Герої Радянського Союзу
Аристархов Дмитро Аврамович
Балицький Григорій Васильович
Верхоланцев Валерій Олександрович
Габдрахманов Барі Галієвич
Галушкін Василь Максимович
Джунковська Галина Іванівна
Єгоров Олексій Семенович
Ковачевич Аркадій Федорович
Кошовий Петро Кирилович
Лановенко Марко Трохимович
Невпряга Микола Тимофійович
Поворознюк Іван Семенович
Погорілий Семен Олексійович
Саблін Володимир Пилипович
Філіпенко Леонід Миколайович
Фісанович Ізраїль Ілліч
Худякова Антоніна Федорівна
Шатило Кім Дмитрович
Шашло Тимофій Максимович

Погорілий Семен Олексійович

Семен Олексійович Погорілий - учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу (1945). Здобувши освіту в рідному Новому Стародубі, згодом працював у місцевій школі. У листопаді 1937 р. був призваний до лав Червоної Армії. Закінчив полкову школу і військове танкове училище. Звільняв Київщину, Черкащину, Вінниччину, Молдавію, Румунію, Білорусію, Польщу. Його взвод особливо відзначився у боях за визволення міст Сохачів, Любень, Іновроцлав, де знищив кілька десятків одиниць військової техніки ворога, понад 300 фашистів, а 200 солдатів і офіцерів узяв у полон. У бою під містом Альтдам був смертельно поранений. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки.

У грудні 1943 року маршева рота отримала із заводу нові танки. Ми обстрілялися на полігоні, завантажилися на ешелони виїхали на захід, до фронту. Ешелон просувався з Горького досить швидко, але в Україні хід уповільнився. Фашистська авіація жорстоко бомбардувала залізничні вузли. Нарешті, аж наприкінці січня 1944-го, проминувши Київ, прибули у Білу Церкву. На станції нас зустріли представники 107-ї танкової бригади, яка входила до складу 16-го танкового корпусу другої танкової армії, частина якої дислокувалася в районі Білої Церкви у резерві 1-го Українського фронту. Ми потрапили у 2-гу роту 3-го батальйону, командиром якої був капітан А.Кульбякін. Зустрів нас як батько - дав відпочити, помитися, перекусити. Лише після цього детально розпитав кожного - де, в яких частинах воював, чи є поранення, нагороди, де сім'я тощо.

Командиром нашої машини був призначений лейтенант Семен Погорілий. Йому було близько тридцяти років. Небагатослівний сам, не любив цього і у інших. Після знайомства, він повів мене до танка. Оглядаючи машину, задавав короткі запитання, після яких я переконався, що техніку він знає на відмінно - найкращого спеціаліста за пояс заткне. Аж після війни я дізнався, що він закінчив автодорожний Інститут.

Бойове хрещення у складі 107-ї бригади ми прийняли в перших числах лютого, коли війська 1-го та 2-го Українських фронтів оточили корсунь-шевченківське угруповання гітлерівців. Вночі нас підняли по тривозі перекинули на південь, до місця бою. Цей марш став серйозним іспитом для молодих механіків - водіїв.

Наступної ночі ввійшли в село Петрівку і з десантом на броні рушили далі до села Вотилівки. Воно розкинулося за широким рівним полем. Сидимо, чекаємо сигналу. Командир машини Погорілий скомандував: «Вперед!». Заревіли мотори. Справа танк веде мій друг Федір Головня. Випередивши інших, через пагорб вриваємось у село, і відразу ж нас зустрічають німецькі «пантери». Обійшли одну з них.

-Увага, «фердйнанд»! - чути голос лейтенанта Погорілого. Попереду метрів за сто здає назад броньований громило. Обидва наші танки - мій і друга - ударили в правий борт і мотори «фердинанда». Важка самохідка спалахнула. Та недовго ми раділи, майже за мить танк затрусило від розривів зовсім поряд. Фашисти били десь із тилу.

-Замаскуватися!, - наказує Погорілий. Ховаємося за хату так, щоб це помітили фашисти, а далі - ривок городами, чого вони вже не побачили. Головня теж ховається з протилежного боку, (інших все ще немає). За наказом лейтенанта нишком спостерігаємо. Та тут вороги запримітили танк Головні і відкрили вогонь. Треба якось допомогти, але вдалині показався німецький танк Т- III, який стріляв навпомацки, куди попало. Ми підпустили його поближче, і лейтенант сам підбив його з другого удару.

Горіла «пантера», горів «фердинанд», горіла тридцятьчетвірка Головні, горіли хати і сараї...

Вотилівку взяли наступного дня, але вже без нашої участі. Мій танк підірвався на міні. Добре, що вона рвонула зовні лівої гусениці і весь удар прийняли на себе опорні катки, два з яких вирвало. Довелося брати їх із уцілілих танків і на ходу міняти. Та все ж рубіж ми відстояли.

Далі були бої за Лисянку, Почапинці, Умань, Вапнярку, Дністер. Весь березень воювали на молдавських землях, звільнили місто Бєльці, за що бригада отримала орден Бойового Червоного Прапора. На початку квітня, форсувавши Прут, 2-га танкова армія ввійшла на територію Румунії, а звідти з боями на північ – поближче до Берліну.

Довідавшись, що будемо йти через Білорусь, замріявся - може побачу рідні місця, адже із 41-го нічого не чув, не відав про рідну домівку, про сім'ю... Пізніше дізнався, що всю сім'ю фашисти розстріляли, а село спалили.

Замінивши побиті танки на нові, рушили до залізниці - вантажитися і прямувати під Ковель, на 1-й Білоруський фронт.

10 березня 1945 року під містом Альтдам наш батальйон готувався до атаки. Попереду розляглося поле, за ним - залізниця, за якою ворог. Справа - Одер і Штеттинська затока, зліва -селище. Вже вечоріло, коли лейтенант Погорілий, отримавши радіосигнал, скомандував: «Вперед!» - і ми пішли в атаку. Фашисти вели безперебійний мінометний вогонь. Десь за кілометр від залізниці я відчув сильний удар у лівий борт машини і побачив густий дим. По днищу танка розтікалося мастило. Ворожий снаряд (болванка) пробив броню і бак. Щоб призупинити надходження повітря, я перекрив бортові і кормові жалюзі. Стрілок-радист Дмитро Орєхов накинув шинель на двигунну перегородку. Усе це - в русі і безперервно стріляючи з обох кулеметів. До залізничного насипу залишилося метрів двісті. Знову удар, і знову у лівий борт. Машину різко крутонуло на лівій гусениці, снаряд перебив ліву бортову передачу. Одночасно замовк двигун. Тисну на стартер - не заводиться. Подачі напруги з акумулятора немає. Швидко міняю запобіжник. Не заводиться. Стало зрозумілим, що перебитий центральний електропровід. Перевожу двигун на живлення від аварійних балонів зі стисненим повітрям. Двигун нарешті запрацював. Кружляючи на правій гусениці, дотягую машину до невеликої впадини. Одначе башту і частину борту бачить противник. На нас сипляться постійні удари і з мінометів, і з кулеметів, вибухають фаустпатрони. Влучили у башту. Ворог буквально розстрілює непорушну машину. Інших наших машин не видно, рація мовчить. Лейтенант Погорілий наказує екіпажу покинути машину. Першим швидко вилазить через верхній люк прямо під шквал вогню, за ним Супрунов, я веду вогонь, Орєхов подає снаряди. Через мить почув стогін - обидва наші товариші поранені. Супрунов  - у плече, лейтенант тяжко - у плече і груди Він просить пити. Я викинув флягу з водою і бинти. Чую голос Супрункова: «Не потрібно, помер наш командир…».

Так наприкінці війни загинув мій відважний бойовий командир, Герой Радянського Союзу, лейтенант Семен Олексійович Погорілий. В одному екіпажі ми з ним пройшли довгий бойовий шлях від Білої Церкви до Одера.

З великим сумом згадую його і багатьох інших товаришів, котрі полягли за Батьківщину буквально за лічені дні до великої Перемоги. Знали, бачили, що вона близько, але навіть у думці не припускалися якось поберегти себе. Жили і воювали чесно до останньої хвилини.

(Із мемуарів С.С. Мацапури, бойового побратима нашого земляка Семена Олексійовича Погорілого, наданих редакції племінником героя П. Р.. Давиденком).

Підготувала Валентина РЯБОКОНЬ.

(Матеріал надруковано у газеті «Трудова слава» Петровської районної ради і районної державної адміністрації Кіровоградської області за 28 квітня 2012 року).

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх