Учасники бойових дій
Візир Микола Семенович
Гордієнко Марія Михайлівна
Горячов Іван Михайлович
Грек Клавдія Василівна
Гузема Федір Петрович
Гусинський Тимофій Демидович
Кондрашов Федір Гурійович
Мітіров Дмитро Сергійович
Муха Варвара
Пашко Андрій Єфремович
Петренко Петро Григорович
Погребецький Володимир Абрамович
Сергій Іванович Скиба
Спасов Павло Феодосійович
Стрельцов Петро Васильович
Тарковський Семен Матвійович
Урсаленко Іван Федорович
Фесенко Василь Порфирович
Фурлет Олександр Панасович
Чернега Іван Михайлович
Чміль Олексій Михайлович
Шевельова Антоніна Пилипівна
Шкурко Степан Олексійович

Гордієнко Марія Михайлівна

 Зв’язкова Марія

 Коли почалася та проклята війна, 16 річна Марія навчалася в Миколаєві – мала стати агрономом. З міста почали евакуйовувати школи, дитячі будинки, інститути. Говорили: через два-три тижні розіб’ємо Гітлера і всі повернуться додому. Ось і Марія з подругою зібрали найнеобхідніші речі – їх відправили до Каховки. У ту ж сторону, на схід, суцільним потоком рухалися біженці, переганяли величезні стада великої рогатої худоби, які потрібно було переправляти через Дніпро. Дівчат посадили в товарняк і разом з Миколаївським і Каховським дитбудинками відправили, як говорили, у глибокий тил – у Сталінград. Їхали дуже довго, але харчування було організоване. Там дівчат знову пересадили, вже в пасажирський потяг, і відправили далі в Калач, що за 80 кілометрів на захід від Сталінграда, а звідти на станицю Серафимович. Далі дівчатам довелося самим піклуватися про себе.

У місцевого діда Марія дізналася, де розташований найближчий колгосп. Так вони опинилися на хуторі Берізки. Головою місцевої сільради там був Євдоким Петрович Широков. Марія розповіла йому про те, як їх бомбили. Місцевим жителям начальник сказав: «Приїхала хохлушка. Лаялася матом!». Ось як сприйняв Євдоким Петрович споріднену мову і слово «бачила», з посмішкою згадала Марія Михайлівна.

Отримали Марія з Сонею в сільраді картоплю, м'ясо, жир, сіль, і їх підселили у хату, в якій жили офіцерські дружини з немовлям і дівчинкою років восьми.

Не встигли дівчата поїсти, як під вікнами хати з'явилася підвода. Треба було вирушати у тракторну бригаду, що знаходилася в селі Відрадному, за 20 кілометрів від хутора. Новоспеченим колгоспницям потрібно було перетягувати 50-кілограмові ящики із зерном від машин на елеватор. У чому були дівчата, в тому і працювали, і спали в курені. За хорошу працю отримали Марія з Сонею восени корову і по парі валянок без калош.

Прийшла до сільради рознарядка – направити в сусідній військкомат трьох людей. Вибір припав на «чужих» дівчат і місцеву сироту. У Михайлівському військкоматі дівчата пройшли комісію. Їх мали відправити у Військово-Морський флот, але чомусь завернули назад. Марія Михайлівна каже, що все було, як уві сні. Повернулися на станицю. Бідували дуже. Валянки без калош у снігу швидко промокали, продірявилися, і доводилося прибирати за тваринами босоніж. Німець наступав. Раніше місцеві кричали у бік дівчат: «Что, хохлы, просрали Украину?». Тепер вони самі перетворилися на біженців. Колгоспи до приходу ворога евакуювали. Дівчатам дали підводу, борошно, їхню корову і направили в село Сергіївку Ленінського району Сталінградської області. Під час однієї із зупинок Марія залізла на скирту і заснула, а підвода пішла далі. Прокинулася – що робити? Листопад, ніч, на босих ногах лише капці... Бігла вперед по дорозі, а назустріч солдати йшли на смерть...

Добрі люди дали прихисток, підгодували і показали, куди далі йти: по дорозі, через міст і ліс. У голові крутилися думки про смерть як найкращий спосіб припинити усі страждання. Сховалася знову у скирту: не так холодно, але миші зводили з розуму. Жінки, що їхали повз, забрали Марію з собою. Так, завдяки допомозі незнайомих людей через чотири доби дівчина потрапила до Сергіївки. Невдовзі там з’явилася й підвода, що кинула дівчину посеред степу.

Поселили біженців у бараку. Жінки з дітьми спали на ліжках, а Марія з Сонею – на соломі, яка кинута на підлозі. Якось жінки облаштувалися, з місцевими домовилися, і перетворилася Марія... в їх рабиню. Вдень вона ходила на розчищення аеродрому від снігу, а вночі її змушували варити у підвалі горілку.

Якось до них у барак завітав льотчик. Ним зацікавилися «особісти», і йому потрібен був свідок. Марія допомогла військовому, а він у подяку дав їй унти замість її капців і пообіцяв допомогти облаштуватися у частині. Але не вийшло. Вночі його літак був підбитий, і льотчик загинув. Марія узяла олівець, папір і написала заяву з проханням відправити її добровольцем на фронт. Через тиждень прийшла повістка. У військкоматі ще й прийняли Марію до комсомолу.

Через Волгу перебиралися свіжоспечені солдати по-пластунськи. Але замість окопів потрапила Марія з сухим плевритом до госпіталю. Звідти втекла, щоб не загубити свій 178-й фронтовий запасний стрілецький полк. На передовій дівчину, що вже начебто бачила багато смертей, вразила кількість загиблих. Дуже запам'ятався Марії Михайлівні один капітан медичної служби. Він лежав, розкинувши руки, і його сині очі були спрямовані в таке ж синє небо...

Три місяці Марія служила у трофейному батальйоні. Вони підбирали поранених, з убитих солдатів знімали усі речі, офіцерам залишали нижню білизну – обмундирування могло ще знадобитися. Переносити запах тіл, що розкладаються, було просто неможливо. Не хотілося ні їсти, ні пити, усе єство проймала апатія – навіщо все це? Чому? За що? Тіла скидали в братські могили і закопували... Згадуючи війну, Марія Михайлівна не могла стримати сліз.

Після звільнення Донецька її направили на півроку вчитися. Коли відкрився Четвертий Український фронт, потрапила зв'язкова Марія у 400-й окремий батальйон зв'язку. Її група обслуговувала командувача фронту. Тож наша землячка брала участь у визволенні Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Румунії, Югославії, Німеччини. Війну Марія Михайлівна закінчила у Кракові…

Познайомилися, нагадаю, ми з Марією Михайлівною у госпіталі. Тут, розповідає учасниця бойових дій, створені усі умови для ветеранів, медики дуже уважно, з повагою ставляться до своїх підопічних. Люблять слухати їхні спогади про війну. Але, напевно, що б ми не робили, все одно залишаємося в неоплатному боргу перед тими, хто захистив наше життя. Перед такими, як от Марія Михайлівна.


Гуріна Лариса


Гуріна Л. Зв’язкова Марія // Народне слово. – 2013. – 13 червня. – С. 5

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх