Діти війни
Донцова Лідія Яківна
Мільченко Віктор Васильович
Орлик Ада Василівна

Орлик Ада Василівна

 

«Як ми могли вирости нормальними людьми ?»

З роками чимало спогадів про минуле стають малозначущими і врешті губляться в глибинах пам'яті. Втім є моменти, які й хотів би, та від себе не сховаєш, не забудеш. І серед них війна, яка покраяла пам’ять сотням-тисячам людей... Скільки б значущих моментів не дарувало подальше життя, вона залишається гірким, страшним і незабутнім досвідом. Так і Ада Василівна Орлик донька розстріляного партизана Василя Кошеля не може стримати сліз, коли ділиться власними спогадами про роки окупації Кіровограда.

«Хочу, щоб всі знали, скільки горя принесла війна нашим людям. Двадцять друге червня залишилося для мене на все життя датою, що вселяє жах, паніку та невпевненість у міцності миру», каже мила сивочола жінка, чиї спогади про свідоме дитинство починаються з війни. У сорок першому їй було сім.

Велика, дружна, співоча родина Солдатченків, вихідців з Росії, мешкала в Кіровограді на Новоолексіївці. У будинку було надзвичайно багато книг, дуже любили читати (тепер те ж саме можна сказати й про Аду Василівну). А ще співати. «Вечорами під шовковицею співали хором, з сусідами. І вся вулиця знала, якщо звідти пісню чути то Солдатченки відпочивають», згадує Ада Василівна.

Ця ідилія життя порушилася в одну мить. Маленька Ада з бабусею пішла в садок рвати вишні на вареники, аж раптом гучні, страшні й тоді ще незрозумілі звуки. Дівчинка аж з дерева впала від несподіванки. То німці почали бомбардувати кіровоградську залізницю.

Наступного ж дня чоловіків з родини мобілізували. Батька Василя Кошеля та дядька Івана Солдатченка забрали на війну.

«Не взяли лише дядька Григорія через поганий зір. А мама зібрала пожитки та нас зі старшою сестрою у двоколісну тачку й повезла «в евакуацію» на Соколівку. Та невдовзі ми повернулися додому ось-ось мав народитися наш молодший брат. А незабаром у місто увійшли німці. Тоді й почалося справжнє жахіття. Вони в'їжджали на великих критих машинах і ставали біля кожного двору. Скрізь крик, ґвалт, а вони бігають, як дикуни, ловлять курей, стріляють у собак. Заїжджали у наш двір знесли кут дому. Ми плачемо, а вони регочуть. Вони не вважали нас за людей, обзивали образливими словами, жартували грубо, так, щоб налякати. Запросто могли справити нужду при нас», згадує вона.

Як відомо, за роки окупації у Кіровограді побувало пів-Європи: німці, австрійці, румуни, італійці, угорці, хорвати...

«Найбільш лояльними до нас були італійці, найжорстокішими німці й хорвати. Останні ніколи не пропускали можливість образити чи навіть пхнути чоботом. І дорослі, й діти ходили вулицями, боячись зустрічі з цими нелюдами. А есесівці то були чорні дияволи зі злобним виразом обличчя. Їх ми боялися найбільше. У нас таких оселилися троє пам'ятаю їхні імена Горст, Ернст і Карл. Ми троє дітей захворіли на кір. Вони побачили нас змарнілих, у червоних плямах і одразу взялися за автомати. Мама впала на коліна й благала не чіпати нас. На гвалт прибіг їхній фельдшер Карл і пояснив німцям, що у нас звичайне дитяче захворювання і їм, дорослим людям, воно не загрожує. Цей лікар був зовсім іншою людиною, можливо, антифашистом. Якби не він, нас би вже на світі не було. Потім він нас, хворих, ще й провідував», розповідає Ада Василівна.

Вона пригадує, що дитинство її та однолітків проходило в основному вдома, в закутку. Вийти на вулицю побігати вони просто боялися. Німці ж поводилися як господарі.

«Не пам'ятаю, який на те був привід, але німці влаштували гулянку. Понапивалися, співали, кричали, а потім розпочали стрілянину в стелю, стіни, двері. Ми від страху поховалися під ліжко, їх же наш страх лише веселив. Пам'ятаю також, що у кожного з них була губна гармошка, вони любили награвати на них і співати. А одна з найулюбленіших ними пісень була «Волга-Волга, мать родная. Волга — русская река». Мабуть, це була їх жадана мрія дійти до Волги», каже Ада Орлик.

В її пам'ять також врізалася картина, коли німці вели містом колону наших полонених. «Обідрані, закривавлені, ледь пересуваючи ноги, йшли наші. Куди їх вели не знаю, мабуть, розстрілювати. Жінки й діти почали кидати в колону щось їстівне, а бідолашні накидалися на їжу, гризли сирі буряки. Тоді ж зі строю вискочили троє й побігли в городи. Німці кинулися за ними. Вони б втекли, але знайшовся негідник чоловік з нашого району, якого всі знали, Ротатов, він вказав німцям, куди побігли полонені. З того боку почулися постріли. Невідомо, чи врятувався хтось із втікачів. Правда, потім зник і сам Ротатов, мабуть, злякався помсти», розповідає Ада Орлик.

Тим часом восени батько Василь Кошель повернувся додому.

«Ми з бабусею перебирали у дворі картоплю, як раптом зайшов зарослий, бородатий чоловік. Та я відразу впізнала в ньому батька. Ешелон, в якому він слідував на фронт, розбомбили, живими залишилися одиниці. Так він повернувся в Кіровоград. Тут він влаштувався на роботу в автомайстерню, розташовану неподалік сучасної площі Богдана Хмельницького, де нині височіє багатоповерхівка. Ми з мамою приходили туди, відвідували тата. Мабуть, саме тоді він став членом партизанського загону імені Ворошилова. Про його діяльність у загоні мені нічого не відомо. Мама лише розповідала, що за тиждень до його арешту він попередив її, щоб готувалася до переїзду, мовляв, будемо жити у лісі. Мама приготувалася, але в призначений день батько не повернувся з роботи», розповідає Ада Василівна.

Щоб взнати, що трапилося, мама пішла в автомайстерню. Німець, який був там начальником, сказав мамі, щоб не чекала більше чоловіка вдома. Він показав їй список усіх затриманих там була майже вся татова бригада. Майже, тому що на зміну чоловіки виходили по десятеро, а у списку дев'ять. Зі списку мамі стали зрозумілими дві речі: тато був ватажком цього загону його прізвище було підкреслене червоним олівцем, а також те, що десятий працівник його бригади був засланим. Він «здав» усіх, тому його й не арештували.

Та найдивнішим для мами було те, що німець спокійно з нею розмовляв і, більше того, попередив, що їй краще було б більше не ходити до автомайстерні й не намагатися щось довідатися про чоловіка, натомість вона повинна подбати про дітей, сховатися кудись, адже тепер вони родина партизана.

Майже в перші дні після арешту Василя Кошеля його товариші передали дружині, що його тримають на Биківській. (Ймовірно, йдеться про тюрму німецької служби безпеки.) За словами Ади Орлик, товариші батька також сказали, що у визначений день мама може прийти до тюрми з передачкою для батька, мовляв, у цей день чергуватиме поліцай з «наших». Мама передала батькові одяг, а їй повернули його закривавлений, увесь пошматований. Втім і поліцай порадив мамі більше там не з'являтися, щоб не нашкодити собі й дітям. У той час по місту тільки було й чути того повісили, тих розстріляли. Родина жінка й троє діточок почала переховуватися.

«Дякую людям – родинам Савкіних, Неживих, Коваленків, і нехай мене вибачать ті, кого не пам'ятаю. Я усвідомлюю, яким ризиком для них було переховувати нас. Але весь час наражати їх на небезпеку ми теж не могли, тож вирішили повернулися додому. Та від сусідки дізналися про те, що майже щодня до нашого дому приїжджала машина чи приходили люди, які називалися татовими друзями й питали про нас. Та мама розуміла, що то за «друзі». І ми знов пішли по хатах», розказує Ада Василівна.

Наступним нашим прихистком стала землянка, яку свого часу вирив глибоко в землі дядько Гриша. Там він переховувався із дружиною та п'ятнадцятирічним сином боявся, щоб сина не погнали у Німеччину. Дядько все продумав і так сконструював погріб, що підземні кімнати не було видно, навіть якщо спуститися у підземелля. Там же він припас нехитрий провіант для мешканців підземелля воду і зерно. Це були єдині харчі. Й донині Ада Василівна пам'ятає, як плакав від голоду найменший братик, якому не виповнилося тоді й двох років. Йому було найважче розжовувати сухе зерно, щоб поїсти. «Брат так і залишився інвалідом ніколи не ставав на ноги. Ми ж жили «заритими» до самого визволення Кіровограда. Іноді бабуся спускала нам у відрі на мотузці їжу, незважаючи на чималий ризик у дворі було повно німців», згадує своє перебування у катакомбах Ада Орлик.

«Скільки ми там були не пам'ятаю, довго. Але, коли вже була несила сидіти там, ми з мамою вирішили глянути на світ. Була ніч. Навкруги тиша й усе біле від снігу. Та лише я стала на ноги затріщали постріли. Вперше в житті я побачила, як летять трасуючі кулі ніби світляки. Але раптом десь неподалік почулася російська мова «вишукана» лайка. В нашій родині ніколи так не лаялися. Я й зараз не можу чути ненормовану лексику, але тоді це були... такі милозвучні слова. Від них одразу з'явилося відчуття, що щось навкруги тепер не так, причому в хорошому сенсі», тепер уже сміється, згадуючи цей момент Ада Василівна.

Інстинкт самозбереження змусив її швидко бігти, падаючи та підводячись знову, але вже тільки вперед до бабусиного дому. Бабуся злякалася, адже бачила, як дівчинка бігла під кулями, плакала, і назад Аду не відпустила. Тож щасливу звістку про закінчення війни дитина отримала у холодній і голодній, але своїй рідній хаті. Зранку вони побачили своїх визволителів. За словами Ади Василівни, вони всі були дуже гарні у білих кожухах із зірочками на шапках, красиві й усміхнені. І чи могли вони їй видатися іншим

«Їх було небагато, більшість солдатів погнали німців далі. Люди ж принишкли, ніби не могли повірити, що все це відбувається насправді, й весь час намагалися торкнутися до них руками, мабуть, переконатися, що це дійсно наші хлопці, а не ті нелюди», так запам'яталася Аді Орлик визначна дата — 8 січня 1944 року.

Німці тікали швидко, тому залишили чимало своїх машин. Зокрема одна з таких, покинутих неподалік від дому Солдатченків, виявилася з харчами. Ада притягла додому величезну важку чорну каструлю. Але мама наказала повернути скарб, його врешті забрав собі сусідський хлопчик. Як потім з'ясувалося, там був мед. Проте з другого боку саду стояла інша машина. Біля неї люди вишикувалися в чергу стояли мовчки й, ніби зачаровані, дивилися на нашого солдата, який розподіляв «скарб».

«А я у довоєнній шубці, в якій рукава ледь до ліктя, і теж просто захоплено дивлюся на нашого солдата. А він гукає: «Дівчинко, тримай!» і кинув мені пакунок. Там була заяча тілогрійка з вовняними рукавами. Він наказав мені бігти додому. Втім ходила я й надалі у своїй старій замалій шубці, подаровану солдатом одежину ми потім продали, щоб прогодуватися», і цей випадок залишився у пам'яті Ади Василівни назавжди. Так само, як і «композиція» з мертвих тіл німців, на яку діти натрапили вже після визволення міста. «Хтось познущався над ними: витоптав із снігу стіл і висадив за нього вже мертвих німців, а в руки вставили карти, ніби з натяком ну що, виграли? Хтось так зганяв свою ненависть до них», згадує жінка.

Згадуючи ту війну, Ада Орлик завжди ставить собі запитання: «Як ми взагалі змогли після всього побаченого й пережитого вирости нормальними людьми?». Втім, змогли. Ада Василівна закінчила школу із срібною медаллю, а згодом і Київський медичний інститут. Красива, освічена, вихована й приємна у спілкуванні, Ада Орлик 50 років життя пропрацювала педіатром . І всі ці роки однією з найцінніших речей у її домі залишається фотоальбом, де зберігаються фотографії вічно молодих — її батька, а також всіх членів партизанського загону імені Ворошилова.

І наостанку. Василя Кошеля члена партизанського загону розстріляли у грудні 1943 року неподалік Сахаровського мосту. Родина взнала ці подробиці пізніше, з вуст чужих людей. Ада Василівна розповідає: «Весною 1944 року, коли розмерзлася земля, люди почали розкопувати місця масових розстрілів. Ми з мамою ходили туди, шукали тата в обох братських могилах. Однак не знайшли. Й лише згодом дізналися, що він був у іншій — третій. Та поминаємо ми його на Валах. Щиро дякуємо тому, хто увічнив пам'ять про нього там. Хто б це не був — глибока вам вдячність».

Спілкувалася Ірина НЕТРЕБА

 

Нетреба С. «Як ми змогли вирости нормальними людьми ?» // Народне слово. – 2013. 28 березня. – С. 7

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх