21 СІЧНЯ 2018

Ми в соціальних мережах




Наш банер

<a href="http://www.lib.kr.ua/" target="_blank" title="Обласна біліотека для юнацтва ім. Є. Маланюка"><img title="Обласна біліотека для юнацтва ім.О.М.Бойченка" alt="Обласна біліотека для юнацтва ім.О.М.Бойченка" width="170" height="78" border="0" src="http://www.lib.kr.ua/images/ban_boy.jpg" />
Обласна біліотека для юнацтва ім. Є. Маланюка

koda.gif
mincult.gif
ukc_gov_ua.png
4uth_gif.gif
200x70.png
timo.kr.ua




Про нас у ЗМІ

Нужна Н. Про тих, кому дісталися призи // Наше місто Елисаветградъ. – 2012. – 1 березня. – С. 3


Про тих, кому дісталися призи

Як собі хочете, а ви, шановні читачі, для нас - немов близькі родичі. Нам не байдуже, як вам живеться-виживається. Нам хочеться знати, чим ви займаєтесь, що вас радує і що засмучує. Чи здорові та слухняні ваші дітки, чи тепло вдома, в школі та садочку, чи є в селі дороги, вода, світло? А ФАП, а бібліотека? По скільки вам видали на паї, чи привозять у негоду хліб у ваше село та як ви добираєтесь до райцентру? Чи благополучно отелилася ваша корівка та по скільки молоко у вас приймають?

Нам хочеться це все знати, аби відгукуватися на ваші проблеми, робити газету корисною для вас. Щоб ви в ній знайшли ті слова, які б стали для вас розрадою і підтримкою, дали відповідь на питання, які вас непокоять.

Але нам також потрібна ваша підтримка. У своїх листах ви часто пишете, що газета «Наше місто» стала членом вашої родини. Коли б ви знали, які нам дорогі ці ваші слова! Ваші листи, повідомлення - це ще й теми наших газетних публікацій. А ще хочеться знати, як прийшла наша газета у ваш дім, що б ви хотіли читати на її сторінках. Отож пишіть і дзвоніть нам частіше.

Ми дякуємо всім, хто впустив у свою хату нашу голубочку білу - нашу газету. У той же час ми розуміємо, що ваша довіра - це велика відповідальність для нас. І ми будемо робити все, щоб виправдати її.

Багато хто з наших передплатників узяв участь у розіграші призів. Ми вже повідомляли, кому з них пощастило. А нам пощастило познайомитися з переможцями, які 23 лютого прибули отримати свій виграш. І дуже приємно було чути, коли ви, шановні читачі, казали: «Ми раді виграшу, хоча й не задля призу передплатили вашу газету».

Телефон поїхав у Ясенове…

Олена Подуфалова із села Ясенове Олександрівського району приїхала за мобільним телефоном. Пані Олена - киянка, а в Ясенове вийшла заміж. «Корову вмієте доїти?» - запитую. «Аж дві!» - сміється. Працює продавчинею в місцевому магазині, чоловік - механізатор. Син Володя, з яким приїхала до редакції за призом, освоює в училищі професію будівельника. Мати радіє: діло в руках буде. «Хоч у бригаді, хоч так гроші зароблятиму», - розсудливо каже Володя. Йому, певне, і дістанеться виграний телефон? «Чоловікові! - каже Олена Данилівна. - Це йому подарунок на 23 лютого. Він любить у вашій газеті читати поради для господаря, а мені подобаються житейські історії та рецепти».

… телевізор – «до Бойченка»

Квитанцію про передплату на газету «Наше місто» до редакції принесла Людмила Шматько. І так сталося, що саме на неї випав головний виграш – телевізор. За ним прийшла ціла делегація на чолі із завідувачкою Ларисою Савенко.

- Коли нам сказали, що бібліотека виграла телевізор, я спочатку не повірила: начебто ж іще не перше квітня! - каже пані Лариса.

- Нині в бібліотеці закінчується внутрішній ремонт, і телевізор якраз буде доречним в оновленому інтер'єрі. Він буде використовуватися для різних заходів, а вони в нас відбуваються практично кожного дня.

Лариса Савенко розповіла, що в бібліотеці близько 18 тисяч читачів, наступного року вона відзначатиме 35 років свого існування. Заклад має статус молодіжного, та багато хто приходить «до Бойченка», хоча давно вже перейшов у іншу вікову категорію. Приходять не тільки обміняти книги, а й поспілкуватися, взяти участь у різних заходах. «Значить, залишаються душею молоді», - роблять висновок працівники бібліотеки.

…шампанське до Аджамки. Через Онуфріївку

І не тільки шампанське, а ще й коробка цукерок та щось таке на вигляд рум'яне та смачне (хіба лишень що не хрюкає). Признатися, ми не куштували, тож і назву не запам’ятали! А виграв цей продуктовий набір Олександр Торба з Онуфріївки. Нам зателефонувала його дружина Людмила Василівна.

- Вашу газету я побачила на пошті в куточку передплатника. Прочитали, вона нам сподобалася, чоловік її передплатив. Читаємо із задоволенням. Чоловіка цікавить історична тематика, мені все цікаве, перечитую всі рубрики. У вашої газети якийсь особливий тон, довірливий. Коли її читаєш, то наче з твоїх думок вона списана. От що мені в ній подобається. Я  взагалі дуже люблю читати, багато читаю історичної літератури.

Пані Людмила розповіла, що працювала бухгалтером у Держлісгоспі, чоловік - водій, ліквідатор. Зараз обоє на пенсії. Олександр Олександрович, каже вона, відомий в Онуфріївці як запеклий рибалка, знавець і літнього, і підльодного лову «А я ще й сама трохи пишу: оповідання, казки для дітей», - зізналася Людмила Василівна. Пообіцяла й до газети дещо з написаного прислати.

А виграний продуктовий набір Людмила та Олександр Торби попросили видати їхній доньці Світлані Куроп’ятник: «Нам далеко їхати, а вона живе під Кіровоградом - у Аджамці». І виграний приз поїхав у Аджамку якраз на день чоловічого свята.

…піч – у Марянівку

Валентина Адамович 18 років працювала в тваринництві. Була дояркою, помічником бригадира, зоотехніком. Технікум закінчувала, коли вже чотирьох дітей мала. Ще ж і на «п'ять» тягла, щоб свій передовий бурякорадгосп «Мар'янівський» не зганьбити.

Потім свої буряки Україні стали непотрібні, як і корови та свині. Довелося шукати іншу роботу. Тепер вона носить пошту жителям Мар'янівки, Павлівки та Матусівки Маловисківського району. 11 кілометрів ще й триста метрів. Якщо цю відстань пройти лише раз на тиждень, то вийде 45 з лишком кілометрів за один місяць, за рік - 542 з гаком. Валентина Михайлівна працює листоношею 19 років - ось 1 квітня якраз виповниться. За цей час, виходить, вона здолала понад десять тисяч кілометрів (це якщо раз на тиждень - кажу ж). Гарної днини - велосипедом, а так - на своїх двох. Десять тисяч. Від Карпат до Донбасу 1300 кілометрів, з Чернігова до Севастополя - десь 900, а протяжність усього кордону України - сім тисяч 700 кілометрів. Це ж скільки разів зміряла вона Україну вздовж і впоперек! А носила ж пошту тільки до сусідніх сіл. Та для мешканців багатьох віддалених населених пунктів листоноша часто-густо і є тією дорогою, що єднає їх з Україною та світом. От і Валентину Михайлівну влітку просто на вулиці виглядають. То й вона коло них присяде. Посидять, погомонять про життя-буття. І кажуть люди: раз до нас «пошта ходить» - значить, ще не забули про наше село.

І «пошта ходить», хоча платять «пошті» від кількості жителів, а їх усе менше, уже й на мінімальну зарплату не набереться, скільки ти не ходи, а в чоловіка водійська робота чи будівельні замовлення - тільки в сезон, ось цілу зиму - ніякого заробітку. Підтримку дає господарство, у оборі не порожньо - і мукає, і хрюкає, й кудкудаче та ґелґоче; ось корівка отелилася. Тільки ж то все рук та рук потребує. Так,що нема спочинку ні рукам, ні ногам.

Раз, було, намірилися Адамовичі до Фастова переїхати, так люди прямо голосили: не пустимо свою листоношу, та й годі! Бо хто, кажуть, до нас так ходити буде, хто за нас платитиме по тих книжках, що ми не знаємо, як їх заповнювати. Ми тобі, Валю, кажуть, поможемо той план по товарах виконувати. І частенько-таки купують у листоноші те, що потрібно, навіть якщо воно в магазині дешевше...

Як би не стомилася, розповідає Валентина Михайлівна, а хоч хвилинку-другу почитає. Каже: «Я любитель до читання, не ляжу спати, поки очі в книжку чи в газету не вшниплю. От і вашу газету отако перед сном почитала - і вона мені відразу сподобалася. На другий день і передплату оформила. А про виграш я й не знала - мені сказали. Думала, жартують дівчата!»

Коробка з мікрохвилівкою не те щоб геть важка, але й не пір'їнка. А у Валентини Михайлівни в руках ще й посилка. Ми допомогли їй донести до зупинки, та й турбуємося: як же вона з цим вантажем упорається? «Так моя ж пошта не легша», - сказала вона. Посміхнулася на прощання, побажала успіху газеті. І поїхала у своє село. Там її родина, не чекаючи виграної печі, готує вечерю. Розуміючим поглядом вологих очей зустріне хазяйку корова, яка недавно привела телятко. І виглядають люди, яким так потрібно, щоб «пошта ходила».

Наталя НУЖНА

на попередню сторінку

Вгору
Ми працюємо
з 9-00 до 18-00
П'ятниця - з 10-00 до 18-00
Вихідний - субота
Пошук на сайті



Ольга: Через декілька хвилин регіт уйнявся, і всі почали пильно мене розглядати. Добре, хоч не сканують, все ж таки неприємне відчуття. І ось, стою я собі такий, гарненький, маленький посеред галявини, нікого не чіпаю, намагаюсь почистити своє пір'ячко, аж раптом чую знайомий голос. Низький бас просувався крізь натовп кольорастиків, що дуже мене радувало. "Добридень, чи як у Вас прийнято казати, Аврелій Захаровичу?", - виплюнув я, побачивши білу чуприну. "Хм...та ти ще й не дуже пошарпаний, як для першого разу!", - ведмежа посмішка різанула мій погляд. "Як долетіли, Степане, нічого не відбили?", - різнокольорова юрба знову зареготала, проте один погляд Ведмедя – й одразу запанувала тиша. Всі стоять в рядочок, рівненько так... Ну, прямо тобі армія фентезійного світу!
Ольга: "П'ять хвилин, польот нормальний!" - викрикнув я у відповідь, приставляючи руку до простоволосої голівоньки, що дуже боліла після падіння. Видно обличчя все ж видало мої відчуття, бо ж Аврелій нахмурився, щось пробурмотівши собі під носа, проте ця емоція тривала в нього долі секунди. Невпевнений, що ще хтось зміг це побачити. Аж раптом дядько знову всміхнений, і знову командувати "Ну що ж, любимо ми тут хлопців з гумором! Прошу Вас слідувати за мною, Степане. Не дай боже Ви прикличете ще одного шарна, ми ж не напасемся на вас всіх м'яса!". "Е-е-е-м...якого ще шарна?" - спитав я, проштовхуючись крізь веселку вояків. "Якщо коротко, це Ваш звір-оберег".
"ХТООО?!"
"Звірятко-янголятко тобто, щвидше і коротше я Вам не поясню. Дійдемо до казарми, пристроїмо Вас кудись, потім будемо базікати. Ще й цього двірнягу треба десь поселити... Е-хе-хе-х, що я можу Вам сказати?.. Влипли Ви, хлопче, по самі помідорки!".
Я замовк, переварюючи отриману інформацію. І ось так, мовчки, ми кружляли по табору, кожний занурений у свої думки.
Я, чесно кажучи, не запам'ятовував дороги, навіть по сторонам не озирався, проте чув все більше і більше шепітків за своєю спиною. А також гупання лапищ свого власного шарна, що навіть і не думав залишити мене самого.
Ось так дядько, хлопчик і песик з ношею добралися до маленької двомісної палатки, що стояла на галявині в натовпі величезних рожевобородих мужланів.


Пошук за каталогом


Рекомендуємо

BBC News
творчiсть наших користувачiв

переглянути роботи
додати роботу
^Наверх