило подих та "задзеленчало" у вухах. В той же час якась невідома сила підхопила мене та закружляла в дикому танку моє бідолашне тіло та душу. Я то піднімався високо вгору, то мене кидало вбік, або вдавлювало в невідоме мені "щось" знизу.
Марина
Останнє, що я пам'ятаю, опинившись у вихорі чорного торнадо, це ведмежу посмішку і чорні вихорі в очах мого "ніби директора". Ольга
Біль. В руках, ногах, в усіх кісточках мого тіла, навіть зуби ниють. Живіт скрутило центрифугою, а в голові свистить потяг. Це що ж я таке пив, щоб мене так ковбасило?! Я ж ще на випускному зарікся: більше так не пити. Повільно намагаюсь відкрити очі. Здається, що навіть вії ниють. Відкрив праве око, ліве. Фух, наче ще живий. Не нудить і майже не глючить. Хіба що листя на деревах має якийсь кислувато-пурпуровий колір. Повертаю голову і бачу кролика - звичайнісінького такого, сіренького, тільки має він сім хвостиків, що за формою нагадують лисячі. Такс… білочка, тобто кролик, підкрався непомітно. Це що ж я в лісі забув?
Ольга
Встаю, хоч хитає мене здоровськи. Так, де ж і з ким я був вчора? Наче все було як завжди: проснувся, попоїв… Ааа! Я ж роботу шукав! І знайшов собі проблеми. Згадав і Ведмедя, інакше я свого директора назвати не можу, і це його кляте дупло. Він ще щось про подорожі казав. Ну добре, припустимо, це якийсь суперновий телепортатор, доступний лишень «сливкам» нашого світу… Стоп. Нашого?? Ольга
Я ще раз озираюсь. Так, мабуть, мене все ж не глючить. Пурпурових дерев такого яскравого кольору на Землі точно немає, кажу це вам як син успішного біолога. І семихвостих кроликів також. Трава височіє мені по коліно, має голубий колір і зовсім цього не соромиться. Пролітають метелики, довжиною в пів руки, добре хоч небо нормального кольору. І Сонце нормальне, а от Місяців я налічив три штуки. І це - вдень. Що ж тут уночі твориться?! Ольга
Сподіваюсь, що хоч я не змінився, правда без дзеркальця судити не можу. Збентеження викликають хіба що нігті, що стали довшими, загострилися та стали повністю чорного кольору, наче пазурі якоїсь тварини. Мдя-я-я… Ольга
І тут я згадав, що мене, за словами Ведмедя, тут мали зустріти. Проте у мене склалося враження, що на цій галявині зроду нікого не було, скрізь - первозданна природа в усій її химерній красі. І чекати на когось сенсу не бачу. Що ж, нехай мені дує попутний вітер в спину, тож і піду я за його напрямком. Потрохи розсуваю цю небесну блакить трави і прямую назустріч невідомості. Ольга
Проблукавши з вітром пів години, я починаю потроху орієнтуватись у лісі. Ось повз цей камінь я вже тричі проходив, а он те сухе дерево бачу вже вшосте. Важко орієнтуватись, коли не знаєш орієнтирів. Та й вітер постійно змінює напрям, заплітаючи мої сліди. Ну раз він такий вередливий, то хай сам гуляє. Підходжу до сухого дерева, і намагаюсь ввімкнути інтуїцію, яка отримала серцевий напад після першого тесту в універі, і відтоді не з’являлась. Вітер ображено дмухає мені в потилицю, а я намагаюсь не звертати на нього уваги. Розкидаю руки в сторони і почуваю себе йолопом. Набираю повні легені повітря і кричу
- Прийди прийди, інтуїціє! - І сам не знаю чому, кличу її, мов курчатко, - Ціп ціп ціп!

Мабуть, вона ще дужче образилась після цього, але підказку я отримав. Ну, звичайно ж, треба ж залізти на дерево і все огледіти!
Ольга
Залізаю на цей віник біля мене. Такс…пурпурова «зелень» простягається на кілометри, і краю не видно. Хочу вже злізти, але раптом помічаю тоненький пасок диму, та ще й недалеко. Швидко сплигую і біжу до того місця, а вітер дужче й дужче дмуха в спину, мабуть, зрозумів, що був не правий, ось і допомагає. А я наче лечу поміж дерев. Ольга
Ось вже чутно, як грюкоче сталь, чути крики людей. Стоп... Треба зупинитись. А може, це - розбійники? Дідько його зна, що в цьому «пурпурі» водиться. Потроху сповільнюю рух і прислухаюсь. Дивна річ з моїм слухом, наче ще далекувато до них, а я все більше розрізняю всі шуми. Ось чути брязкіт металу, наче там деруться на мечах. Саме такий звук я чув в історичних фільмах. Чую, як щось хлюпає, викрик і краплі чогось падають на траву…металевий запах… Кров? Це що ж, я тепер мов акула, що чує запах крові за кілометри? Ольга
Раптом дівочий сміх заполоняє весь ліс навкруги, він в’їдається в мій мозок. Намагаюсь затулити вуха, та сміх лунає ніби всередині. Ольга
Я обходжу велетенський фіолетовий кущ і бачу джерело цього сміху. Симпатична, хоч і не схожа на тих дівчат, яких я знав до цього часу. Волосся, зібране, мов у дитини, в хвостики, стирчало на голові двома сліпучо жовтими фонтанчиками. У нас кажуть: «Очі – дзеркало душі». У неї ж очі були, мов справжнє дзеркало, – в них відображалося все, на що це створіння (сподіваюся, що це справді була дівчина) дивилося. Bilich
Вона сиділа посеред галявини і сміялася - гучно, дзвінко, несамовито. Біле чи то плаття, чи то туніка обрамляли її тендітне тіло, а лівий рукав зеленів кислотним кольором. Я не одразу помітив інших персон на цій сцені. Їх навряд чи можна було назвати дійовими особами, бо вони вже були, скоріше, бутафорією, що червоніла по закутках галявини. Близько п’ятнадцяти чоловіків, вбраних в якусь дивну броню, було розкидано в химерних позах навколо дівчини. Ольга
Раптом із синьої трави почали вилазити корні дерев, вони обгортали людей, немов ляльок, і так, обіймаючи, повільно затягували їх під землю. А сміх все лунав. Я повільно крокую до дівчини, намагаючись не злякати. Може, це вона керує тим корневиськом, то ще й мене затягне? А вона вже не сміється, вона просто регоче! Тіла зникають із галявини, і ось вже остання голова зникає у блакиті. І раптом - тиша. Ви знаєте, як це бува, наче з шумного пляжу ви різко пірнули під воду. Дзвін у вухах не припинявся, але тиша була, хоч ножом ріж і на хліб намазуй. Здавалось, навіть час зупинився. Аж тут вона підвела на мене свої очі і застигла, немов статуя. Ольга
Я перестав дихати. Дзеркальця її очей проники в мою душу і прискіпливо обмацували всі її закутки. Чудо-інтуїція підказувала, що вона мене сканує, наче шукає щось. Мене вже починало трусити. Піт рясно стікав з мого обличчя та спини, та й взагалі почував я себе, як курка на столі м’ясника.

Не пройшло й хвилини, як все скінчилось. Це дівчисько нарешті відмерло, слабко всміхнулось і, прошепотівши якесь чудернацьке слово, яке я звичайно ж не зрозумів, впала без тями. Ну, просто сцена для кримінального серіалу «Ліс пурпурних дикунів». В головних ролях дядя Стьопа і лісна діва, а продюсер у нас - вельмишановний Аврелій Захарович.
Ольга
Ну й що мені тепер робити? Дівчисько лежить на небесній траві, а з-під неї зеленіють потічки…

Стоп! Це що, в неї кров така?! Стрімголов лечу до неї. Дійсно, ось же на плечі глибоченький поріз від меча. Стягую з себе сорочку, рву на шмаття і швидко перебинтовую їй руку. Добре, що я частенько мандрував з хлопцями. В наших пригодах і не такі рани зустрічав, прийшлося проштудіювати книженцію з надання першої допомоги.

А нічогенька така дівчина… І носик який миленький, і фігурка хороша… Занадто мініатюрна правда, ну, то мені майже всі здаються мініатюрними, з моїм-то зростом.

Вигляд ми зараз мали, мов з обкладинки якогось пафосного любовного роману. У моєї сестри ціла колекція таких книжок. Оголений чоловік з непритомною дівчиною посеред пурпурного лісу… Романтика, хай тобі грець!
Ольга
Просидів я так з нею хвилин десять. Шелестіло листя, а я поринув у роздуми. Дівчина тихенько сопіла під ніс, скрутившись калачиком в мене на колінах. Я дійсно не розумію, що ж робити далі… Згадав усілякі книжкові фентезі, котрими я зачитувався в універі. Там герої завжди знаходили вихід з будь-яких складних ситуацій. Проте в них були якісь друзі чи хоча б знайомі. А в мене ж нікого! Одна лиш дівка, та й та без тями. Все більше і більше хмар залітало в мій мозок, заважаючи тверезо мислити. Наче не баба, а істерика вже починається. От завжди я такий був, як щось не виходило, то кидав справу, не роздумуючи. А скільки б міг зробити, скільки б досягти… Ольга
От так сидів і сидів, і накручував себе, поки якась шняга не вдарила по даху. Стріпнувшись побачив, що щось, на кшталт шишки, валялось на землі. Навколо так нікого і не з’явилось, навіть кролика. Тільки вітер грайливо полащив волосся. Він все розкручував листочки навколо мене, захоплюючи їх у причудливий хоровод дикої природи. Ось так, кружляючи з ним, він подув між дерев, де я тільки зараз побачив ледве помітну стежину. «Ах ти ж паршивцю, не міг зразу дунути?» - погрозив я йому з посмішкою. А він як розвернувся і як дуне в спину! Був би в мене зонт, став би новою Меррі Поппінс. «Добре, добре, був неправий…» - пробурмотів собі під ніс. Вітер посміхнувся, чи це мені здалось? Та й з якого дива я розмовляю з ним? Чи це не перші признаки шизофренії?? Ольга
Ні, ця стара мені поки що не загрожувала. Я не знаю, як це пояснити, але я відчував повітря на дотик, кожну часточку вітряного подиху: як він дмуха на галявину, як дме у напрямку стежки. Що ж, довірюсь цьому новому відчуттю. Підхопивши дівчину, яка виявилась напрочуд легкою, потьопав з насидженого місця. Блукаючи лісом, захотілося завити. І я завив! Ну, й що? В моїй країні це б сприйняли за причуду, а тут же нікого немає, до того ж я змалечку любив вовків. Зупинився, прислуховуючись до завитків мелодії, що відлунням прокотилася лісом. Гарно… і такий спокій ліг на душу! Аж раптом, я почув виття у відповідь. Такс… довився! Зараз ще понабігає звірини, і зостануться від Стьопки самі лише застьобки. Мій занадто чутливий слух вловив, як щось бігло. Велике, судячи з дрижання землі. Запахло мокрою собакою. Акулячі навички вказували на відстань у триста метрів. Я поклав білявку під кущ, схватив першу ліпшу палицю і, трохи відійшовши в бік, повернувся обличчям до майбутніх неприємностей. Ольга
Це «щось» почало сповільнювати біг, і я побачив як хитнулося гілля. На галявину повільно, принюхуючись, виплив вовчисько під 2 метри в холці. Ви, я думаю, зрозумієте, яке оніміння на мене найшло. Не кожного дня побачиш вовка з себе зростом. Це «цуценятко» мало срібно-голубу шерсть, яка переливалася на сонці. Побачивши мене, песик зрадів, навіть хвостиком завиляв, і помчав стрімголов до нашої компанії. Ну що ж, бувай, Стьопко, бувай, вітерцю і кролики, я був радий з вами зустрітись. Ольга
Я прицілився у вовка палицею для свого останнього кидка, та він мчав так швидко, що я промазав. Вовчик не розгубився, а розвернувся і помчав в слід палиці. Я остовпів. Пухнастик взяв палицю в зуби, і як наші дресировані песики, ніс її до мене. Притопав, впустив корягу на землю, і сів на задні лапки біля мене. Якось весело він на мене глядів, розумним поглядом, і я знову відчув, як мене сканують. Та що ж це таке, я ж вам не комп’ютер, щоб мене постійно сканувати?! Знову кинуло в жар, проте ця мить тривала не довго. Вовк підійшов до дівчини, і я наче почув, що він просить закинути її йому на спину. Агресії я від нього не відчував, підійшов і погладив спинку. Він повернувся і вглядаючись в мої очі, повторив прохання. Ну дооообре… будь що буде, відчуваю, що на цьому дивнощі не припиняться. Закидую дівчину на нього, проте він в цю мить хапає мене за сорочку і теж закидує на себе. Не встиг я отямитись, як ми вже мчали лісом, а вітер гиготів поруч з нами. Ольга
Скажіть, ви їздили колись верхи на коні? Чи знаєте Ви, яке це гарне відчуття? Коли вітерець лоскоче обличчя, тварина повільно перебирає під вами м’язами, а Ви, сидячи на ній, відчуваєте себе королем світу…Саме так відчував я себе, коли мене в сім років посадили на поні. А чи знаєте Ви, як себе відчувають вовчі наїзники?! Та ще й ті, що скачуть на скаженій швидкості? Як би це описати… Ошаліло вони себе відчувають. Якась букашня залітала в рота, і я сподівався, що вона не отруйна. Гілочки «лоскотали» обличчя, залишаючи після себе рубці й синці. А я все намагався втриматися на песику. Його шерсть постійно висковзувала з моїх рук. Не в змозі втриматися, я просто обхопив якомога міцніше його за шию. Не думаю, що це йому вельми сподобалось, зважаючи на його ричання кожного разу, коли я стискав його у своїх обіймах. Зате дівчина лежала, наче скотчем її приклеїли. Ольга
Внутрішній годинник підказував, що їхали ми десь із пів години. Мене все більше і більше захитувало, проте я тримався – не гоже обпльовувати вовка…з нього ж вийде такий гарний паласик! Я вже проклинав все на світі – і Захаровича, і дівку, і цього вовкулаку, аж раптом ніс вловив запах смаженого м’яса… Ммм, як же я хочу їсти… Навіть нудота зникла. Пахло просто несамовито, хоча поперед нас я нікого не бачив. Слух вловлював шкварчання, як жирок капельками стікав прямо у багаття… І запах… Це не ті хімічні курчата, що продають у нас в магазинах, це справжнє М’ЯСО!!! Ніколи не помічав за собою таких звірячих інстинктів, але зараз хотілося зірватися з вовка і мчати вперед нього до цієї смажені. Тому я не одразу почув і гул людських голосів. А ми все ближче й ближче наближалися до них. Ну що ж, подивимося, хто тут є хто. Ольга
Проте побачив я тільки синеньку травичку, оскільки вовк різко зупинився і я шкереберть полетів до низу. Навколо почувся регіт. Ще б пак, такий політ не могли не помітити. Відтираю очі від болотяки і встаю. Оце то так, тут і люди різнокольорові! Поряд зі мною стояла дівчина з синім волоссям, далі – чоловіки із волоссям зеленого, рожевого, блакитного і ще якихось сіро-буро-малинових кольорів. Таке відчуття, що потрапив я не в фентезійний світ, а на зустріч панків у своєму районі. Ольга
Через декілька хвилин регіт уйнявся, і всі почали пильно мене розглядати. Добре, хоч не сканують, все ж таки неприємне відчуття. І ось, стою я собі такий, гарненький, маленький посеред галявини, нікого не чіпаю, намагаюсь почистити своє пір'ячко, аж раптом чую знайомий голос. Низький бас просувався крізь натовп кольорастиків, що дуже мене радувало. "Добридень, чи як у Вас прийнято казати, Аврелій Захаровичу?", - виплюнув я, побачивши білу чуприну. "Хм...та ти ще й не дуже пошарпаний, як для першого разу!", - ведмежа посмішка різанула мій погляд. "Як долетіли, Степане, нічого не відбили?", - різнокольорова юрба знову зареготала, проте один погляд Ведмедя – й одразу запанувала тиша. Всі стоять в рядочок, рівненько так... Ну, прямо тобі армія фентезійного світу! Ольга
"П'ять хвилин, польот нормальний!" - викрикнув я у відповідь, приставляючи руку до простоволосої голівоньки, що дуже боліла після падіння. Видно обличчя все ж видало мої відчуття, бо ж Аврелій нахмурився, щось пробурмотівши собі під носа, проте ця емоція тривала в нього долі секунди. Невпевнений, що ще хтось зміг це побачити. Аж раптом дядько знову всміхнений, і знову командувати "Ну що ж, любимо ми тут хлопців з гумором! Прошу Вас слідувати за мною, Степане. Не дай боже Ви прикличете ще одного шарна, ми ж не напасемся на вас всіх м'яса!". "Е-е-е-м...якого ще шарна?" - спитав я, проштовхуючись крізь веселку вояків. "Якщо коротко, це Ваш звір-оберег".
"ХТООО?!"
"Звірятко-янголятко тобто, щвидше і коротше я Вам не поясню. Дійдемо до казарми, пристроїмо Вас кудись, потім будемо базікати. Ще й цього двірнягу треба десь поселити... Е-хе-хе-х, що я можу Вам сказати?.. Влипли Ви, хлопче, по самі помідорки!".
Я замовк, переварюючи отриману інформацію. І ось так, мовчки, ми кружляли по табору, кожний занурений у свої думки.
Я, чесно кажучи, не запам'ятовував дороги, навіть по сторонам не озирався, проте чув все більше і більше шепітків за своєю спиною. А також гупання лапищ свого власного шарна, що навіть і не думав залишити мене самого.
Ось так дядько, хлопчик і песик з ношею добралися до маленької двомісної палатки, що стояла на галявині в натовпі величезних рожевобородих мужланів.
Ольга

Вгору
Ми працюємо
з 9-00 до 18-00
П'ятниця - з 10-00 до 18-00
Вихідний - субота
Пошук на сайті



Ольга: Через декілька хвилин регіт уйнявся, і всі почали пильно мене розглядати. Добре, хоч не сканують, все ж таки неприємне відчуття. І ось, стою я собі такий, гарненький, маленький посеред галявини, нікого не чіпаю, намагаюсь почистити своє пір'ячко, аж раптом чую знайомий голос. Низький бас просувався крізь натовп кольорастиків, що дуже мене радувало. "Добридень, чи як у Вас прийнято казати, Аврелій Захаровичу?", - виплюнув я, побачивши білу чуприну. "Хм...та ти ще й не дуже пошарпаний, як для першого разу!", - ведмежа посмішка різанула мій погляд. "Як долетіли, Степане, нічого не відбили?", - різнокольорова юрба знову зареготала, проте один погляд Ведмедя – й одразу запанувала тиша. Всі стоять в рядочок, рівненько так... Ну, прямо тобі армія фентезійного світу!
Ольга: "П'ять хвилин, польот нормальний!" - викрикнув я у відповідь, приставляючи руку до простоволосої голівоньки, що дуже боліла після падіння. Видно обличчя все ж видало мої відчуття, бо ж Аврелій нахмурився, щось пробурмотівши собі під носа, проте ця емоція тривала в нього долі секунди. Невпевнений, що ще хтось зміг це побачити. Аж раптом дядько знову всміхнений, і знову командувати "Ну що ж, любимо ми тут хлопців з гумором! Прошу Вас слідувати за мною, Степане. Не дай боже Ви прикличете ще одного шарна, ми ж не напасемся на вас всіх м'яса!". "Е-е-е-м...якого ще шарна?" - спитав я, проштовхуючись крізь веселку вояків. "Якщо коротко, це Ваш звір-оберег".
"ХТООО?!"
"Звірятко-янголятко тобто, щвидше і коротше я Вам не поясню. Дійдемо до казарми, пристроїмо Вас кудись, потім будемо базікати. Ще й цього двірнягу треба десь поселити... Е-хе-хе-х, що я можу Вам сказати?.. Влипли Ви, хлопче, по самі помідорки!".
Я замовк, переварюючи отриману інформацію. І ось так, мовчки, ми кружляли по табору, кожний занурений у свої думки.
Я, чесно кажучи, не запам'ятовував дороги, навіть по сторонам не озирався, проте чув все більше і більше шепітків за своєю спиною. А також гупання лапищ свого власного шарна, що навіть і не думав залишити мене самого.
Ось так дядько, хлопчик і песик з ношею добралися до маленької двомісної палатки, що стояла на галявині в натовпі величезних рожевобородих мужланів.


Пошук за каталогом


Рекомендуємо

BBC News
творчiсть наших користувачiв

переглянути роботи
додати роботу
^Наверх