Остарбайтери

Долі остарбайтерів
Лупан П.П.
Маніта П.С.
Палений Олексій

Палений Олексій

 

Олексій Палений – боєць, остарбайтер, шахтар…

Почну з того, як у палату хірургії обласного шпиталю інвалідів війни помістили хворого, а коли санітарка поставила на його тумбочку сніданок, ми заперечили, бо дід із досвітку поголився, напахтився одеколоном, прогулявся коридором, а потім подався в їдальню. «Як? здивувалася вона. Дідуся ж 94 роки і ми вважали, що він безпомічний». «Та він живчик, кинув дотеп старший за віком Ігор Петрович. Старий до тебе, красунечко, ще й женихатися прийде!». Ми розреготалися.

А після сніданку наша четвірка оточила діда Олексія, допитуючись, звідки прибув і як потрапив до шпиталю? «Зачекайте, пригальмував він допитливих, спочатку натягну на вуха свій апарат, бо погано чую». Та й почав розповідати про себе: відверто й доброзичливо.

…Народився у селі Кулішівка Градизького району на Полтавщині 19 квітня 1919 року у родині коваля Івана Тимофійовича. Коли Олексію виповнилося три роки, померла мати Люба, а батько, оплакавши її, згодом привів у дім мачуху. Про неї хлопчик нічого поганого сказати не міг, але й не відчув домашнього тепла. Добре, хоча б вже й те, що батько допоміг йому закінчити у сусідньому селі Жовнине семирічну школу і направив сина до Кременчука, очікуючи, що він вивчиться на фельдшера, бо що не кажіть, а представники цієї професії користувалися повагою у селян. Та син не виправдав батьківського сподівання. У медтехнікум він все ж вступив, але протримався лише до першої лабораторної роботи у міському морзі. Погодьтесь, ця робота далеко не для слабких нервів! Але щоб не повертатися додому і гаяти час, хлопець вступив до фабрично-заводського училища «Дормашбуду», де навчався на коваля. Пізніше почав працювати у депо.

Невідомо, як би склалася його подальша робітнича кар'єра, коли б про «успіхи» сина не дізнався батько. Він списався зі своїм братом гірником з Донбасу, дядьком Данилом, який приїхав із листом від батька і забрав юнака на шахту під містечко Кадіївку, що знаходилася за сотню кілометрів від Ворошиловграда, нинішнього Луганська. Спочатку він працював позмінно коногоном, адже механізації ще не було. Вугілля добували з першого горизонту пластів, майже відкритим способом (опускалися по дерев'яній драбині) і поступово заглиблювалися під землю.

Навесні 1940 року Олексія призвали до лав Червоної армії і направили на західний кордон, де, на його щастя, завершився кровопролитний конфлікт із Фінляндією, а новобранцям належало наводити порядок у республіках Прибалтики. Тобто, встановлювати радянську владу на місцях, нібито за проханням робітничого класу і пригнобленого селянства. Не відчувши серйозного супротиву, їхня, імені Ворошилова, дивізія була направлена на кордон Білорусії з Польщею, де розташувалася в районі залізничної станції Берези-Картузької. У штабі 228-го артилерійського полку 205-ї моторизованої дивізії імені К. Ворошилова сержант Олексій Палений служив зв'язківцем. Розташовані неподалік передові позиції були укріплені гарматами-гаубицями та сорокап'ятками. Гвинтівки були зразка 1912 року. Танки ж знаходилися на ремонті. А командирам доводилося отримувати безглузді накази: не піддаватися на провокації з боку супротивника і не втягуватися у збройний конфлікт.

Фашистська Німеччина розпочала бойові дії з території Польщі моторизованою піхотою й танками на світанку 22 червня 1941 року. І все ж противник зустрів самовіддану відсіч, бо червоноармійці, не розгубившись, ударили з усіх видів своєї зброї. Спочатку не шкодували снарядів і патронів, але вороги у багато разів переважали і в силі, і в озброєнні. Відчувши, що у першу добу оборонців так легко з укріплень не виб'єш, німці кинули на позицію свою авіацію. За короткий час обрамлена густою зеленню місцевість перетворилася у згарище та руїни. Дерева падали, вирвані з корінням, і горіли, як сірники. Та в окремі моменти захисту бійці все ж показували дива хоробрості. Із замаскованого чотириствольного зенітного кулемета один із них збив «месершмідта».

Оборону тримали майже дві доби. Давалася взнаки непідготовленість до нападу противника, адже дивізія готувалася для бойових дій під час нальоту ворожої авіації. Наприклад, зовсім безпорадний для бою залишався танковий полк, бо машини стояли без запасу пального. Коли командир автобатальйону капітан Воробйов нарешті отримав запізнілий наказ від комполку терміново заправити танки, в рейс до місця заправки Бронної гори відправилася одна автоцистерна і сім бортових машин, що транспортували по два баки, розраховані на 80 літрів бензину. Їх у дорозі накрили німецькі літаки і до кінцевої мети доїхав лише одна вантажівка. Зв'язок з тиловими частинами був утрачений. Останнє, що пам'ятає Олексій, командир дивізії Пилип Кудюров прибув до них на легкій танкетці і наказав мінувати перед німцями відходи для відступу. Наказ був відданий, а мінувати відходи вже й не було чим!

Про долю командира дивізії стало відомо після війни. Йому вдалося з жменькою бійців вийти з ворожого оточення під Смоленськом. Командування призначило Кудюрова командиром 40-ї кавалерійської дивізії і направило на оборону Північного Кавказу. У грудні 1941 року Пилип Федорович загинув, а на його честь у Севастополі, де він проживав до армії, перейменували одну з вулиць.

Олексій Палений, разом із групою бійців відступали через ліси й болота Білорусії. Запам’яталися тоді тяжкі бої біля білоруського міста Гомеля за переправу на річці Сож, а також за притоку Десни Снов, де від полку лишилася лише третина бійців. Особливо сутужно було бійцям біля міста Щорс у Чернігівській області. З ворожого оточення їм допоміг вирватися бронепоїзд, який відстрілювався з гармат і кулеметів. Про його трагічну долю дізналися пізніше з історії, але саме він допоміг уникнути повного розгрому 228-го полку.

Як не поспішали воїни приєднатися до основних сил, щоб боронити Київ, все ж не встигли. Напівголодні, поранені, обірвані, з трьохлінійками та без запасу патронів, вони прибилися на північ Полтавщини, де недалеко від міста Пирятина їх (десятків зо два бійців) оточили фашисти. Олексій, скориставшись темрявою, встиг вскочити у рів, де причаївся і пролежав, прикинувшись неживим. Тож уночі йому вдалося дістатися до рідної Кулішівки, яка на той час була окупована фашистами. Вдома сина переодягнули у цивільний одяг, але гостинністю батьків вдалося скористатися недовго. 6 травня 1942 року Олексія Паленого з групою молодих односельчан фашисти забрали до Німеччини, обіцяючи безхмарне й сите життя у розкішному Фатерлянді. А яке там життя буде насправді, Альоша вже зрозумів, коли їхали у набитому вагоні-телятнику, у якому їх «забували» нагодувати і добре, якщо під час зупинок на станціях хтось із співчуваючих кидав напіввідкриті двері шматок хліба або картоплину.

Зупинився потяг поблизу кордону з Францією в Ельзас-Лотарингії у передмісті Саарбрюкена, де знаходився німецький вагоноремонтний завод. При визначенні нарядів на роботу, німці дізнавшись, що Олексій працював зварювальником, перевірили його здібності й залишилися задоволені. Так і довелося йому обпалювати фарбу і приварювати металеві планки до передніх частин зчеплення вагонів, що зазнали пошкодження ударів буфера. Поселили у бараці разом з інши робітниками. Довелося працювати повний світловий день під наглядом поліцаїв. Двічі на день давали на їжу брукву, постійно ходили з підтягнутим животом, мерзли, хворіли, а тих, хто затримувався з виходом на роботу, стьобали гумовими кийками. Це інколи відчував на собі й Олексій.

Нарешті наступив травень 1945 року. На територію, де працювали підневільні залізничники, скинули бомби американські літаки. Німецькі вояки розбіглися, як миші, а союзники, які звільнили їх з неволі, виявилися гуманними. Перед тим, як відправити їх на Батьківщину, запропонували перечекати бої, забезпечили харчуванням, яке відібрали у місцевих бюргерів, і через два місяці направили їх потягом до СРСР. На жаль, не досить гостинно їх зустріли на рідній землі. Після перетину кордону на одній із станцій, назви якої Олексій Іванович вже й не пам'ятає, їх висадили з вагонів і під охороною направили в сортувальний табір, де визначилися, в який край і на яку роботу їх послати. Міцніші жінки і дівчата працювали кухарками та санітарками у військових частинах, а чоловіків відправили на три роки на примусову роботу на шахти Донбасу.

Але цією працею вже не можна було залякати Олексія. Повернувся він на Луганщину під землю, але вже не коногоном. Навпаки, більшість рвалася у забійники рубати відбійним молотком вугілля. Це вважалося престижною роботою. Невдовзі й він туди потрапив. У шахту 11-РАУ, де доводилося щозміни по вісім годин лежати та повзати по штреку і вирубувати по 16-17 метрів вугілля. Відпочивати довго не вдавалося, адже відразу ж діставав холод, а під ноги іноді підбиралася вода. На шахті й зустрів своє щастя. Одружився з дівчиною Поліною і прожив з нею душа в душу аж до старості, поки вона відійшла в інший світ. Ще коли Олексій працював на шахті, в родині народився син. Щоправда, коли Поля збиралася його народжувати, з Олексієм трапилося нещастя. На третій рік його роботи через халатність гірників, які своєчасно не поставили кріплення у штреку, а динамітом зривали шурфи, Олексія привалило пластом. На щастя, його вчасно відкопали, але насипом вугілля пошкодило ребра і довелося тривалий час відлежуватися в лікарні.

Багато розповів Олексій Іванович про своє життя. Наприклад, як він повернувся з шахтарського краю і почав працювати слюсарем і електрозварювальником у МТС у селі Табурище Ново-Георгієвєвського району райцентр, який згодом був затоплений під час спорудження Кременчуцької ГЕС. У той час, за кошти, які він отримав за шахтарську працю, чоловік придбав автомобіль та зумів власними руками побудувати будинок у Світловодську. До цього варто додати, що Олексій Палений працював на бетонному заводі, постачальником у райспоживспілці та майстром холодильних установок на заводі «Промінь». Він вийшов на пенсію у 1970 році, маючи 59 років трудового стажу.

Ще років два тому я їздив на велосипеді, посміхаючись, додає до розповіді Олексій Іванович, та дороги стали нікудишніми, не хочеться падати, тож чекаю літа. Беру вудочки і прошу сина, щоб підкинув мене автомобілем до Дніпра. А там не нудьгую. Їдуть діти з роботи, то хтось і підбере мене додому...

Дмитро ТАНСЬКИЙ

 

Танський Д. Олексій Палений – боєць, остарбайтер, шахтар… // Кіровоградська правда. – 2013. – 5 квітня. – С. 9

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх