Кіровоградщина в роки лихоліття

ХАЩУВАТСЬКА ТРАГЕДІЯ

 

 

 

Хащувате розкинулося на правому березі красуні-річки Південний Буг. З давніх-давен ця місцевість приваблювала людей, та перша згадка про населений пункт датується 1362 роком. Основне населення становили євреї і українці. У 1905 р. там налічувалося 720 дворів з населенням 4335 чоловік. За переписом 1926 р. в Хащуватому проживало: євреїв— 3171 чоловік, українців - 2693, росіян — 3, інших національностей — 3.

 

Хащувате славилося працьовитими людьми, талановитими ремісниками, майстрами всіх спеціальностей, які задовольняли потреби мешканців навколишніх сіл. Щотижня відбувалися великі ярмарки. Торгували зерном, худобою і різними товарами промислового та кустарного виробництва. В 1930 році в Хащуватому було вже п’ять колгоспів, а в 1931-му організовано машинно-тракторну станцію.

 

Таким було життя у містечку до 22 червня 1941 року. З початком війни все чоловіче населення Хащуватого від 18 до 50 років було мобілізоване на війну. Розпочалася евакуація. Частина населення, що рила окопи, залишилася в містечку.

 

Після нападу Німеччини на Радянський Союз почалося планомірне і послідовне знищення єврейського народу. Нацисти створили чотири спеціальні групи («ейнзацгруппен»), завданням яких було знищення «комісарів, євреїв і циган». У діяльності цих загонів був шаблон: під час вступу військ у якесь місто чи містечко вони зразу з’ясовували завдяки місцевому населенню імена равинів і найбільш відомих членів єврейської общини й вимагали від них скласти списки на все єврейське населення для реєстрації і відправки в «єврейський район». Євреї не підозрювали про справжні наміри нацистів і виконували розпорядження окупантів.

 

Ось зберігся такий документ:

 

 

«Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше.

 

 

 

Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний.

 

 

 

Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний».

 

 

 

«Хто після цього часу буде зустрінутий за межами цього призначеного місця, буде дуже суворо покараний.

 

 

 

Жидівське населення, поки буде звільнено потрібні закриті помешкання, буде розташоване у загальному збірному приміщенні. Тому треба взяти з собою одяг, білизну та продукти на один тиждень. Решту хатніх речей можна буде взяти після того, як буде відведено місце для гетто. Треба принести з собою особові посвідки з фото (пашпорти)».

 

 

16 лютого 1942 р. зібрані німецькою комендатурою поліцаї з ближніх сіл оточили містечко і стали виганяти людей з домівок. Їх гнали в кінотеатр. Близько тисячі людей було закрито в холодному і темному приміщенні. Люди не розуміли, чого від них хочуть, що з ними буде, чого їм чекати.

 

З кінотеатру людей стали забирати партіями по 20 чоловік. Спочатку стариків і підлітків. Два десятки п’яних поліцаїв, озброєних німецькими автоматами, гнали їх до глиняного кар’єру, де були вириті великі ями.

 

Із спогадів І. Силаєва: «Той страшний зимовий день 16 лютого 1942 р. врізався в пам'ять назавжди. Ще вдосвіта село було оточено загороджувальними загонами німців і поліцаїв… А в містечку на той час відбувалися страшні речі. Групи німців і поліцаїв ходили від будинку до будинку, виганяли на вулиці мешканців-євреїв – у чому хто був і, зібравши чергову невелику колону, в якій поряд з молоддю йшли літні люди й дітвора (дехто з жінок ніс малих дітей на руках), вели всіх до глинища, де колись добували сировину для цегельного заводу. Прибулих вишикували вздовж урвища обличчям до ями по 30-40 людей. Позаду них стояли українці-поліцаї з гвинтівками напоготові, а третю шеренгу складали німецькі солдати. За командою офіцера (чин його здалеку роздивитися було неможливо) поліцаї виконували не завжди дружній залп, а німці обмежувалися тим, що фотографували все те. Іноді офіцер, угледівши, що в ямі хтось поворухнувся, наказував комусь із німців построчити туди з автомата. І так продовжувалося до самого вечора. Казали, що того для було вбито 746 євреїв. Усе те ми з моїм молодшим братом спостерігали через вікно з відстані приблизно в 100-150 метрів…».

 

Першим, кому вдалося уникнути страшної долі, був Ісаак Крис. Коли почалася війна, він був в армії і, як багато сотень тисяч солдатів з початку війни, потрапив у полон, утік і повернувся в Хащувате, й тому опинився в клубі разом з усіма. Зрозумівши зразу, що відбувається, він сховався у суфлерській будці, відірвавши дошку і протиснувшись в отвір. Ісаак чув жахливі крики, плач жінок і дітей. На третій день, коли все стихло, вночі вибрався з клубу і берегом Бугу пішов до сусіднього села Салькового. Став просити допомоги в селян, та знайшов її не одразу. Його прихистила родина Фані Радзієвської. Українська сім’я, ризикуючи життям, переховувала його чотири місяці, потім вночі на підводі його перевезли в Бершадь, в гетто. У жахливих, нестерпних умовах бершадського гетто мало кому вдалося вижити. Але він вижив і після визволення Гайворона прискакав верхи на коні й назвав імена десятьох поліцаїв.

 

Другою, кому поталанило вижити, була Віра Ташлицька. «Я хотіла б все-таки розповісти, що довелось мені пережити, тоді одинадцятирічній дівчинці. У понеділок вранці 16 лютого 1942 року до нашого будинку увірвались поліцаї і з криком «виходити!» погнали нас на вулицю. Наша сім’я складалася з семи чоловік: дідуся, бабусі, мами, старшої сестри 16 років, двох братів 10-ти і 3-х років і мене.

 

Нас загнали в клуб. Люди стояли в темноті, і в метушні я загубила своїх рідних. Приречених викликали по 10 чоловік, а потім сюди привозили одяг попередніх. Всі зрозуміли, що людей виводять на розстріл. Поліцаї знущались над нами, діти плакали, а жінки намагались заспокоїти їх як могли. І тут настала наша черга. Нас вивели на головну вулицю. Поряд на санях везли хворих, людей похилого віку і дітей. Нас привели до місця розстрілу. Чергова партія роздягнених догола людей чекала своєї жахливої участі перед краєм обриву…

 

І знову тиша. Нам наказали роздягнутися, підвели до обриву і вистроїли лицем до трупів. Я побачила тіла поранених, які в передсмертних судомах іще ворушили руками й ногами. Потім нас всіх поставили на коліна. Мені стало страшно, я зажмурила очі і закрила вуха руками… Промайнула якась мить. Я отямилась, не вірячи, що жива. Лежачи внизу серед розстріляних, я дивилася вгору і бачила, як до краю яру підводили мою старшу сестру, яка тримала на руках мого трирічного братика. Він плакав, йому було страшно і холодно. Пролунав постріл, і вони впали поряд зі мною. Так ми востаннє були разом.

 

А людей все приводили й приводили. А поліцаї все залишалися. Вони добивали поранених. А яма продовжувала «дихати». Десь заплакала дитина. Поряд зі мною лежали мої рідні, вони були мертві. Я вибралася із ями, і тільки тоді відчула, що надворі був сильний мороз. Підбігла до найближчого будинку, стала стукати із останніх сил, але ніхто не відкрив. В другому – теж. Нарешті в одному будинку мені відкрили. Ці люди впізнали мене. Вони знали нашу родину і мого дідуся-кравця. Господаря будинку звали Дзяма. Я вся тремтіла від холоду, волосся було в крові. Мене помили, переодягнули і поклали спати. Ще довгий час жахливі сновидіння і запах крові переслідували мене. В цьому будинку я прожила декілька днів, але знаходитися тут було небезпечно для всіх, і я вирішила піти, пошукати тих, хто міг би мене сховати.

 

В той час я навіть не могла усвідомити, що Господь мені дає, можливо, єдиний шанс із десятка мільйонів, щоб залишитися в живих. Так я добралася до сусіднього села Салькового. Декілька днів блукала по ньому в пошуках їжі, прихистку і спасіння. Знайшлись добрі люди, які, незважаючи на смертельну небезпеку, сховали мене в себе. Це були Левицький Юхим Іванович, його дружина Валентина Карпівна і їхня донька, 10-літня Евеліна. За два з половиною роки, що вони мене переховували, довелось пережити дуже багато».

 

Із спогадів І. Силаєва: «Завітали кати й до нашого сусіда Кожухівського. Сам українець, він був одружений з єврейкою і мав від неї трьох діточок. Найменше ще й ходити як слід не могло. Тож їх усіх разом з тещею, яка з ними жила, погнали на розстріл. Кожухівський хапав поліцаїв за рукави, волав: “Заберіть і мене, я теж юда!”. Але вони відштовхнули його, та ще й прикладом огріли. Тієї ж ночі він щез із села, а згодом промайнула чутка, що він подався до партизанів у Савранські ліси…».

 

Свідчить Лідія Черевайко: «Одного зимового дня я побігла до кар’єру кататися з гори. Бачу, наближаються сани, на яких сиділи багато людей, напівроздягнених, обірваних і сильно побитих. Їхні обличчя були закривавлені і в синцях. Поліцаї, а їх було троє, швидко почали виштовхувати із саней і ставити лицем до ями. Ці люди страшно кричали, там були старики і жінки… Особливо мені запала в пам’яті дівчина з довгою косою. Вона впала на коліна і, обнімаючи ноги одного із поліцаїв, благала відпустити її. Поліцай відштовхнув цю дівчину ногою».

 

Село Хащувате було визволене від німецьких окупантів 13 березня 1944 р. 5-ю гвардійською Червонопрапорною танковою армією (командуючий – маршал бронетанкових військ П.О. Ротмістров) та 4-ю гвардійською армією (командуючий – генерал-лейтенант І.В. Галанін).

 

У тому ж році Державна військово-медична комісія з розслідування злодіянь гітлерівців та їх поплічників на окупованій території СРСР розкопала ями в глиняному кар’єрі села Хащуватого. В ямах було виявлено тіла 963 розстріляних.

 

Сім десятиліть минуло з тих пір, та забути хащуватську трагедію неможливо. І кожен житель Хащуватого сподівається, що подібні трагічні уроки історії назавжди залишаться для людства в минулому і таке ніколи не повториться.

 

Впродовж не одного десятка років 16 лютого та 9 Травня на єврейському цвинтарі та біля обеліска Слави (де на двох стелах викарбувано прізвища близько 200 жителів села єврейської національності, що пропали безвісти) в центрі Хащуватого збираються люди. Вони приїздять із різних міст України, близького та далекого зарубіжжя – Росії, Узбекистану, США, Ізраїлю, Німеччини. Приїжджають сім’ями, разом з дітьми і онуками, щоб згадати своїх рідних, що лежать у цих братських могилах. І це не організований мітинг. Люди самі приходять, приїздять, прилітають кожного року за будь-якої погоди, щоб віддати шану безвинно убієнним. Вони пам’ятають про велику трагедію і вважають своїм обов’язком у цей святковий і водночас скорботний день відвідати пам’ятні місця.

 

 

 

 

 

 

 

Роман ЗАСЯДЬВОВК, науковий співробітник районного краєзнавчого музею. м. Гайворон.

 

 

 

 

 

Засядьвовк Р. Хащуватська трагедія // Народне слово. – 2013. – 14 лютого. – С.9

 

 

 

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх