Учасники бойових дій
Візир Микола Семенович
Гордієнко Марія Михайлівна
Горячов Іван Михайлович
Грек Клавдія Василівна
Гузема Федір Петрович
Гусинський Тимофій Демидович
Кондрашов Федір Гурійович
Мітіров Дмитро Сергійович
Муха Варвара
Пашко Андрій Єфремович
Петренко Петро Григорович
Погребецький Володимир Абрамович
Сергій Іванович Скиба
Спасов Павло Феодосійович
Стрельцов Петро Васильович
Тарковський Семен Матвійович
Урсаленко Іван Федорович
Фесенко Василь Порфирович
Фурлет Олександр Панасович
Чернега Іван Михайлович
Чміль Олексій Михайлович
Шевельова Антоніна Пилипівна
Шкурко Степан Олексійович

Горячов Іван Михайлович

Під вогнем війни та полум’ям пожеж

Дивлячись кінофільми із захоплюючими — дещо пригодницькими або навіть детективними — сюжетами про Велику Вітчизняну війну, іноді думаєш: а чи могло так бути насправді? Ото вже автор закрутив! Але так можна вважати доти, доки не познайомишся з такою людиною, як Іван Михайлович Горячов. Його життєвий шлях гідний роману чи кінофільму. Адже йому та його ровесникам випало жити і не зламатися у непростий час, можна сказати, на зламі часів, навіть епох, де вони були головними дійовими особами.

Іван Горячов народився у 1926 році в селі Покровському Аджамського району (нині — Кіровоградського), в доволі благополучній родині, але події подальших років стали випробуванням для хлопчика. Він рано залишився без батька, який помер від тифу, та й сам ледь переборов цю страшну хворобу. А коли німці окупували село, життя 15-річного підлітка перетворилося на пекло. Нелегко доводилося йому та його матері виживати в тяжких умовах окупації. Івана та багатьох його односельців змусили вручну тягати важке каміння з кар'єру, який відкрили німці, аби будувати дорогу.

У 1942 році фашисти почали відправляти молодь до Німеччини. Ось-ось могла дійти черга й до Івана. Тож хлопець наважився на відчайдушний вчинок: вагонеткою, повною каміння, наїхав собі на ногу і тяжко травмував пальці. Лікарка-єврейка чудово зрозуміла юнака і лікувала, розтягуючи «лікарняний» на тривалий час. Так вона допомагала багатьом молодим людям, а коли німці викрили її, то вдячні односельці переховували лікарку від фашистської кари. Коли нога зажила, над Іваном знову нависла загроза відправлення до німецької неволі. Тоді він почав переховуватися — у розвалених хатах, бур'яні, плавнях... Так тривало аж до осені 1943 року. Голодний і холодний, він поклявся собі: краще загине, але рабом не буде.

Фашисти, яких радянські війська змушували відступати, звіріли. На молодь, яка ховалася від них, здійснювали облави. Врешті-решт Івана та 13 його однолітків таки знайшли і завели до колишньої панської садиби. Розташували на ніч, залишили одного поліцая для охорони майбутніх остарбайтерів, інші пішли спати. Іван з товаришем сіли поближче до дверей і чекали на слушну мить, щоб утекти. Під ранок поліцай заснув, а якась жінка прийшла топити піч. Дим курявою заповнив приміщення, цим і скористалися хлопці. Вони втекли і сховалися в балці так, що їх не знайшли. Тоді фашисти вигнали працювати на дорогу матір Івана, але жінка теж зуміла втекти. Разом із сином вони викопали під старою грушею щось на зразок бліндажа і там переховувалися, доки 6 січня 1944 року село Покровське не визволили радянські війська.
На другий же день 12 юнаків, в числі яких був Іван Горячов, прийшли у сусіднє село, де розташовувався військкомат. Звідти хлопців, вже як новобранців, відправили до Вершино-Кам'янки.

По дорозі перед очима молодих людей постала страшна картина. Тисячі трупів німецьких солдатів, яких, відступаючи, німці не встигли поховати, десятки одиниць розтрощеної військової техніки, руїни замість сіл — все це вражало.

З Вершино-Кам'янки хлопців відправили в Жовті Води. Там, одягнувши військову форму, вони стали справжніми солдатами. Далі відвезли до Крюкова, що під Кременчуком, а звідти — марш-кидком на Кіровоград. За 36 годин новобранці подолали 120 кілометрів! Якимось чином Іванова бабуся дізналася, що її онук у Кіровограді, й прийшла до нього. Вона сказала, що він, Іван, залишився останнім чоловіком у родині і має пам'ятати про це та берегти себе.

Молоді солдати вважали, що їх відправлять на фронт, та їхній шлях лежав у інший бік — до Новочеркаська, у запасний 139-й полк, у полкову школу, де навчали військовим премудростям. Іван потрапив у протитанкову роту і мав опанувати великокаліберний кулемет.

Одного ранку усіх підняли по тривозі й відправили на фронт, в армію Рокоссовського, яка гнала німців на захід через Білорусію та Польщу. Діставшись передмістя Варшави, воїни отримали завдання, яке стало останнім на бойовому шляху Івана Горячова. Залізничний насип розділяв радянських солдатів і німців. Протягом доби два «табори» вели перестрілку, закидали одне одного гранатами. У якийсь момент куля німецького снайпера знайшла свою ціль. Іван Михайлович пам'ятає, як хотів було кинути гранату, та раптом — суцільна темрява. Отямившись, зрозумів, що його поранено в обличчя, а поряд лежали його бездиханні товариші... Можливо, це прозвучить дивно, але в той момент молодий солдат відчув себе щасливим. Так, щасливим — він живий, його руки і ноги цілі, а обличчя якось заживе... Не дівчина ж!

В госпіталі йому надали медичну допомогу, зашили розірване обличчя, та лікар не знався на щелепній хірургії. Невміла операція дорого коштувала солдату, її наслідки й сьогодні даються взнаки. Та рана поволі заживала, але на фронт Горячову дорога була вже закрита. Навесні 1945 року Іван Михайлович був направлений до пересильного пункту в Ростові. І там був визначений його подальший шлях, той, яким він йтиме багато років свого життя. Він потрапляє у технічні війська і починає вивчати пожежну справу. Горячова призначають начальником відділу пожежної охорони Північно-Кавказького військового округу. А в листопаді 1946 року направляють вчитися до Ленінградського пожежно-технічного училища наркомату оборони. Але списують через три місяці як «нестройового»...

Через рік Іван Михайлович повертається на рідну Кіровоградщину. Працює пожежним інспектором у Витязівському районі, начальником пожежної охорони на Кіровоградському олієжиркомбінаті, очолює пожежну охорону Кіровського району Кіровограда, а з 1975 по 1987 рік - трудиться начальником пожежної охорони на заводі «Червона зірка». І це був ще один надзвичайно відповідальний період в його житті. На цьому підприємстві кожен цех та ділянка — пожежонебезпечні, а особливо такі, як «малярка», деревообробний, ливарний... Незначна необережність — і лиха не минути. Пожежна команда заводу не раз піднімалася по тривозі, але профілактична робота, яку проводив Іван Михайлович серед керівників цехів та ділянок, значною мірою запобігала вогняному лиху.

Горячов пам'ятає кожну пожежу чи надзвичайну ситуацію, які виникали за час його роботи, але те, що сталося в ливарному цеху, переважає у спогадах ветерана все інше. Іван Михайлович тільки-но повернувся з цеху до себе в кабінет, як раптом у ньому обвалилися стіни старого приміщення, які поховали під собою десятки людей. Це була жахлива трагедія, що забрала людські життя, а багато робітників ще й отримали тяжкі поранення.

Вже понад двадцять років, як Іван Горячов на заслуженому відпочинку, він часто згадує усіх, з ким довелося служити та працювати, радий зустрічі з ними. І його теж пам'ятають, багато хто пишається, що довелося працювати з цією незвичайною людиною, справжнім чоловіком, життя якого пройшло випробування вогнем війни та полум'ям пожеж.

Анастасія ВЕРБИЦЬКА

Вербицька А. Під вогнем війни та полум’ям пожеж : до 70-річчя Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні // Народне слово. – 2014. – 23 квітня. – С. 10

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх