Учасники бойових дій
Візир Микола Семенович
Гордієнко Марія Михайлівна
Горячов Іван Михайлович
Грек Клавдія Василівна
Гузема Федір Петрович
Гусинський Тимофій Демидович
Кондрашов Федір Гурійович
Мітіров Дмитро Сергійович
Муха Варвара
Пашко Андрій Єфремович
Петренко Петро Григорович
Погребецький Володимир Абрамович
Сергій Іванович Скиба
Спасов Павло Феодосійович
Стрельцов Петро Васильович
Тарковський Семен Матвійович
Урсаленко Іван Федорович
Фесенко Василь Порфирович
Фурлет Олександр Панасович
Чернега Іван Михайлович
Чміль Олексій Михайлович
Шевельова Антоніна Пилипівна
Шкурко Степан Олексійович

Фесенко Василь Порфирович

Непереможний балтієць
Шагай, мой стих,
С уступов финских скал
Упругим шагом воинской походки.
И расскажи, о чем не рассказал
Скупой язык оперативной сводки.
Михаил Дудин
Відповідь Маннергейму
Василь Порфирович Фесенко народився 25 квітня 1913 року в Устинівці. Він жив, ріс і ходив у школу в тій частині селища, яка називалася Шоста сотня. До призову до лав Червоної Армії працював механізатором у місцевому радгоспі.
З жовтня 1935 року починається його служба у фортеці Кронштадт на Балтиці. У складі 190-го окремого артдивізіону Василь Фесенко брав участь у радянсько-фінській війні. Потім був переведений у 15-й окремий артдивізіон, що базувався на острові Куен, поблизу півострова Ханко (Гангут).
Ранок 22 червня командир вогневої батареї Василь Фесенко зустрів на посту — за кілька годин до початку війни гарнізону була оголошена готовність № 1. Його гармати відкрили вогонь по групі ворожих катерів, що йшли на Кронштадт і Ленінград, Ті не змогли прорватися крізь загороджувальний вогонь і повернули назад. Так повторювалося кілька разів. Плани швидкого захоплення з моря цих міст і портів були зірвані.
Фашисти не раз намагалися висадити з моря десант, а фінни; які стали союзниками німців, вели постійний артилерійський обстріл півострова Гангут та прилеглих островів. Для створення сприятливіших умов оборони півострова червонофлотці висадили морські десанти, що зайняли 18 довколишніх островів.
Ось як про це згадує генерал Сергій Кабанов, який очолював цей відважний гарнізон: «Активно воювали 45-міліметрові батареї на островах Бреншер і Куен, ведучи боротьбу проти батарей противника на островах. Вальтерхольм, як відомо, ми захопили, але майже щодня міномети з інших фінських островів обстрілювали позиції нашої батареї на Хесте-Бюссе. Я вже не говорю про становище маленького, менше квадратного кілометра, острова Куен, де на батарею лейтенанта Курносова обрушувався буквально град снарядів».
Батарею на Куені фінни засікли ще до війни, коли вона обстріляла буксир, що порушив територіальні води Гангута. Снаряди тепер сипалися на Куен з усіх боків. Але ворог не врахував, що ще тоді, до війни, батарея змінила позицію. Батарейці  старалися якомога довше тримати ворога в помилці. На старій позиції запалювали сірники, палили, впівголоса розмовляли, «ненавмисно» вистрілили ракетою і навіть дали звідти одну кулеметну чергу, втім досить вдалу: кулеметники збили спостерігача з вишки острова Хесте.
Одного разу, переоравши снарядами помилкову позицію і не почувши відповіді, ворог вирішив, що батарея знищена. Але Куен подавав ознаки життя. Вився димок над кухнею. Топилася лазня. Ходили по острову люди, і, нарешті, курсували шлюпки і катери. Фінни знову обрушилися на Куен, розширивши площу обстрілу. По маленькому Куену били міномети з Хесте, польові гармати з Ельге і навіть далекобійні з Данскура. По острову пристрілювали зброю. Його бомбили, як запасну ціль, не залишаючи живого місця. Усе палало, диміло, обвуглювалося: батарейці ходили закопчені. Серед них і Василь Фесенко.
Що означало для гітлерівців захоплення (чи ліквідація) Балтійського флоту, можна зрозуміти по запису в щоденнику генерала Гальдера. 30 червня 1941 року він записав таке: «Фюрер підкреслив: завдання оволодіння Фінською затокою є першорядним, оскільки тільки після ліквідації російського флоту стане можливим плавання по Балтійському морю (підвезення шведської залізної руди з Лулео). Захоплення російських портів з суші зажадає три-чотири тижні. Лише тоді підводні човни супротивника будуть остаточно паралізовані. Чотири тижні означають 2 млн. тонн залізняку».
Одним з таких портів Балтійського флоту був Гангут, єдина база СРСР в південно-західній частині Фінляндії на півострові Ханко.
Чи не єдиним інформаційним джерелом для бійців була у ті дні щоденна базова газета «Червоний Гангут». У ній підібрався дружний і бойовий народ, зібраний політвідділом з різних частин бази, — це червоноармійці термінової служби Михайло Дудін, Євгеній Войскунський, Олексій Шалимов, відважний матрос Микола Іваненко, учасник десантів, кадровий політрук Костянтин Лук’янов, загиблий потім при евакуації, секретар редакції і художник Борис Пророков із запасу. Він разом з поетом Дудіним регулярно друкував веселий сатиричний розділ «Гангут сміється», що було дуже доречно у важкі часи повної блокади.
Саме вони у найтяжчий момент оборони, коли до гангутців російською мовою звернувся барон Маннергейм і запропонував здатися, підготували відповідь у стилі знаменитого листа запорозьких козаків до турецького султана. Гордий, безжурний дух запорожців витав над гангутцями, ніби вони чули той самий говір запорожців, коли спільно вигадували лист. Послання вийшло хльостким, у виразах не соромилися. Пророков забезпечив «маніфест» такими малюнками, що дивитися на них без сміху було неможливо. Навіть суворий командир, бази генерал Кабанов засміявся, коли йому показали це. «Відповідь Маннергейму» розвідники доставили на територію супротивника, а безстрашні аси ще й розкидали з літаків.
Евакуація
Що ж, «балтійський Гібралтар» виконав своє завдання. Балтійці скували у цьому районі до 100 тисяч солдат і офіцерів противника. Жоден великий корабель німецького флоту не пройшов у Фінську затоку.
Після залишення Таллінна (28.8) становище гарнізону Ханко, що опинився в глибокому тилу, ускладнилося. Наближення льодоставу створювало додаткові труднощі для оборони бази та її зв'язку з базами командування Балтфлоту. Обстановка, що склалася під Ленінградом, не дозволяла виділити підкріплення і боєприпаси для оборони бази, тому за рішенням Ставки ВГК з 26.10 по 2.12 1941 року гарнізон Ханко був евакуйований. Незважаючи на складні умови (обидва узбережжя Фінської затоки були в руках противника, активно діяли його флот і авіація, були виставлені щільні мінні загородження), дев'ять конвоїв зуміли доставити в Ленінград і Кронштадт людей, озброєння, техніку і продовольство.
Евакуація — складна операція. Завжди є небезпека, що ті, хто наступає, увірвуться «на плечах» і влаштують розправу. Гангутці знайшли геніальне рішення: почали влаштовувати «дні повної тиші», привчаючи ворогів до припинення вогню. Якщо ті перевіряли, їх зустрічали пострілами. Кораблі тим часом вдавали, що привозили поповнення, а на ділі вивозили тисячі солдатів. У останній день, коли відходили заслони, будильниками, під'єднаними до акумуляторів, приводилися в дію кулемети, біля яких нікого не було.
Прощальним салютом був ураганний вогонь гангутських батарей. Під гуркіт канонади артилеристи висаджували в повітря важкі гармати, які неможливо було вивезти на Велику землю.
Цю страшну роботу довелося виконувати і В. П. Фесенку. Знищення матчастини продовжувалося і в порту: розігнавши, зіштовхували у воду автомашини, паровози, вагони.
Останній конвой залишив рейд Ханко ввечері 2 грудня. Півострів спустів: «Ми йшли від фінських скель додому — в Кронштадт і Пітер, затиснуті кільцем блокади», - згадував В. П. Фесенко багато років потому. «Йосип Сталін» - так називався турбоелектрохід, що прийняв на свій борт гангутський ар'єргард, понад шість тисяч бійців, у тому числі і Василя Фесенка. Транспорт був повністю, до скрипу перегородок, набитий людьми і завантажений ящиками і мішками з продовольством. Не лише у каютах, але і в трюмах, і коридорах страшна тіснота. Усюди гомоніли, диміли махоркою вчорашні бійці, що так несподівано перетворилися на пасажирів. Судно йшло складним фарватером услід за тральщиком і трохи відхилилося від курсу. В ніч з 2 на 3 грудня стався перший вибух. До 14-ї години 3 грудня корабель чотири рази підривався на мінах. Але не тонув.
Ось як описує те, що відбувалося на борту, учасник тих подій: «Спалахнула паніка. Почали спускати шлюпки, а деякі бійці, абсолютно збожеволівши, стрибали за борт. На кораблі панувала дика, невимовна паніка. До турбоелектрохода, наскільки можливо, підійшов есмінець, наближалися тральщики, катери, і люди стрибали на ці судна. Але місця усім не вистачало, палуби були забиті повністю, люди на бортах і надбудовах висіли гронами. Біжу по коридору і раптом чую - в одній з кают грає музика. Думаю, що ж це таке? Відкрив двері й остовпів: в каюті грає патефон, сидять декілька чоловік і п'ють спирт! Я їм кричу: «Ви що?!». А вони: «Помирати, так з музикою». Чуємо, як по рупору оголосили: «Товариші, увага! Рятуйтеся хто як зможе!» Люди з бійкою піднімалися з нижніх трюмів на палубу і пробивалися ближче до бортів. А солдат на палубі - палець між ними не просунеш! Деякі командири з наганів, а рядові з рушниць покінчили життя самогубством. Інші бійці та командири, прориваючись до леєрів, скидали слабкіших у воду, щоб самим опинитися ближче до борту і встигнути сплигнути на відповідний катер. Ось так деякі рятувалися. Невеликі катери, які супроводжували «Йосипа Сталіна», підходили до корабля, але не впритул. Хто міг з палуби стрибнути на катер, той і живий залишився, а хто стрибнув, та не на катер, а потрапив між бортів, того розчавило. Тільки виднілися на воді шинелі, коли їх хвилею викидало вгору». (Чернышев А. А. «1941 год на Балтике: подвиг и трагедия» М., «Яуза», 2009 г., с. 337-338).
Чотирьом базовим тральщикам і п'ятьом катерам морської охорони, незважаючи на мінну небезпеку, вдалося зняти з гинучого турбоелектрохода і підняти з води приблизно 1700 чоловік. Подальша рятувальна операція була скасована. В результаті трагедії на дно пішло 3000 чоловік. На борту залишилося близько 2500 пасажирів, яких 5 грудня забрали в полон німці. Це були страшні втрати, але в Кронштадт судна вивезли 22822 бійців, доставили 1200 тонн продовольства і 1000 тонн боєприпасів. Це була допомога Ленінграду.
Оборона Ленінграда і визволення Естонії
Потопаючого у крижаній балтійській воді Василя Фесенка матроси буквально за волосся витягли у шлюпку, дали переодягтися з того що було сухим, а голову обгорнули рушником. Невдовзі їх підібрав тральщик, який з усіх боків був обліплений врятованими, як стільник бджолами, їх доправили у Кронштадт для подальшого проходження служби.
Там, у Кронштадтській фортеці, на посаді командира 2-ї гарматної батареї 190-го окремого артдивізіону він воював до травня  1942 року. А у травні був призначений командиром вогневого взводу 100-мм батареї № 667. Як відомо, умови оборони Ленінграда були надзвичайно суворими. Разом з усіма терпів поневіряння і Василь Фесенко. За час блокади він пережив і голод, і цингу.
23 дивізії (з них три моторизовані і три танкові), а ще 300 тисяч солдатів і офіцерів, близько однієї тисячі танків, понад шість тисяч гармат, понад одну тисячу літаків, кинув ворог проти Ленінграда. З півночі на Карельському перешийку наступ вели фінські війська. Вже був призначений військовий комендант міста, затверджено меню урочистого банкету в готелі «Асторія». «Залишаються години до падіння Ленінграда, цієї твердині Рад на Балтійському морі!» - трубило на весь світ берлінське радіо. Однак цим задумам фашистів не судилося збутися. Для ефективної боротьби з противником командування Ленінградського фронту розробило єдиний план дій артилерії та авіації. Були створені артилерійські групи контрбатарейної боротьби. Цю задачу уміло виконував і взвод лейтенанта Фесенка.
У другій половині 1942 року гітлерівці приступили до підготовки нового штурму Ленінграда. Вони розраховували форсувати Неву і з'єднатися на Карельському перешийку з фінською армією. Для цього сюди перекидалися 11-та армія з Криму і гірськострілецька дивізія з Норвегії. Але і цей план був зірваний балтійцями в ході Синявінської наступальної операції. Точний вогонь артилеристів заподіював ворогові великі втрати як при подавленні сухопутних батарей, так і при спробах атак німецьких кораблів. Якщо у першій половині 1942 року гітлерівці щомісяця скидали на Ленінград у середньому 5-7 тисяч, снарядів, то в липні — лише 2 тисячі, в серпні -— 700, у вересні — 926. Останній німецький снаряд розірвався в Ленінграді 22 січня 1944 року. Напередодні війська Ленінградського фронту разом з командуванням Балтійського флоту розгромили фашистські війська і відкинули їх до ріки Нарва.
Однак німецько-фашистські частини продовжували чинити запеклий опір.
Вони перетворили півострів Сирве (південно-західну частину острова Езель) у суцільний, ешелонований на всю глибину, укріпрайон, назвавши його Ірбенським щитом. 3 11 жовтня до 22 листопада німецькі війська за підтримки артилерії головного калібру лінкорів "«Лютцов» і «Адмірал Шеєр» утримували півострів Сирве (Сворбе) на південному краю острова Езель (Сааремаа). Тільки на «Лютцові» за цей час було витрачено понад 300 одинадцятидюймових снарядів. Про цю артилерійську дуель є запис у фронтовому щоденнику лейтенанта Василя Фесенка. (Подаємо у скороченому вигляді.)
«22.11.44. В 15-35 батарея открыла огонь по крейсеру прикрытия. Бой длился 12 м. Израсход. 89 оф. 471. Наблюд. 5 попад. Два в носовую часть, два в кормовую и одно в борт. Противник с 15-44 до 15-55 вел обстрел нашей батареи, выпустил 98 ш. калибр 150 мм. С 17-27 до 17-32 батарея вела огонь по тяж. крейсеру. Израсходовано 22 оф. снар. Наблюдения: один взрыв на палубе и три накрытия. 17-30 корабль противника начал обстрел батареи, выпустил 143. Последние залпы ложились вблизи батареи, в 20-30 метрах. Личный состав вел себя хорошо и энергично на б/постах. С таким л/с можно выполнять любую поставленную задачу.
23.11.44. 09-27. Батарея открыла огонь по кораблю противника «Адмирал Шеер». 10-10 прекратила огонь. Наблюдалось три попадания. 10-12 крейсер открыл огонь по батарее, выпустил свыше 130 ш. 150 мм снар. 15-27 открыт огонь по тому же крейсеру. 15-31 батарея прекратила огонь. Израсходовано 15 оф. Наблюдалось три накрытия. Корабль скрылся за горизонтом 15-42.
24.11.44. В 04-00 противник был выбит с п/о Сырве нашими войсками».
За цей бій лейтенант Василь Фесенко був нагороджений орденом Олександра Невського. Він один з небагатьох молодших офіцерів, кого було удостоєно такої високої нагороди.
Повоєнні роки. Повернення на рідну землю
Війну В. П. Фесенко закінчив старшим лейтенантом. Це звання присвоїли йому 10 травня 1945 року. За бойові подвиги він був нагороджений чотирма орденами та шістьма медалями. Найдорожчою з них для Василя Порфировича була «За оборону Ленінграда», нею він дуже пишався.
Як кадровий офіцер він продовжив службу на Балтиці. Спочатку як помічник командира батареї на острові Езель, потім на косі Нойтіф, у містах Балтійськ та Мамоново Калінінградської області, в Польщі та Латвії. Ось яку характеристику отримав у ті роки Василь Фесенко від свого командира підполковника Астахова: «Добре знається на тактиці і застосуванні берегової артилерії. Гарний організатор, уміло керував підлеглими, своєчасно виконував бойові завдання, виявляв творчу ініціативу. Принциповий, вимогливий до себе і підлеглих, дбайливо ставиться до їх потреб, був зразком серед офіцерів, користувався заслуженим авторитетом».
Свою сім'ю Василь Фесенковперше з початку Великої Вітчизняної війни побачив 16 лютого 1946 року, коли приїхав у відпустку у радгосп «Устинівський», де його чекали дружина Євдокія, син і дочка.
У листопаді 1956 року Василя Порфировича звільнено у запас з правом носіння військової форми в званні майора. Після демобілізації герой-балтієць разом з сім'єю переїхав у Кіровоград, де тривалий час працював на міжрайбазі. Він пішов із життя у неповні 58 літ 13 квітня 1971 року.
Його нагороди, фотографії та фронтові щоденники знаходяться зараз в експозиції державного музею історії Великої Вітчизняної війни поруч з пайкою блокадного хліба.
Роман Любарський
Любарський Р. Непереможний балтієць // Народне слово. – 2012. – 26 січня. – С. 7-8

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх