Кіровоградщина в роки лихоліття

КІРОВОГРАДСЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ: ПОГЛЯД З ХХІ СТОЛІТТЯ

 

У сучасній краєзнавчій літературі стратегія, хід та результати Кіровоградської наступальної операції, проведеної військами 2-го Українського фронту в період з 5 по 16 січня 1944 р., розглядаються багато в чому на основі мемуарів генерала армії Івана Степановича Конєва. У своїх «Записках командуючого фронтом» І.С. Конєв дав досить детальний аналіз подій Кіровоградської операції, який на багато років став орієнтиром для дослідників під час вивчення тих подій.

Не применшуючи важливості й цінності спогадів командуючого 2-го Українського фронту, необхідно зазначити, що мемуари (не лише І.С. Конєва, а й інших воєначальників Великої Вітчизняної війни) – річ досить суб’єктивна. Оскільки, по-перше, вони відображали особистий, а тому не завжди об’єктивний погляд автора на описувані події, а по-друге, мемуари піддавалися ретельному рецензуванню різноманітними комісіями.

Безперечно, у фактологічному плані маршал Конєв детально описав хід тих подій, які увійшли в історію під назвою Кіровоградської наступальної операції. Проте, коли читаєш «Записки командуючого фронтом», складається враження, що це була локальна операція, яка відбувалася незалежно від одночасних з нею наступальних дій, боїв та операцій на інших фронтах. Пізніше такий регіональний погляд на Кіровоградську операцію з мемуарної літератури перекочував у наукові та науково-популярні публікації радянської й сучасної історичної та краєзнавчої науки.

Але ж сучасні дослідження свідчать, що Кіровоградська наступальна операція 2-го Українського фронту відбувалася у тісному взаємозв’язку з воєнними операціями 1-го (командуючий – генерал армії М.Ф. Ватутін) та 3-го (командуючий – генерал армії Р.Я. Малиновський) Українських фронтів.

У результаті грудневого наступу 1943 року війська 2-го Українського фронту прорвали оборону противника по р. Інгулець й наблизились до міста Кіровограда.

Відповідно до вказівок Ставки Верховного Головнокомандування (СВГ) Військова рада 2-го Українського фронту розробила план наступальної операції. Згідно з ним планувалося ударом в напрямку Казанки і Березнегуватого (Миколаївська область) вийти в тил нікопольському угрупованню противника і, взаємодіючи з 3-м і 4-м Українськими фронтами, його знищити. Таким чином, на початок грудня 1943 р. 2-й Український фронт взагалі не мав наступати в кіровоградському напрямку, а повинен був кинути всі свої сили на знищення нікопольського ворожого угруповання.

Однак ситуація, що склалася на кінець 1943-го, зумовлена передусім успішним наступом 1-го Українського фронту, який в цей час вдало проводив Житомирсько-Бердичівську наступальну операцію, і це суттєво скоригувало плани керівництва 2-го Українського фронту та СВГ.

Нове завдання військам 2-го Українського фронту було визначено в директиві № 30272 Ставки ВГ від 29 грудня 1943 р.:

«В связи с успешным наступлением войск 1-го Украинского фронта Ставка Верховного Главнокомандования, во изменение директивы № 30262 от 9.12.1943 г., приказывает:

1. 2-му Украинскому фронту, прочно удерживая занимаемый рубеж на своём левом крыле, не позднее 5 января 1944 г. возобновить наступление, нанося главный удар на Кировоград силами не менее четырех армий, из которых одна танковая.

2. Ближайшая задача – разбить кировоградскую группировку и занять Кировоград, охватывая его с севера и юга. В дальнейшем овладеть районом Ново-Украинка, Помошная и наступать на Первомайск с целью выхода на р. Южный Буг, где и закрепиться.

3. Одновременно нанести вспомогательный удар силами двух армий в общем направлении Шпола, ст. Христиновка».

Таким чином, ударом на Кіровоград та Первомайськ передбачалося розколоти німецький фронт на Правобережній Україні, що мало сприяти наступу як 1-го, так і 3-го Українських фронтів. Допоміжний наступ двох армій 2-го Українського фронту на Шполу і Христинівку був спрямований назустріч військам 1-го Українського фронту, який, проводячи Житомирсько-Бердичівську операцію, головного удару завдавав на Вінницю, а допоміжні – на Ровно (Рівне) і Христинівку.

У Христинівці війська обох Українських фронтів мали з’єднатися, оточивши таким чином угруповання німецьких військ в районі Канева, Сміли й Звенигородки.

Отже, якщо порівняти Житомирсько-Бердичівську та Кіровоградську фронтові наступальні операції, можна з упевненістю відзначити, що за тактичним задумом вони були подібні. Стратегічний план обох операцій передбачав завдання основною частиною військ фронту головного удару та водночас виділення декількох армій для проведення допоміжного наступу. Тому, мабуть, твердження сучасних українських і російських дослідників про те, що штучний розподіл задуманої як єдине ціле операції двох фронтів на самостійні фронтові операції був неправильним. Мабуть, краще б було називати її Житомирсько-Кіровоградською операцією 1-го та 2-го Українських фронтів.

Важливо також торкнутися ще одного головного питання в історії Кіровоградської наступальної операції – її результатів. У радянській історичній науці утвердилась думка про те, що головним результатом цієї операції було визволення міста Кіровограда, внаслідок цього операцію вважали цілком вдалою і завершеною. Проте, як відомо, Кіровоград був визволений 8 січня 1944 р., а наступальна операція тривала до 16 січня.

Отже, які ж були її результати?

По-перше, головним досягненням 12-денної операції було оволодіння радянськими військами важливим вузлом доріг – Кіровоградом. По-друге, глибина просування військ 2-го Українського фронту (при відносно невисоких темпах наступу, в середньому 3-4 км на добу) склала 40-50 км. По-третє, І.С. Конєву не вдалось розвинути удар на Первомайськ, що мав привести до розсічення німецької оборони та сприяти наступу 1-го та 3-го Українських фронтів і виходу їх на рубіж р. Південний Буг. По-четверте, нереалізованим залишився задум оточення німецького угруповання на канівському виступі. Війська 1-го Українського фронту, розпочавши наступ 24 грудня 1943 р., на 12 січня 1944 р. просунулись вперед на 200 км та перехопили основні шляхи відходу канівського угруповання ворога. Проте війська 2-го Українського фронту не виконали поставлених завдань. Затримавшись у боях за Кіровоград, 14 січня вони були в 120 км від Умані та станції Христинівка. У мемуарах Е. фон Манштейна, який навіть не відчув загрозу удару фронту І. Конєва у північному напрямку, діям 2-го Українського фронту відведено всього кілька рядків: «Хоча фронт 8-ї армії був відтиснутий дещо на захід і нам довелось залишити Кіровоград, противник поки що не міг здійснити рішучий прорив з метою оточення наших військ у Дніпровській дузі».

Затримка військ 2-го Українського фронту в боях під Кіровоградом призвела до доволі серйозних негативних наслідків. Частина військ 1-го Українського фронту зазнала відчутних втрат, зокрема у районі Звенигородки, фактично до 20-х чисел січня 1944 р. в оточенні перебували частини 136-ї, полк 167-ї стрілецьких дивізій та 6-та мотострілецька бригада.

У директиві Ставки від 16 січня 1944 р. вина за невиконання завдань фронту покладалась на І.С. Конєва. «…Все це Ставка відносить до недостатньої організованості дій військ і відсутності з Вашого боку наполегливості у виконанні завдань як поставлених Ставкою, так і Ваших особистих наказів».

У спогадах маршала СРСР подана «дещо інша» інтерпретація завершення Кіровоградської операції. «Оскільки поставлена мета була уже досягнута, а війська… дуже втомилися, мною був відданий арміям наказ про перехід до оборони».

Звичайно ж, сьогодні абсолютно зухвало було б звинувачувати війська 2-го Українського фронту і його командуючого генерала армії І.С. Конєва в тому, що відбувалося на наших землях 70 років тому. Конєв був, безперечно, талановитим військовим, легендарним полководцем Великої Вітчизняної війни. Тим більше, що військам 2-го Українського фронту протистояла німецька група армій «Південь», командуючим якої був генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн, за визначенням дослідників, «лучший оперативный ум» вермахту. Фон Манштейн одночасно із контрударами по військах 1-го Українського фронту здійснив заходи з локалізації наступу і військ 2-го Українського фронту, перекинувши в смугу останнього три танкові дивізії та моторизовану дивізію “Велика Німеччина”. Завдяки цим заходам Е. фон Манштейну вдалося зупинити війська І.С. Конєва в районі Кіровограда, не допустивши таким чином їх вихід до Христинівки, що призвело б до оточення канівського угруповання німецьких військ.

Отже, за фактичними результатами дій радянських військ історики штучно поділили задуману як єдину військову операцію 1-го та 2-го Українських фронтів на дві самостійні фронтові операції: Житомирсько-Бердичівську та Кіровоградську. Проте, враховуючи їх стратегічну мету, хід та результати, можна з упевненістю стверджувати, що це була спільна операція двох фронтів, яку необхідно називати Житомирсько-Кіровоградською наступальною операцією та вважати її незавершеною.

 

Борис ШЕВЧЕНКО, молодший науковий співробітник відділу історії обласного краєзнавчого музею

 

Шевченко Б. Кіровоградська наступальна операція : погляд з ХХI століття // Народне слово. – 2013. – 14 лютого. – С. 8

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх