Учасники бойових дій
Візир Микола Семенович
Гордієнко Марія Михайлівна
Горячов Іван Михайлович
Грек Клавдія Василівна
Гузема Федір Петрович
Гусинський Тимофій Демидович
Кондрашов Федір Гурійович
Мітіров Дмитро Сергійович
Муха Варвара
Пашко Андрій Єфремович
Петренко Петро Григорович
Погребецький Володимир Абрамович
Сергій Іванович Скиба
Спасов Павло Феодосійович
Стрельцов Петро Васильович
Тарковський Семен Матвійович
Урсаленко Іван Федорович
Фесенко Василь Порфирович
Фурлет Олександр Панасович
Чернега Іван Михайлович
Чміль Олексій Михайлович
Шевельова Антоніна Пилипівна
Шкурко Степан Олексійович

Тарковський Семен Матвійович

 З доблестю в серці

Історія Семена Тарковського

Семен Матвійович народився 1919 року у сім’ї Матвія і Марії Тарковських, що проживали в мальовничому селі Матвіївка Молдовської сільської ради Голованівського району. Всього в родині було семеро синів. Жили в мирі, злагоді й самовідданій праці. Ох, якою б величезною була б сьогодні родина Тарковських, якби коса фашизму  не почала свої криваві жнива! Чотири життя вони віддали за Перемогу, і лише троє (Семен, Іван та їхній зведений брат Григорій Свірський) взялися за відбудову понівеченої Батьківщини.

Семена Матвійовича дзвони війни застали в Грузинській РСР, де він проходив військову службу рядовим солдатом. Згодом був зарахований до 18-го гвардійського стрілецького корпусу на чолі з І.М.Афоніним (Герой Радянського Союзу, гвардії генерал-лейтенант). У різні періоди війни корпус входив до складу 13-ї, 60-ї, 1-ї гвардійської, 38-ї, 18-ї армій, Будапештської групи військ 2-го Українського фронту, 46-ї і 53-ї армій. С.Тарковський з однополчанами брав участь у звільненні Лівобережної України, в Київській, Житомирсько-Бердичівській, Рівне-Луцькій, Проскурівсько-Чернівецькій, Львівсько-Сандомирській, Східно-Карпатській, Будапештській, Віденській, Братиславсько-Брновській, Празькій та Хінгано-Мукденській наступальних операціях.

Важко підрахувати, скільки кілометрів пройшов із боями Семен Матвійович, скільки фашистів полягло від його рук, скільки друзів і рідних втратив… Сам же він пам’ятав усе, ніби це сталося лише вчора. А найбільше пишався участю у захисті Малої землі.

Мала земля – тридцять квадратних кілометрів суходолу на мисі Мисхако, що з усіх боків обстрілювався мінометами й гарматами, бомбардувався з повітря, був атакований відбірними фашистськими підрозділами, але попри це не здавав своїх позицій.

Коли 1942 року німецько-фашистські війська захопили Керченський півострів, штурмували Новоросійськ і почали наступ на Туапсе (Краснодарський край), радянським командуванням було прийнято рішення про проведення десантної операції в районі Новоросійська з метою припинення просування супротивника.

У лютому 1943 року під шквалом ворожих куль передовий ешелон радянського десанту (1500 чол.) висадився на південний захід від Новоросійська поблизу сіл Південна Озерейка і Станичка. Під натиском ворога кораблі з іншими солдатами змушені були відійти в море. Три доби хлопці вели запеклі бої, не отримуючи підкріплення і боєприпасів. Вони не лише вистояли в нерівних умовах, а й захопили стратегічно важливу територію, згодом названу Малою землею. Нарешті стала можливою висадка морської піхоти, стрілецької бригади, винищувально-протитанкового полку та необхідного бойового спорядження. Та на цьому війна не закінчилась – запеклі бої точилися і вдень, і вночі. Море кипіло від солдатської крові. А кров кипіла від бажання вистояти і перемогти.

С.М.Тарковський часто згадував, що в рядах малоземельців з’являвся член військової ради, начальник політвідділу  полковник Л.І.Брежнєв, який завжди цікавився обстановкою на фронті, умовами життя солдатів і офіцерів. Він особисто вручав воїнам військові нагороди і партійні квитки, брав участь у партійних зборах підрозділів; підтримував бойовий дух воїнів палкими промовами про те, як з кожним днем міцніє Радянська Армія. Донині у сімейному архіві Тарковських зберігається пам’ятне фото з Малої землі, датоване 1943 роком, де поміж працівників штабу 18-ї армії зображені Леонід Ілліч та Семен Матвійович.

17 квітня 1943 року фашисти знову спробували прорватись на Малу землю, кинувши в наступ ударну групу з 27-ми тисяч чоловік, авіацію, важку артилерію, торпедні катери і підводні човни. Незважаючи на значну перевагу їхніх людських ресурсів та озброєння, малоземельці вкотре втримали плацдарм. Бої на Малій землі тривали аж до вересня. 225 днів боронили радянські солдати цей клаптик Батьківщини, аж доки 16 вересня 1943 року нарешті було звільнено Новоросійськ, а радянські війська продовжили рух на Берлін. Не здавав позицій і С.Тарковський: зі своїм вже рідним 18-м гвардійським стрілецьким корпусом пройшов із визвольними боями через всю Україну, Угорщину, Румунію, Австрію, Чехословаччину. За героїзм і бойові заслуги корпус був удостоєний почесних найменувань «Станіславський» (серпень 1944-го, за звільнення Івано-Франківська) і «Будапештський» (квітень 1945-го, за участь у Будапештській наступальній операції), а також нагороджений орденом Червоного Прапора.

День Перемоги Семен Матвійович зустрічав у м. Брно в Чехословаччині. А вже 16 травня 1945 року його корпус був відправлений на Схід для укріплення Забайкальського фронту в боротьбі з японськими мілітаристами, де наші воїни протистояли відбірній Квантунській армії. 2 вересня 1945 року Японія капітулювала, а навесні 1946 р. почалось виведення радянських військ з Китайської Республіки.

На рідну українську землю С.Тарковський ступив у березні 1946 року у званні гвардії капітана запасу. Сонячні зайчики весело вигравали на десятках нагород його кітеля. Широка усмішка осяяла мужнє солдатське обличчя, коли Семен Матвійович побачив кохану дружину Ганну, батьків. Та вмить серце стиснулося болючим щемом – нема братів… Четверо молодих життів відлетіло журавлиним ключем у вирій війни. Услід за тугою прийшло розуміння того, що треба жити і працювати далі, виховувати дітей, піклуватись про стареньких батьків і овдовілі сім’ї своїх братів. Попереду були роки копіткої праці з відновлення понівеченої Вітчизни, трудові будні на полях Голованівщини, виховання молодих поколінь… Протягом 18 років С.М.Тарковський очолював колгосп ім. Суворова у с. Молдовці Голованівського району. Потім переїхав з сім’єю у селище металургів – Побузьке, де продовжував активну громадську й політичну діяльність: працював на нікелевому заводі, був депутатом селищної ради, головою ради ветеранів Великої Вітчизняної війни, активістом Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, членом клубу любителів книги і мистецтва «Сплав», клубу «Пам’ять», головою селищної комісії по боротьбі з алкоголізмом і наркоманією, організатором і керівником загону дозорців добровільної народної дружини, що складався виключно з фронтовиків, а також громадським кореспондентом газет «Ветеран», «Комуністична праця», «Вісник Голованівщини». Семен Матвійович завжди був бажаним і званим гостем у навчально-виховних закладах, на різноманітних заходах (вечори, збори, мітинги тощо), де спілкувався з дітьми і молоддю, розповідав їм про страхи війни і подвиги радянських солдатів, земляків-голованівців, закликав берегти мир, любити Батьківщину і трудитись на її благо, сумлінно виконувати свій громадянський обов’язок. Наголошував на необхідності збереження чистоти навколишнього середовища, ведення здорового способу життя, фізичного та інтелектуального розвитку. Величезну увагу він приділяв краєзнавчим дослідженням і неодноразово наголошував: «Чим більше ти дізнаєшся про місце, де народився, тим міцніше до нього прикипаєш душею».

Одна з кімнат квартири сім’ї Тарковського в селищі Побузьке була переобладнана під домашній музей і архів, де Семен Матвійович зберігав родинні фотографії і реліквії, нагороди і відзнаки, книги, десятки альбомів, тек, підшивок з історичними й краєзнавчими матеріалами та багато іншого. Займався він і меценатською діяльністю: з власної ініціативи пожертвував кошти на реставрацію церкви і закликав до цього односельців, робив грошові внески у Дитячий фонд імені Леніна, організував збір матеріальної та гуманітарної допомоги жертвам Спітакського землетрусу (Вірменія, 1988 р.), а також передав більше сотні експонатів з історії краю і Великої Вітчизняної війни до селищного та районного історико-краєзнавчих музеїв й архіву.

За роки мирного життя нагороди Семена Тарковського поповнилися медаллю «За доблесний труд», орденом «Знак Пошани» та іншими відзнаками за самовіддану трудову діяльність. Та крім праці, активної громадської і політичної діяльності, краєзнавчих досліджень була у нього ще одна «справа честі» – збереження й передача внукам-правнукам родинної історії й пам’яті. Цьому Семен Матвійович присвятив не один десяток літ: збирав архівні матеріали, газетні статті, старі фотографії та документи. А ще він побував на місцях поховання своїх загиблих на війні братів (Кіндрата – в с. Кам’янка Одеської обл., Михайла – в Криму, Бориса – в Тульській обл., Юліана – м. Дебрецен в Угорщині), зібрав там по жмені землі та зсипав її до єдиної капсули. Згодом її було вмуровано в пам’ятник братам Тарковським, який донині стоїть на кладовищі в Молдовці. Поряд поховані їхні батьки – Матвій і Марія. А коли 1997 року гаряче серце Семена Матвійовича зупинилося, він також знайшов спочинок біля своєї родини. Його останнє бажання: бути похованим у своїй військовій формі.

Ось так дійшов кінця земний шлях відважного воїна, невтомного трударя, щирого патріота, свідомого громадянина і просто хорошої людини – Семена Матвійовича Тарковського, який із доблестю прожив відведений Богом вік і доблесть цю заповідав у спадок своїй великій родині.

Світлана ТОМАШЕВСЬКА.

смт Голованівськ.

Стаття написана на основі матеріалів з родинного архіву Тарковських.

 Томашевська С. З доблестю в серці. Історія Семена Тарковського // Народне слово. – 2013.- 11 липня. –С. 7

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх