Рух опору
***
Василина Петро Кирилович
Гончаренко Віра Михайлівна
Гончаров Олексій Степанович
Долженко Валентина
Залізничники Знам’янки в роки Великої Вітчизняної
ІСТОРІЯ «СПАРТАКА» – ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПОДВИГУ Й ІСТОРІЯ ВЕЛИКОЇ ЗРАДИ
Кіровоградці у складі антифашистських інтернаціональних сил
Лахман П.
Лисенко Агафія Сидорівна
Майданюк Марія
Партизанські сторінки
Підпільна організація «Спартак»
Рух опору

Гончаров Олексій Степанович

 

Степовик із морською душею

Березневого дня 1930 року сестричка і два братики родини Гончарових раділи появі на світ ще одного малюка. І ледве малому Олексію виповнилося три місяці сім'я переїздить із села Новоолександрівки Хмелівського району до Кіровограда, а згодом до Мурманська. Ще до початку війни сім'ї довелося неодноразово повертатися на попереднє місце проживання у Хмельове та Кіровоград. Разом із переїздами Олексій змінював і школи. У перший клас хлопчик пішов у Мурманську, а коли навчався у кіровоградській школі, літні канікули проводив у Новоолександрівці, де підробляв у колгоспі. Протягом трьох місяців восьмилітній Олексій підносив воду тим, хто працював у полі, пас овець, корів та іншу живність.

Коли настала війна, Гончарови повернулись до Новоолександрівки. Їхня і до того не маленька родина поповнилася ще чотирма дітьми. Степан Васильович та Юлія Андріївна прихистили двох племінничок та двох племінників, чиї батьки загинули від ворожої руки. Як не було сутужно, але прийомних дітей виховували як рідних, розділяючи з ними порівну кожну крихту.

Переховувались від німців у сім'ї Гончарових ще й донька Світлана та син Анадорій рідного батькового брата Костянтина. Сам же Костянтин Васильович був командиром партизанського загону імені Ворошилова в Кіровограді. І коли фашисти заарештували Світлану та Анадорія і засудили до розстрілу, відважний Олексій викрав рідню з-під арешту, врятував їм життя, відвізши у далеке село, щоб ніхто не міг знайти втікачів. Тоді Костянтин Васильович залучив Олексія до партизанської роботи, бо побачив, що на свої тринадцять років юнак здібний і кмітливий. Хлопець розносив листівки ближніми селами, допомагав чим міг і партизанському загону, в якому перебував мамин батько Андрій Архипович Богатиренко. Листівки про те, що відбувається на фронтах, та заклик вступати в партизанські підпільні організації разом із олександрівцем Георгієм Петровичем Нікішовим Олексій розносив серед  білого дня. Не привертаючи уваги, він таким чином інформував жителів Копанок, Первомайського, Якимівки, Нововознесенки. Березівки. Новопавлівки, П’ятихаток, Надлака (Новоархангельський район).

У селі хлопця у його партизанській діяльності підтримував і прикривав поліцай Михайло Бабич, який працював на партизанську організацію.

У 1942 році німці арештували А.А. Богатиренка, з яким працював Олексій. Діда повісили у Малій Висці. Щоб юнак також не потрапив до ворожих рук, Михайло Бабич попередив його. Тоді Олексій пішов до Глодосів, де переховувався до тих пір, поки все не стихло і пошуки припинилися.

Перед закінченням війни батьки Гончарова переїздять до станції Шевченково Смілянського району на Черкащині (тоді це була Київська область). Олексій поновлює навчання в школі, закінчує залізничне училище.

Згодом здобуває спеціальність токаря і машиніста. Його направляють працювати токарем у депо в Кіровограді, де він трудився до призову на військову службу.

Служба в лавах Збройних сил, точніше на флоті, займає у житті Олексія Гончарова особливу сторінку. Призвали його на Північний флот і навіть тут, далеко від дому, у водах Північного Льодовитого океану, він не розлучається із художньою самодіяльністю та спортом. А коли судно перебувало на плановому ремонті після навчань та бойових походів, Олексій відвідував спеціальні заняття. І вже на третьому році служби мав військову спеціальність: на причалі завідувач майстерні, а в поході ніс службу старшиною машинного відділення.

Спочатку Олексій Гончаров служив у військово-морській експедиції Північного флоту на криголамному кораблі «Мурман», на Новій Землі, в Карському морі. Його служба проходила разом із рідним братом (середнім) Василем Гончаровим. Так співпало, без жодних домовленостей, що після проходження комісій обидва брати потрапляють на службу до ще однієї рідної людини дядька (батькового брата) Олексія Васильовича Гончарова, який розпочав морську кар'єру на Чорноморському флоті ще в часи Першої світової війни на крейсері «Імператриця Марія». Потім всю Велику Вітчизняну воював на торпедних катерах Північного флоту. Сини ж Олексія Васильовича також поєднались з Північним флотом. Микола під час війни закінчив військово-морське училище і став льотчиком (воював на Півночі) та Євген після закінчення Мурманського військово-морського училища за спеціальністю штурмана служив на надводних кораблях Північного флоту, потім працював на військовому судноремонтному заводі.

Як бачимо, є ціла династія моряків Гончарових (про це писала у той час і військова газета), які чесно і самовіддано служили Північному флоту Радянського Союзу. Моряком став і найстарший брат Олексія Степановича Павло. Шляхом батька пішов і син Павла Валентин, який закінчив Мурманське вище мореплавне училище, служив і працював на Північному флоті. А тепер уже й онук Павла Дмитро син Валентина закінчив вище Мурманське мореплавне училище за спеціальністю інженера-механіка і ходить у море. Дві доньки Павла також причетні до моря: вони вийшли заміж за моряків.

Не обминула морська доля родину Гончарових і по лінії матері Олексія Степановича — Юлії Андріївни. Її брат Володимир Андрійович Богатиренко ще до війни закінчив льотне училище морського флоту і був направлений служити на Північ. 28 червня 1941 року під час штурму повітряної авіації над Баренцовим морем у нерівному бою із кількома німецькими «месершмітами» літак Володимира було підбито. Та він не розгубився направив палаючу крилату машину на ворожий літак і збив його просто у повітрі. Володимиру пощастило після зіткнення він упав у море, де його врятував корабель, що знаходився неподалік. Про цей подвиг льотчика-героя Богатиренка написано в книзі «Подвиг североморцев».

Ось до такої династії моряків-північно-морців належить історія Олексія Степановича.

По закінченні служби Гончарову пропонували залишитися на флоті за контрактом. Але Олексій розумів, що він наймолодший син у сім'ї і йому потрібно доглядати батьків. До того ж мати після війни стала інвалідом першої групи, хворів і батько. Тож, маючи офіцерське звання, Олексій демобілізувався і повернувся додому. Працювати влаштувався на Маловисківський цукровий комбінат: спочатку на ТЕЦ, потім машиністом екскаватора, далі був призначений бригадиром екскаваторників. Незабаром його обирають секретарем комсомольської організації цукрового заводу. Це було справжнє поле діяльності як творчої, так і організаційної. Тут Олексій проявив усі свої здібності. Пропозицію О. Гончарова про реконструкцію колишнього приміщення конюшні під спортзал адміністрацією заводу було прийнято схвально. Комсомольці на чолі із секретарем комсомольської організації проводили суботники, а також щонеділі разом із школярами-старшокласниками відбудовували жаданий спортзал. Керував ремонтними роботами Олексій Гончаров.

У 1960 році за розпорядженням «Укоопспілки» райспоживспілка повинна була створити єдине автотранспортне господарство, яке б обслуговувало всю мережу сільської торгівлі. Під будівництво міжрайбази та нового підприємства районна влада виділила територію колишнього залізничного депо. Створювати автопідприємство споживчої кооперації доручили Олексію Гончарову. Незвична пропозиція дещо схвилювала його. Але, дослухавшись до мудрої поради батька, Олексій погоджується взяти на свої плечі нелегку ношу новобудови. Допомоги ж від колишнього депо нічого було й чекати, бо те господарство не мало, як мовиться, ні кола, ні двора, ні поганенького молотка.

За чотирнадцять місяців діяльності О. Гончаров зумів обміняти на авторемонтних заводах 28 одиниць розбитого старого автотранспорту. «Озброюючись рекомендаційними листами райкому та райвиконкому, він докладав неймовірних зусиль, аби «приганяти» на підприємство капітально відремонтовані машини. Задля такої діяльності доводилося підтримувати зв'язок із багатьма промисловими центрами Радянського Союзу Ярославлем, Києвом, Донецьком, Горлівкою, Луганськом, Олександрією... Серед підприємств, якими була налагоджена співпраця, є і військові частини.

Старанність і самовідданість у роботі, цілковиту відповідальність за довірену справу, які докладав О. Гончаров на посаді технічного керівника, помітило керівництво облспоживспілки та райкому партії. 23 лютого 1970 року Олексія Степановича було призначено директором автопідприємства облспоживспілки. Тепер коло його обов'язків значно розширилося: будівництво та забезпечення обладнанням стали повсякденною роботою. За підтримки секретаря райкому Володимира Васильовича Гулі звертався на різні заводи та підприємства за допомогою. Налагоджував вигідні зв'язки, дружні стосунки з тамтешнім керівництвом. Якось, озброївшись рекомендаційним листом В.В. Гулі, Олексій Степанович вирушив до Ленінграда, де на одному із заводів працював його дядько.

Згодом в автопідприємстві вже налічувалося більше сотні автомашин. Особливою гордістю стали обладнання та інструменти, які завозились із того ж таки Ленінграда.

Слід сказати, що у розбудові господарства О. Гончарову в черговий раз у пригоді стала служба на Північному флоті. А сталося це так. Якось приїхав Олексій Степанович на завод «Криворіжсталь» до директора і за флотською звичкою ще з порога привітався. «Приветствую плавсостав!». А той у відповідь запитання: «Де служив?».

                     «На Північному флоті».

                     «Де? Коли?» допитувався директор. З'ясувалося, що директор заводу у 1953 році був командиром тральщика і його команда виловлювала «бродячі морські міни, що залишились після війни. Через необережність тральщик підірвався на міні, і на сигнал SOS першим відгукнувся ескадрений міноносець «Отзывчивый», на якому служив Олексій Гончаров. Усю команду тральщика було врятовано. Хоча саме судно таки затонуло. Тож можна лише уявити, як такому бажаному гостю-рятівнику зрадів директор! Йому не треба було від Олексія Степановича ні рекомендаційних листів, ні наряду. «З усім, що треба, допоможу, відпущу за гуртовими цінами...» запевнив він Гончарова. Дав увесь метал, від листового до арматури, поділився усім, що мав завод.

Недивно, що така широка діяльність підприємства була високо оцінена керівництвом облспоживспілки. В області між собою Маловисківське автопідприємство іменували автопідприємством Гончарова, бо подібного йому Кіровоградщина не мала. За такі заслуги колективу було присуджено перше місце, а керівника нагороджено перехідним Червоним Прапором.

У 1986 році Олексій Гончаров тяжко захворів. Хвороба не відпускала його протягом двох місяців. До пенсії залишалось всього три з половиною роки, але на директорській посаді було вже важко.

Тому райком партії рекомендував Олексія Степановича головним спеціалістом по кадрах сільгоспуправління. Та минуло тільки три місяці на посаді кадровика, як районна влада знову покликала О. Гончарова до активної роботи. Цього разу це було будівництво нового консервного заводу.

У 1990 році консервний завод уже працював на повну потужність. Консервацію відвантажували вагонами та машинами на Одесу, Кривий Ріг.

Ще два роки Олексій Гончаров очолював це підприємств, а в 1992 році перейшов працювати інженером по збуту у СхідГЗК, потім очолив підприємство Ремгазбуду, повернувся директором автопідприємства. Але вже не того, яке він збудував, у котре вклав душу, сили і здоров'я, а фактично зруйнованого господарства.

Працював О. Гончаров і начальником дільниці Кіровоградського облсільгазу, і відповідальним секретарем районної ветеранської організації. А ось уже не один рік він голова районної ветеранської організації. Жвавий характер не дає йому спочивати. Він завжди у колі людей, з якими знаходить спільну думку, мету і втілює бажання у життя.

Інна РЯБЧЕНКО.

Рябченко І. Степовик із морською душею // Народне слово – 2013. – 21 березня. – С.7

 

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх