Бібліотекар-парашутист Олександра Харченко: Те, що я відчула, коли стрибала вперше, – неможливо порівняти ні з чим //Нова газета. – 2016. – 14 липня. – С. 11

Бібліотекар-парашутист Олександра Харченко:
Те, що я відчула, коли стрибала вперше,
– неможливо порівняти ні з чим

З нагоди Дня парашутиста, який відзначають у липні, «Нова газета» поспілкувалася з Олександрою Харченко – бібліотекарем мистецького відділу Кіровоградської обласної бібліотеки для юнацтва і за сумісництвом… парашутисткою Кіровоградського спортивного авіаційного клубу.

– Олександре, розкажіть, що стало поштовхом до занять саме парашутним спортом?
– Це була мрія дитинства, та й усього життя. Мені було 4 роки, коли я вперше побачила парашут і спортсменів, які займаються стрибками. Не було жодного поштовху чи якоїсь ситуації, яка б мене надихнула почати стрибати. Це просто мрія, до якої я йшла. Після першого стрибка я зрозуміла, що це моє і я хочу займатися парашутним спортом професійно.
– І як давно мрія стала реальністю?
– Близько п’яти років тому. Здається, мені
було тоді 27 років, вже не пам’ятаю (сміється). Я починала займатися у Кіровоградському авіаційному спортивному клубі. А потім два роки стрибала у Вінницькому спортивному клубі, тож вважаю своїми рідними два клуби – кіровоградький та вінницький. Зараз робота Кіровоградського авіаційного спортивного клубу відновилася.
– А як відбуваються проходять тренування, адже небо – це особливе місце…
– Взагалі в нас немає тренувань, ми просто стрибаємо. Але є інструктори, які індивідуально займаються з відвідувачами, та, в основному, це все справа практики.
– І як часто ви практикуєте цей екстрим?
– Зазвичай стрибки відбувалися щотижня – у суботу-неділю. А зараз через те, що до нас на аеродром прилітає літак з Одеси, то іноді тренування відбуваються не так регулярно, як раніше. Два попередніх роки взагалі не було стрибків з парашутом у Кіровоградському авіаційному клубі. Особисто в мене теж немає можливості займатися стрибками регулярно, адже їздити до Вінниці досить далеко, а у Кіровограді вони іноді не відбуваються через незалежні від нас причини.
– Скільки часу потрібно на тренування, щоб зробити перший стрибок?
– Цей процес відбувається досить швидко, тобто вранці ви приїжджаєте на аеродром, з вами проводять інструктаж (приблизно декілька годин) – і потім стрибаєте.
– Пам’ятаєте свої враження від першого стрибка?
– Те, що я відчула, коли стрибала вперше неможливо порівняти ні з чим, ні з другим, ні з третім, ні навіть з десятим стрибком. Це треба лише відчути на собі, тому що описати словами це неможливо. Звичайно, перед кожним стрибком, скільки б їх не було, є певне хвилювання, особливо, коли їдеш на новий аеродром чи, якщо була велика перерва між стрибками, як зараз, нажаль, у мене – лише декілька стрибків на рік. Та все ж таки я дуже рада, що наш кіровоградський клуб уже працює після двох років перерви, і ми знову можемо стрибати.
– На перший погляд, парашутний спорт – суто чоловіче заняття. Серед відвідувачів клубу більше жінок чи чоловіків?
Чоловіків. Як правило, в спорті більше чоловіків. Та я б не сказала, що стрибки з парашутом – суто чоловіче заняття. Як на мене, усе залежить від людини. Комусь подобаються екстремальні види спорту, комусь – ні. Це суто індивідуальна позиція, не залежна від статі.
– Ви займалися ще якимись екстремальними видами спорту, крім стрибків з парашутом?
– Саме якимось видом спорту – ні. Але я займалася джампінгом – стрибками з мосту – ще до того як почала стрибати з парашутом. Та це не спорт, швидше, розвага. Звичайно, якщо буде можливість, хотіла б зайнятися мотоспортом та парапланеризмом. Але все ж таки я знайшла ту справу, яка приносить мені задоволення, і хочу вдосконалюватися саме в цьому і досягати професіоналізму. Це і є головною моєю метою на сьогоднішній день. Ну а потім, досягнувши певного рівня особистого професіоналізму, можна думати й про те, щоб навчати інших.

0
[object Object]
101 Переглядів