Про тих, кому дісталися призи
Як собі хочете, а ви, шановні читачі, для нас – немов близькі родичі. Нам не байдуже, як вам живеться-виживається. Нам хочеться знати, чим ви займаєтесь, що вас радує і що засмучує. Чи здорові та слухняні ваші дітки, чи тепло вдома, в школі та садочку, чи є в селі дороги, вода, світло? А ФАП, а бібліотека? По скільки вам видали на паї, чи привозять у негоду хліб у ваше село та як ви добираєтесь до райцентру? Чи благополучно отелилася ваша корівка та по скільки молоко у вас приймають?
Нам хочеться це все знати, аби відгукуватися на ваші проблеми, робити газету корисною для вас. Щоб ви в ній знайшли ті слова, які б стали для вас розрадою і підтримкою, дали відповідь на питання, які вас непокоять.
Але нам також потрібна ваша підтримка. У своїх листах ви часто пишете, що газета «Наше місто» стала членом вашої родини. Коли б ви знали, які нам дорогі ці ваші слова! Ваші листи, повідомлення – це ще й теми наших газетних публікацій. А ще хочеться знати, як прийшла наша газета у ваш дім, що б ви хотіли читати на її сторінках. Отож пишіть і дзвоніть нам частіше.
Ми дякуємо всім, хто впустив у свою хату нашу голубочку білу – нашу газету. У той же час ми розуміємо, що ваша довіра – це велика відповідальність для нас. І ми будемо робити все, щоб виправдати її.
Багато хто з наших передплатників узяв участь у розіграші призів. Ми вже повідомляли, кому з них пощастило. А нам пощастило познайомитися з переможцями, які 23 лютого прибули отримати свій виграш. І дуже приємно було чути, коли ви, шановні читачі, казали: «Ми раді виграшу, хоча й не задля призу передплатили вашу газету».
Телефон поїхав у Ясенове…
Олена Подуфалова із села Ясенове Олександрівського району приїхала за мобільним телефоном. Пані Олена – киянка, а в Ясенове вийшла заміж. «Корову вмієте доїти?» – запитую. «Аж дві!» – сміється. Працює продавчинею в місцевому магазині, чоловік – механізатор. Син Володя, з яким приїхала до редакції за призом, освоює в училищі професію будівельника. Мати радіє: діло в руках буде. «Хоч у бригаді, хоч так гроші зароблятиму», – розсудливо каже Володя. Йому, певне, і дістанеться виграний телефон? «Чоловікові! – каже Олена Данилівна. – Це йому подарунок на 23 лютого. Він любить у вашій газеті читати поради для господаря, а мені подобаються житейські історії та рецепти».
… телевізор – «до Бойченка»
Квитанцію про передплату на газету «Наше місто» до редакції принесла Людмила Шматько. І так сталося, що саме на неї випав головний виграш – телевізор. За ним прийшла ціла делегація на чолі із завідувачкою Ларисою Савенко.
– Коли нам сказали, що бібліотека виграла телевізор, я спочатку не повірила: начебто ж іще не перше квітня! – каже пані Лариса.
– Нині в бібліотеці закінчується внутрішній ремонт, і телевізор якраз буде доречним в оновленому інтер’єрі. Він буде використовуватися для різних заходів, а вони в нас відбуваються практично кожного дня.
Лариса Савенко розповіла, що в бібліотеці близько 18 тисяч читачів, наступного року вона відзначатиме 35 років свого існування. Заклад має статус молодіжного, та багато хто приходить «до Бойченка», хоча давно вже перейшов у іншу вікову категорію. Приходять не тільки обміняти книги, а й поспілкуватися, взяти участь у різних заходах. «Значить, залишаються душею молоді», – роблять висновок працівники бібліотеки.
…шампанське до Аджамки. Через Онуфріївку
І не тільки шампанське, а ще й коробка цукерок та щось таке на вигляд рум’яне та смачне (хіба лишень що не хрюкає). Признатися, ми не куштували, тож і назву не запам’ятали! А виграв цей продуктовий набір Олександр Торба з Онуфріївки. Нам зателефонувала його дружина Людмила Василівна.
– Вашу газету я побачила на пошті в куточку передплатника. Прочитали, вона нам сподобалася, чоловік її передплатив. Читаємо із задоволенням. Чоловіка цікавить історична тематика, мені все цікаве, перечитую всі рубрики. У вашої газети якийсь особливий тон, довірливий. Коли її читаєш, то наче з твоїх думок вона списана. От що мені в ній подобається. Я взагалі дуже люблю читати, багато читаю історичної літератури.
Пані Людмила розповіла, що працювала бухгалтером у Держлісгоспі, чоловік – водій, ліквідатор. Зараз обоє на пенсії. Олександр Олександрович, каже вона, відомий в Онуфріївці як запеклий рибалка, знавець і літнього, і підльодного лову «А я ще й сама трохи пишу: оповідання, казки для дітей», – зізналася Людмила Василівна. Пообіцяла й до газети дещо з написаного прислати.
А виграний продуктовий набір Людмила та Олександр Торби попросили видати їхній доньці Світлані Куроп’ятник: «Нам далеко їхати, а вона живе під Кіровоградом – у Аджамці». І виграний приз поїхав у Аджамку якраз на день чоловічого свята.
…піч – у Мар’янівку
Валентина Адамович 18 років працювала в тваринництві. Була дояркою, помічником бригадира, зоотехніком. Технікум закінчувала, коли вже чотирьох дітей мала. Ще ж і на «п’ять» тягла, щоб свій передовий бурякорадгосп «Мар’янівський» не зганьбити.
Потім свої буряки Україні стали непотрібні, як і корови та свині. Довелося шукати іншу роботу. Тепер вона носить пошту жителям Мар’янівки, Павлівки та Матусівки Маловисківського району. 11 кілометрів ще й триста метрів. Якщо цю відстань пройти лише раз на тиждень, то вийде 45 з лишком кілометрів за один місяць, за рік – 542 з гаком. Валентина Михайлівна працює листоношею 19 років – ось 1 квітня якраз виповниться. За цей час, виходить, вона здолала понад десять тисяч кілометрів (це якщо раз на тиждень – кажу ж). Гарної днини – велосипедом, а так – на своїх двох. Десять тисяч. Від Карпат до Донбасу 1300 кілометрів, з Чернігова до Севастополя – десь 900, а протяжність усього кордону України – сім тисяч 700 кілометрів. Це ж скільки разів зміряла вона Україну вздовж і впоперек! А носила ж пошту тільки до сусідніх сіл. Та для мешканців багатьох віддалених населених пунктів листоноша часто-густо і є тією дорогою, що єднає їх з Україною та світом. От і Валентину Михайлівну влітку просто на вулиці виглядають. То й вона коло них присяде. Посидять, погомонять про життя-буття. І кажуть люди: раз до нас «пошта ходить» – значить, ще не забули про наше село.
І «пошта ходить», хоча платять «пошті» від кількості жителів, а їх усе менше, уже й на мінімальну зарплату не набереться, скільки ти не ходи, а в чоловіка водійська робота чи будівельні замовлення – тільки в сезон, ось цілу зиму – ніякого заробітку. Підтримку дає господарство, у оборі не порожньо – і мукає, і хрюкає, й кудкудаче та ґелґоче; ось корівка отелилася. Тільки ж то все рук та рук потребує. Так,що нема спочинку ні рукам, ні ногам.
Раз, було, намірилися Адамовичі до Фастова переїхати, так люди прямо голосили: не пустимо свою листоношу, та й годі! Бо хто, кажуть, до нас так ходити буде, хто за нас платитиме по тих книжках, що ми не знаємо, як їх заповнювати. Ми тобі, Валю, кажуть, поможемо той план по товарах виконувати. І частенько-таки купують у листоноші те, що потрібно, навіть якщо воно в магазині дешевше…
Як би не стомилася, розповідає Валентина Михайлівна, а хоч хвилинку-другу почитає. Каже: «Я любитель до читання, не ляжу спати, поки очі в книжку чи в газету не вшниплю. От і вашу газету отако перед сном почитала – і вона мені відразу сподобалася. На другий день і передплату оформила. А про виграш я й не знала – мені сказали. Думала, жартують дівчата!»
Коробка з мікрохвилівкою не те щоб геть важка, але й не пір’їнка. А у Валентини Михайлівни в руках ще й посилка. Ми допомогли їй донести до зупинки, та й турбуємося: як же вона з цим вантажем упорається? «Так моя ж пошта не легша», – сказала вона. Посміхнулася на прощання, побажала успіху газеті. І поїхала у своє село. Там її родина, не чекаючи виграної печі, готує вечерю. Розуміючим поглядом вологих очей зустріне хазяйку корова, яка недавно привела телятко. І виглядають люди, яким так потрібно, щоб «пошта ходила».
Наталя НУЖНА