Рух опору
***
Василина Петро Кирилович
Гончаренко Віра Михайлівна
Гончаров Олексій Степанович
Долженко Валентина
Залізничники Знам’янки в роки Великої Вітчизняної
ІСТОРІЯ «СПАРТАКА» – ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПОДВИГУ Й ІСТОРІЯ ВЕЛИКОЇ ЗРАДИ
Кіровоградці у складі антифашистських інтернаціональних сил
Лахман П.
Лисенко Агафія Сидорівна
Майданюк Марія
Партизанські сторінки
Підпільна організація «Спартак»
Рух опору

Партизанські сторінки

Сторінка перша. Повернімося в період довоєнний. Мовлю слово про одного з патріотів Знам'янщини. Це Фоменко Матвій Федосійович. Працював бригадиром, головою колгоспу «Перебудова» (с. Макариха), нетривалий час перед початком Великої Вітчизняної був головою сільради в с. Диківці Знам'янського району.

Війна повернула сім'ю Фоменків у Макариху. За станом здоров'я стати до лав Червоної Армії не міг. Ще до окупації фашистами села організував навколо себе осередок патріотів, аби боротися з ворогом всіма доступними методами. Чужинці це відчули з перших днів: пошкоджена сільгосптехніка, хворі і немічні коні й воли, відсутність продуктів харчування. Проводилася певна антифашистська агітробота.

Навколо окупантів крутилися прислужливі запроданці та ледацюги, вказуючи на актив села. Прийшли і до М. Фоменка, якого звинуватили у підмові селян не працювати на гітлерівців, надійно ховати зерно, борошно, сало, олію тощо.

Перший візит поліцаїв завершився знущанням, приниженням і побиттям колишнього голови колгоспу «Перебудова». Все це коїлося на очах у його доньок. А через кілька днів Матвія Федосійовича, прив'язаного до підводи мотузкою, макариські поліцаї доставили до Знам'янської райполіції. Патріот Фоменко нікого не виказав. Надійшло розпорядження доправити арештованого у м. Смілу. Певно, там мали більший досвід знущання над нашими людьми. Фоменка били довго, а потім знесиленого, ніби сніп соломи, викинули на подвір'я. А вже зима розгулювала — з морозом і снігом.

Із самої Смілої закривавлений і побитий, босий і легко одягнений через степ навпрошки дістався до рідної Макарихи. Різані, загноєні рани, поморожені ноги і безсилля від голоду ледь не призвели до трагічного кінця. Видужав, але ж страшенні побої знову надовго вклали в ліжко. Патріот Фоменко боровся за життя, прагнув стати в стрій бійців, бажав бути корисним людям. На жаль, одного бажання інколи замало. Згасав, ніби свічка, хоча вже й Макариха була звільнена від фашистів. Наприкінці 1946 року М. Ф. Фоменко пішов з життя. Пішов незламним, непереможеним, проживши на цій землі трохи більше сорока.

Сторінка друга. Партизанський загін «За Батьківщину» (в архівних документах — «За Родину») для висадки на територію Кіровоградської області готував штаб партизанського руху Південного фронту. Польовий аеродром на території Ростовської області. Половину загону складали уродженці України, половину — ростовчани з м. Азов. Так двома групами і було вирішено десантувати загін. Командир — Михайло Павлович Кришталь, комісар — Яків Григорович (Георгійович) Тараненко, начальник штабу — Іван Семенович Марченко. Літак, де мала летіти група Тараненка, через несправність затримався. Група командира Кришталя вилетіла 8 червня 1943 року. Заплановане місце висадки — урочище Чута, неподалік села Іванківців теперішнього Знам'янського району. Але трапилося так, що групу помилково десантували не в район Чутянського лісу, а висадили серед степу поблизу райцентру Онуфріївка. А це, як виявилося, сімдесят кілометрів від Чути. Десантування відбувалося вночі, ніхто району висадки не знав. З 12 чоловік докупи зібралося восьмеро. А четверо? їх вважали зниклими безвісти, хоча ніхто з них не пропадав і не загинув. Людський фактор. Півтори доби чекали зниклих, а потім пішки вирушили до Чутянського лісу.

Приземлившись вночі, боєць Ліда Гречко дуже пошкодила собі ногу, а тросом заземлення літака ще й обличчя поранила. Йти вона могла лише спираючись на плечі друзів. А йшли партизани до місця призначення п'ять діб. На жаль, відмовила радіостанція і група не мала змоги вийти на зв'язок зі своїм штабом. Літо, спека, степ. На кожного припадало по півсклянки води. Навіть в такій ситуації Ліда Гречко зберігала спокій, ніхто не почув від неї якоїсь скарги. Врешті група дійшла до Чути.

Інша група на чолі з комісаром Я. Тараненком приземлилася 10 червня за сім кілометрів від Чутянського лісу. Майже поруч ще один ліс — Стукаловий. Весь загін зібрався разом 15 червня 43-го. Були втрати і в групі Тараненка. Анатолій Гусаков і Георгій Михайленко пішли на допомогу пораненому Володимиру Жукову і були розстріляні ворогами.

Деякий час Ліда Гречко бойові партизанські операції не виконувала, лікувала ногу. Згодом ходила в дозори, брала участь у раптових нальотах народних месників на поліцейські дільниці навколишніх сіл. А в лісі Ліда жила в одному наметі з Ірою Живаєвою. Склалися дружні стосунки з молодим бійцем Віктором Литвиненком. Ірина Живаєва і Віктор Литвиненко ще наприкінці 80-х надіслали свої спогади про партизанку Ліду. 13 липня 1943-го Л. Гречко в складі групи партизанів підірвала ворожий ешелон з технікою на перегоні Хирівка-Цибулеве. У листопаді 43-го партизани загону «За Батьківщину» в одному з боїв розгромили тилову частину німецької дивізії. В якомусь із чемоданів знайшовся маленький золотий годинник. Його вручили Ліді — за хоробрість у тій операції.

На початку грудня 43-го дії народних месників Чутянського і Чорного лісу значно активізувалися, бо ще наприкінці жовтня до партизанів через лінію фронту прорвалися танки 31-ї танкової бригади на чолі з комбригом полковником Новиковим і замполітом полковником Паволоцьким. Другого грудня група партизанів, де була і Ліда, потрапила під шквальний мінометний вогонь ворога. Якесь затишшя, а потім розірвалася лише одна міна — якраз тоді, коли з тимчасової схованки першою вибралася Ліда. Осколок ворожої міни скосив відважну партизанку. Вона ще деякий час була при свідомості і встигла сказати кілька слів Ірині Живаєвій та Віктору Литвиненку.

Молодшого сержанта Лідію Тихонівну Гречко посмертно нагородили орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, її поховано в братській могилі села Плоского Знам'янського району. Сама ж Ліда родом із села Зеленого П'ятихатського району Дніпропетровської області. Вона загинула у 17 років. У П'ятихатках є вулиця партизанки Л. Гречко.

Сторінка третя. Толі Запорожцю у вересні 1943 року мало виповнитися 13 років. Не дочекавшись тринадцятиріччя, він влітку 1943 року у складі диверсійно-розвідувальної групи під командуванням Євгена Івановича Петрова був десантований у тил ворога — поблизу с. Іванківці. Випадок унікальний — 12-річний десантник. Але це не легенда, це — дійсність. А свій 13-й рік народження юний партизан зустрів у Знам'янській тюрмі. Як же це трапилося?

«Озброївшись» завченою легендою, Толя Запорожець пішов на виконання завдання командира групи (згодом група виросла у партизанський загін імені Дзержинського) і за якийсь час мав подолати чималенький шлях: Заломи, Плоске, Дмитрівка, Знам'янка, Цибулеве. Основне — побувати на місці підірваного партизанами ворожого ешелону і хоч приблизно визначити розміри завданих втрат. А ще покрутитися в Знам'янці поближче до німців, поліцаїв, на станції і послухати розмови. Розрахунок був таким: хто може звернути увагу на хлопчика. А ось сталося...

Поблизу лісу був затриманий власівцями. Після допитів кинули в тюрму. Побите тіло нило, рани не загоювалися. У лікарню, куди направили на лікування, із загону передали — залишатися в Знам'янці для інформування. Партизан Толя жив на стайні у жандармерії, чистив чоботи фашистам на привокзальній площі, де й здружився з місцевими підлітками. Намагався бути там, де й треба було. Та несподівано над життям юного партизана нависла небезпека, і тоді свій материнський обов'язок сповна виконала знам'янчанка Марія Володимирівна Косюга, яка куховарила у жандармерії. Вона перевдягла Толю у вбрання своєї доньки і надійно сховала хлопчика. Червону Армію А. Запорожець зустрів у Васиному (Гостинне). В подальшому його доля склалася цікаво.

У Знам'янку знову повернувся через 39 років, приїхав з Казахстану. У видавництві «Жалын» (Алма-Ати) вийшла друком книга «Беспризывники», одним із авторів якої став Анатолій Васильович Запорожець.

Олександр РЯБОШАПКА.

На фото: колишній голова колгоспу «Перебудова» (с. Макариха) Матвій Федосійович Фоменко.

Бійці партизанського загону «За Батьківщину» (зліва направо) — Галина Чудновець (Марухно), Лідія Гречко, Віктор Литвиненко. Фото зроблене перед вильотом у район Чутянського лісу.

Колишній юний партизан Анатолій Васильович Запорожець (справа) і двічі Герой Радянського Союзу, прославлений партизанський командир Олексій Федорович Федоров.

Всі фото з архіву автора.

Рябошапка О. Партизанські сторінки // Народне слово. – 2015. – 26 березня. – С. 5.

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх