Герої Радянського Союзу
Аристархов Дмитро Аврамович
Балицький Григорій Васильович
Верхоланцев Валерій Олександрович
Габдрахманов Барі Галієвич
Галушкін Василь Максимович
Джунковська Галина Іванівна
Єгоров Олексій Семенович
Ковачевич Аркадій Федорович
Кошовий Петро Кирилович
Лановенко Марко Трохимович
Невпряга Микола Тимофійович
Поворознюк Іван Семенович
Погорілий Семен Олексійович
Саблін Володимир Пилипович
Філіпенко Леонід Миколайович
Фісанович Ізраїль Ілліч
Худякова Антоніна Федорівна
Шатило Кім Дмитрович
Шашло Тимофій Максимович

Галушкін Василь Максимович

гвардії червоноармієць, стрілок 9-ї роти 212-го гвардійського стрілецького полку 75-ї гвардійської стрілецької Бахмацької Червонопрапорної дивізії.
Народився Василь Максимович Галушкін 8 березня 1925 року в м. Кіровограді (на той час Зінов’євськ) в робітничій сім'ї. Навчався в школі № 6 м. Кіровограда та Знам'янському технічному училищі № 1 Кіровоградського обласного управління профтехосвіти. Трудову діяльність розпочав у 1940 році помічником майстра заводу сільськогосподарського машинобудування «Червона зірка». Потім його послали в Знам’янку – вчити майбутніх залізничників. Збирався йти в свою першу відпустку, та не встиг – здригнулась земля від ворожих бомб…
Училище евакуювали до Сибіру. Знову виконував обов’язки помічника майстра виробничого навчання. Треба було не за рік, а за три місяці підготувати кваліфікованих робітників для заводів. І коли минув цей строк його викликали в міськком комсомолу.
– Під Сталінградом важко. Гуртується ополчення добровольців. З п’ятисот курсантів вашого училища чотириста сімдесят – хлопці. Проводь терміново збори…
Увечері сто вісімдесят юнаків виявили бажання піти на фронт. Першим записався він, комсорг Василь Галушкін. До лав Радянської Армії їх призвали у грудні 1941 року Гур'євським райвійськкоматом (за іншими даними військкоматом м. Бєлово) Кемеровської області.
Лише три місяці навчання в Кемеровському військовому піхотному училищі, і вже курсанти були на передовій у складі окремої 95-ї Далекосхідної сибірської дивізії. Вони їдуть до берегів Волги, на допомогу сталінградцям. Василя Галушкіна одразу відібрали у взвод розвідки.
Був Сталінград, Ясна Поляна, Курськ, Суми, Чернігів.
З вересня 1943 року Василь Галушкін – стрілець 9-ї стрілецької роти 3-го стрілецького батальйону 212-го гвардійського стрілецького полку 75-ї Бахмацької двічі Червонозоряної ордена Суворова гвардійської стрілецької дивізії.
В цей час радянські війська, визволивши практично всю Лівобережну Україну, розпочали операцію по форсуванню Дніпра. Саме під час цієї операції відзначилося багато наших земляків, одинадцять із яких стали Героями Радянського Союзу. Наймолодшим серед героїв битви за Дніпро став Василь Галушкін.
Під час форсування Дніпра північніше Києва восени 1943 року, у боях при захопленні та утриманні плацдарму на правому березі Дніпра в районі сіл Глібівка та Ясногородка (Вишгородський район Київської області), він замінив загиблого командира роти, виявивши при цьому організаторські здібності.
На пологому березі, де було село Тарасовичі, Дніпро роздвоювався, утворюючи по середині піщаний острів протяжністю до трьох кілометрів. Саме в цьому місці радянські війська готувалися до форсування річки. Там, де було село Тарасовичі, де вівся той запеклий бій, сьогодні б’ються об берег хвилі Київського водосховища.
Розвідгрупа з дванадцяти солдат на чолі з лейтенантом Дмитром Карасьовим отримала нове завдання. Їх шлях – до Дніпра, північніше Києва. Всі в німецьких мундирах, з вибухівкою, картами, на які треба нанести умовні позначки – де брід, де краще пустити пором, де ворожі укріплення.
Вдень і вночі – робота. Більше двох тижнів вони діяли у ворожому тилу. Де треба – підривали мости. А то й викликали на себе наших бомбардувальників – на станціях скупчувались вагони з боєприпасами.
Та головне – переправа. Треба все зробити, аби з найменшими втратами форсувати річку. Обстежили русло біля Ясногородки, передали до своїх карту. На річці з’явились невеличкі снопики трави, очерету, латаття. Вони були прив’язані до каміння, яке пустили на дно. То – мілкі місця. І про них будуть знати наші бійці: два снопики на воді – значить можна йти прямо, і по шию у воді, один сніп – праворуч теж мілина. Таких позначок десятки. У воду хлопцям із загону Карасьова треба було заходити сотні разів, бо інколи кожен метр дна вимірювався.
Протягом трьох днів продовжувалась переправа радянських воїнів та бойової техніки. П'ятнадцять контратак здійснили фашисти, але захоплений плацдарм на західному березі Дніпра мужньо боронили гвардійці, серед яких був і Василь Галушкін, вісімнадцятирічний солдат, безстрашний розвідник.
Розширювався плацдарм. Але гітлерівці не заспокоювались. Коли впав, підкошений кулею командир стрілкової роти лейтенант Целишев, Галушкін зрозумів, що настав критичний момент і сам повів бійців в атаку. В складній ситуації він уміло організував оборону та власним прикладом підняв бойовий дух роти. І вони вистояли. Плацдарм залишився їхнім…
Після бою Василь Галушкін потрапив у госпіталь. І лише взимку дізнався, що там, на берегах Дніпра, він заслужив своєю доблестю і геройством найвищої нагороди Батьківщини.
Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 17 жовтня 1943 року вісімнадцятирічний гвардії червоноармієць Галушкін Василь Максимович став кавалером Золотої Зірки Героя Радянського Союзу.
В наградному листі командир 212-го гвардійського стрілецького полку гвардії полковник Борисов М. С. написав, що 23 вересня 1943 року Василь Галушкін в числі перших у полку подолав річку Дніпро в районі села Глібівка та в бою за плацдарм знищив шість гітлерівців. 26 вересня 1943 року Галушкін В. М. полонив ворожого кулеметника і доставив його в штаб 212-го гвардійського стрілецького полку.
Золоту Зірку вручив йому сам К. К. Рокоссовський…
Потім були Білорусія, Болгарія, Румунія, Чехословаччина, Німеччина — такий бойовий шлях кіровоградця.
А найщасливішим днем у його житті був той, коли в шерензі зведеного полку Героїв Радянського Союзу пройшов Красною площею на Параді Перемоги.
Після війни Василь Максимович Галушкін продовжував службу в армії. Вступив до КПРС у 1946 році, в 1953, закінчивши Київське військове піхотне училище, він став офіцером, бо не уявляв уже життя без армії. Знову вчився, знову був зразковим командиром у Вологодському гарнізоні. І не корився давнім ранам. Майор Галушкін довго таїв той біль. Але роки…
З 1957 року капітан Галушкін В. М. в запасі. Василь Максимович, повернувшись у Кіровоград змінює військову професію на фах інженера-будівельника. Він старший інженер по транспорту тресту «Кіровоградсільбуд».
Не багато кіровоградців знають, що відомий в місті готель «Київ» зводився за сприяння Василя Максимовича Галушкіна. Він брав участь в будівництві готелю, потім став його першим директором.
Василя Максимовича знали в місті. Стрічали його в школах, технікумах, у робітничих колективах. Він згадував перший день війни і подвиг своїх бойових побратимів на берегах Дніпра. І святкову Красну площу 24 червня 1945 року. Все це заради того, щоб мужність батьків була світлом для синів, щоб їхня дорога сходилась в одну. Якось і синові Володі, напередодні свята Перемоги, Василь Максимович теж писав: «Я гордий, що і ти став солдатом. І серце тобі не зрадить, коли ясніє вогонь вірності Вітчизні, де всі ми – одна велика рідня. Коли дорога життя починається з любові… Любові два крила – до матері і Батьківщини…»
Доблесний життєвий шлях Героя скінчився, на жаль, дуже рано. Помер Василь Максимович 5 січня 1979 року. Похований з почестями у місті Кіровограді у Пантеоні Вічної Слави на Меморіальному комплексі «Фортечні вали».
Ім'я Героя Радянського Союзу Василя Галушкіна носить вулиця у м. Кіровограді. На цій тихій, зеленій вулиці, протяжністю близько 1600 метрів на лівому березі річки Інгул, в районі Велика Балка, весною квітнуть вишні, гуляють діти, і ніщо не нагадує про жахіття минулої війни.
А в м. Бєлово Кемеровської області, в дворі школи № 11 встановлено бюст Галушкіна В. М. і його ім’ям названо вулицю.

Йшов хлопчині в ту пору...

З канцелярії передали, що секретаря комітету комсомолу Знам'янського залізничного профтехучилища Василя Галушкіна викликає секретар Бєловського міськкому комсомолу.
Микола Малюхін був небагатослівним.
— Василю, нашій Кузбаській стрілецькій дивізії конче необхідне поповнення. Враховуй, що добровольцям доведеться воювати під Сталінградом. Усе зрозуміло? Дій!
Того ж дня в евакуйованому до Кемеровської області навчальному закладі відбулися комсомольські збори з промовистим порядком дня: «Що ми зробили для фронту в стінах училища?». Довгий список юнаків-добровольців починався комсорговим прізвищем.
Ледве встигли юні залізничники пройти курс молодого бійця, як Кемеровське піхотне училище було піднято раптово по тривозі.
Уночі ешелон зупинився на станції Калач Воронезької області. Поповнення, яке вишикувалось над річкою Підгірною, приймав командир дивізії полковник В. Я. Горішний. Йому доповіли про те, що юнаки в основному з України — Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Полтавщини, що вони опанували навичками мінерів, автоматників, розвідників.
Полковник вдоволено посміхався, походжаючи перед строєм.
Зупинився перед Галушкіним. Оглянув його з ніг до голови.
— А тобі, юначе, по-моєму, ще й сімнадцяти немає? — запитав.
— Так точно,— виструнчився Василь. І, зрозумівши свою помилку,— додав: — У березні минає...
І не наважився уточнити: у березні наступного року.
— Крок вперед усім шістнадцятирічним! — наказав командир дивізії.
Та шеренга не здригнулася: хлопці добре пам'ятали Василеві слова: «Не признаватись будь-що!» Тільки співчутливо позирали на свого комсорга, подумки дорікаючи: «Що ж ти? Сам себе підвів...»
Лише коли комдив дізнався, що Василь комсомольський секретар і що саме він привів до військкомату добровольців, змінив гнів на милість:
— У порядку виключення — зоставайся. Хоч тобі ще вчитись треба... Але як же — без комсорга?.. Куди бажаєш, юначе?
А в листопаді 1942 року полковник В. Я. Горішний вручив молодому розвідникові медаль «За бойові заслуги».
Потім Василь Галушкін воював на Курській дузі, де фашисти ударами з півночі і півдня вирішили оточити війська Центрального і Воронезького фронтів і вийти в тил Південно-Західному фронту. Операції «Цитадель» радянське командування протиставило свої наступальні операції «Полководець Рум'янцев» та «Кутузов».
Василь Галушкін готувався в пошук, за «язиком». У групі — четверо. Старший — Галушкін. Біля ледь помітної на траві стежки зупинилися.
— Чекаємо тут. Стежину тільки-тільки протоптують.
І ніби на доказ Василевого припущення з'явилось троє гітлерівців. «Есесівці!» — аж обпалило.
Замаскувавшись у чагарнику по обидва боки стежини, розвідники добре бачили офіцера і двох автоматників у чорних мундирах. Вони жваво щось обговорювали... До своїх поверталися з обер-лейтенантом, старшим офіцером штабу окремого танкового батальйону. Він ще раз підтвердив час, місце і напрямок головного удару фашистів. У його портфелі виявилися цінні документи.
Потім був Дніпро, Лютезький плацдарм. Розвідникам належало дізнатися до найменших подробиць про можливе місце переправи через ріку, про наявні сили фашистів на шляху форсування, про кількість мостів, доріг.
Поблизу села Тарасевичі, біля піщаного острова, що розділяв ріку на два рукави, перебивши охорону, розвідники оволоділи німецьким буксиром і поромом. Згодом і буксир, і пором добре прислужились під час переправи 212-го гвардійського стрілецького полку.
— Кажуть, що я був наймолодший серед учасників битви за Дніпро,— згадував одного разу Василь Максимович. — Можливо... Хоч і не зовсім вірно. В бій ішли росіяни і білоруси, українці і грузини — мої ровесники, кому щойно виповнилось по сімнадцять-вісімнадцять. Сини полків атакували ворожі позиції нарівні з бувалими воїнами. Наприклад, на батареї лейтенанта Капралова артилеристи гордилися дванадцятирічним Георгієм Денисьєвим, відзначеним у боях орденами Червоного Прапора і Вітчизняної війни.
26 жовтня 1943 року Василь Галушкін був у Москві, куди його викликали для вручення ордена Леніна і Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. І цього разу Михайло Іванович Калінін, як свого часу полковник Василь Якимович Горішний, не повірив вікові юнака. Але червоноармієць Василь Галушкін впевнено і переконано відповів, що йому вже сімнадцять, навіть восьмий місяць вісімнадцятого.
— Сімнадцять — тобі, і «язиків» теж ти привів сімнадцять. Щасливе співпадіння...
Михайло Іванович Калінін міцно потиснув правицю юнака-розвідника.
( З книги Чабаненко В. В. Прославлені у віках. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – С. 69-71)

Андреев С. А. Совершённое ими бессмертно. — Кн. 1. — М.: Высшая школа, 1976
Галушкін Василь Максимович // Чабаненко В. В. Прославлені у віках. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – С. 69-71
Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь / Пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. — М.: Воениздат, 1987. — Т. 1 / Абаев — Любичев/. — 911 с.
Днепр – река героев: свидетельства всенародного подвига / Н. И. Луцев, П. Я. Добровольский, В. А. Замлинский и др. — К.: Политиздат, 1988. — 371 с.
Рябошапка О. Кавалери Золотої Зірки // Кіровоградська правда. – 1999. – 15 квітня. – С. 2
Шевчук М. Любові два крила // Кіровоградська правда. – 1989. – 7 жовтня. – С. 3
Юрченко О. Одинадцять кіровоградців отримали Зірку Героя за форсування Дніпра. Наймолодший – 17 річний Василь Галушкін // Вечірня газета. – 1999. – 22 жовтня. – С. 5

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх