Рух опору
***
Василина Петро Кирилович
Гончаренко Віра Михайлівна
Гончаров Олексій Степанович
Долженко Валентина
Залізничники Знам’янки в роки Великої Вітчизняної
ІСТОРІЯ «СПАРТАКА» – ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПОДВИГУ Й ІСТОРІЯ ВЕЛИКОЇ ЗРАДИ
Кіровоградці у складі антифашистських інтернаціональних сил
Лахман П.
Лисенко Агафія Сидорівна
Майданюк Марія
Партизанські сторінки
Підпільна організація «Спартак»
Рух опору

Долженко Валентина

Власних дітей назвала на честь загиблих братів

 

Наймолодша із ветеранів війни – Валентина Долженко, яка під час окупації перебувала в партизанському загоні, до якого входили шість підпільних груп, через які загін провадив агітаційну роботу, тримав зв’язок з населенням.

Щоразу, коли Валентина Семенівна згадує своє дитинство, то не втримується від сліз, бо є від чого… На початку війни її батькові, Семенові Івановичу, було за сорок років. Спочатку він перебував у народному ополченні, був командиром взводу, а при наближенні німців до Кіровограда попросив залишити його в тилу для організації партизанського загону, для чого родина Долженків перебралася до Маловисківського району, ближче до лісу, де чоловік став командиром партизанського загону імені Ворошилова, який півтора року – з червня 1942-го й по грудень 1943-го – діяв на території Єлизаветградківського, Олександрівського, Великовисківського, Кіровоградського районів та міста Кіровограда до з’єднання з частинами Червоної армії. У цьому ж загоні разом з партизанами з місцевого населення та військовополоненими перебували брати Семена Долженка Тимофій і Григорій, перший з яких загинув під час сутички з німцями, а також маленька Валя з мамою Марією Павлівною і двома братами – Анатолієм та Юрієм. У боях за визволення Кіровоградщини Анатолій і Юрій загинули, поліг в останні дні війни в Берліні і третій брат Валентини Семенівни – Володимир.

– На початку війни батько, мама, Толя, Юрко і я жили в радгоспі імені Косіора на квартирі в хаті господарки Євтушенко, – розповідає Валентина Семенівна. – Батько налагоджував зв’язки з населенням різних сіл і готував явочні квартири. У цей час він під прізвищем Маркітан працював скотарем, Юрко – на лісопилці, Толя возив молоко. Одного разу ранком бригадир давав наряд усім на роботу, і батько помітив, що якась жінка уважно на них дивиться, і так повторювалося декілька днів поспіль. Бригадир почав цікавитися, чи не Долженко, бува, прізвище в батька. І той зрозумів, що потрібно йти в ліс, куди згодом перебралася й уся родина…

Партизани були пов’язані присягою: якщо товариш тяжко поранений і врятувати його неможливо, то краще пристрелити, адже німці партизанів катували безжально. Випробувати силу цієї клятви довелося й Семенові Долженку. З роздробленою рукою та пораненою ногою він не міг іти далі. Долю командира вирішували голосуванням. Підняти руку, що означало смерть, довелося навіть його дружині... На щастя, один з партизанів запропонував залишити пораненого в лісі, прикрити хмизом, а коли стемніє, спробувати забрати. Так і вийшло: коли німці відступили, по командира повернулися, його руку перебинтували, лікували травами, підручними засобами.

– Нелегкими стежками ходило моє дитинство, – продовжує жінка-ветеран. – Під час боїв важко було зі мною в загоні, тому батьки віддали мене лісникові Дмитрові Чубову – зв’язковому партизанського загону. Батьки сказали, що то мій дід. Якось 1943 року німці вивели його на подвір’я, а я лишилась у хаті. Дмитрові Гордійовичу вони вибили зуби, зламали руку. Витягли з погреба драбину й кинули туди. Хату облили бензином, підпалили й поїхали. Лісникові вдалося вибратися з погріба, і він встиг врятувати мене з вогню й відвів у село Бовтишку до людей, що також підтримували партизанів, а потім у село Григорівку, де умовив залишитися в чужих людей, поки не знайде для мене іншого житла.

Упродовж війни з нашою сім’єю ще не раз траплялися випадки, які інакше, як щасливими, не назвеш. Так було після того, як хлопця, що ніс партизанам від матері торбу хліба, застрелили німці. Зразу зібрали всіх господинь села й почали “приміряти” буханці під форми для хліба. Ось-ось виплило б, хто годує партизанів. Та поліцай якось боком поклав хлібину в її рідну форму і сказав: “Не підходить!” Згодом цей самий поліцай, коли батько ночував у хаті, оточеній німцями, уже “не помітив” його. Деякий час вони дивилися один одному у вічі. Батько вже подумки прощався з життям, аж з вуст хлопця пролунало: “Тут нікого нема”. Уже після війни наша родина намагалася розшукати свого рятівника, з’ясувати, хто він, чому так вчинив, чому служив німцям, але безуспішно...

Під час облави в жовтні 1943-го мене разом із сім’ями зв’язкових Дубівки і Брика заарештували. Чоловікам накинули петлі на шиї й потягли кіньми в село Федвар (нині Підлісне). Жінок і дітей німці посадили в машину й доправили в жандармерію у Федварі. Тоді мені було всього шість років. У жандармерії, крім нас, були ще заарештовані бійці Червоної армії. З часом нас із боєм відбили партизани. Після цих подій я вже до кінця війни була з батьками в партизанському загоні.

Відступаючи, німці грабували всіх підряд. Тоді батько отримав наказ брати в партизанський загін усіх, аби людей не вивезли до Німеччини. Зрозуміло, що новеньких перевіряли, чи вони не провокатори. Якось окупанти оточили загін. Люди три доби провели без води та їжі, пили з калюж, бо в криницю в лісі довелося кинути отруту. Криваву дизентерію лікували відваром кори дуба, бо не було ані ліків, ані лікарів. Добре пам’ятаю розповідь батька про бій, коли німці оточили загін. Він розумів, що єдиний спосіб вирватися з облоги – підпустити їх якомога ближче. Ворога чекали серед кущів у такому напруженні, що передати неможливо! Один хлопець не витримав, просив мою матір: “Краще вбийте мене!” Та аж розсердилася – мовляв: оце на тебе ще кулю витрачатиму! Тоді “ворошилівцям” вдалося прорвати оточення…

Своїм життям я завдячую людям, які під час війни ризикували собою, своїми рідними й переховували мене в себе. Власних дітей я назвала Анатолієм і Юрієм – на честь загиблих братів.

 

 

Лісниченко Ю. Власних дітей назвала на честь загиблих братів // Вечірня газета. – 2013. – 8 листопада.- С.5 

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх