Кіровоградщина в роки лихоліття

Війна далека, але пам`ять з нами

Минуло 73 роки з того часу, як закінчилась Друга світова, давно зажили, заросли буйноквіттям її пекучі рани. Але за літами, як за горами, ховаються люди, події, факти. Пам`ять поволі обволікається туманом забуття.
Сьогоднішня розповідь приурочена пам`яті. Це данина поваги і любові до тих, хто в смертельному поєдинку з ворогом залишився живий і живе поруч з нами.
Надовго закарбувався в пам`яті великовищанки Марії Крицько той день, коли вона останній раз бачила свою родину і маму, яка привела її того страшного ранку до дитячого садка.
...В обідню пору, коли яскраво світило сонечко і небо, блакитне та безхмарне, не віщувало нічого поганого, вихователька повела малечу до річки. Малюки безтурботно плескались у воді та вигрівались на золотистому піску. Раптом гамір дітей та веселий щебет птахів заглушив моторошний рев двигунів. Як коршаки, на мирному небі закружляли німецькі бомбардувальники. Неподалік дитсадківців в повітря злетів міст. Перелякані дітлахи розбіглися хто куди...
Потім Марійка пам`ятає, як її та інших евакуйованих посадили на підводи і довгою валкою з людей, підвод та колгоспної худоби повезли до Дону. Через деякий час дітей зустрів Сталінград. Кілька діб перепочинку і знову в дорогу – на Урал.
У ті страшні дні війни Марія Василівна, ще зовсім маленька дівчинка, пліч-о-пліч з дорослими сплавляла по річці ліс, влітку разом зі своїми однолітками збирала ягоди та гриби, чистила та різала картоплю, яку потім відвозили на завод, сушили, пакували і відправляли на фронт.
Дівчаток навчили в`язати шкарпетки та кисети, на які так чекали в окопах. Ці невигадливі подарунки були так само дорогі й необхідні бійцям, як снаряди, гармати, танки. Діти знали – це для фронту, для перемоги.
А що ж було там, де опустилася довга коричнева ніч і встановився «новий порядок», як називав себе кривавий гітлерівський режим. Табори смерті, шибениці, масові розстріли, спалені і пограбовані села.
Як страшний сон згадує Уляна Дмитрівна Цибульова (Швець) серпень 1942 року. Вона сімнадцятирічна дівчина мала б навчатися у восьмому класі, але плани перекреслила війна. Село окупували загарбники, які за наказом рейху оголосили добровільний набір робітників до Німеччини. Добровольців на каторжну працю не знайшлося, і тоді стали силоміць забирати молодих, дужих людей. З допомогою собак зганяли всіх жителів до сільського клубу. На тих, хто не корився, поліцаї робили облави. Таким чином відібрали молодь 1926-1928 років народження і під конвоєм відвезли до залізничної станції в Херсон. Насильно повантажили у вагони, і потяг вирушив до Німеччини. Через п`ять діб дороги, коли вже були у польському містечку Перемишль, прибулих «розсортували»: юнаків окремо від дівчат. І знову в дорогу, без їжі та води.
«Розформували» потяг поневолених на території Німеччини. Уляна Дмитрівна працювала неподалік Берліна. Влітку у полі: збирала двічі на рік сільгосппродукцію, а взимку – на заготовках лісу. Одяг був табірний, благенький, крізь який пронизував вітер та дошкуляв холодний дощ. На ногах гольцшуги – черевики на дерев`яній підошві (коли йдеш у них, то далеко чути стукіт).
Ні імен, ні прізвищ – тільки бляшаний номер та на грудях знак OST. Харчувалися двічі на день: суп із брукви, шпинату чи кольрабі, про хліб годі було й думати.
Режим був суворим: за найменшу провину – побиття. Тож мусила з каменем на серці терпіти знущання і коритися, аби залишитися живою.
Та ось прийшов довгоочікуваний день. Це було 16 квітня 1945 року, коли радянські війська почали бомбити містечко, де перебували робітники-бранці. І вже за кілька днів перший Білоруський фронт звільнив поселення від фашистської окупації. А наступного дня, як на крилах, «машиною-полуторкою», яка підвозила боєприпаси, їхала Уляна Дмитрівна до залізничної станції. До Варшави добиралася на даху вагона, не відчувала ні холоду, ні голоду, ні спраги – аби лишень швидше бути вдома, на рідній українській землі.
2 серпня 1941 року Велику Виску захопили нацисти. Понад 500 жителів села брали активну участь в боротьбі з німецькими загарбниками.
Більшість місцевого населення надавали допомогу Радянській армії, саботували вказівки німецьких окупаційних властей, чинили опір відправці на каторгу, рятували полонених і допомагали їм вступати в партизанські загони і повертатися на Велику землю.
26 серпня польова комендатура видала розпорядження про арешт чоловіків віком від 16 до 45 років, які не були прописані в селі, та осіб, що не підкорялися «новому порядку». Згодом почалося масове насильне вигнання молоді на нацистську каторгу.
Свідчення уродженця Великої Виски Ігнатенка Володимира Трохимовича, колишнього остарбайтера.
Був у селі німецький прихвостень-староста на прізвище Білошевський, а дразнили його Куцюруба. Тієї осені з його та коменданта Берта доброї ласки майже 60 осіб були насильно вивезені на примусові роботи до Рейху.
Спочатку Володимира Трохимовича та його однолітків – Фітенків Раїсу та Марію, Половецьку (Музиченко) Мілю, Каблуку Михайла, Доробишевського Олександра, Іванюк Марію та інших відвезли до міста Кіровоград. А звідти у жахливих антисанітарних умовах, в товарних вагонах, в яких перед цим до Германії вивозили худобу, спочатку відправили бранців до польського містечка Лодзь. Потім до німецького міста Упершталь, де був розташований табір. Сам табір був обгороджений колючим дротом з підведеним струмом. А на воротах величезними німецькими літерами було написано «Добро пожаловать!».
Як якусь річ, його за 6 марок 50 феніків викупив покупець для свого господара-бауера. Потім «живий товар» погрузили в вагони та привезли в німецьке місто Есен до фабриканта Крупна.
Остарбайтери не мали імен, у них, як у худоби було тільки тавро. У Володимира Трохимовича на руці було викарбовано № 323, а у його товариша Михайла Каблуки № 318. Українські раби не мали вихідних, не отримували зарплати.
Мізерне харчування – баланда (задимлена зелена гичка) та 250 грамів з тирси та висівок хліба. Жили в переповнених бараках, спали до долівці, на набитих стружками матрацах. На роботу гнали їх 6 кілометрів до заводів. Фабрикант Крупп мав 7 мартенів, 3 прокатні заводи. Остербайтерів примушували розвантажувати вагони з блоками для нових вогнетривких печей. Потім довелося бути у майстра Анштрайго, фарбувати паркани, дахи, трусити сажу...
І так майже 4 роки, поки в кінці 1945 року радянські та американські винищувачі не почали бомбити містечко Есен. Після артнальоту їх відправили в Катенберг, звідти в Верден, потім Мюльгайм і Манденбург. А з Манденбурга переправили на радянську територію.
Страхітливий план «обезлюднювання» і онімечування окупованих територій нацистські вбивці здійснювали із наростаючою люттю. Місця масових страт людей перетворювалися у величезні кладовища. Немає, мабуть, в Україні такого місця, де б гітлерівські кати не умертвляли мирних громадян.
За статистичними даними, на території колишнього Великовисківського району було замучено і розстріляно 101 мирного жителя.
Крім українців, на окупованих територіях постраждали й інші народності. До жахливих злочинів нацистів належить і винищення євреїв та циган. За расовою теорією, вони були ворогами Рейху, з чого випливало одне – ліквідація.
За наказом окупантів у лютому-березі 1942 року на території області почалися масові арешти людей єврейської національності.
А в травні у самій Великій Висці були розстріляні 20 осіб мирних громадян єврейської національності, серед яких були 6 дітей, 2 стариків та 12 жінок.
Кровожадні душогуби не знали меж в своїх злодіяннях. В страсну п`ятницю 1942 року ніхто з великовищан не передчував такої біди. Люди поралися в своїх садибах. З часом люди бачили, як німецькі жандарми і їхні поплічники – зрадники Батьківщини з автоматами в руках почали ходити селом. В їхніх діях було щось загадкове і тривожне.
Незабаром вулиці села наповнилися криком жінок та плачем дітей. Без суду і слідства німці почали зганяти сім`ї єврейської національності до ветлікарні, де їх зачинили і тримали під наглядом озброєної охорони та нацькованих собак.
Селом прокотилася чутка, що євреїв мають стратити. Всі знали, що для них був встановлений жорсткий порядок, адже по всьому селі були розклеєні оголошення, в яких значилося: «...за переховування євреїв – розстріл».
Як розповідали (нині покійна) старожилка Марія Олександрівна Забродська (на той час десятикласниця Мокряк) та Володимир Трохимович Ігнатенко, звірі в людській подобі не жаліли ні дітей, ні жінок, ні стариків. Знищувалися цілі сім`ї. Повністю були закатовані і розстріляні сім`ї ІІІаларів, Розенштейни Роза і Володя, Гетьмановичі Маня, Ціля, їхній батько Афонька, мадяр Догорик та вчителька німецької мови Рахіль Ісаївна Маюсик зі своїм маленьким синочком.
Приречених на страту євреїв голодними протримали два дні в приміщенні ветлікарні.
А на Великдень о 10 годині дня в присутності сільчан під конвоєм, з собаками, повели на розстріл. Попрощатися зі своєю вчителькою прийшла Марія та її сусідські однолітки – Сашко Бордюжа та Русол Павло та Василь (прізвище Марія Олександрівна вже не пам`ятає).
Натовп євреїв складався з жінок дітей та двох немічних стариків, яких прив`язали до воза і волоком через все село тягли до місця страти (провалля між лікарнею та цегельним заводом).
Над проваллям їх поставили в шеренгу і почали по одному розстрілювати на очах у сільчан. Вчительчин хлопчик почав кричати та плакати, сама Рахіль Ісаївна благала нелюдів, щоб помилували малого, але годі було сподіватися на милосердя катів.
Розстріляних кидали до провалля, тих, хто ще подавав ознаки життя, добивали лопатами, а потім закидали землею. Ще довго крізь закидану землю чулися крики і стогін.
Жінки й дівчата йшли дорогами війни поряд з батьками, чоловіками, синами.
Радянські жінки. Їхні мужні руки несли смерть ворогові, їхні ласкаві руки повертали до життя тисячі бійців, як руки медсестри Надії Максимівни Колесник.
19-річна медсестричка-акушерка Великовисківської лікарні Надія Максимівна того ранку прийшла додому з чергування. Від батька дізналась про початок війни. А через декілька днів отримала повістку з військкомату на призовну комісію. Декілька днів формували призовників і під марш духового оркестру відправили за околицю села, де їх чекали підводи, щоб відвести на Шостаківську залізничну станцію.
Вранці повантажилися в ешелони і рушили за захід. Чим ближче під`їжджали до західного кордону, тим частіше їм зустрічалися зруйновані міста, станції. 24 липня ешелон добровольців прибув до Кишинева, де перебувала військова частина.
Вона розташувалася в школі, їх обмундирували і видали усім гвинтівки, патронажі, плащ-намет, котелок та шинель. А через декілька днів прийняли військову присягу.
Незабаром частина з усім госпітальним реманентом погрузилась на машини і почали гіркий для усіх відступ. Перше бойове хрещення Надія Максимівна отримала в селі Фрунзівка Одеської області. Працювали дні та ночі: перев`язували поранених, відправляли в тил. Потім знову була передислокація, особливо тяжкою вона була в районі Казанки Миколаївської області. А в 1942 році стояли на Дінцю, Червоному Лимані. Особливо тяжкою була переправа через Дон. Тут Надія Максимівна була поранена.
Незабаром зупинились на південному Кавказі в Чеченоінгушетії. Тут навіть бинти робили своїми руками. Адже були відірвані від допоміжних служб. Потім довелось залишити Південний Кавказ. Згодом зупинились в Нарзані поблизу міста Орджонікідзе. Військовий госпіталь розмістився в школі. Поранених було дуже багато, навіть евакуйовувати не встигали, оскільки тривало безперервне бомбардування. Медперсонал не знав рахунок дням, не мав відпочинку, навіть не було часу, щоб поїсти, було 1200-1300 поранених за добу.
Після розгрому фашизму на Південному Кавказі медчастина рухалася за фронтом. Були на Кубані. Після тяжкої хвороби довелося доганяти частину вже на рідній Україні. 31 березня 1944 року одну добу довелося бути вдома у Великій Висці. Потім знову війна, дорога до Румунії, Чехословаччини, де в травні 1945 зустріла Перемогу.
Під час війни, коли їй, молоденькій тендітній медсестричці, на своїх худеньких плечиках доводилось не тільки нести весь тягар війни, а й тяжкопоранених військових, заспокоювати хворих і поранених, годинами стояти біля них, рятувати від смерті. Не знаючи прізвища, вони кликали її: «Медсестра Анюта». Так, як і героїню відомої і улюбленої бійцям пісні.
И взвалила на девичьи плечи,
И согрелась во фляге вода...
Нашу встречу и тот зимний вечер
Не забыть ни за что, никогда.
778 жителів села відважно билися на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них два Герої Радянського Союзу – Жердій Євген Миколайович та Орлов Олександр Гнатович.
У 1987 році вийшла друком книга учасника Великої Вітчизняної війни, Героя Радянського Союзу, штурмана бомбардувальної авіації Григорія Петровича Євдокимова «300 вильотів за лінію фронту».
У ній автор пише про льотчика Миколу Семеновича Візира. Як з`ясувалося – це наш односельчанин, і проживав він на вулиці Вербовицького (тоді Поштова), 9.

Зонатта ІЩЕНКО,
с. Велика Виска
Маловисківського р-ну
 

 

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх