Учасники бойових дій
Візир Микола Семенович
Гордієнко Марія Михайлівна
Горячов Іван Михайлович
Грек Клавдія Василівна
Гузема Федір Петрович
Гусинський Тимофій Демидович
Кондрашов Федір Гурійович
Мітіров Дмитро Сергійович
Муха Варвара
Пашко Андрій Єфремович
Петренко Петро Григорович
Погребецький Володимир Абрамович
Сергій Іванович Скиба
Спасов Павло Феодосійович
Стрельцов Петро Васильович
Тарковський Семен Матвійович
Урсаленко Іван Федорович
Фесенко Василь Порфирович
Фурлет Олександр Панасович
Чернега Іван Михайлович
Чміль Олексій Михайлович
Шевельова Антоніна Пилипівна
Шкурко Степан Олексійович

Чернега Іван Михайлович

ІВАН ЧЕРНЕГА: ПЕРШУ МЕДАЛЬ «ЗА ВІДВАГУ» ОТРИМАВ ЗА НІМЕЦЬКОГО «ЯЗИКА»

текст: Любов Попович
фото: із сімейного архіву '
Травневий розмай тюльпанів і бузку щороку невпинно поринає у спогади про війну. Буденність все далі відгортає цю сторінку історії від сучасності, проте ще живі ветерани Другої світової – свідки тих подій, які міцною ниткою зв'язують не одне покоління врятованих життів. Таким джерелом історичної пам'яті для багатьох кіровоградців є Іван Михайлович Чернега. Колишній учитель географії, директор школи. Усе життя він виховував дітей і закладав у їхні душі справжні людські цінності. Іван Михайлович уже давно на заслуженому відпочинку, проте його не забувають ні колишні учні, ні сьогоднішні школярі. Кличуть на зустрічі поділитися спогадами про війну. З аналогічним проханням звернулася до ветерана і «КП». Адже завдяки таким історіям приходить розуміння, що подвиг тих, хто боронив країну тоді, не менший, ніж тих, хто боронить її нині. Як би політики не намагалися його применшити.
Іван Чергнега гортає самописну книгу Петра Борисова про бойовий шлях його дивізії, вдивляється у вицвілі світлини своїх бойових побратимів і згадує свою юність, обпалену війною.
– Народився я у 1924 році у Компаніївському районі. Виріс на хуторі Виноградівка, куди переїхали мої батьки. Там було зо три десятки хат і більше нічого, -– пригадує ветеран. -– Найближча школа була за чотири кілометри у селі Захаро-Аврамівці, тепер це село Ромашки. Діти з навколишніх хуторів і сіл пішки ходили туди на уроки. Отак щодня вісім кілометрів долали. Взимку, коли були великі заметілі, батьки кожній дитині давали «букет» із соняшникового бадилля. Це було рятівне бадилля, бо ми йшли і дорогою встромляли ці патички у сніг на випадок, якщо заблудимося, щоб нас могли знайти...
Щоб здобути шкільну науку тоді ще малому Іванові довелося здолати не один десяток кілометрів. Після початкової школи пішов уже за сім кілометрів у Нечаївську семирічку, а десять класів закінчував у Федосіївській середній школі. Вона була найдалі – за двадцять кілометрів від дому, тож хлопці винаймали квартиру, бо щодня здолати півсотні кілометрів було важко. Додому ходили раз у тиждень, аби взяти харчів. Так із друзями дитинства закінчили школу. 22 червня 1941 року у десятикласників був випускний. У той час не було такого зв'язку, який би миттєво доносив новини. Тож лише наступного дня вчорашні десятикласники дізналися про страшну звістку – початок війни...
– Мені на момент початку війни тільки виповнилося 17, тож на фронт мене одразу не мобілізували, – продовжує розповідь Іван Чернега. – Я залишився вдома, проте легким те життя не назвеш. Німці, коли захопили нашу територію, почали забирати молодь на роботу у Німеччину, тож ми ховалися, хто де міг. Я з братом викопав яму і в ній ховалися. Але староста був такий, як побачить когось із молодих, так і донесе, а ті прийдуть і схоплять. Мені чотири рази вдавалося втікати від примусового вивезення. Але були й такі, кому не пощастило...
Так сільські хлопці переховувалися по ярах, погребах і ямах аж до березня 44-го. Ветеран каже, коли 8 січня того року визволили Кіровоград, вони більше не переховувалися. А на початку березня прямо у полі хлопців мобілізував польовий військкомат.
– Прямо у степу, в чому були, в тому й забрали, – згадує співрозмовник «КП». – Нас було дванадцятеро, які закінчили десятирічку, та ще кілька восьмикласників. Отаким земляцтвом ми потрапили в 297-му стрілкову Червонопрапорну ордена Богдана Хмельницького Слов'янсько-Кіровоградську дивізію. У цій дивізії разом і дійшли до кінця війни.
Певний час, згадує ветеран, їх називали в дивізії чорносорочечниками, бо у військову форму хлопців не перевдягли, тож пішли воювати хто в чому був одягнений. Каже, одразу на передову їх не кинули. Тоді саме німця активно гнали, визволяючи один за одним населені пункти України. Ветеран пригадує, разом із земляками потрапили у розвідку, ходили в тил за «язиками».
Ми здійснили шість походів, узяли трьох німців і одного румуна, – каже Іван Михайлович. – За цих «язиків» отримав першу нагороду – медаль «За відвагу».
А вже 12 квітня 44-го солдат прийняв перший серйозний бій за молдавське село Гірове.
– Погода саме , встановилася така чудова, – згадує ветеран. – Німці вирішили, що вона їм сприяє втримати плацдарм і не відступати під натиском Радянської армії. Зав'язався бій, у якому наша дивізія відбила молдавське село. Тоді там саме стояв II Український фронт, який готувався до наступу. Наша дивізія отримала 20 нових зенітних установок і нас із розвідки перевели у зенітники. Так із тими зенітками ми й дійшли до Перемоги. А 20 серпня розпочалася Кишинівська військова операція. ІІ Український фронт пішов у наступ. Звільнили Молдавію, вступили у Румунію. Там під містечком Сентеш відбувся повітряний бій, у якому зенітками нашим солдатам вдалося збити три німецькі літаки.
Найтяжче було під Будапештом. Узимку 45-го наша армія оточила там 188 тисяч німецьких військ. Вони тримали облогу півтора місяця. 13 лютого нарешті ми взяли Будапешт, рівно за два місяці визволили Відень. Австрію уже визволяли швидко, бо гнати німців нам допомагали австрійці. Саме там, в Австрії, у Віденському лісі ми зустріли День Перемоги. Близько четвертої ранку ми почули велику стрілянину з усякої зброї, вигуки «Ура!». Ми зрозуміли, що це перемога.
Співрозмовник «КП» розповідає, що тоді буквально за дві години отримали наказ рухатися далі на захід. П'ять днів із боями стрілкова дивізія просувалася до австрійського міста Лінц, де наші війська зустрілися з американцями. Там для Івана Чернеги і його земляків закінчилася війна.
Не всі дійшли живими до Перемоги, але ті, хто вижив, пронесли свою дружбу через усе життя. Для Івана Чернеги таким другом був Іван Непокритий. Вони разом ходили до школи, воювали на фронті і після війни багато десятиліть підтримували свою дружбу. Але час невблаганний – нині вже два роки як не стало товариша. Проте Іван Михайлович і сьогодні говорить про нього, як про живого.
Ветеран згадує, що у 1947 році після демобілізації приїхав у Кіровоград. Вступив на географічний факультет педагогічного інституту імені Пушкіна. Проте за кілька років факультет перевели в Одеський педінститут, тож закінчував навчання в Одесі. На роботу повернувся в Кіровоградську школу № 10 вчителем географії.
У Кіровограді зустрів свою долю – дружину Таїсію Василівну. Згодом у щасливих молодят народилося двійко дітей – син і донька. Все трудове життя Іван Михайлович разом із дружиною виховували не тільки своїх дітей. Ветеран працював учителем, пізніше директором школи. Були роки роботи в облоно, проте дитячий магнетизм повернув назад у школу.
Іван Чернега каже, діти неймовірно заряджали позитивом і енергією, адже спілкуватися доводилося не тільки на уроках, а й у позашкільний час. Не раз на рік ходили у туристичні походи. Скільки стоптано стежок балками, ярами України, були у Карпатах, ходили на Кавказ, а скільки міст і сіл об'їздили разом – важко навіть пригадати. Втім саме це спілкування подарувало незабутні емоції і йому самому, і його учням. Не одне покоління кіровоградців згадує свого улюбленого вчителя Івана Михайловича Чернегу, а його очі і нині світяться щирим гумором і добром, якими він щедро ділиться з теперішніми школярами. Хоч болять фронтові рани, і з кожним роком все важчим стає від десятків нагород піджак, Іван Михайлович не втрачає оптимізму. Хай ще багато років топче ряст ветеран і ділиться спогадами про далеке фронтове лихоліття...

Попович Л. Іван Чернега: Першу медаль «За відвагу» отримав за німецького «язика» // Кіровоградська правда. – 2016. – 6 травня. – С. 9.

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх