Герої Радянського Союзу
Аристархов Дмитро Аврамович
Балицький Григорій Васильович
Верхоланцев Валерій Олександрович
Габдрахманов Барі Галієвич
Галушкін Василь Максимович
Джунковська Галина Іванівна
Єгоров Олексій Семенович
Ковачевич Аркадій Федорович
Кошовий Петро Кирилович
Лановенко Марко Трохимович
Невпряга Микола Тимофійович
Поворознюк Іван Семенович
Погорілий Семен Олексійович
Саблін Володимир Пилипович
Філіпенко Леонід Миколайович
Фісанович Ізраїль Ілліч
Худякова Антоніна Федорівна
Шатило Кім Дмитрович
Шашло Тимофій Максимович

Джунковська Галина Іванівна

Потім була війна...

1968 рік. Я став студентом фізмату Кіровоградського педінституту. Вивчаючи приміщення, у якому мав провести найближчі п'ять років, звернув увагу на невеличкий стенд біля 47-ї аудиторії. Зі світлини на мене дивилася молода красива жінка у військовому однострої із зіркою Героя Радянського Союзу і багатьма орденами — Джунковська Галина Іванівна. Тут таки стисло переповідалося про її бойовий шлях і звитяги. Пізніше довідався — інформацію про неї збирав і намагався донести до інших її викладач ( вона навчалася у нашому виші) Василь Кузьмович Живицький. Їхні долі багато в чому були схожими. Можливо, тому між ними й виник духовний зв'язок, який вони підтримували все життя.

Василь Живицький народився в Єлисаветграді в 1914 р. Після семирічки він пішов до фабрично-заводського училища. З 1932 р. хлопець — слюсар-ремонтник на «Червоній зірці». Багато його ровесників цим і обмежувалися, але Василь прагнув більшого. У 1934 р. він з відзнакою закінчив Харківський технікум зв'язку і за призначенням почав працювати на міжнародній автоматичній телефонній станції спецзв'язку Наркомважпрому. Роботу поєднував із подальшим навчанням у Харківському педінституті, який закінчив у 1941 році.

А потім була війна. Живицький був мінометником. Вони стріляли у ворога, німці подавляли їхні вогневі позиції. У грудні 1943 р. отримав важкі поранення в руку і ногу. Два місяці госпіталю — і переведення у роту зв'язку, адже він був дипломованим зв'язківцем. Демобілізувався наприкінці 1945-го. Його гімнастерку прикрашали орден Червоної зірки, медалі «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга» та за перемоги над Німеччиною та Японією. Повернувшись у рідне місто, викладав у Кіровоградському педінституті. Серед його студенток була і Г. І. Джунковська.

Галина Джунковська народилася у 1922 р. на Київщині в сім'ї селянина. Ми можемо лише здогадуватися з огляду на події, що розгорталися тоді в Україні, чому сім'я кинула рідну хату в селі Юрківка і опинилася за тридев'ять земель в далекому місті Грозному. У 1938 р. Галина закінчила Грозненське медучилище і поїхала до Москви, де вступила до авіаційного інституту. Молодь тоді марила небом. Навчаючись в інституті, Галина відвідувала також Центральний аероклуб ім. В. Чкалова, зробила півтора десятка парашутних стрибків. Свій перший стрибок вона здійснила у день 20-річчя комсомолу (1939 р.).

З перших днів війни вона записалася добровольцем до лав Червоної Армії. У 1942 р. Галина закінчила курси штурманів при Енгельській авіашколі. З січня 1943 р. — вона на фронті. Бойове хрещення прийняла на Донському фронті. Одна з перших її нагород — медаль «За оборону Сталінграда» — говорить сама за себе. Вона була штурманом у жіночому 125-му бомбардувальному авіаполку, який після загибелі свого командира Марини Раскової почав носити її ім'я. Літала Галина на пікіруючих бомбардувальниках Пе-2.

Із землі по них безжально били зенітки, з повітря на них чатували винищувачі. Кожен з бойових вильотів міг бути останнім.

У червні 1943 р. на Північно-Кавказькому фронті, у складі якого воював жіночий авіаполк, було особливо гаряче. Наші війська долали оборону німців, їх «Блакитну лінію». Спекотно було і в небі. Під час одного з вильотів 2 червня літак Галини підбили німецькі винищувачі.

Тоді група наших Пе-2 бомбардувала німецькі позиції. Німці виставили сильний загороджувальний вогонь (до 100 одночасних розривів снарядів). Але наші літаки вийшли на ціль, виконавши бойове завдання. З'явилися німецькі винищувачі. Дівчата прийняли бій. Було збито два ворожих літаки. Але й машину Героя Радянського Союзу Марії Доліної було підбито. Запалав правий, потім лівий двигуни. Полум'я перекинулося на кабіну, яка перетворилася в пекельну пательню. Внизу ще ворожа територія, а на хвості два «месери». Закінчилися набої. Почали кидати з кабіни гранати. Джунковська в палаючій машині, не звертаючи уваги на опіки, зуміла як штурман вивести літак на найближчий наш прифронтовий аеродром. Дівчата були попечені, але врятовані.

Вдруге Галина горіла у червні 1944 р. під Оршею. Ескадрилья Пе-2 заходила на ціль. Раптом у літак Героя Радянського Союзу Клавдії Фомичової влучив зенітний снаряд. Сама льотчиця отримала важке поранення в ногу. І тоді штурман Джунковська допомогла командиру вивести літак на ціль, відбомбитися і повела охоплену полум'ям машину до своїх. Вистрибнули на гранично малій висоті 150-200 метрів і впали на нейтральній смузі. Пізніше Галина згадувала: «Обидві ми сильно обгоріли. Коли бійці принесли мене і поклали поруч з Клавою на шинель, перші її слова були: «Джун, укол негайно! І заради всього не чіпай обличчя, у тебе злізла вся шкіра. Тримайся, Джун, тепер все в порядку!» Мені було, звичайно, не до обличчя, та й «порядок» був відносним, але мені стало легко на душі від її слів». Опіки другого ступеня, шпиталь і знову бойові вильоти, зенітки, німецькі винищувачі...

Наприкінці війни гвардії старший лейтенант Г. І. Джунковська була представлена до звання Героя Радянського Союзу.

У короткому викладі її заслуг згадується 62 бойових вильоти. Перші — коли вона бомбила німецькі позиції в районі Сталінградського тракторного заводу, останні — в небі над Прибалтикою, ті два, коли вона горіла; пораховано сотні тонн бомбового вантажу, який вона як штурман успішно вивела на цілі, зафіксовано і результати тих бомбувань — висаджені в повітря німецькі склади ешелони, автомашини, танки тощо. Але неможливо було сказати, скільки разів її життя висіло на волосинці, скількох бойових подруг вона втратила і скільки життів тих, хто йшов в атаку там, внизу було врятовано діями цих дівчат.

Зірку Героя і орден Леніна вона отримала у серпні 1945 р. Відважній льотчиці не виповнилося тоді і 23 років.

На фронті Галина зустріла і своє кохання. Він — майор Марков Валентин Васильович, замінив Героя Радянського Союзу Марину Раскову на посаді командира їхнього полку. Їхній військово-польовий роман тривав усе життя. У 1947 р. вона народила йому сина, через два роки — доньку. У 1949 році гвардії майор Г. І. Джунковська, матір двох малолітніх дітей, за станом здоров'я була звільнена з лав збройних сил у запас.

У 1950 р. служба привела сім'ю полковника Маркова до Кіровограда. І Галина у листопаді цього ж року вступила на другий курс факультету англійської мови Кіровоградського педінституту, який згодом успішно закінчила. Тут і заприятелювали два фронтовики — викладач і студентка, В. К. Живицький і Г. І. Джунковська.

Після Кіровограда була Біла Церква, де Галина Іванівна викладала англійську, потім інші міста Радянського Союзу, куди призначали на службу чоловіка.

Вийшов В. В. Марков у відставку генерал-лейтенантом авіації з посади начальника штабу військово-повітряних сил Московської області.

Г. І. Джунковська активно займалася громадською роботою, була членом правління Товариства «СРСР — Нідерланди», членом міжнародної комісії Радянського комітету ветеранів війни. Є авторкою книг «Юність у вогні», «Розкажи, березо», «Офіцер розвідки», спогадів, низки нарисів.

У 1985 році після тяжкої тривалої хвороби її не стало. Чоловік пережив її на сім років. Г. І. Джунковська, В. В. Марков, В. К. Живицький належать до покоління моїх батьків, чия юність, молодість були обпалені війною. Вони опинилися в числі щасливчиків, бо їхнє життя продовжилося. А скільки їхніх ровесників у пам'яті близьких так і залишилися молодими, бо не повернулися з тієї страшної війни.

Для мене 9 Травня — це великий день вшанування тих, хто ціною власного життя, ціною величезних випробувань, які випали на їхню долю, врятував світ від фашизму, вшанування тих, хто дав нам, моєму поколінню можливість народитися на цій землі...

9 Травня — це світле і водночас сумне свято. Це день, коли те покоління ніби дивиться на мене, усіх нас, дивиться з небес і промовляє одним лише поглядом: «Ми відстояли країну у тій страшній пекельній війні, ми відбудували її з руїн, ми залишили її вам, розвинену космічну державу, дали вам щасливе дитинство, мирне небо над головою, можливість учитися, реалізувати себе... А чи збудували ви красиву, щасливу Україну? Якою ви залишите її своїм дітям?»

Я теж мовчки дивлюся на знайомі обличчя на світлинах. Ну що їм відповісти? Вони й так усе бачать з небес...

Віталій ПОСТОЛАТІЙ

Постолатій В. Потім була війна… // Народне слово. – 2014. – 7 травня. – С. 5

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх