Солдатські листи
Живолуп Савва Федорович
ЛИСТИ - НАРОДНИЙ ЛІТОПИС ТРАГІЧНИХ І СЛАВНИХ СТОРІНОК ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ
Тиханін Петро

ЛИСТИ - НАРОДНИЙ ЛІТОПИС ТРАГІЧНИХ І СЛАВНИХ СТОРІНОК ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ

Лист солдата Великої Вітчизняної війни Бахтюкова Олександра Івановича, переданий ОЮБ ім. О.М.Бойченка внучкою Наталією Анатоліївною Нижборською (м. Кіровоград) у 2011 році. Бахтюков О.І. віддав життя за визволення міста Беляєвка Одеської області (станція «Дністер»): його прізвище серед інших військових викарбоване на братській могилі.

Бахтюков Александр Иванович

Перед війною я працювала у військовій частині в колишньому Станіславі. Там я знайшла своє щастя — вийшла заміж за молодого пілота лейтенанта Івана Янченка. 30 квітня 1941 року народила коханому синочка Володю. Жили в достатку і взаємній любові. Та нагрянула війна. 22 червня німці скинули на авіамістечко бомби. Разом, з сім’ями авіаторів евакуювалася. Добралася до батьків на Полтавщину. Туди прийшов перший лист від чоловіка — з госпіталю, де він лежав з опіками обличчя і рук... А через два роки, після визволення Полтавщини, прийшла похоронка: капітан Іван Миколайович Янченко, командир ескадрильї 486 авіаполку, 27 серпня 1943 року не повернувся з бойового польоту.
М. БАГРАНОВСЬКА
м. Кіровоград

Війна у мене забрала батька. Пам’ятаю його тільки в той день, як він ішов на фронт. Спіли вишні в саду, і мати дала нам з братом миску, щоб ми нарвали вишень для батька. Я тримав миску, а брат, старший на два роки, зривав їх з дерева. Нарвали ми повну миску і понесли батькові. Потім ми сиділи у нього на колінах, я на одному, брат – на другому. Перед батьком стояла миска з вишнями, але він їх не їв. Він нас гойдав. У хаті було повно людей і дуже гамірно. З очей матері текли сльози. Потім усі ми вийшли і йшли великою юрмою аж за село. Там жінки, діти зупинилися, а батько пішов далі степовою дорогою – назавжди…
О. ФЕДОРЕНКО
м. Кіровоград

Добрий день, моя кохана дружино Марусино та мої дітки Кларочко, Лодику, Валю!
Пишу вам з надією, що ви отримаєте цього листа. Ми поки що відходимо, йдемо на Бобринець. Зі мною йдуть хлопці з нашого села — Василь Корінний, Микола Лановський та мій брат Андрій. Не скучайте за мною, я повернуся. Кохана дружино, бережи наших дітей. Не горюй, не плач — я повернуся. Цілую тебе та діточок. Твій чоловік
Михайло ЦУРКАН
с. Мала Вільшанка,
Вільшанський район
Війна застала мене в Алма-Атинському стрілецько-кулеметному училищі – на його базі була створена батарея бойового забезпечення, яка готувала солдат до бою.
22 червня 1941 року опівдні ми саме мили коней, коли почули по гучномовцю страшне повідомлення: війна. Усі почали писати рапорти з проханням відправити добровольцями на фронт. Настрій у нас був бойовий, усі рвалися швидше в бій.
Уже через три дні запечалився. Білорусію зайняли фашисти, я й листа не встиг написати рідним. У терміновому порядку нас, молодих командирів, відправили на формування стрілецької бригади у Фрунзе. Через тиждень ми були вже бойовою одиницею. Вночі отримали техніку, а вранці, 16 листопада, прибули в Москву і відразу в бій — тримали оборону в складі 16-ї армії Рокосовського.
Влітку 1942 року мене направили у Пензенське артилерійське училище. А першу нагороду — орден Червоної Зірки одержав за визволення Олександрії. Там встановлено пам'ятник — танк моєї 67-ї мехбригади 8-го мехкорпусу.
О. АЛЕХНА,
колишній командир
батареї
м. Кіровоград.

Дорога моя дружина Поліна і дітки Гриша, Іван і Дуся! У перших рядках свого листа повідомляю, що я живий. Хоча тричі був поранений. Перший раз поранили під Мінськом. Ми відступали в сорок першому в липні. Але дали великий бій і тоді ми зрозуміли, що фрица можна бити. І били під Оршою, а потім під Сталінградом розгромили ворога... І там покалічили ногу, а найбільше поранення було перше, під Мінськом. Товариші винесли на палатці і не покинули при відступі... Я поклявся помститись загарбникам і маю дві бойові медалі... Як ви, Поліна? Чи живі, чи діти всі живі? Найбільше я тривожився за це... Ми йдемо на захід...
Павло ТИНИЧЕНКО
м. Кіровоград.

Курсанти Борисівського танкового училища готувалися до параду в Мінську. У неділю, після тригодинного водіння танків по манежу, командир навчальної роти відпустив нас викупатися в річці Березині. Плаваючи і пірнаючи, ми спочатку не звернули уваги на темні цятки у небі на заході, але вони виростали, і невдовзі ми почули гудіння. То були німецькі бомбардувальники, які скинули бомби на наше училище.
У казарми ми вже не поверталися, бо вони горіли, а строєм пішли до міста Мозиря. А наступного дня, 23 червня, нам видали зброю і направили до Бобруйська. І ось я вже боєць сформованої з курсантів протитанкової роти. Під обстрілами з німецьких літаків ми окопалися на західній околиці Бобруйська і приготували до бою протитанкові рушниці. Готові зустріти ворога. Зараз навколо тихо, спокійно, може, це перед боєм? Та я спішу скористатися затишшям, пишу...
Я. ШЕПЕЛЬ,
полковник у відставці
м. Олександрія.


 

«Привіт з фронту. Доброго дня, мій дорогий тату! Повідомляю, що я жива і здорова... Пишу тобі уже кілька листів, але від тебе — ніякої відповіді, я навіть не можу поділитися з тобою думками про наше життя. Адже життя у нас зараз однакове. Я — воїн, і ти — воїн. Ти будеш боротися за визволення рідної України і я. Ти віддаси життя за Батьківщину, якщо буде потрібно, і я. Незважаючи на те, що ти мій батько, а я твоя донька, у нас одна мета: визволяти рідну землю від німецької нечисті. Тут у нас «весело»: виють міни, дзижчать кулі, співають «катюші». Міцно обіймаю і цілую тебе. Рідна твоя донька Віра».
Віра Григорівна Михайлуца,
медсестра 1328-го стрілецького
полку 315-ї стрілецької дивізії
5-ї гвардійської армії

«Здрастуй, дорога Надя! Віра прибула до нас на посаду санінструктора. За її бажанням вона направлена в роту. Це була енергійна, ініціативна дівчина, яка проявляла справді материнське піклування про поранених. Дуже багатьом бійцям і офіцерам вона врятувала життя. 17 липня 1943 р. наші війська почали наступ на річці Міусі. Зав'язалися дуже тяжкі бої. Ворог змушений залишати один рубіж за одним. Потім противник підтягнув сюди нові сили.
1 серпня ми залишили Степанівку. У нерівному бою, який тут розгорівся, була тяжко поранена в груди наша дорога Віра. Їй зробили перев'язку. Але врятувати не змогли. Вона померла, не сказавши жодного слова. Віра загинула на бойовому посту... наші дівчата-медпрацівники тепер як клятву промовляють: «Я повинна бути такою, як Віра Михайлуца».
Н. Архипов, начальник служби

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх