Учасники бойових дій
Візир Микола Семенович
Гордієнко Марія Михайлівна
Горячов Іван Михайлович
Грек Клавдія Василівна
Гузема Федір Петрович
Гусинський Тимофій Демидович
Кондрашов Федір Гурійович
Мітіров Дмитро Сергійович
Муха Варвара
Пашко Андрій Єфремович
Петренко Петро Григорович
Погребецький Володимир Абрамович
Сергій Іванович Скиба
Спасов Павло Феодосійович
Стрельцов Петро Васильович
Тарковський Семен Матвійович
Урсаленко Іван Федорович
Фесенко Василь Порфирович
Фурлет Олександр Панасович
Чернега Іван Михайлович
Чміль Олексій Михайлович
Шевельова Антоніна Пилипівна
Шкурко Степан Олексійович

Шкурко Степан Олексійович

 

Люди вірили й чекали на визволителів. Тільки не знали, коли ж?!

Про початок війни ми, сучасники, знаємо більше з фільмів, а вони, подеколи, далекі від свідчень очевидців. Батькові спогади з проханням надрукувати в «Кіровоградці» приніс Вадим Шкурко. Торік Степана Олексійовича - учасника бойових дій, інваліда Великої Вітчизняної війни, ветерана праці не стало… А записи залишилися. Війна у долі конкретної людини – сподівання, тривоги, жахи та надія...

…Хочу розповісти дещо про те, як для мене почалася війна. У 1938 році я закінчив Петрівський зооветеринарний технікум в Одеській області. Останній курс, крім іншого, запам’ятався арештом кількох викладачів. Нам сказали, що вони - вороги народу. В чому була їхня ворожість, ми не знали, нам, молодим людям вони такими не здавалися. Але висловлюватись з цього приводу в тій атмосфері було ризиковано, - це всі розуміли. Яка їхня подальша доля, мені не відомо…

Влітку 1939 року я працював дільничним зоотехніком Первомайського районного земельного відділу на Лащівському зоовідділку. Він нараховував 14 господарств (колгоспів і радгоспів) між Південним Бугом і Синюхою. Якось, прямуючи по роботі у Лащівці, у яру, після сильної зливи я побачив товсту кістку. Коли відкопав її, то зрозумів, що це був величезний ріг чи бивень невідомої мені тварини вагою 25-30 кг. Завантажив цікаву знахідку на двоколку і планував віддати в Первомайський музей, що був тоді біля мосту через Буг.

По дорозі заїхав у колгосп села Болеславчик, де утримувались фондові коні, що були на обліку у воєнкоматі, як мобілізаційні. Але тут мені довелося позбутися не тільки рога, але й двоколки і коня. Уповноважені військові хапали молодих чоловіків, які потрапили під руку, садовили в автомобіль. Довести, що про твій від’їзд потрібно повідомити на місце роботи, рідних, було марною справою. Нас відвезли у село Грушівку, де був навчальний полігон. Як пізніше дізналися, такі дії були пов’язані з початком військового конфлікту з Японією. Довго жалів, що пропала моя знахідка. Більшого рога я не бачив, хоч бував у багатьох музеях.

Після місячної перепідготовки я став радіотелеграфістом. На той час відчувалось наближення військових сутичок у конфронтації однієї (з Монголією дві) соціалістичної держави з оточуючим капіталістичним світом, хтось когось рано чи пізно повинен був з’їсти. По проводовому радіо, а було воно лише у крупних населених пунктах і далеко не густо, звучали маршові мелодії, пісні. З великим захватом у пресі розхвалювався потім договір з Німеччиною, а потім його результат відносно поділу Польщі. Але люди відчували, що надії на довгий мир нема…

Загалом ми вітали приєднання Західноукраїнських земель, але, знаючи, якими методами творилась радянізація у нас, співчували їх мешканцям, хоча крім бравурної інформації, та ще про «козні» незадоволених поляків і «українських буржуазних націоналістів», вістей доходило мало.

На стиках 1939 -1940 pоків відбулась короткочасна, щедра на смерті наших людей, радянсько-фінська війна. Мій старший брат Василь, який на неї потрапив, розказував, що ледь не замерз, бо солдати мали надто легкий для суворої зими одяг.

У ті роки дуже бракувало вчителів, тож після короткочасної підготовки була можливість перейти на учительську роботу. Так у 1940 році я зробив і працював у селі Липовенькому Голованівського району. А жив разом із мамою, наймаючи кімнату у одного господаря.

Якось увечері до мене прийшов учитель мови послухати передачі по радіо, яке я зміг купити, коли був зоотехніком. Переносне радіо у той час на селі було великою рідкістю. Захотілось послухати передачі не тільки з Києва і Москви, але й із-за кордону зрозумілою мовою. Натрапили на трансляцію з Болгарії. А вона тоді була в союзі з Німеччиною. І коли ми почули дивний для нас лозунг «За єдину Болгарію від Чорного до Білого моря», стало зрозуміло без невідомого нам тоді плану «Барбароса», що ці гасла фашисти й будуть втілювати.

…22 червня 1941 року. Ми були дуже стривожені, але впевнені, що нападник буде швидко розбитий, бо знали, що «танки наші бистрі», а самольоти літають вище й далі за всіх. Серед своїх друзів та колег ентузіазму добровільно іти воювати не бачив, але такий обов’язок розуміли. Я зовсім не знав свого батька, бо він не повернувся з Першої світової, тож особливо в добровольці не рвався... Пройшли голодомори, утихомирились масові політичні переслідування, хоча і повільно, але покращувалось економічне становище держави і людей, трудівникам війна була зовсім непотрібна. Зрозуміло, що частина постраждалих від радянської влади чекали на визволення, люди бажали помсти за убитих, замучених, зісланих рідних і близьких... Хтось став поліцаєм, та згодом поплатився за це і законно, бо зрадництво у всі віки і у всіх народів каралось, незалежно від причини, яка довела до цього.

Та от почали надходити з місць боїв офіційні і неофіційні вісті. Через десять днів після початку війни до народу звернувся Сталін і нам стало зрозуміло, що діла наші погані.

Розпочалася мобілізація людей, матеріальних засобів, підготовка оборонних рубежів з масовим залученням народу. Одного разу ми копали траншеї на лівому березі Бугу. Налетів фашистський бомбардувальник, але раптом появилась трійка наших винищувачів. У нас посвітліли лиця: наші йому покажуть! Та коли у тій сутичці після кількох маневрів фашиста загорівся і став падати один, а потім і другий наш літак, а третій покинув місце бою, копалось нам дуже сумно…

Спочатку верховна влада вважала, що війна буде короткочасною і в армію не призивалися спеціалісти народного господарства, вони залишалися на так званій броні.

Серед них був і я. Коли ж стало ясно, що наша місцевість незабаром буде окупована, а вже була середина липня, почалася масова евакуація матеріальних цінностей.

…Керівники сільської влади, колгоспу, члени партії більшовиків, які не були мобілізовані, разом із сім’ями покинули село. Все, що не евакуювали з колгоспу, розбиралось людьми - хто що встиг чи зміг. Я з колгоспним зоотехніком пішли в Голованівський воєнкомат, щоб нас мобілізували. Воєнком на прізвище Редько сказав, що всі документи уже спаковані, воєнкомат евакуюється, взяти нас із собою не може. Мовляв, гужовий транспорт виділено для сімей євреїв, добирайтесь самостійно до Дніпра, як можете, а як не зможете, то нічого страшного, ви безпартійні, не розстріляють.

Що було робити? Ми вирішили поки залишитися у селі. Незабаром, без бою за село, з поля до нашої вулиці у повний зріст, пострілюючи з автоматів, йшли німецькі солдати. Коли кулі стали битися об стіни будівель, я і мама лягли на долівку. Коли стрілянина закінчилась, у кімнату ввійшов чужинець і зразу: мама, яйка, яйка! Курей, іншої живності, ніяких цінних речей у нас не було (радіо заховали). Це було видно, і він без слів нашпилив кінцем багнета кільце будильника, який був на полиці для книжок, зробленої з ящика з-під сірників, і мовчки вийшов.

Пригадую, як один з німців-квартирантів дає мені лопату й веде накопати молодої картоплі на городі. А вона ж зовсім маленька. Той сердиться й наказує йти на сусідський город. Я впирався, бо то ж чужа ділянка. Проте під прицілом зброї довелося пройтися по кількох сусідських городах…

Ночувати в обидві половини хати повно набилось німців. Ми з господарями оселі розмістились в кухоньці напроти сіней. На ніч у дворі була виставлена сторожа. Безсонною й тривожною була та ніч, інколи було чути постріли. Як буде далі під окупантами - невідомо. Ранком прийшло два їхні офіцери молодшого складу. Один з них відрекомендувався: «Я єстен мадяр», з великими труднощами, але зрозуміло сказав, що цю ніч ваші «пух, пух» наших, а тепер ми будемо «пух, пух» вас, «дук - комуніст, партизан?». У військовослужбовця була вже інформація, що я учитель, а значить, неблагонадійний для нової влади. Я сказав, що з хати не виходив, у дворі була охорона, це підтвердив і старший із квартирантів. Мадяр роздивився наше житло і сказав, зневажливо показуючи на клямку вхідних дверей: «Пан професор, у мене ручка на дверях туалету краща, чим у тебе в хаті». Я хотів йому сказати, що ми будуємо справедливе суспільство, але промовчав. За межі подвір’я виходити було заборонено.

Наступного дня були скликані сільські збори, на них повинні були з’явитись усі ходячі жителі. По типу відомого за радянських часів «одобрямс» вибрали сільського старосту - учителя німецької мови О.Іванова. Особливого задоволення від такої посади він не виявив. У цьому селі я був чужаком і вирішив, на краще чи на гірше, вибиратися у своє село. Що й зробив через кілька днів. (Уже через багато років після війни, працюючи в селі Свірнево Голованівського району, дізнався про окупаційні трагедії в Липовенькому, в тому числі загибель єврейських дітей

…Потягнулись довгі окупаційні дні. Первомайщина входила до так званої Трансністрії, підпорядкованої Румунії, яка тоді була в союзі з гітлерівцями. Діяли комендантські години, була сувора дисципліна, в тому числі і відновлених господарствах по типу колгоспів, плата в яких була не гірша, чим у радянські часи, прибуток йшов окупантам. Була відновлена діяльність православного храму, діяв медпункт, початкова школа. За зберігання зброї, радіоприймачів карали. Відомостей про реальний стан речей на фронтах не було, як і про рідних, які відійшли з нашими військами. Багато хто вірив і чекав на наших визволителів, але коли це буде? Про окупацію слід розповідати окремо… Життя продовжувалось, на фоні загальної біди у людей були, як в і мирний час, і особисті трагедії, і радощі, які увінчались загальною радістю Перемоги. Нехай такі біди ніколи більше не відвідають нашої землі.

Від редакції. Степан Олексійович Шкурко був призваний до лав Червоної армії у 1944 році, коли наші війська визволяли Миколаївську область. За словами його сина Вадима, батько згадував, що тоді «брали всіх». Перемогу зустрів у Німеччині. Минулого року рідні провели дідуся у останню путь. Він не дожив до свого століття два роки…

 

 

Люди вірили й чекали на визволителів. Тільки не знали, коли ж?! // Кіровоградська правда. – 2013. – 21 червня. – С. 9

 

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх