Рух опору
***
Василина Петро Кирилович
Гончаренко Віра Михайлівна
Гончаров Олексій Степанович
Долженко Валентина
Залізничники Знам’янки в роки Великої Вітчизняної
ІСТОРІЯ «СПАРТАКА» – ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПОДВИГУ Й ІСТОРІЯ ВЕЛИКОЇ ЗРАДИ
Кіровоградці у складі антифашистських інтернаціональних сил
Лахман П.
Лисенко Агафія Сидорівна
Майданюк Марія
Партизанські сторінки
Підпільна організація «Спартак»
Рух опору

Гончаренко Віра Михайлівна

 

 

БУДИНОК НА ВОРОВСЬКОГО, АБО СПРАВИ ПАРТИЗАНСЬКІ

 

 

Будинок від Ельворті

 

Народилася гостя редакції [Филипенко (Гончаренко) Лідія Михайлівна] в Кіровограді в 1938 році. Батьки дівчинки працювали на «Червоній зірці». В родині часто добрим словом згадували братів Ельворті. І ось чому. Ельворті свого часу виділили ділянки і допомогли побудувати будинки своїм працівникам – вони й зараз стоять на Новомиколаївці. Будинок на вулиці Воровського, 56, де і зараз мешкає жінка, – саме з тих споруд. Як розповідали батьки Лідії Михайлівни, а їм – їхні батьки, це відбувалося так. Ельворті викупив у міста землю під будівництво будинків робітників – від самого заводу до тих місць, де зараз пролягає вулиця Пляжева. На кожну з ділянок завезли будматеріали, які складали акуратно біля однієї з меж ділянок. Потім запросили всіх робітників, які не мали житла в місті, і відбулася досить цікава церемонія розподілу тих ділянок.

 

Власник заводу запропонував усім присутнім зняти головний убір і кинути в мішок. Коли оті мішки наповнилися шапками та кепками присутніх, рушили вздовж майбутніх вулиць. Біля кожної ділянки, яка мала стати майбутнім подвір’ям, зупинялись, виймали одну з шапок і запитували «Чия?». Знаходився господар головного убору – тож і ділянка була його. Тож ніхто не ображався з приводу несправедливого розподілу місць майбутніх осель. 

 

Як передавали з покоління в покоління в родині Лідії Михайлівни, будівництво їхнього будинку закінчили в 1912 році. Показово, що будівельних матеріалів, які були підготовлені для зведення хати, не тільки вистачило, але й по сьогодні на ділянці зберігається дерев’яний стовпчик, не використаний при зведенні будинку на початку ХХ століття. Він не згнив, не розсипався за цей час. А одразу після закінчення будівництва залишки цеглин, балок і дощок склали на горищі і у дворі. До речі, частиною тих не використаних в 1912 році матеріалів потім родина скористалась під час війни, коли ремонтували зруйнований бомбою будинок. Матеріали були дуже якісними, про що свідчить сучасний стан міцної будівлі (підлогу досі жодного разу не міняли) і ще одна сімейна легенда.

 

Перевірка на міцність

 

Випадок, який вразив не тільки членів сім’ї нашої співрозмовниці, але й їхніх сусідів, стався під час Великої Вітчизняної війни. Коли наприкінці 1943 року почалися військові дії з визволення Кіровограда, з боку Лелеківки місто обстрілювали «катюшами». Німці тікали. Та один з тих визвольних снарядів засів у хаті родини Гончаренків, під землею. Люди в цей час ховались по погребах, прислухаючись до того, хто – німці чи наші – зараз летить над містом. Розуміли по звуку, навіть Лідочка, досі маленька, теж розрізняла, це наш літак чи німецький. Та коли нальоти закінчились, через три дні, люди вийшли зі своїх схованок. Не встигли ще закрити погріб, в якому ховалась родина Ліди, як в їхньому будинку щось рвонуло. Рознесло півхати. Але будинок встояв. І коли зайшли до нього, ніяк не могли зрозуміти, чому металеве ліжко, яке стояло в одній з кімнат, опинилось в іншій. Тільки з часом зрозуміли, що вибуховою хвилею підняло дах будинку, перенесло ліжко, а потім дах спокійнісінько став на місце. До речі, до цього часу той дах ніхто не ремонтував – ось такі в ті далекі часи були майстри і будматеріали.

 

Як ставали партизанами

 

Під час війни, коли сьогоднішній Лідії Михайлівні, а тодішній Лідочці було чотири роки, в її родині було троє дівчаток. Батько, як всі чоловіки, пішов на фронт. Вдома залишились мати і три сестри. Старша сестра Ліди Віра саме дружила з Марією Майданюк (дівоче її прізвище Шевелєва), було дівчатам по 14-16 років. Надумали подруги податися до партизан, але їм повідомили, що до загону не беруть нікого без зброї. А де ж взяти ту зброю? І дівчатка надумали заволодіти зброєю німецьких солдатів, які на той час стояли майже в кожній хаті на Новомиколаївці. Неподалік від будинку Ліди і Віри, на розі двох вулиць, стояв дім, в якому мешкала тітка дівчаток. У неї в оселі саме жило аж шестеро німців. Дівчата, Віра і Муся (так звали Марію Майданюк вдома і на вулиці), були досить гарненькі, грали на гітарі, співали, тож молоді німці не раз заглядалися на них.

Одного разу, коли окупанти повернулися з аеродрому, де вони служили, досить нетверезі, дівчата ризикнули. Пішли прямо в ту хату, наче до тітки, але взяли з собою гітару. Там почали грати, тож німці запросили дівчат поспілкуватися. Коли німці поснули, юні патріотки забрали шість гвинтівок і заховали їх в курятнику у дворі Віри. Муся пішла до себе додому (вона жила на сучасній вулиці Леваневського), а Віра заховалася в своєму домі на горищі. А от маленькій Ліді в цій операції теж була запропонована досить небезпечна роль. Дівчата попросили її відволікати тих, хто в цей час з’явиться на вулиці. І Ліда дійсно своїми окликами, виглядаючи то з однієї, то з іншої хвіртки подвір’я Гончаренків (на вулицю на той час йшло саме дві хвіртки), відволікала увагу чергового німця.

Коли п’яні німці прокинулись, зчинилася паніка. Окупанти підняли на ноги всю округу. Ходили з будинку в будинок, повідомляли, що всі мають зараз же зібратися в парку (нині Крючкова). Люди питали один в одного, що сталося. Хтось навіть сказав, що зараз усіх мешканців вулиць цього району розстріляють.

Але один із тих німців, що залишились без зброї, висловив припущення, що гвинтівки не були вкрадені, а лише забуті на аеродромі, звідки вони повернулися добряче напідпитку. Тож це припущення якось заспокоїло німців, вони пішли шукати свою зброю на аеродром, а люди зітхнули з полегшенням. Так отой німець своїм сумнівом врятував життя людям.

Саме під час війни мама Лідії пустила до будинку сім’ю біженців. Звідки вони були, гостя редакції не пам’ятає, але жінка розмовляла українською, розповідала, що працювала на партроботі, а її чоловік втік на початку війни в Росію, бо був баптистом і вважав неможливим брати в руки зброю. Тож поруч з родиною Ліди оселилась жінка з двома дітками. До речі, і зараз ця родина мешкає в цьому ж будинку.

А старші дівчата, заволодівши зброєю, подались до партизанів. Воювали в загоні Довженка. Старшим у них був Скирда. Дівчата брали участь у різних операціях, зокрема підривали залізничні колії. Одного разу Віру поранило в ногу. Лікували там же, в загоні.

 

Як воно було, сьогодні ніхто вже не розповість, але хтось із сусідів доніс німцям, що зброю вкрали дівчата. Прийшли до хати німці, поліцаї, почали допитувати всіх, куди поділася Віра. Усі відповідали, що не знають. Але як тільки вони пішли, мати з двома дітьми втекла з хати. Переховувались по полях, по селах, що розташовані поблизу Кіровограда, боялися повертатися. І тут хтось зі знайомих сказав: «Повертайтесь, вас вже не будуть чіпати». Мама повірила – і родина повернулась додому. Знов, наче їх чекали, до будинку прийшли німці. Били матір, питали, де старша донька. І тут досить несподівано один з німців, який трохи розмовляв російською, підказав мамі: «Може, вона втекла з Гансом?». А за цей час, поки родина поневірялася за межами Кіровограда, деякі німці поїхали. Тож мама Ліди почала запевняти німців, що її донька поїхала з дому з одним із їхніх солдатів. Як би там не було, але й маму, й Ліду вже не допитували. 

 

 

Старша сестра

 

Друга ж сестра Ліди Валентина вимушена була працювати там, куди її відвезли разом з іншими жінками. Вони працювали на полях біля Созонівки. За найменше порушення німці били нагайками. Пізніше Валя розповідала, що ті самі нагайки їй довго ввижалися уві сні. Та от коли вже Кіровоград визволили і Валя повернулася додому, знов знайшовся хтось, хто – тепер уже в радянські органи – доніс, що Віра «втекла з Гансом». Валентину заарештували. Як потім вона розповідала, ніхто не вірив їй, що сестра подалась до партизанів, знов били…

Валя вийшла з тюрми тільки тоді, коли Віра повернулась і всі пересвідчились, що вона провела цей час у партизанському загоні, була нагороджена за свої героїчні вчинки.

 

Після війни

 

А після закінчення Великої Вітчизняної Віру як комсомолку та партизанку направляють на роботу в Закарпаття. Мама дуже не хотіла відпускати свою завзяту доньку так далеко в незнайомі краї і погодилась тільки після того, як Віра взяла з собою маленьку Ліду. Мовляв, треба буде дивитися за малою, тож і Віра буде обачніша. У той час західні області України, які увійшли до Радянського Союзу, «укріплювали» надійними людьми зі східних областей та навіть з інших республік.

Працювала колишня партизанка Віра вчителькою в селі Завадівці Тячівського району. Люди там були досить хороші, але казали: «Комсомолу нам не треба». Потім Віра пішла вчитися на юридичний, закінчила, так і працювала довго в тих краях на різних посадах. Місцеві ставилися до неї добре, але коли в Угорщині відбувалися відомі антикомуністичні події, секретарка суду, в якому на той час працювала Віра, сказала: «Якби наші там перемогли, то ще невідомо, що з вами було б».

А Лідія з часом повернулася в рідний дім, до матері. У ньому вона і прожила все своє життя – в тому самому домі, який побудували її предки, що працювали на заводі Ельворті.

 

 

Наталія ПЕЛЕХАТА

 

 

Пелехата Н. Будинок на Боровського, або Справи партизанські // Народне слово. – 2013 – 14 березня. – С. 7.

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх