21 КВІТНЯ 2018


Ми в соціальних мережах




Наш банер

<a href="http://www.lib.kr.ua/" target="_blank" title="Обласна біліотека для юнацтва ім. Є. Маланюка"><img title="Обласна біліотека для юнацтва ім.О.М.Бойченка" alt="Обласна біліотека для юнацтва ім.О.М.Бойченка" width="170" height="78" border="0" src="http://www.lib.kr.ua/images/ban_boy.jpg" />
Обласна біліотека для юнацтва ім. Є. Маланюка

koda.gif
mincult.gif
ukc_gov_ua.png
4uth_gif.gif
200x70.png
timo.kr.ua




Про нас у ЗМІ

Крутоус О. А «завтра» може і не буде // Наше місто. - 2012. – 3 травня. – С. 4


А «завтра» може і не буде

На столі - портрет поета й запалена свічка. У залі бібліотеки Бойченка - колеги й шанувальники. Теплі слова й спогади. Хвилина мовчання. Так члени літоб'єднання «Ліра» вшанували пам'ять Валерія Гончаренка, з дня народження якого минуло 70 років.

Та спочатку - поезії. І першим був прочитаний улюблений вірш самого автора - «Борщ». За спогадами, Валерій Гончаренко декламував його мало не на кожному поетичному заході. А його сонети, його вірші про кохання частенько змушували жіночу половину літературної еліти замислитися: хто вона, володарка його серця? Але більшість творів поета - про страждання живої душі. Він не міг спокійно пройти повз жебрака чи скалічене кошеня. Та й самого поета доля не жаліла: згадати хоча б два нещасливих шлюби, переслідування за «націоналізм».

- Якби все було добре в житті, не був би поетом, - зауважує письменник Василь Бондар. - Валерій належить до тих людей, про яких аж проситься книга спогадів.

Вміння Валерія Гончаренка декламувати вірші - окрема розмова. Пригадують, поставав перед публікою невисокий чоловік, з його уст лунали перші слова - і поет ніби виростав. Так впливала на слухачів потужна енергетика й харизма читця.

Олександр Косенко назвав Валерія Гончаренка мотором кіровоградського поетичного бомонду. А ще - вчителем, бо він найкращий серед них.

«Напиши вірш про весну. Але так, щоб жодного разу не вжити слова «весна»», «Якщо зміст поезії можна переказати кількома словами, то вона нічого не варта. Якщо ж говорити довго - перед вами цінна річ» - це лише деякі з порад поета.

Згадали й про останні дні життя Валерія.

- Пам'ятаю той день, 8 червня 2000 року, - розповідає Сергій Колесніков. - Забіг я до спілки лише на хвилину, бо справи термінові були. А Валерій, побачивши мене: «Старий, дивись: вийшла! Ти машиною? Давай поїдемо у видавництво, заберемо книжки!» - «Вибач, друже, поспішаю. Може, завтра?» - «А завтра може і не бути».

Наступного дня мені повідомили, що його не стало...

Члени літературного об'єднання «Ліра» вирішили звернутися до міської влади з пропозицією назвати одну з вулиць Кіровограда іменем Валерія Гончаренка.

Оксана КРУТОУС

 

на попередню сторінку

Вгору
Ми працюємо
з 9-00 до 18-00
П'ятниця - з 10-00 до 18-00
Вихідний - субота
Пошук на сайті



Ольга: Через декілька хвилин регіт уйнявся, і всі почали пильно мене розглядати. Добре, хоч не сканують, все ж таки неприємне відчуття. І ось, стою я собі такий, гарненький, маленький посеред галявини, нікого не чіпаю, намагаюсь почистити своє пір'ячко, аж раптом чую знайомий голос. Низький бас просувався крізь натовп кольорастиків, що дуже мене радувало. "Добридень, чи як у Вас прийнято казати, Аврелій Захаровичу?", - виплюнув я, побачивши білу чуприну. "Хм...та ти ще й не дуже пошарпаний, як для першого разу!", - ведмежа посмішка різанула мій погляд. "Як долетіли, Степане, нічого не відбили?", - різнокольорова юрба знову зареготала, проте один погляд Ведмедя – й одразу запанувала тиша. Всі стоять в рядочок, рівненько так... Ну, прямо тобі армія фентезійного світу!
Ольга: "П'ять хвилин, польот нормальний!" - викрикнув я у відповідь, приставляючи руку до простоволосої голівоньки, що дуже боліла після падіння. Видно обличчя все ж видало мої відчуття, бо ж Аврелій нахмурився, щось пробурмотівши собі під носа, проте ця емоція тривала в нього долі секунди. Невпевнений, що ще хтось зміг це побачити. Аж раптом дядько знову всміхнений, і знову командувати "Ну що ж, любимо ми тут хлопців з гумором! Прошу Вас слідувати за мною, Степане. Не дай боже Ви прикличете ще одного шарна, ми ж не напасемся на вас всіх м'яса!". "Е-е-е-м...якого ще шарна?" - спитав я, проштовхуючись крізь веселку вояків. "Якщо коротко, це Ваш звір-оберег".
"ХТООО?!"
"Звірятко-янголятко тобто, щвидше і коротше я Вам не поясню. Дійдемо до казарми, пристроїмо Вас кудись, потім будемо базікати. Ще й цього двірнягу треба десь поселити... Е-хе-хе-х, що я можу Вам сказати?.. Влипли Ви, хлопче, по самі помідорки!".
Я замовк, переварюючи отриману інформацію. І ось так, мовчки, ми кружляли по табору, кожний занурений у свої думки.
Я, чесно кажучи, не запам'ятовував дороги, навіть по сторонам не озирався, проте чув все більше і більше шепітків за своєю спиною. А також гупання лапищ свого власного шарна, що навіть і не думав залишити мене самого.
Ось так дядько, хлопчик і песик з ношею добралися до маленької двомісної палатки, що стояла на галявині в натовпі величезних рожевобородих мужланів.


Пошук за каталогом


Рекомендуємо

BBC News
творчiсть наших користувачiв

переглянути роботи
додати роботу
^Наверх