22 СІЧНЯ 2018

Ми в соціальних мережах




Наш банер

<a href="http://www.lib.kr.ua/" target="_blank" title="Обласна біліотека для юнацтва ім. Є. Маланюка"><img title="Обласна біліотека для юнацтва ім.О.М.Бойченка" alt="Обласна біліотека для юнацтва ім.О.М.Бойченка" width="170" height="78" border="0" src="http://www.lib.kr.ua/images/ban_boy.jpg" />
Обласна біліотека для юнацтва ім. Є. Маланюка

koda.gif
mincult.gif
ukc_gov_ua.png
4uth_gif.gif
200x70.png
timo.kr.ua




Про нас у ЗМІ

Любов Настояща – не більше, не менше…// Нова газета. – 2013. – 14 лютого. – С.1, 15


Любов Настояща – не більше, не менше…

Яка вона, справжня Любов? Це запитання, напевно, бентежило серце не одного романтика. Звісно, буває вона різною, але нам напередодні свята закоханих пощастило зустріти ось таку, як ви бачите на фото: милу, усміхнену, з ледь помітною печалинкою в погляді... Знайомтесь - Любов Настояща - не більше, не менше... До того, як зустріла чоловіка свого життя, перше і єдине кохання, була просто Любов'ю. Він, подарувавши разом із серцем своє прізвище, зробив її Любов'ю Настоящою. Звучить, чи не так?

Любов Іванівна майже все життя вчить бібліотекарів премудростям бібліотечної справи. Багато років вона очолювала методичний відділ Кіровоградської районної бібліотеки, обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Н. Крупської (нині ім. Д. Чижевського), обласної бібліотеки для юнацтва ім. Бойченка. Сама ж з бібліотечною справою познайомилася ще в школі, була членом громадської ради та активу бібліотеки.

Мабуть, кожному з нас доводилося аналізувазувати і дивуватися, як доля веде нас життям і направляє на ту чи іншу стежину. Ії посланцями і направляючими зазвичай є люди, які свого часу допомогли нам визначитися в житті, прийняти правильне рішення, формували світогляд. Однією з таких людей для Любові Іванівни була бібліотекар Вишняківської бібліотеки. Для юної книголюбки жінка була прикладом людини і фахівця своєї справи, наставником. Завдяки їй, дівчину змалку; тягнуло до бібліотеки, до книг. Серед них вона в дитинстві і юності проводила майже ввесь свій вільний час. Доля вела її по цій стезі. По закінченні школи дівчина не відразу визначилася, куди вступати, але обставини склалися так, що вступила до Олександрійського училища культури, де і освоїла ази бібліотечної справи. Після закінчення училища ніколи не звертала з обраного професійного шляху, любов до книг передала доньці. Вона, як і мама, працює бібліотекарем Але напередодні дня закоханих з жінкою з таким дивовижним поєднанням імені та прізвища хотілося б поговорити вічне - загадкове, солодке і дивовижне почуття, ім'я якому Кохання...

Отже, про те, як Любов стала Любов'ю Настоящою... Мамі Любові Іванівни не судилося дожити до того дня, коли її донька стала на весільний рушник, і порадіти її жіночому щастю, якого не пізнала сама. Тяжка нежіноча робота підірвала здоров'я молодої жінки. Під час вирубки лісу для будівництва заводу «Червона зірка» потрапила під холодний осінній дощ, застуда призвела до ускладнень... Чоловік злякався перспективи панькатися з хворою жінкою і покинув з двомісячною донькою напризволяще Дівчинці було десять років, коли мами не стало. Другою її мамою стала рідна тітка, мамина сестра. «Вона й поставила мене на ноги, я називала її мамою», розповідає, втираючи непрохану сльозу, Любов Іванівна.

У 1965-му сімнадцятирічна дівчина за направленням приїхала працювати бібліотекарем в Обознівку, Кіровоградського району. Молода ініціативна бібліотека серйозно взялася за культурне життя на селі... Її зусиллями книги стали доступнішими для трудівників села, які від зорі до зорі працювали на полі та фермі. Любов Іванівна організувала пересувні бібліотеки, спраглим до читання привозила книги на виробництво. А ще допомагала завідуючій сільським клубом організовувати дозвілля молоді, вечори та дискотеки. Одного разу звернула увагу на занадто активного юнака, який брав участь мало не в кожному конкурсі. Коли після закінчення вечора молодь розійшлася, хлопець залишився, щоб допомогти зачинити клуб і попросив дозволу провести додому. Відтоді він став частим гостем у бібліотеці і постійним про вожатим молодої бібліотекарки.

Якось дівчина приїхала від рідних і вже збиралася йти додому, аж до неї підійшла вчителька місцевої школи. Почала розпитувати, як їй живеться і працюється, запропонувала пройтися. Поки дорогою говорили про те, про се, Люба незчулася, як опинилася біля річки.

«А чому ми прийшли до річки ?» - запитала дівчина попутницю.

«Не хочеш покататися на човні?» - запитанням на запитання відповіла нова знайома, ховаючи усмішку.

Люба не встигла здивуватися як до берега прибило човен

«Це мій чоловік » - представила вчителька молодого чоловіка в човні Дівчина не запідозрила нічого дивного, і з радістю погодилася покататися на човні. Чоловік приятельки, хитро усміхаючись, веслував до протилежного берега. Тут, у тіні розкішних верб, що купали свою зелену шевелюру в ласкавих тихих хвилях, Люба побачила знайому юнацьку постать... Там, на березі річки, вона і почула своє перше в житті освідчення в коханні.

- Серце, коли тебе побачив, йокнуло, - зізнався хлопець. - Не знаю, що ти мені на це скажеш, але щось мені підказує, що ти моя доля.

Дівчина відповіла щасливою посмішкою. Адже він сказав те, що вона хотіла, але навіть не сподівалася так скоро почути. Взаємне щастя затьмарила тільки повістка до військомата. Попереду молоду пару чекала розлука на три роки. Саме стільки дівчина чекала на коханого з армії Погодьтеся, не кожна любов може втримати таке тривале випробування розлукою Але їхня витримала. Цілих сорок три роки Любов Іванівна прожила в шлюбі з чоловіком, і по сьогодні, після його смерті, береже світле щире почуття в своєму серці.

на попередню сторінку

Вгору
Ми працюємо
з 9-00 до 18-00
П'ятниця - з 10-00 до 18-00
Вихідний - субота
Пошук на сайті



Ольга: Через декілька хвилин регіт уйнявся, і всі почали пильно мене розглядати. Добре, хоч не сканують, все ж таки неприємне відчуття. І ось, стою я собі такий, гарненький, маленький посеред галявини, нікого не чіпаю, намагаюсь почистити своє пір'ячко, аж раптом чую знайомий голос. Низький бас просувався крізь натовп кольорастиків, що дуже мене радувало. "Добридень, чи як у Вас прийнято казати, Аврелій Захаровичу?", - виплюнув я, побачивши білу чуприну. "Хм...та ти ще й не дуже пошарпаний, як для першого разу!", - ведмежа посмішка різанула мій погляд. "Як долетіли, Степане, нічого не відбили?", - різнокольорова юрба знову зареготала, проте один погляд Ведмедя – й одразу запанувала тиша. Всі стоять в рядочок, рівненько так... Ну, прямо тобі армія фентезійного світу!
Ольга: "П'ять хвилин, польот нормальний!" - викрикнув я у відповідь, приставляючи руку до простоволосої голівоньки, що дуже боліла після падіння. Видно обличчя все ж видало мої відчуття, бо ж Аврелій нахмурився, щось пробурмотівши собі під носа, проте ця емоція тривала в нього долі секунди. Невпевнений, що ще хтось зміг це побачити. Аж раптом дядько знову всміхнений, і знову командувати "Ну що ж, любимо ми тут хлопців з гумором! Прошу Вас слідувати за мною, Степане. Не дай боже Ви прикличете ще одного шарна, ми ж не напасемся на вас всіх м'яса!". "Е-е-е-м...якого ще шарна?" - спитав я, проштовхуючись крізь веселку вояків. "Якщо коротко, це Ваш звір-оберег".
"ХТООО?!"
"Звірятко-янголятко тобто, щвидше і коротше я Вам не поясню. Дійдемо до казарми, пристроїмо Вас кудись, потім будемо базікати. Ще й цього двірнягу треба десь поселити... Е-хе-хе-х, що я можу Вам сказати?.. Влипли Ви, хлопче, по самі помідорки!".
Я замовк, переварюючи отриману інформацію. І ось так, мовчки, ми кружляли по табору, кожний занурений у свої думки.
Я, чесно кажучи, не запам'ятовував дороги, навіть по сторонам не озирався, проте чув все більше і більше шепітків за своєю спиною. А також гупання лапищ свого власного шарна, що навіть і не думав залишити мене самого.
Ось так дядько, хлопчик і песик з ношею добралися до маленької двомісної палатки, що стояла на галявині в натовпі величезних рожевобородих мужланів.


Пошук за каталогом


Рекомендуємо

BBC News
творчiсть наших користувачiв

переглянути роботи
додати роботу
^Наверх