Кіровоградщина в роки лихоліття

Табори смерті. Продумана система знущань над полоненими

Табори смерті. Продумана система знущань над полоненими
Згадаймо і їх поіменно…

«Терпляче збирайте свідчення про тих, хто поліг за себе і за вас. Прийде день, коли сьогоднішнє стане минулим, коли будуть говорити про великий час і безіменних героїв, які творили історію. Я хотів би, щоб всі знали, що не було безіменних героїв, що були люди, які мали своє лице, свої сподівання і надії..»

Юліус Фучик

У день Перемоги квіти вдячності ляжуть і до пам'ятника у обласному центрі по вулиці Шевченка, встановленого 1959 року до 15-ї річниці визволення Кіровограда від гітлерівських загарбників. Напис на сірій гранітній плиті біля скульптурного зображення воїна з каскою і вінком слави засвідчує, що тут поховані радянські воїни, закатовані гітлерівцями. Іншої інформації про кількість жертв гітлерівського терору або про персональні дані похованих у братській могилі немає. У одному з довідників про пам'ятники Кіровограда вказано, що у 1967 році останки з цієї братської могили перенесені до військово-меморіального кладовища на Фортечних валах. Підписаний же 20 червня 1992 року головою виконкому Кіровоградської міської ради В. Г. Мухіним та кіровоградським міським військовим комісаром Л. В. Курятенком акт вказує, що у братській могилі поховано 4 тисячі радянських військовополонених, які загинули у створеному гітлерівцями з початком окупації нашої області таборі.

Цей табір для військовополонених, що називався шталаг 305-(Stalag 305-Kirowograd), був одним із найстрашніших у створеній гітлерівцями системі знищення радянських громадян. Він функціонував з вересня 1941 по лютий 1943 року у казармах колишнього радянського 43-го стрілецького полку. Філії табору знаходилися на ст. Адабаш Новоукраїнського району (Stalag 305/Z-Nowoukrainka) та у м. Первомайську Миколаївської області (Stalag 305/Z -Регwomaisk). Що нам відомо про цей табір знищення? Дуже мало.
Після визволення Кіровоградщини у березні 1944 року розпочала роботу надзвичайна державна комісія з розслідування злочинів гітлерівських загарбників. На підставі показань свідків, заяв громадян, протоколів допитів німецьких військовополонених, матеріалів розкопок санітарних поховань було складено акт від 24 квітня 1944 року, у якому зазначалося, що у таборі за період його існування загинуло від голоду, холоду, мордувань і знущань біля 50 тис. радянських громадян різних національностей, які потрапили у гітлерівський полон. Жодного прізвища загиблих у шталагу № 305 в акті не зазначено.

У 1968 році у м. Ганновері (Німеччина) відбувся судовий процес над військовослужбовцями з 783-го охоронного батальйону вермахту («das Landesschьtzenbataillon 783») або «Вewachung», які охороняли військовополонених у шталагу № 305 та його філіях. Цей батальйон, укомплектований резервістами, 10 жовтня 1941 прибув до Кіровограда з Польщі. Під час ганноверського процесу 27 червня 1968 року військовослужбовців батальйону було визнано винними у масовому знищенні у Кіровограді мирного населення та військовополонених і двох із них, які уціліли після війни, засуджено до реальних термінів ув'язнення. Потрібно мати на увазі, що судом підтверджено, що охорону табору і знищення радянських військовополонених здійснювали не есесівці чи жандарми, а прості солдати з вермахту.
За даними військового архіву ФРН, укіровоградському таборі щомісячно знаходилося понад 20 тисяч військовополонених. Після захоплення Кіровограда у серпні 1941 року гітлерівці спочатку створили у місті пересильний табір-дулаг у кіровоградській в'язниці. Проте у зв'язку з величезною кількістю полонених після оточення Південно-Західного фронту у т. з. «київському котлі» виникла потреба у його розширенні у новому місці.

І таке місце для стаціонарного табору-шталагу у Кіровограді знайшлося.

З рукописної книги спогадів під назвою «Етапи смерті» ставропольчанина Івана Ксенофонтовича Яковлєва (21.01.1921 – 22.06.2001), який був в'язнем кіровоградського шталагу № 305 і уцілів у страшному вирі війни: «Знаходився він (табір – Авт.) у жвавій частині міста, недалеко від заводу сільськогосподарських машин «Червона Зірка». Обіймав територію цілого кварталу, забудованого по контуру добротними теплими стайнями для коней кавалерійського полку, хазяйськими будівлями, а на головній вулиці – казармами і одноповерховим цегляним будинком – штабу полку, широкими воротами з прохідної. Посередині всіх цих будівель був великий плац – манеж. Стійла в стайнях німці замінили на двоярусні дерев'яні нари, де покотом лягали полонені. Казарми займала табірна поліція, всілякі служби, німецькі солдати охорони, а в штабному будинку розмістилася комендатура табору. У районі казарм, у полковій кухні і їдальні, встановлені помости для роздачі хліба і баланди, а також великий, обгороджений поміст, де при роздачі їжі завжди грав духовий оркестр полонених музикантів. Нас провели через вхідні ворота прямо до комендатури, де писарі-перекладачі знайомилися з нашими історіями хвороби, реєстрували нових полонених, щойно прибулих до табору. Писарі з кожним розмовляли, давали направлення для розміщення в стайнях табору.

Мені дістався табірний блок в лівій частині табору (ближче до стадіону«Зірка» - Авт.). Штубовий - помічник блокового начальника, вказав мені місце на верхніх нарах, де я і розмістився. Кожне місце було занумероване, в узголів'ї лежали особисті речі полоненого, його одяг. Як пояснив мені штубовий, крадіжки тут строго караються, як непокора німцям, поліції або навіть пересічному функціон-хертлінгу - полоненому, що займає певні посади в таборі. Словом - дисципліна тут була сувора.

Фото з Бундесархіву: Вересень 1941 року,
полонених ведуть вул. Карла Маркса
(перейменованої з початком окупації у Велику)
у Кіровограді до табору на вул. Шевченка.

Розпорядок у таборі був простий: підйом, ранковий туалет в загальних умивальних кімнатах і вбиральнях, сніданок, шикування команд на роботу. Решта займалися прибиранням приміщень та двору табору. Блокові і штубові відповідали за порядок і чистоту у ввірених приміщеннях, доповідали перевіряючим про виконану роботу, хворих, виниклі проблеми. Увечері полонені поверталися до табору, приводили себе в порядок. У певний час поблочно шикувалися на плацу на перевірку, а після тут же отримували вечерю. Роздача їжі була аналогічною у всіх таборах: діжки з баландою, роздавальник з півлітровим черпаком і поліцаї, які стежать за порядком роздачі їжі. У цьому таборі німці ввели ще одне нововведення: під час роздачі їжі духовий оркестр виконував пісні радянських композиторів, військові марші і т.д.». І. К. Яковлєв у своїх спогадах назвав коменданта табору влітку 1942 року - це був гауптман  (капітан) Курт Вагнер.

Мені вдалося віднайти зроблену невідомим німецьким фотографом з вікна нинішнього адміністративного приміщення Територіального управління МНС України світлину, на якій зображено описаний І. К. Яков-лєвим внутрішній двір табору з полоненими, вишикуваними у чергу до якоїсь процедури.

За даними Центрального державного архіву громадських об'єднань України (фонд 57, опис 4, справа 231, аркуші 25-26), у кіровоградському шталагу № 305 протягом усього періоду його існування загинуло 54 тисячі військовополонених. У даному випадку названу цифру слід прокоментувати матеріалами військового архіву ФРН, згідно з якими у лютому 1942 року у таборі знаходилося 22,2 тис. військовополонених, у червні 1942 року - 20,2 тис., у жовтні 1942 року - 33,7 тис, у грудні 1942 року -16,7 тис, у лютому 1943 року-13,5 тис. військовополонених (у військовому архіві ФРН уточнюється, що з жовтня 1941 по лютий 1942 року табір у Кіровограді називався дулаг № 171). Як видно, найбільше військовополонених накопичувалося у шталагу № 305 у 1942 році, коли з травня по жовтень Червона Армія зазнала поразок під Харковом, Ленінградом, Ростовом-на-Дону, на Північному Кавказі, втратила Севастополь. Цього періоду від голоду та хвороб, особливо дизентерії та туберкульозу у таборі щодня помирало до 300 осіб (ЦДВА Росії, фонд 14, опис 2, справа 2118, аркуш 75).

Із спогадів мешканки Кіровограда М. С. Плахотіної: «У казармах біля Будинку офіцерів під час окупації був табір наших військовополонених. Щоранку з воріт табору виїжджало кілька німецьких вантажних машин, в кузовах яких стояли, тісно притулившись один до іншого, люди - тіні, виснажені, з землистим кольором обличчя, з запалими тьмяними очима. Це ті полонені, які могли вже ось-ось померти, і фашисти їх завбачливо вивозили за місто, де розстрілювали і ховали. Між казармою і тротуаром, на невеликій ділянці праворуч від Вічного вогню (де тепер той вічний вогонь? - Авт.), ховали тих, що вмирали вночі, не дочекавшись моменту вивезення за місто. Вмирали головним чином від виснаження».

Письменник Олесь Гончар, який визволяв нашу область, не обійшов своєю увагою опис Кіровограда після вигнання гітлерівців. Ось що він відзначив у своєму фронтовому щоденнику (запис російською мовою): «Рассказывают, как пленных, мертвых и живих, складывали в машины, чтобы везти на свалку. Сквозь доски кузова высовывались еще живые руки, шевелились. Пленных закапывали в землю еще живыми. Кормили сырым просом. И били, били. Рассказ о наших пленных: их гнали много, колонна за колонной. Изнуренные, одни скелеты. К тюрьме народ валом валит, несут кушать. Немцы прикладами уже ничего не сделают, пустили воду из брандспойтов. На дорогу одна женщина вынесла ведро картошки. Пленные набросились, сбили ее с ног. Немцы тут же пристрели6 человек пленных и женщину избили прикладами». А це запис у щоденнику О. Гончара за 26 березня 1944 року про адабашський табір: «Стоит в степи, как жуткое прошлое, как эмблема немецкого господства: лагерь. Толстые столбы с колючей проволокой.
В средине одна солома. В ней спали. Тут умирали. Целые дни строили шоссе. Пленных не кормили. Еду носили тайком из окрестных деревень женщины, дети. Измученные, черные, грязные, голые жили. Жили, как дикари в степи, в тоске ожидая смерти среди камней».

В'язнем кіровоградського шталагу 305 був і дядько російського кінорежисера Нікіти Михалкова Михайло Михалков, який потрапив у полон у «київському котлі». Ось як він згадував страшний час перебування у таборі: «И вот мы в Кировограде.. Людей, даже не обыскивая, загоняли в зоны, обнесенные колючей проволокой. Таких зон, как мне показалось, были десятки. В них томилось, как я узнал позже, более пятидесяти тысяч советских граждан, ставших невольниками.

В зоне, куда я попал, большинство составляли военнопленные. Проволока шла в три ряда и прочно окольцовывала наш участок. Участки плотно прижаты один к другому, и так на несколько километров.

По коридорам между зонами ходили немцы с овчарками. У ворот каждой
зоны – несколько автоматчиков. День и ночь люди находились на голой земле под открытым небом...

Проснувшись утром, я увидел, что немцы вызывают и уводят из зоны «ев-реев и комиссаров». Днем нас сгруппировали по сотням и вывели «на обед». Мы миновали множество зон и очутились на большом армейском полигоне, оцепленном колючей проволокой. Более тридцати котлов, из которых валил пар, стояли в ряд. Колонны по четыре человека в шеренге подходили к котлам и получали баланду: немытые кишки и всякая требуха до кипячения не доводились - делалось зто специально для того, чтобы после такого «обеда» люди страдали поносами и дизентерией. (Я видел зтих несчастных, корчившихся в предсмертных муках от диких болей в желудке.) Каждый получал один черпак баланды. Хто подставлял котелок, кто – миску, кто – тарелку. Я подставил кепку. На четверых давали один круг жмыха, но разделить его на части было просто невозможно, так крепко он был спрессован.

Отойдя на некоторое расстояние от котлов, я быстро покончил с баландой и ждал свою порцию жмыха. Вдруг слышу крики, шум, немецкую брань... Смотрю, около одного из котлов – свалка, видимо, поссорились из-за жмыха или баланды. Автоматчики шарахнули по этой куче несколькими длинными очередями. Люди бросились врассыпную. Убитые остались лежать на земле...»
У матеріалах ганноверського судового процесу констатовано, що «померлих військовополонених шталагу № 305 хоронили у спільних могилах на кладовищі, розташованому поза табором». За свідченнями очевидців – кіровоградців, померлих у таборі спочатку хоронили за його огорожею на місці нинішнього скверу біля пам’ятника жертвам фашизму, а також біля стадіону «Зірка», а з настанням теплої пори вивозили за місто.
На території міської лікарні № 1 функціонував створений кіровоградськими лікарями лазарет для порятунку тяжко хворих військовополонених, який очолювали відомий у місті лікар Чвалинський Адам та його донька Софія. Їм вдалося врятувати не одного бранця. Померлих у лазареті хоронили на місці нинішнього кладовища жертв гітлерівської окупації.

Після прибуття до табору пішим порядком (у своїй рукописній книзі І. К. Яковлєв описав страдницький шлях до Кіровоградського табору від місця полонення на Полтавщині через Кременчук, Олександрію, Знам'янку) військовополонені проходили так звану «фільтрацію», у ході якої гітлерівці виявляли осіб, які підпадали під категорію «ворогів рейху» - євреїв, політкомісарів, співробітників НКВС. Вони підлягали негайному знищенню. Так, військовополонених-євреїв вивозили і розстрілювали у районі протитанкового рову біля дороги, що вела на с. Рівне Новоукраїнского району (нині там стоїть пам'ятний обеліск жертвам Холокосту). Зокрема, у листопаді 1941 року там було розстріляно 150 військовополонених єврейської національності. За показаннями Надзвичайній державній слідчій комісії з розслідування гітлерівських злочинів у Кіровограді свідка І. І. Крижановского, за наказом коменданта шталагу № 305 у грудні 1941 року посеред плацу була викопана яма площею 2x4 м і метр глибиною. Яму наповнили рідким гноєм, і незабаром до неї підігнали 100-120 євреїв-військовополонених в одній білизні і босоніж, їх змусили по черзі купатися в цій ямі. День був морозний, білизна на кожному відразу обмерзла. В такому вигляді їх загнали до холодного приміщення, до ранку усі полонені перетворилися на крижані фігури.

 

У проведенні «селекції-фільтрації» гітлерівцям сприяли зрадники з числа військовополонених, які за зайву порцію баланди чи місце у табірній поліції продавали своїх товаришів по біді. Потім таких (їх називали легіонерами-добровольцями) зараховували до табірної охорони та до сформованого у Кіровограді 124-го поліцейського батальйону, який гітлерівці використовували для каральних акцій проти партизан.
Серед військовополонених шталагу № 305 німці активно вишукували осіб з числа командного складу, особливо льотчиків та авіаційний технічний персонал. У місті їх концентрували окремо у будинку по вул. Колгоспній, який називали «Будинком російських льотчиків». Зрозуміло, що мова йшла про можливість вербування льотно-технічного персоналу для служби у німецьких Люфтваффе. У картотеці на радянських військовополонених мені вдалося натрапити на картку військовополоненого – молодшого лейтенанта Афанасія Сергійовича Тереха, 1921 року народження, повітряного стрільця 502-го штурмового авіаційного полку, який як авіаційний спеціаліст був виявлений серед в'язнів шталагу № 305, перебував у «Будинку російських льотчиків», у вересні 1943 року направлений до табору для військовополонених-льотчиків у м. Лодзь. 31 липня 1944 року здійснив втечу з табору, 10 серпня 1943 року спійманий і переданий до гестапо. Подальша доля невідома.

Ще дві долі офіцерів-в'язнів шталагу № 305.

Військовий інженер Чорноморського флоту майор Анатолій Володимирович Щербаков, 1906 року народження, у полон потрапив 4 липня 1942 року під Севастополем, у шталагу № 305 знаходився по листопад 1942 року, був виявлений як офіцер, направлений до Володимир-Волинського оффлагу та інших таборів, двічі втікав, але вижив, у липні 1945 року був репатрійований з Німеччини.

Співробітник штабу 116-ї стрілецької дивізії майор Володимир Авдійчук, 1903 року народження, під час боїв у «київському котлі» з тяжким пораненням у голову потрапив у полон. Бійці приховали його командирське звання, разом з ними він став бранцем табору № 305. Але знайшовся зрадник, Авдійчука вивезли з етапом до Володимир-Волинського оффлагу, де він захворів на черевний тиф і помер 5 березня 1942 року.

Як і у всіх гітлерівських таборах смерті, у шталагу № 305 діяла продумана система фізичного та морального знущання над полоненими. Крім щоденних побоїв з боку охорони, тяжкої праці на ремонті та будівництві доріг і мостів, бранців викошували голод та хвороби. Тож серед знемагаючих від голоду військовополонених мали місце випадки людоїдства, про що німецьке командування складало акти, але не заради припинення таких випадків, а щоб показати радянських людей варварами-канібалами, проти яких «цивілізованою Великонімеччиною» ведеться війна.

Так, 29 листопада 1941 року було засвідчено підписами військового прокурора Шойлера, судді Майнліха, табірного лікаря Шингарьова (з військовополонених – Авт.) повідомлення начальника караулу єфрейтора Гасса про те, що військовополоненими-узбеками вночі вбито і розчленовано для приготування м'ясної страви шість військовополонених слов'ян. До акта долучено шокуюче фото.

Ідентичні акти були складені у грудні 1941, січні та лютому 942 року.

Гітлерівці також здійснювали ідеологічну обробку військовополонених, намагаючись якщо не залучити їх до служби на користь Німеччини, то хоч паралізувати волю, унеможливлюючи стремління до втечі з неволі та боротьбу з ворогом. Для цього використовувалися реальні факти. Так, німецька газета «Ді фронт» від 10 травня 1942 року вмістила статтю під промовистим заголовком «Військовополонені – вороги. Як Сталін поводиться зі своїми солдатами». Там досить резонно стверджувалося: «Ради розглядають усіх військовополонених як зрадників. Вони відмовилися від міжнародних договорів, підписаних усіма культурними державами, - не існує обміну важкопораненими, немає поштового зв'язку між полоненими та їх родичами». Ця обставина уміло використовувалася для схилення військовополонених до переходу на службу до ворога. При комендатурі табору діяв пункт німецького контррозвідувального органу «Зондерштаб-Р», який вербував агентуру з числа військовополонених. Відвідували табір і емісари різноманітних колаборантських формувань - з власовської РОА та інших. Не секрет, що німцям вдавалося досягти мети.

Ось витяг з протоколу допиту захопленого у полон 23 грудня 1942 року унтер-офіцера з 16-ї німецької танкової дивізії Шмалера Курта: «У січні (1942 рокуАвт.) ми прибули у Кіровоград, там пробули до квітня ц. р. У Кіровограді навесні цього року бачив до 100 українців, які марширували по місту без зброї, в червоно-армійській формі. Кажуть, що перед відправкою на фронт їх перевдягають у німецьке обмундирування».

(Центральний архів ФСБ РФ, Ф.14, оп.5. с.173, арк.17-19).

Командир взводу 609 стрілецького полку 139-ї стрілецької дивізії лейтенант Шалва Олександрович Окропірідзе, 1920 року народження, вважався зниклим безвісти у вересні 1941 року. Але він під час спроби  виходу з оточення у Зеленій Брамі був захоплений у полон і вже у першій партії військовополонених став в'язнем кіровоградського табору: «Я разом з усіма знаходився у нелюдських умовах. Голод, побої поліцаїв, дизентерія, розстріли комуністів і комісарів, осіб єврейської національності вбивали мене морально і фізично. Користуючись тим, що я був доведений в таборі до крайнього фізичного і нервового виснаження, Оберлендер (співробітник абверу – Авт.) домігся моєї згоди скласти списки військовополонених кавказьких національностей, з тим щоб за моєї участі довести до них нібито допомогу Червоного Хреста. Поступово, крок за кроком, Оберлендер втягнув мене в роботу з відбору радянських військовополонених з кавказців для служби в німецькій армії. За злочини, вчинені проти мого народу, я поніс заслужене покарання. Близько дванадцяти років я чесною працею у виправно-трудових установах спокутував свою провину».

Іншим шляхом пішов в’язень шталагу № 305 Шалва Горделадзе, який до війни працював в астрономічній обсерваторії Київського університету на посаді заступника директора з наукової роботи, читав курс лекцій з теоретичної астрофізики та спектроскопії для студентів старших курсів університету, був одним із засновників кафедри оптики. З початком війни він пішов добровольцем на фронт, був військовим топографом в артилерійському полку. У вересні 1941 року у «київському котлі» потрапив у полон. Пройшов крізь Кременчуцький, Олександрійський дулаги. Він не піддався на приманку служити у так званому «кавказькому легіоні». Кіровоградським підпільникам з групи Олени Бур'янової вдалося визволити його з шталагу № 305 і переправити у Чорний ліс, де Горделадзе став бійцем партизанського загону імені Ворошилова. У післявоєнні часи очолював кафедру математичної фізики Київського політехнічного інституту.

Також у «київському котлі» потрапив у полон військовий лікар Михайло Михайлович Савченко, 1914 року народження уродженець Підгоренського району Воронезької області РФ. У шталагу № 305 він працював лікарем лазарету, рятував від смерті своїх побратимів по полону. У зв'язку з тим, що німці, побоюючись виникнення епідемій серед мирного населення, вишукували серед військовополонених лікарів і залучали їх до обслуговування підприємств, Савченка перевели на напіввільний режим, що дало йому змогу уникнути вивезення у Німеччину і втекти до партизан. Він став лікарем партизанського з'єднання ім. Ворошилова, був нагороджений орденами «Бойового Червоного Прапора», «Великої Вітчизняної війни II ст..», «Червоної Зірки», медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» (ДАКО, Ф.Р 7665, оп.1, спр.2, арк.57).

По картотеці військовополонених-в'язнів шталагу № 305, померлих саме у Кіровограді, відомі імена лише Сергія Васильовича Єрошкіна, 1916 року народження, уродженця Саратовської області, Федора Івановича Томиліна, 1912 року народження, уродженця Курської області, які померли від виснаження відповідно 16 та 18 листопада 1941 року. Євстахій Тихонович Курочкін, 1905 року народження, уродженець Луганської області, помер від голоду в 1943 році.

Віктор Петрович Горєлов, 1912 року народження, уродженець м. Оренбург, рядовий 294-го стрілецького полку, у полон потрапив 1941 року у «київському котлі», помер 19 січня 1943 року, у Книзі пам'яті числиться загиблим у бою у 1942 році.

Василь Федорович Момот, 1908 року народження, уродженець с. Губівка Компаніївського району, командир ремонтного взводу 206 артилерійського полку РГК, військтехнік 1 рангу (старший лейтенант), полонений у червні 1942 року під Харковом, перебував у шталагу № 305 до січня 1943 року, вивезений до Норвегії, помер від туберкульозу у червні 1944 року (у Книзі пам'яті значиться загиблим у бою у березні 1942 року). Післявоєнне повідомлення про його смерть у таборі не надійшло до сім'ї загиблого через помилку у вказаному у персональній картці прізвищі - не Момот, а Мамон.

Темі знищення радянських людей у кіровоградському таборі смерті присвячена наукова робота німецького історика Крістіана Меллера «Масова смерть і масове знищення - шталаг 305 на Україні 1941-1944», захищена у 2000 році в університеті Готтфріда Вільгельма Лейбніца (м. Ганновер, Німеччина).

Для увічнення пам'яті радянських громадян-військовополонених. які загинули під час гітлерівської окупації у шталагу № 305, доцільно було б встановити на стіні адміністративного приміщення кіровоградського гарнізону по вул. Шевченка меморіальну дошку такого змісту: «Тут у роки Великої Вітчизняної війни у 1941-1943 роках гітлерівськими загарбниками у шталагу № 305 закатовано понад 50 тис. радянських військовополонених. Зупинись, перехожий, вклонися пам'яті жертв страшної війни».

Василь ДАЦЕНКО,
історик-краєзнавець

Даценко В. Табори смерті. Продумана система знущань над полоненими : згадаймо і їх поіменно… // Кіровоградська правда. – 2012. – 11 травня. – С. 4; 18 травня. – С. 4

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх