Рух опору
***
Василина Петро Кирилович
Гончаренко Віра Михайлівна
Гончаров Олексій Степанович
Долженко Валентина
Залізничники Знам’янки в роки Великої Вітчизняної
ІСТОРІЯ «СПАРТАКА» – ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПОДВИГУ Й ІСТОРІЯ ВЕЛИКОЇ ЗРАДИ
Кіровоградці у складі антифашистських інтернаціональних сил
Лахман П.
Лисенко Агафія Сидорівна
Майданюк Марія
Партизанські сторінки
Підпільна організація «Спартак»
Рух опору

Майданюк Марія

            

          Вони не давали німцям спокою ні вдень, ні вночі, змушуючи окупантів бути весь час насторожі. Партизани тримали фріців в страху в будь-якому куточку радянської землі, і за всі роки війни німецькі батальйони так і не змогли знищити їхню мільйонну армію, в яку наші співвітчизники йшли подекуди ще будучи дітьми.

  Зовсім юною дівчиною пішла в партизанський загін і кіровоградка Марія Майданюк. Вона крала з будинків німців зброю, звільняла військовополонених і стріляла в поліцаїв. Той страшний час жінка, чиї груди сьогодні в медалях та орденах, пам’ятає до найменших дрібниць. Завжди в її пам’яті будуть чотири нескінченних роки війни, а потім - найсвятіший день - День Перемоги.

У лютому 1942-го року Марія Петрівна вступила у кіровоградську підпільну організацію, яку створив її двоюрідний брат після демобілізації з морфлоту. Спочатку підпільники виконували нескладні на перший погляд завдання - варили клейстер і клеїли агітаційні листівки.

- Здавалося, приклеїв листівку і пішов, - пригадує підпільниця. - Але насправді, це був великий ризик. По-перше, Кіровоград тоді вже був окупований. У перші ж дні, щоб навіяти страх, розстріляли 10 тисяч мирних жителів. Німці почали наводити новий порядок, ввели комендантську годину, після 6-ї години вечора ходити вже не можна було нікому, окрім поліцаїв і фашистів. Всіх, хто попадався, відправляли в жандармерію. Німці поставили три шибениці на базарній площі (зараз це район спортивної школи), і якби нас зловили, то, звичайно, висіли б там. Ось у таких умовах нам потрібно було виконати завдання: все-таки наклеїти листівки і повернутися непоміченими.

Окрім розклеювання листівок, підпільники ходили на станцію, аби рахувати вагони: кількість живої сили, техніки та військових, що відправлялися на фронт - все це вони потім передавали в партизанські загони.

- Добре пам’ятаю, як ми звільнили чотирьох військовополонених, - розповідає Марія Петрівна. - Ми познайомилися з одним поліцаєм, який був на вишці біля 305-го, найстрашнішого концтабору, зараз там знаходиться бібліотека Гайдара, і носили йому самогонку та їжу. З цього концтабору кожного дня вивозили по дві сотні мертвих військовополонених. Ми йому кажемо: тобі ж немає різниці, адже ви їх все одно будете вивозити, віддай нам військовополонених! Того чекає мати, того наречена, іншого – сестра... Загалом він нам віддав чотирьох чоловік. Ми взяли, звичайно, тих, які могли ходити, привели до мого брата, а потім - одягли в «гражданку» і відправили у ліс.

Юна Марія навіть не уявляла, що стане партизанкою. Все трапилося раптово: якось невідомий молодий чоловік передав їй загадкову записку.

- Хлопець приніс мені листа і сказав, що це від мого товариша Волкова. А я ж знаю, що той вже чотири місяці як у партизанському загоні, та й кажу йому, що не знаю такого. Чоловік все одно залишив записку і пішов. Я, звичайно ж, схопила її, прочитала: «Приходь о 3 годині дня за цією адресою». І ось я думаю, як же мені вчинити. Побігти? А раптом за мною стежитимуть? Вдома я, звичайно, нікому нічого не розповім, бо мене не відпустять. І от я вагаюся. То думаю, що це пастка, що піду прямо в руки німцям, наступної хвилини - а раптом я дуже потрібна… Час невблаганно біжить, тож збираюся і йду за адресою, вказаною у записці. Постукала, виходить цей же молодик, але... у формі поліцая. Ну, думаю, тепер все, бігти марно - він мене все одно наздожене, до того ж знає, де я живу. Подумки вже себе хороню, вже попрощалася з мамою... Заходжу, бачу, сидять троє чоловіків: Волков, німець, ще якийсь і цей поліцай стоїть. Думаю, Боже, Волков, ми ж вважали тебе нашою совістю, як ти міг?! Я оніміла від побаченого. Тут каже мені один: «Сідай і розказуй». Я стою і мовчу. А він мені: «Так ти будеш розповідати, або тобі, може, допомогти?» Я мовчу. Скільки минуло часу, я не знаю, мені здавалося, що це було дуже довго. І тут раптом піднімається Волков, обіймає мене за плечі і каже: «Яка ти молодець, що прийшла!» і розказав, що той фріц - це партизан, поліцай і той, що приставав до мене з питаннями, теж партизани. Виявляється, надійшов наказ із штабу про те, що нас потрібно перевести в партизанський загін. Але ми повинні самі собі дістати зброю і завтра вночі вже рушати. А де мені взяти зброю? Це глибокий тил, автомати ніде не валялися, у німців все на обліку, як же дістати їх? Тоді я побігла до члена нашої організації Віри і розповіла усе. Ми десятки варіантів передумали, час іде, а ми нічого не можемо вигадати, і нарешті придумали найпростіший метод, який згодом чудово спрацював. Це було на Миколаївці, на вулиці Воровського. В одному кінці кварталу жили німці, а в іншому була їдальня. От ми вирішили - німці підуть вечеряти, а ми заліземо до них у будинок і вкрадемо зброю. Ми подивилися, що фріци вже пішли, і швиденько у хату. Я пройшла тихо, а Віра випадково зачепила порожнє відро, воно як загримить і в цю мить ввімкнулося світло. Ми оніміли. Виявляється, одного німця не розбудили на вечерю... Ми швидко зорієнтувалися і відразу кажемо йому: «Іди їсти, твої вже вечеряти пішли!». Він як підхопиться, швидко взувся і бігом у хвіртку. А ми схопили зброю і пролізли під воротами.

Уночі майбутніх партизанів зібралося 16 чоловік. Вони розділилися по групах і пройшли благополучно 18 кілометрів до Оситняжки, а там - натрапили на поліцаїв. Загін раптово налетів на німців, ще й забрав два вози їхньої зброї, яку ті ховали. Нам вона потім дуже допомогла, коли фріци влаштували облаву біля лісу. У перший день був дуже важкий бій. Вночі німці припиняли вогонь, та наступного ранку до них приїжджало підкріплення. І бій був ще спекотнішим. Протистояння тривало три дні. Коли ми з приймачів почули, що партизани розбиті і армія Гітлера непереможна, не склали руки, а розгорнули активні дії.

Марія Петрівна розповідає, що за весь час кіровоградські партизани пустили під укіс 72 ешелони з фашистами, підірвали 9 мостів, щоб не пропустити на фронт їхні танки, підпиляли близько кілометра дерев’яних стовпів і розрубали кабель, знищивши таким чином дуже важливий зв’язок. Партизани мстили за убитих і закатованих, а коли Червона армія перейшла на правий берег Дніпра, створили 100-кілометрову партизанську зону і утримували її до приходу наших.

- Потім ми об’єднали всі боєздатні загони і пішли звільняти західні країни, гордо несучи прапор Радянського союзу, прапор Перемоги… Мені дуже прикро, що депутати від нової неофашистської партії заборонили в себе, у Львові, символіку Радянського союзу. Коли я почула про це у новинах, обуренню не було меж. Я завжди думала, що наступні покоління будуть пишатися подвигом, а вони посягають на святе... Мільйони людей віддали своє життя, щоб звільнити народ від фашистів. Перемога для нас - це найсвітліший, найсвятіший, найрадісніший день. Та поки ми, ветерани, живі, будемо піднімати прапор, не дивлячись ні на що - так само, як у День Перемоги.

Дев’яте Травня 1945 року Марія Петрівна вважає найщасливішим днем життя і називає його святим. Каже, коли вперше почула про перемогу, не повірила.

- Коли я дізналася, що ми дійсно перемогли німців, це була неймовірна радість, всі кричали тільки одне - «перемога!». Це була ейфорія, справжній тріумф. Такого не було і більше не буде. Все, що накопичувалось чотири роки - біль, надії, розчарування, втрати - єдиним духом вирвалося назовні, об’єднало всіх. Всі обіймались, стріляли з ракетниць, з пістолетів, з гвинтівок, з чого тільки можна… Генерали бігли, обіймали солдатів, один одного вітали, кричали. А потім надійшов наказ демобілізуватися.

Воїни-переможці, які пройшли пекло цієї війни, нарешті вирушили додому: вагони були повними, ніхто не спав, всі гучно співали пісні і надривали акордеони. Потім були перші повоєнні роки, які стали надзвичайно важкими: злидні, розруха, неврожай, голод. Було дуже тяжко, але вже не так страшно. Головне - ми перемогли німців і не стали рабами, - говорить Марія Майданюк і додає, що сьогодні для них, ветеранів, найважливіше за все - вічна пам’ять нащадків про те, якою ціною вдалося перемогти фашизм.

 

Олена Несен

 

Несен О. Марія Майданюк: «Я вже подумки прощалася з мамою, а потрапила до партизан» // Кіровоградська правда. – 2013. – 8 травня. – С. 3

Хроніка
 КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай - і сільвиконкоми організувати охорону врожаю.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам'янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам'янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з'єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. - С. 2.)



Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах.

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Дизайн: ArnaelM@gmail.com
^Наверх