Рух опору
***
Василина Петро Кирилович
Гончаренко Віра Михайлівна
Гончаров Олексій Степанович
Долженко Валентина
Залізничники Знам’янки в роки Великої Вітчизняної
ІСТОРІЯ «СПАРТАКА» – ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПОДВИГУ Й ІСТОРІЯ ВЕЛИКОЇ ЗРАДИ
Кіровоградці у складі антифашистських інтернаціональних сил
Лахман П.
Лисенко Агафія Сидорівна
Майданюк Марія
Партизанські сторінки
Підпільна організація «Спартак»
Рух опору

Лахман П.

 

Ніхто не забутий, на попіл ніхто не згорів…

22 вересня, у День партизанської слави, ми вшановуємо вікопомний подвиг сильних духом людей – солдат і офіцерів, народних месників. Ціною життя вони здобували перемогу, організовували сили опору фашизму задля того, щоб гуманність стала сутністю за всіх ситуацій, на всі часи. Тоді майбутнє не зазнаватиме зла і несправедливості.

 

Він випестив перо любов’ю

Гортаючи у далекому шкільництві записник моєї незабутньої матері я натрапив на запис, датований 1 липня 1944 року, де прочитав ліричні поетичні рядки, автором яких був її знайомий – Петро Лахман. Більше дізнався про цю людину з когорти мужніх і безстрашних від свого батька, який працював з Петром на посаді літературного працівника газети «Сталінським шляхом».

Своєму знайомству з талановитим газетярем і активним учасником літературного гурту, який у серпні 1939 року переріс в обласне літературне об’єднання, батько завдячував редактору газети Павелку.

- От і добре, Василю, – мовив Петро при першій зустрічі. – Раніше я один був у кабінеті, а тепер нас двоє буде, – згадував батько. – Разом ми працювали з грудня 1940 року по червень 1941 року, проте за цей короткий час стали товаришувати. У нас були спільні інтереси, обоє були однолітками – 1916 року народження. Петро запам’ятався мені не лише худорлявістю та сутулуватістю, покрученою чорною шевелюрою на голові, а й розумом та принциповістю у вирішенні спірних питань, умінням швидко писати, вдивлятися в обличчя людей, спілкуватися з ними. Матеріали до друку готував якісно і вчасно, був наділений неабияким умінням спілкування з незнайомими людьми.

А ще батько розповідав мені, що перед війною по вулиці Яна Томпа, потім вулицями Карла Маркса та Леніна, подзенькував маленький чепурненький вагончик трамваю. Та Петро казав: «Давай підемо пішки. На людей подивимося». І вони йшли. Так він вдивлявся в обличчя людей, навіть не уявляючи, що багатьох із них бачить востаннє. Бо ж хіба гадалося їм тоді, газетярам, що у червні сорок першого мирне життя людей обірве Велика Вітчизняна війна, на яку батько пішов з першого її дня, а ось Петро через проблеми із зором був позбавлений цієї можливості. Відтоді будь-який зв’язок між ними був втрачений.

Батьківщино! Мій краю орлиний!

Лише після звільнення від фашистів Кіровоградського району батько отримав на фронті лист від коханої з Созонівни. Вона писала про те, що після окупації міста Петро очолив підпільно-диверсійну групу, члени якої разом зі своїм керівником після звірячих нелюдських тортур були розстріляні восени 1943 року. А ще повідомляла про те, що зустрічалася з ним у селі, однак він так і не сказав, до кого приходив і з якою метою.

Для мого батька звістка про Петрову смерть була болючою. І тоді дав обіцянку: прийду живим з війни – обов’язково працюватиму у газеті, бо ж Петро Лахман хотів бачити його гарним журналістом. І слова свого батько дотримав.

У 1957 році він, старший лейтенант запасу, повернувся до газетярського колективу, який проводжав його на війну. Багато років працював, зокрема, відповідальним секретарем та заступником редактора районної газети «Шлях Ілліча» (зараз – «Зоря»авт.).

Особисті враження після знайомства з Петром Лахманом лягли в основу замальовки, надрукованої під назвою «Світлий образ» в обласній газеті «Молодий комунар» від 30 вересня 1960 року. Її автор – відомий український письменник Анатолій Хорунжий, до війни – перший голова обласного літературного об’єднання, - згадував: «Петро багато писав про степ, про сонце, людей. Завжди бачив їх світлими, радісними і веселими. Був хорошим молодим та закоханим у життя його поетом. Його перші вірші – це була пісня ранкової дороги. Він написав би багато талановитих творів. Того червневого дня, коли почалася війна, ми були з Петром разом у селі Грузькому під Кіровоградом. Йшли шляхом серед високих, розхвильованих хлібів. Якийсь вершник на ходу кинув нам тривожні слова. У його чорних очах, схованих за чорні скельця окулярів, я побачив сльози. Він дивився вдалечінь, гладив рукою колосся і довго не міг вимовити й слова. У дні, коли фашистські загарбники наближалися до Кіровограда, Петро Лахман виступав у пресі з патріотичними пристрасними віршами. Мені він не раз говорив, що ходив до військкомату і що його не брали до армії через слабкий зір. В одній з останніх зустрічей перед евакуацією редакції Лахман признався мені, що його залишають у місті для підпільної комсомольської роботи в тилу ворога».

Два роки і п’ять місяців перебував Кіровоград під фашистським ярмом. Під час окупації у місті діяли 6 диверсійних загонів і 16 підпільних груп, які проводили пропагандистську й диверсійну роботу в місті й у районах області. Одну з таких груп очолював наш земляк – патріот Петро Лахман, розуміючи, що це небезпечна і водночас священна боротьба не на життя, а на смерть.

Збереглися документальні матеріали з розповідями про те, що народні месники в жовтні 1941 року вивели з ладу телефонний зв’язок і спалили дощенту міську авторемонтну майстерню, знищили склад з фашистською амуніцією. Пізніше вирізали 350 метрів телефонного дроту на дільниці: Кіровоград-Бережинка, а керівник групи Петро Лахман разом з товаришем Миколою Кукало вирізав 300 метрів повітряного та 60 підземного кабелю між Кіровоградом і Бобринцем. Велику роботу члени його групи проводили у таборі для військовополонених: забезпечували їх харчами та одягом, під виглядом родичів звільняли з полону, переправляли в партизанський загін до Чорного лісу в Знам’янському районі поранених патріотів, яким допомагав стати на ноги лікар-патріот Григорій Микитович Буяков, зривали відправлення молоді до фашистської Німеччини, поширювали антифашистські листівки. Петра Лахмана можна було побачити й у приміщенні обласного українського драматичного театру, який працював під час окупаційного режиму. Там теж зустрічалися учасники підпілля, які розробляли плани диверсійних дій проти фашистів.

У зв’язку з постійними переслідуваннями основна частина його групи була вимушена перебазуватися у Федорівку Кіровоградського району, до якої незабаром вступили біля сорока патріотів. Серед них були шкільні педагоги Петро Павлович Желєзняк, Григорій Варлампійович Шпаченко, місцеві патріоти Микола Кукало, Олексій Новохатько, Анатолій Комашко, Ніна Замкова, Петро Воробйов, Микола Головченко, Іван Маковій, брати Крюченки, Клавдія Короповська, подружжя Дем’яна Порфировича та Ганни Гнатівни Таранів, голова районного комітету з фізичної культури і спорту Федір Григорович Білявський. Однак у листопаді 1943 року гітлерівці вислідили підпільників і після звірячих тортур стратили їх у глибокому яру біля Сахарівського мосту. І лише тоді, коли на початку квітня наступного року зійшов сніг, мужніх месників було поховано на Новомиколаївському цвинтарі у Кіровограді (вже у середині 60-х років відбулося їхнє перепоховання у Фортечних валах, - авт. )

На будівлі Федорівського НВК встановлено меморіальну дошку, що увічнює подвиг учасників місцевої підпільно-диверсійної групи та її керівника Петра Івановича Лахмана, розстріляних фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Встановлення дошки відбулося завдяки великій системній роботі юних пошуковців під керівництвом вчительки Галини Тихонівни Великої, яка протягом 25 років поспіль на громадських засадах займалася музейною справою в школі.

Справжньою урочистою подією для жителів села став день відкриття кімнати-музею бойової слави 10 січня 1984 року, у якій зібрані спогади старожилів села про його історію, світлини земляків – героїв війни, газетні публікації. Окремий стенд у музейній кімнаті присвячений підпільно-партизанському руху на території села, експонати якого використовуються під час проведення з учнями уроків мужності та позакласних виховних заходів.

«Я пишаюсь своїм батьком»

Про події минулих років та про мученицьку смерть свого батька розповіла мені на зустрічі Раїса Петрівна Нікуленко (Лахман), яка недавно відзначила свій 76-й день народження. Весь повоєнний час старенька живе у власному будинку на Старій Балашівці за адресою: провулок Лахмана, 5-а.

- Моя матір впізнала 27- річного батька по сивій від тортур шевелюрі та шкарпетках, він лежав з простреленим черепом і спаленими до кісток підошвами ніг, а його набряклі перебиті руки були міцно скручені колючим дротом. Немов зараз бачу, як нескінченною низкою під звуки траурної музики йде потік людей. Всюди майорять прапори. Ридання матері – Тетяни Григорівни. Я, семирічна, сиджу біля закритої труни батька і теж плачу. Пригадую розповідь матері про те, що після отриманої звістки про арешт мого батька по сильному морозу, босоніж добиралася путівцем до Кіровограда рятувати мене, свою єдину дочку. Дуже переживала, щоб зі мною нічого не трапилося. Серцем своїм відчувала неминучу біду. Мене, дочку підпільника, від неминучої смерті врятувала брехня, бо коли німець на вулиці запитав хто я, то назвалася чужим ім’ям: «Шура». До цього часу не розумію. чому тоді так зробила. Мама так раділа, побачивши мене живою! Однак після того тяжко застудилася, почала часто хворіти, а через три роки після розстрілу батька, у тридцять років, померла – була молодшою за нього лише на рік. На згадку про матір у мене залишилася фотокартка, де ми удвох А ще пам’ятаю теплі батькові руки, на які він мене брав, маленьку, і підкидав угору...

Разом з Раїсою Петрівною вдивляюся у пожовклі від часу світлини з дорогими для неї обличчями, читаю газетні вирізки з розповідями про її батька – підпільника. Беру до рук обласну газету «Кіровоградська правда» від 9 січня 1969 року з надрукованим репортажем про мітинг з нагоди 25-річчя визволення Кіровоградщини, на якому свій виступ студент педінституту Іван Охріменко закінчив словами-клятвою: «Ми, молодь, все робимо для того, щоб з повним правом повторити слова партизана-кіровоградця Петра Лахмана, який за кілька днів перед стратою писав:

Батьківщино! мій краю орлиний!

Не залишусь ніколи один.

Щирим серцем до тебе я лину,

Бо ти мати мені, а я – син.

Щорічно 9 Травня і 22 вересня Раїса Петрівна, дитина війни, якщо дозволяє стан здоров’я, кладе квіти пам’яті до могили батька – звитяжця Великої Перемоги та його друзів-підпільників.

Анатолій Саржевський

 

Саржевський А. Ніхто не забутий, на попіл ніхто не згорів…// Новини Кіровоградщини. – 2013. – 19 вересня. – С.9.

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх