22 ЛИПНЯ 2018


Ми в соціальних мережах




Наш банер

<a href="http://www.lib.kr.ua/" target="_blank" title="Обласна біліотека для юнацтва ім. Є. Маланюка"><img title="Обласна біліотека для юнацтва ім.О.М.Бойченка" alt="Обласна біліотека для юнацтва ім.О.М.Бойченка" width="170" height="78" border="0" src="http://www.lib.kr.ua/images/ban_boy.jpg" />
Обласна біліотека для юнацтва ім. Є. Маланюка

koda.gif
mincult.gif
ukc_gov_ua.png
4uth_gif.gif
200x70.png
timo.kr.ua




Про нас у ЗМІ

Бондар О. Вона визволяла Кіровоград // Наше місто.- 2010.- 6 травня. С.6


Вона визволяла Кіровоград

Сімнадцятирічною дівчинкою Валентина Крангач пішла добровольцем на фронт. У складі 170-ї танкової бригади пройшла славний бойовий шлях від Сталінграда до Австрії Взимку 44-го брала участь у визволенні Кіровограда.

- У солдатській книжці у мене всього два записи, - сказала Валентина Михайлівна під час зустрічі з учнями кіровоградських шкіл, яка відбулася напередодні свята Перемоги в бібліотеці Бойченка. - Спеціальність - учениця, вид призову - доброволець.

Бойове хрещення Валентини Крангач розпочалося у самому пеклі війни - під Сталінградом, далі - участь у Курсько-Орловській операції - в славетній битві сталевих гігантів поблизу села Прохорівки, потім - Кіровоград. Бої за наше місто стали особливо запеклими.

- Наша бригада в складі армії Ротмістрова просувалася від Вершинокамянки в обхід обласного центру на з'єднання з армією генерала Жадова. Лише на підступах до міста 46 бійців загинуло й близько п'ятисот було поранено. А всього на території області біля двохсот могил, де.знайшли вічний спокій мої бойові друзі.

Військова спеціальність Валентини Крангач - зв'язківець-телефоніст. Щодня тендітна дівчинка під кулями, ризикуючи життям, тягла за собою двадцяти кілограмову котушку з дротом, аби забезпечити зв'язок між військовими підрозділами.

- Мені не доводилося стріляти в німців і вбивати їх, - розповідає ветеран, - на фронті кожен виконував свою роботу. І від того, як він її виконував, значною мірою залежав успіх бойової операції. Згадую такий випадок. Це було поблизу Сїверського Донця. Бригада має йти в бій, і. раптом рація замовкає. Березень, земля в чорних проталинах, мокро, багнюка. Можна лише повзти, бо над головою свистять кулі. А ми в ватяних штанях, одяг одразу намок, став важкий... З'єдувати пориви завжди ходили удвох, щоб, якщо один загине чи буде поранений, інший міг налагодити зв'язок. Як дісталися до місця пориву, не знаю. Дуже страшно було й сил не вистачало... Єдине, що не дозволяло зупинитися, - почуття обов'язку. Ми мали будь-що виконати наказ. А коли повернулися, побачили, що штаб розтрощений снарядами, звідти виносять поранених і вбитих...

Почуття обов'язку патріотизм і солдатська взаємодопомога. Це ті складові, наголошує Валентина Михайлівна, які допомогли вистояти у протистоянні з ворогом і перемогти його.

- Якось, - пригадує вона, - під Харковом під час артпідготовки біля окопу зупинився танк. Витяглії з нього пораненого командира. Він стікав кров'ю. Віддала свій індивідуальний пакет, допомогла перев'язати. Потім на полуторці везли його до фронтового госпіталю. Увесь час тримали на руках, щоб не розтрясло. Приїхали, а госпіталь - купки соломи на березі річки, на яких лежать солдати, і намет - операційна. Якби поклали його на солому, там би він і помер. Побігла до намету. Кричу  лікарям, що командир помирає. Прислухалися, одразу зробили операцію й відправили пораненого в тил. Потім він повернувся в частину, руки нам цілував, дякував, що врятували йому життя...

Після війни Валентина Крангач закінчила історико-філологічний факультет Кіровоградського педінституту Працювала вчителькою у різних містах колишнього Радянського Союзу й за кордоном. її силами в 11-й школі створено музей Великої Вітчизняної війни. Кілька років тому він отримав звання народного.

Валентина Михайлівна свято оберігає пам'ять про своїх бойових товаришів, провідує їхні могили, передає свою пам'ять підростаючому поколінню

- Знайте, безіменних героїв не буває, - каже вона. ~ Прийдіть на могилку, покладіть квіти, згадайте, що тут лежить людина, яка поклала життя за нас і за наше майбутнє...

Бондар О.

на попередню сторінку

Вгору
Ми працюємо
з 9-00 до 18-00
П'ятниця - з 10-00 до 18-00
Вихідний - субота
Пошук на сайті



Ольга: Через декілька хвилин регіт уйнявся, і всі почали пильно мене розглядати. Добре, хоч не сканують, все ж таки неприємне відчуття. І ось, стою я собі такий, гарненький, маленький посеред галявини, нікого не чіпаю, намагаюсь почистити своє пір'ячко, аж раптом чую знайомий голос. Низький бас просувався крізь натовп кольорастиків, що дуже мене радувало. "Добридень, чи як у Вас прийнято казати, Аврелій Захаровичу?", - виплюнув я, побачивши білу чуприну. "Хм...та ти ще й не дуже пошарпаний, як для першого разу!", - ведмежа посмішка різанула мій погляд. "Як долетіли, Степане, нічого не відбили?", - різнокольорова юрба знову зареготала, проте один погляд Ведмедя – й одразу запанувала тиша. Всі стоять в рядочок, рівненько так... Ну, прямо тобі армія фентезійного світу!
Ольга: "П'ять хвилин, польот нормальний!" - викрикнув я у відповідь, приставляючи руку до простоволосої голівоньки, що дуже боліла після падіння. Видно обличчя все ж видало мої відчуття, бо ж Аврелій нахмурився, щось пробурмотівши собі під носа, проте ця емоція тривала в нього долі секунди. Невпевнений, що ще хтось зміг це побачити. Аж раптом дядько знову всміхнений, і знову командувати "Ну що ж, любимо ми тут хлопців з гумором! Прошу Вас слідувати за мною, Степане. Не дай боже Ви прикличете ще одного шарна, ми ж не напасемся на вас всіх м'яса!". "Е-е-е-м...якого ще шарна?" - спитав я, проштовхуючись крізь веселку вояків. "Якщо коротко, це Ваш звір-оберег".
"ХТООО?!"
"Звірятко-янголятко тобто, щвидше і коротше я Вам не поясню. Дійдемо до казарми, пристроїмо Вас кудись, потім будемо базікати. Ще й цього двірнягу треба десь поселити... Е-хе-хе-х, що я можу Вам сказати?.. Влипли Ви, хлопче, по самі помідорки!".
Я замовк, переварюючи отриману інформацію. І ось так, мовчки, ми кружляли по табору, кожний занурений у свої думки.
Я, чесно кажучи, не запам'ятовував дороги, навіть по сторонам не озирався, проте чув все більше і більше шепітків за своєю спиною. А також гупання лапищ свого власного шарна, що навіть і не думав залишити мене самого.
Ось так дядько, хлопчик і песик з ношею добралися до маленької двомісної палатки, що стояла на галявині в натовпі величезних рожевобородих мужланів.


Пошук за каталогом


Рекомендуємо

BBC News
творчiсть наших користувачiв

переглянути роботи
додати роботу
^Наверх