Учасники бойових дій
Візир Микола Семенович
Гордієнко Марія Михайлівна
Горячов Іван Михайлович
Грек Клавдія Василівна
Гузема Федір Петрович
Гусинський Тимофій Демидович
Кондрашов Федір Гурійович
Мітіров Дмитро Сергійович
Муха Варвара
Пашко Андрій Єфремович
Петренко Петро Григорович
Погребецький Володимир Абрамович
Сергій Іванович Скиба
Спасов Павло Феодосійович
Стрельцов Петро Васильович
Тарковський Семен Матвійович
Урсаленко Іван Федорович
Фесенко Василь Порфирович
Фурлет Олександр Панасович
Чернега Іван Михайлович
Чміль Олексій Михайлович
Шевельова Антоніна Пилипівна
Шкурко Степан Олексійович

Урсаленко Іван Федорович

«Я пройшов дорогами війни»
«Мы с тобой прошли полсвета. Если надо - повторим», - сьогодні ці слова з відомої фронтової пісні здаються дещо незвичними, бо сучасні війська, «крокують» по землі на колесах. А ось гвардії старший сержант 407-го окремого лінійного батальйону зв'язку 65 гвардійської армії Першого Білоруського фронту Іван Урсаленко має повне право сказати: «Я пройшов дорогами війни». Вони почалися для нього у червні незабутнього сорок першого...

Слухаю його журливі спогади про відлетілі передвоєнні роки життя у селі Покровці Аджамського району, - і сплітаються вони у барвну мережку, мов на білій, вишитій заполоччю сорочці.

...З ранніх літ привчали батьки до праці своїх чотирьох малолітніх дітей, бо ж треба було у і жниво жати, і снопи в'язати, і домашню худобу та птицю доглядати. Вані подобалося щодня гнати додому корову-годувальницю з череди, а ще - спостерігати за призахідним сонцем, яке лежить просто в траві, дивно велике і червоне. І все навколо червоне: і хати, і дерева, і дорожній пил, по якому ступав босими ноженятами, і ті ноженята худі, засмаглі, аж чорні.

Вже пізніше, коли влітку 1941 року загорілися українські села і нескошені пшениці в степах, юнак вжахнувся від червоності чорного вогню. Червоне полум'я серед чорних ночей. А до того закінчив семирічку, яку очолював директор Костянтин Миколайович Горєлік, улюбленим вчителем математики Євдокимом Герасимовичем Шаповаловим - колишнім офіцером царської армії.

Робітничу професію він здобув у школі ФЗН при заводі «Червона зірка», на якому паралельно з раціоналізаторським рухом ширилося соціалістичне змагання у боротьбі за промфінплан з колективом харківського заводу «Серп і молот». А вже у серпні наступного 1935 року воно переросло в стахановський рух, початок якому поклав перевиконанням змінного завдання по видобутку вугілля в 14 (!) разів забійник шахти «Центральна - Ірмино» донбасівець Олексій Стаханов.

Звичайно, працювати нарівні з досвідченими робітниками формувальнику-початківцю було нелегко. Проте не почував себе на самоті, бо поруч був головний інженер ливарного цеху Іван Васильович Бербінець (у повоєнний період - головний металург «Червоної зірки» - Авт.) із заспокійливим словом: «Все буде добре. Головне - темп впіймати».

До лав Червоної армії був покликаний військкоматом 1939 року разом із 150 ровесниками. Тоді ж відбулося його знайомство з Анатолієм Івановичем Настоящим - майбутнім директором Кіровоградського технікуму радянської торгівлі, з яким дружив до останніх днів його життя. Сподівалися хлопці на участь у фінській війні, проте були відправлені до Вінницької школи молодших командирів, по закінченні якої Іван був призначений на посаду командира відділення 556 окремого батальйону зв'язку.

Про початок Великої Вітчизняної війни дізнався опівдні 22 червня 1941 року, а вікопомний День Перемоги зустрів, як зустрічає сонце сівач, у дорозі, на окупованій радянськими військами території Німеччини.

- Саме там ми отримали повідомлення про те, що Маршал Георгій Жуков прийняв заяву генерал-фельдмаршала Кейтеля про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил, - згадує ветеран. - Радість від отриманої звістки була невимовною: безладна стрілянина в небо зі стрілецької зброї, міцні обійми та поцілунки, нескінченні розмови про демобілізацію та повернення до мирної праці.

У розмові Іван Федорович згадав, як після одного з оборонних боїв у районі Волочиська Хмельницької області від його стрілецького батальйону у складі 500 осіб залишилися живими лише 47 бійців, які пізніш поповнили 407 окремий лінійний батальйон зв'язку, розповів про безпосередню участь у виснажливих боях під Прохорівкою, на Курській дузі, звільненні Білорусії та штурму Кенігсбергу, очистку від фашистів у березні переможного сорок п'ятого року узбережжя Балтійського моря, форсування річок Одер та Варта, розгром танковими підрозділами Першого Білоруського фронту та Першою армією Війська Польського ворожих угрупувань в районах Данциг - Гдиня і міста Кольберг.

За героїзм і мужність, виявлені у військових операціях на території Польщі, старший сержант Іван Урсаленко у квітні 1946 року наказом Ролі Жемерського - Міністра оборони Народової був нагороджений медаллю «За Варшаву», яка прикрасила груди поряд із бойовими медалями: «За відвагу», «За оборону Сталінграда», «За визволення Варшави», «За здобуття Кенігсбергу», «За здобуття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Вже мирної днини отримав ветеран ордени Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність», медаль Жукова, інші урядові нагороди.

- Свого часу відомий радянський поет Михайло Дудін писав: «Я славлю бой во имя нашей жизни». Який важкий бій запам'ятався вам більш за інші ? А ще хотілося б почути про те, за які подвиги бійці отримували нагороди?

- Скажу таке: легких боїв на фронті взагалі не було, бо кожен супроводжувався численними втратами живої сили та військової техніки.

Немає і критерію, за яким можна було точно визначити міру подвигу, за які давали, зазвичай, бойові нагороди. Бо війна знала немало випадків, коли свідком подвигу була лише та людина, яка його звершила. Траплялося, що і герой дізнавався про свій подвиг від інших. Ще й дивувався потому: ніби нічого такого надприродного не зробив, просто не уявляв іншими свої дії. Ми, військові спеціалісти з батальйону зв'язку, постійно перебували на передовій, виконуючи вказівки начальника зв'язку 65 армії полковника Кокоріна. Першою бойовою нагородою, яку отримав на фронті, була медаль «За відвагу», а вже другу медаль «За оборону Сталінграда», якою був нагороджений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 грудня 1942 року, мені вручили у вересні  1943 року.

- У народі кажуть: «Він не раз дивився смерті в обличчя»... - На війні смерть чатувала на кожного. Я теж не був винятком. Пригадую, якось влітку під Брестом зупинилися на короткий відпочинок. Багато хто шукав місця, де можна було посмалити, щоб ворог відкритий вогонь не побачив. А тим, хто курцем не був, видавали цукор або печиво. Я належав до останніх. Коли чую, гукає мене командир взводу старший лейтенант Васильєв. Запрошує до щойно виритого окопу, у якому розмістився разом з політпрацівником Лангінзоном. Віддав я йому свою шинель, а сам відійшов віддалік аби до природи прислухатися. Раптом налетіли ворожі літаки і одна з перших бомб «накрила» окоп, який і для мене міг стати братською могилою. Одному з однополчан голову відірвало, а іншому - руку. Вважаю, що тоді від смерті мене врятував Бог. Мабуть, я у сорочці народився, бо не дістав кулю...

- Ви належите до тих звитяжців Перемоги, хто дивом вирвався з лещат війни, яка вимагала самозречення, багатовимірного терпіння, душевних сил та фізичних мук. Та ось настав мир - час повернення до звичного життя. Чи довго носили голос рідної землі в собі ?
- Як досвідченого спеціаліста підземному зв'язку, по закінченні мене направили служити до міста Лігніца, де дислокувався штаб Маршала Радянського Союзу Рокосовського, під командуванням якого я воював на Першому Білоруському фронті. Скромною й водночас героїчною людиною він був для нас, його підлеглих. Таким і залишився в пам'яті. А в рідне село повернувся у серпні сорок шостого року. Ще живими була мама, молодша сестра, а ось батько мене не дочекався. Молодший брат Яків загинув на угорській землі, де й був похований. Між тим, життя продовжувалося. Закохався в Надійку Малявкіну - односельчанку, щоправда; молодшу за мене на п'ять років. Після одруження переїхали до Кіровограда, бо мені, колишньому військовому зв'язківцеві, роботи за спеціальністю в селі не знайшлося. Жили на квартирі матері головного диригента обласного музично-драматичного театру Сергія Чумаченка, за яку платили 120 карбованців. Не пригадую сварок з коханою дружиною, з якою встиг відсвяткувати «золоте» весілля. На жаль, кілька років тому вона, а недавно й наш син Володимир, пішли у вічність. Залишилася дочка Валентина, яка живе поряд зі мною та невістка Людмила. Маю шість онуків. Старшенькому - Андрієві - вже 15 років минає, а найменшому лише сім рочків виповнилося. Кирилом його звати. Радують вони мене, діда, своїми успіхами в навчанні та житті. Не можу не згадати милосердних до людей похилого віку людей: директора територіального центру соціального обслуговування Ленінського району міста Мирославу Верко, завідувача відділенням соціальної допомоги на дому Людмилу Шинкаренко, соціального робітника Віру Кадикову, яку за дочку вважаю. Бо при потребі вона і транспорт знаходить, щоб повезти мене до лікарні на обстеження, і в аптеку за ліками сходить та за продуктами до магазину, і просто поспілкуватися про життя час знаходить. Як будеш до газети писати - не забудь згадати й цих добрим серцем людей.

Слухав я розповідь про війну 93-річного співрозмовника - і порадів тому, що по війні він сорок років працював на відповідальних посадах майстра та бригадира кабельників-спайщиків у Кіровоградському міському виробнично-технічному вузлі електрозв'язку. За результатами участі в конкурсі «Кращий за професією» відмінник зв'язку Іван Федорович Урсаленко у середині 70-х років зайняв перше місце в області серед кабельників-спайщиків, а потому посів друге місце в республіканських змаганнях і був нагороджений 1976 року орденом Жовтневої революції. Вже не веду мову про численні почесні грамоти та подяки за сумлінну працю для людей.

- Мабуть, у житті були події, до яких повертаєтеся у споминах?
- Звичайно. Пригадую січень 1993 року. Мене було запрошено на сьому ювілейну зустріч зв'язківців-короткохвильовиків, присвячену 50-річчю Сталінградської битви. Обласна делегація подолала спеціальним авіарейсом велику відстань із Кіровограда до Мамаєвого кургану у Волгограді довжиною у 1200 кілометрів. Однак фізичної втоми ніхто з учасників битви не відчував, бо попереду були незабутні, радісно-щемливі зустрічі зі своїми бойовими побратимами та екскурсії місцями минулих боїв. Ось ти запитав: «Чи сниться війна?». Інколи сняться як живі однополчани та ще - далеке дитинство, рідна Покровська школа, яка готується до відзначення сторічного ювілею, вчителі, друзі юності. Телевізор майже не дивлюся, бо маю застарілу катаракту. А ось газети місцеві передплачую: помічники - читці є, тож тримають мою руку на пульсі життя.
Насамкінець розмови бажаю співрозмовникові міцного здоров'я, якого моєму батькові, ветеранові війни, старшому за Івана Федоровича усього на три роки, не вистачило рівно двадцять років тому...

Саржевський А. «Я пройшов дорогами війни» // Кіровоградська правда. – 2012. – 12 жовтня. – С. 9

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх