Учасники бойових дій
Візир Микола Семенович
Гордієнко Марія Михайлівна
Горячов Іван Михайлович
Грек Клавдія Василівна
Гузема Федір Петрович
Гусинський Тимофій Демидович
Кондрашов Федір Гурійович
Мітіров Дмитро Сергійович
Муха Варвара
Пашко Андрій Єфремович
Петренко Петро Григорович
Погребецький Володимир Абрамович
Сергій Іванович Скиба
Спасов Павло Феодосійович
Стрельцов Петро Васильович
Тарковський Семен Матвійович
Урсаленко Іван Федорович
Фесенко Василь Порфирович
Фурлет Олександр Панасович
Чернега Іван Михайлович
Чміль Олексій Михайлович
Шевельова Антоніна Пилипівна
Шкурко Степан Олексійович

Шевельова Антоніна Пилипівна

Авіатори.

Династія Шевельових


Моя співрозмовниця народилася 22 червня 1923 року о четвертій годині ранку на Брянщині. Свято повноліття планувала відзначити недільного дня, напередодні якого разом з подругами проводила дозвілля в парку відпочинку, де лунали мелодії духового оркестру і до опівночі працював танцювальний майданчик. Ніхто навіть гадки не мав, що через кілька нічних годин у життя мирних людей увірветься страшне слово «війна». Тому свій день народження Тоні Кравцовій довелося відкласти на чотири роки - до каштаново-білопінного травня сорок п'ятого, навіки закарбованого в серцях наших хвилюючим акордом вікопомної Великої Перемоги - святом зі сльозами на очах.

«Запалали огні за долиною синього неба, самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти»

«- Ви належите до покоління, народженого для справ великих і значних, однак вибитого війною, бо за статистикою з кожних 100 воїнів 1923 року народження у живих залишилося лише троє. Мабуть, неможливо підрахувати кількість виконаних вами бойових вильотів та бомбардувань по скопиченнню ворожих військ та техніки. Ваш подвиг на війні відзначений Подяками Верховного Головнокомандувача та дванадцятьма урядовими нагородами. Серед них: ордени Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність», медалі «За бойові заслуги» «За перемогу над Японією», «За оборону Радянського Заполяр'я», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941- 1945 рр.», медаль Жукова. Вас цілком заслужено можна назвати легендарною людиною.

- У моїй біографії немає нічого незвичного. Мати - Ольга Петрівна народилася 1892 року. Була сиротою. Виховувалася у родині рідного дядька разом з його власними дітьми - п'ятьома дочками та двома синами. За його підтримки закінчила гімназію, медичний технікум. Батька звали Пилипом Васильовичем. Пам'ятаю його великим трудягою: віддав рідному заводові 48 років життя. У нашій сім'ї було четверо дітей, з яких лиш я дожила до нашої розмови.

Про героїчну смерть брата Віктора у 1943 році на території Прибалтики під час війни дізналася у 2000 році після звернення на передачу «Жди мене». Він похований в Росії у могилі з номером 251. Рано пішли з життя брат Славик та сестра Зоя, яка залишила після себе трирічну донечку, доля якої мені невідома.

Тридцять років тому помер мій чоловік Леонід. Військовий льотчик. Фронтовик. Він брав участь у випробуваннях атомної бомби на Новій Землі. З ним я була поруч у радості та горі 38 років. Зараз доживаю віку з сином - заслуженим пілотом Володимиром та невісткою Галиною.

За рік до початку війни закінчила у рідному місті школу з однією четвіркою в атестаті про освіту. Брала участь у виступах учнівської агітбригади. Любила танці, займалася гімнастикою в спортивному товаристві «Буревісник». З дитинства мріяла піднятися в небо.

Пам'ятаю один з Днів авіації, під час якого льотчик Брянцев збирався катати всіх бажаючих на літаку. Я теж примостилася у довгій черзі на посадку. Однак під час пробного польоту він розбився на очах усіх глядачів. Було важко на серці. Не думала тоді, що під час війни доведеться воювати у бомбардувальній авіації.


«З домашніх речей дозволялося брати найнеобхідніше...»

Навчання на вечірньому відділенні електротехнічного технікуму поєднувала з роботою на місцевій електростанції. Комсомол виховав у мені почуття патріотизму і любов до Батьківщини. Вже в перші дні війни на всіх підприємствах, організаціях та установах міста були створені санітарні дружини. На роботу ходили з протигазами. Потроху стали звикати до сигналів повітряної тривоги, які повторювалися щодня по кілька разів поспіль.

Мені було доручено разом з напарницею носити до штабу цивільної оборони скриньку з паролем міста, який постійно змінювався з метою попередження диверсій на чотирьох заводах. А з початком бомбардування з Москви надійшло розпорядження про евакуацію обладнання заводу залізницею в Красноярськ разом з його робітниками. З домашніх речей дозволялося брати найнеобхідніші речі, тому роками нажитий крам доводилося залишати на невизначений час. Батько забив дошками вікна та двері нашого будинку - і ми сіли у товарні вагони, переобладнані для перебування в них людей.

- Мабуть, довго добиралися до Сибіру - місця призначення ?

Два тижні. Всі залізничні станції були забиті вагонами і платформами із заводським обладнанням з усіх кінців Союзу та евакуйованими. Умов для житла не було ніяких, тому п'ять днів спали прямо у вагонах, поки не закінчилося наше розселення по квартирах місцевих жителів.

Нас підселили до колишніх розкуркулених. Спали на кухні, а в бані готували їжу. Вставати на роботу доводилося дуже рано, бо до приміського поїзду треба було добиратися три кілометри. А потім прийшов ешелон з обладнанням нашого заводу, яке довелося розвантажувати вручну на платформу залізничної станції Єнісей, а вже потім складували його у побудовані в чистому полі біля міста Злобино приміщення. Одночасно велося будівництво заводу та бараків на шість під'їздів для його майбутніх робітників - представників багатьох національностей. Молодь стала будувати бараки для розселення людей.

Жили ми однією дружною родиною, відчуваючи себе будівниками мирного життя, у яке свято вірили. Новоприбулим я видавала безкоштовні талони на обід та займалася оформленням і видачею продуктових карток. А одного дня 1942 року молодих людей віком від 18 до 25 років викликали з паспортами до Кіровського райкому комсомолу і повідомили про відправку на фронт. Хтось плакав від жалю за мирним життям та собою, а більшість раділи тому, що захищатимуть Батьківщину від фашистської нечисті.


Звичайні слова, які стали… історією

Є таке поняття «непоказна мужність». Про нього я згадав під час знайомства із змістом щоденника моєї співрозмовниці, сторінки якого «заселили» її незабутні спогади про дитячі роки, фронтове та повоєнне життя, роздуми про земне буття.

Кожен рядок щоденника писаний нерозтраченою силою почуття його автора, нерозхлюпаною силою душі, яка незримо бринить між рядків. Десь на рівні підсвідомості ловлю настрій учасниці бойових дій, переданий звичайними занотованими на згадку словами, які сприймаються мною чимось великим і нетлінним, може, найбільшим, що подаровано їй долею.

Тому геть не ображаюся на відмову дати мені можливість зблизька познайомитися із змістом щоденника, що являє собою своєрідну історичну цінність, взявши його додому на декілька днів. Розумію, що для неї він по-особливому дорогий, як і бойові нагороди та світлини у сімейних альбомах.

Досить детально і цікаво розповідає автор щоденника про своє далеке дитинство, проходження медичної комісії та курсу молодого бійця, прийняття військової присяги, напружене навчання в школі молодших авіаційних спеціалістів та у Саранському військовому училищі, успішне складання випускних іспитів на знання матеріальної частини та типів літаків, сконструйованими Мікояном, Лавочкіним, Петляковим, Ільюшіним, Яковлєвим, які разом зі своїми колективами дали військовій авіації новітні винищувачі Як-1, МІГ-3, ЛаГГ - 3, штурмовик ІЛ-2, який працював на малих висотах, та пікіруючий бомбардувальник ПЕ-2, в екіпажі якого служила старший сержант Кравцова.

У своїй розповіді не оминула увагою і два поранення та операції у військовому шпиталі на Кольському півострові 1943 року.

- Одного разу потрапив мені на очі «Бойовий листок» з повідомленням про героїчну смерть командира нашого авіаційного полку Сиром'ятникова - чудової людини, яку всі ми поважали і любили. Лежу собі в палаті - і так мені сумно стало від того, що вже ніколи з ним не зустрінуся, як і з тими моїми бойовими друзями, які не повернулися з бойових вильотів на аеродром. Аж раптом відчиняються двері і у палату заходить з гостинцем командир - живий та неушкоджений. Можна лише уявити радість від неочікуваної й водночас хвилюючої зустрічі двох однополчан! Виявляється, що він пропав без вісти, а льотно-технічний склад полку зійшовся думкою у тому, що загинув у повітряному бою з німецькими асами.


«Вы неслись над землей, вас победные ветры качали»

Своєрідною цінною реліквією стала для моєї співрозмовниці видана на її ім'я Центральним військово-морським архівом архівна довідка від 29 квітня 1993 року № 4873/п, де вказується: «Згідно з циркуляром начальника штабу Північного флоту та послужної картки Кравцова Антоніна Пилипівна, 1923 року народження, призвана в 1942 році (травень) Кіровським РВК, з 8 липня 1942 року по грудень 1942 року проходила службу в ШМАСІ. З 19 грудня 1942 року по 4 березня 1944 року - у 29 бомбардувально-пікіровочному авіаполку ВПС Північного флоту. Вказаний полк входив до складу діючої армії з 25 червня 1942 року по 4 квітня 1944 року.

За документами 7 винищувальної авіадивізії ВПС Тихоокеанського флоту та даних алфавітної картки встановлено, що Кравцова А.П. з 4 березня 1944 року по 17 листопада 1945 року проходила службу у 12 винищувальному авіаполку ВПС Тихоокеанського флоту, який в період з 9 серпня по 3 вересня 1945 року входив до складу діючої армі.

Завідувач архіву К. Стафійчук »

З історії Великої Вітчизняної війни відомо, що без розгрому імперіалістичної Японії на далекосхідних рубежах нашої країни мир на землі був би немислимий. Необхідно було допомогти народам Азії і насамперед Китаю, скинути ярмо іноземного гніту. Тому вже 9 серпня 1945 року Збройні Сили на Далекому Сході атакували Квантунську армію чисельністю біля мільйона чоловік з суші, повітря та моря.

Бойові дії наших військ розгорнулися на фронті протяжністю більш ніж чотирьох тисяч кілометрів. Тихоокеанський флот вийшов у відкрите море, перерізавши морські комунікації, які використовувалися Квантунською армією для зв'язку з Японією і силами авіації.

На ознаменування цілковитої перемоги над мілітаристською Японією була заснована спеціальна медаль «За перемогу над Японією», яку одержали майже 1725 000 чоловік. Серед нагороджених була і сержант Антоніна Кравцова.

На все життя запам'яталася їй участь у літньо-осінній компанії 1944 року, яка за своїм розмахом була найбільш відомою в період Великої Вітчизняної війни, під час якої, зокрема, на початку листопада 1944 року війська Карельського фронту під командуванням генерала армії Мерецкова у взаємодії з Північним флотом на чолі з адміралом Головком та авіацією флоту вигнали фашистів з району Петсамо і вступили у північно-східні райони Норвегії. Про давно минулі події моїй співрозмовниці нагадує медаль «За оборону Радянського Заполяр'я».

Не торкаючись філософської глибини питання про роль людини у війні, Антоніна Пилипівна відзначила у розмові, що всі задуми і плани залежали від радянського воїна, його прагнення перемогти ворога, а доблесні радянські авіатори показували агресорам міць своїх крил і несхитність волі.


«Как быстро выростают дети!

И тот июнь был так давно.

Когда их не было на свете»

Слухаю розповідь учасника Великої Вітчизняної війни, яка не просто хвилює, а й викликає багато думок, примушує замислитися над призначенням людини на землі. Антоніні Пилипівні не соромно дивитися у свої дев'яносто років людям в обличчя. Вона здійснила подвиг у небі і на землі - народила і виростила разом з незабутнім чоловіком Леонідом, кавалером двох орденів Червоної Зірки, двох синів - випускників міської 34-ої школи, які отримали професію пілотів цивільної авіації.

Старший син - Володимир працює в Кіровоградській льотній академії керівником польотів учбових аеродромів, Заслужений працівник транспорту України. Майстер спорту з авіамодельного спорту (до слова, двоє його синів теж стали майстрами з цього виду спорту).

Молодший син Сергій - колишній штурман північної авіації. Онук Андрій працює в льотній академії на посаді командира авіазагону. Він - суддя з авіамодельного спорту. Ще один онук Олексій є продовжувачем династії авіаторів Шевельових - працює в столичній авіакомпанії «МАУ».

Треба було тільки чути теплі слова Антоніни Пилипівни про своїх трьох онуків та ще п'ятьох правнуків, які при зустрічі так радіють бабусі!

Не забувають про неї учні 2-а класу - волонтери Кіровоградської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 29, які разом зі своєю вчителькою Людмилою Іванівною Маслюковою та соціальним робітником Тетяною Малиновською провідують стареньку.

І не лише тому, що закріплені за своєю підопічною в рамках обласної акції «Зірка Пам'яті», а за покликом душі. Бо хто краще, ніж очевидці минулої війни, можуть розповісти про неї прийдешньому поколінню, аби залишалася в їхніх серцях пам'ять про подвиг людини на війні?

Анатолій Саржевський

фото автора

Саржевський А. Авіатори. Династія Шевельових : до 70-річчя Перемоги // Соціальний захист. – 2013. - № 12. – С. 45-47

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх