20 жовтня відбулося чергове засідання клубу «Ліра», що було присвячене 120-річчю з дня народження Юрія Клена.
Юрій Клен (Освальд Бургардт) мало відомий сучасному читачеві. Тому і виникла потреба познайомити молодь з цікавим поетом, перекладачем, літературним критиком. На його життя випало дві найстрашніші війни, революція, репресії, а народився майбутній поет на Поділлі, у селі Сербинівці 4 жовтня 1891 р. в сім’ї купця Фрідріха Бургардта та прибалтійської німкені Каттіни Сідонії Тіль. Батьки виховували дітей в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв, і водночас — у дусі любові до України, що стала для них другою батьківщиною.
Особливу роль у житті Освальда Бургардта відігравав Київ, тут він із золотою медаллю закінчив Першу київську гімназію, Київський університет святого Володимира, де дістав ґрунтовну освіту. Навчання в університеті довелося перервати у зв’язку з початком першої світової війни: молодий учений разом із тридцятьма німецькими юнаками, що їх царська влада визнала «небезпечними», був засланий до Архангельської губернії.
Не знайшовши щастя на батьківщині предків, Освальд Бургардт повертається до Києва, згадуючи свої німецькі пригоди зі словами: «Ось вам спартаківець». Саме тоді він найближче зійшовся з майбутніми неокласиками.
Неокла́сики — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття. До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт, Максим Рильський. Неокласики належать до так званих письменників доби розстріляного відродження.
Освальд Бургардт посідав у колі київських неокласиків досить скромне місце, не поривався голосно про себе заявляти на вечірках, де збиралися тогочасні науковці, літератори та митці України.
В 30-х роках три чверті українських письменників було репресовано, і Освальд сприймав це як особисту трагедію. Не матеріальна скрута, добре знана простим людям років перших п’ятирічок, а нечуваний терор змусив його емігрувати, за власним визнанням, «подаючись світ за очі».
Згодом, перебуваючи в еміграції, тепер уже Юрій Клен напише такі слова:
Пам’ятай: в’ється дим кучерявий з над хат
І червоні гойдаються маки
Там, де рідна на тебе чекає Ітака
І занедбаний твій маєстат
Переїхавши до Німеччини, поет пробував писати вірші німецькою мовою, але в них не відчувалося запалу, вогню. Згодом він деякі переписав українською.
В перші роки свого життя у Німеччині Юрій Клен, не маючи роботи, жив у своїх родичів, давав приватні уроки та читав лекції під час літнього семестру в Мюнхенському університеті, поки не зайняв вакансію в Мюнстерському університеті, де й почав працювати з 1934 р. при кафедрі славістики. Тут же захистив докторську дисертацію, йому було присвоєно звання професора. Невдовзі отримав помешкання в місті, а згодом переїхав на околицю Мюнстера — станцію Моріп. Саме тут Юрій Клен написав більшість віршів, що склали основу збірки «Каравели» та поему «Прокляті роки».
Його поезія – це духовний міст між творчими процесами двадцятих і тридцятих років на Україні та процесами розвитку української поезії на наших західних землях і за кордоном.
Юрій Клен був мобілізований до німецького війська в 1939 році. Страшні враження від сплюндрованої війною України лягли в основу третьої частини «Попелу імперій». Від німецького командування мав догани за людяне ставлення до українців, за протести проти жорстокості фашистських окупантів. За ним стежили, його листи переглядалися. Поета врятував від кари госпіталь, куди він потрапив наприкінці січня 1942 року: захворів на плеврит. Після лікування його звільнили від військової служби.
З 1943 р. викладав у Німецькому університеті та в Українському вільному університеті в Празі.
Фатальним для Юрія Клена став останній нелегальний перехід кордону восени 1947 року, коли теплий вересень різко змінився холодним жовтнем. Уже на власному авторському вечорі, який відбувся 24 жовтня в українському таборі Зоммеркасерне, він виглядав сильно застуженим. Ще не одужавши остаточно, він вирушив до Авгсбурга, де проживали його родичі. Ця поїздка трагічно закінчилася: 30 жовтня 1947 р. Юрій Клен помер. Похований в українській частині кладовища Вестфрідгоф.
Нині він іде до читача – мандрівник, лицар і поет…
У вічності, де світла струм тече,
повільно крутяться колеса часу,
що на верстаті золотому тче
свій килим різнобарвний. Дольні паси
пускає в рух незримий нам двигун.
Мигтить узору плетиво примхливе,
і завжди врівноважує вагу
Той, що складе в копу доспіле жниво,
все змірить мірою й благословить.
Нас темрява обсотує – і боре,
лише часами блискавка на мить
із пітьми вихопить шматок узору,
і ми, прокинувшись із небуття,
якийсь уривок бачимо: химерні,
страшні чи ясні обриси життя.
Ми у руці тримаєм тільки зерна;
гаїв не бачимо, що з них зростуть
і зашумлять зеленим верховіттям.
Ми лиш п’ємо гіркаву каламуть,
Жахним на світ рождені лихоліттям.
Якби зірким спромігся оком ти
в докінченості цілість охопити
то знав би, що прямуєш до мети,
яка у вічності буде світити.
Що ти єси? Ти у майбутнє міст
над прірвою знедоленого віку.
Та лиш у цілому збагнеш ти зміст.
Шукай же розум у сваволі дикій,
якою лютий вік наш клекотів,
у силі тій, що нищить і карає.
Дивись, он я у простори років
тобі узорний килим розгортаю.