Василь Петрович Мошуренко

Життєвий і творчий шлях

Василь Петрович Мошуренко народився 12 лютого 1958 року в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області – український прозаїк-новеліст, поет, учитель-філолог, історик.

Коли Васильку було чотири роки, його мати поїхала на роботу до Грузії, де й лишилася на довгих 33 роки, а повернулася лише у 90-х (під час громадянської війни).

Батько відмовився від сина ще задовго до його народження.

Світ дитинства – це дід, Мошуренко Дмитро Омелькович, і бабуся, Мошуренко (Голинська) Марія Антропівна, які віддали всю свою любов малому Васильку. Дід пройшов усю Другу світову війну, а потім працював конюхом у колгоспі. Свою дяку тим, що «годували- виховували-вчили і любили: по-селянськи – щиро і талановито» Василь Петрович описав у романі «Мій рідний дід Дмитро» (2017 р).

Бабуся працювала сапальницею в цьому ж колгоспі. У страшні роки голодомору 1932-1933 років в Україні вона була єдиною, хто вижив із її багатодітної сім’ї (спочатку померли батьки, а потім одне за одним семеро їх діточок)…

Про своє щемке босоноге розумівське дитинство автор розповів читачам у своїх новелах, де в кожному слові – вічна й вірна любов до рідного краю, до свого коріння… (новели «Байстрюк», «Коси коса, доки роса», «Цукерки для батька», «Поробила», «Грицько, Лукаш, Марина…, Андрій…, а далі я забула» та інші. А також у своїх неперевершених віршах.

У вересні 1965 року пішов у перший клас Розумівської восьмирічки, яку закінчив у 1973 році. Далі навчався два роки в середній школі у селі Бовтишка (закінчив у 1975 році).

Спробував уперше писати вірші й оповідання ще в школі, десь у сьомому класі, коли закохався у найкращу дівчинку школи.

Не вступивши до педагогічного інституту, рік працював вожатим і вчителем географії в Розумівській школі.

1976-1978 рр. – служба в армії (селище Чорна Річка під Ленінградом). Про ці роки пізніше (у 2017 році) Василь Петрович напише у своєму романі: «Фрагменти Пам’яті» або «Дємбєль – в маю…»

Знову не вступивши до педінституту, пішов працювати в колгосп.

Із третьої спроби став нарешті студентом Кіровоградського педінституту імені О. С. Пушкіна, на факультет російської філології.

Після закінчення педагогічного інституту у 1983 році працював у селі Велика Чечеліївка Новгородківського району, Кіровоградської області.

Згодом став директором цієї школи і пропрацював на цій посаді довгих 22 роки (до 2006 року). Школа стала однією з найкращих у районі. Велика заслуга в тому педколективу, за яким стояв мудрий, хоч і зовсім молодий (лише 26 років), керівник.

У 1993 році заочно закінчив історичний факультет Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

У 2006 році був звільнений з посади директора школи за «аморальний вчинок», а реально – за політику. Нескінчені суди і людська несправедливість привели до проблем із здоров’ям.

Через вісім місяців суд поновив Василя Петровича на посаді директора школи, а через три дні вручили новий наказ про звільнення… «за прогул»…

З листопада 2006 року починається новий, дуже нелегкий, київський період у житті письменника. Чотири роки працював на кількох роботах: охоронцем у гімназії та гуртожитку НАУ, сторожував машини на автостоянці. Жив у «підсобках», душових кімнатах, а іноді увесь сон – це година-друга переїзду з однієї роботи на іншу в метро чи на лавочці якогось озерця. Почав знову писати. Болючі, щемкі вірші побачать світ у збірках «Думки», «Це так просто – писати правду», «Відчай і віра» та інших, які автор видавав за власні кошти.

У 2010 році через прокуратуру відновили трудову книжку.

Наступний рік Василь Петрович працює соціальним педагогом Слов’янської гімназії, що в Дарницькому районі.

Влітку працює заступником директора табору «Сокіл» в Кончі-Заспі.

З вересня 2011 року і до вересня 2016 р. – учитель історії, філософії і правознавства гімназії міжнародних відносин № 323 м. Києва.

Активний учасник Помаранчевої Революції та Революції Гідності: події описані у новелах «О пів на першу», «Горобчик».

Із 2015 року – член Національної спілки письменників України.

Перша серйозна публікація побачила світ у 1980 році в газеті «Кіровоградська правда». Серед студентської писанини Володимир Базилевський відібрав вірш «Там, де мама живе».

Пізніше, у 2002 році, цей вірш став піснею із музикою автора на Всеукраїнському фестивалі родинної творчості, де родина Василя Петровича (він, дружина і син) стали лауреатами конкурсу.

З 2007 року вірші та новели Василя Петровича друкувалися в газетах: «Сільські вісті», «Селянська правда», «Освіта», «День», «Острів», «Сільська школа», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Кіровоградська правда», «Народне слово» та в інших виданнях.

Своїми Маяками у житті вважав Василя Стефаника, Антона Чехова, Василя Шукшина, Григора Тютюнника, Сергія Єсеніна, Василя Симоненка та Василя Стуса.

У 2017 році збірки новел В. Мошуренка були висунуті на здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Проза», але премія присуджена не була.

14 червня 2018 року знеболене серце письменника – новеліста і поета зупинилося… Погасла зірка дуже теплої і щирої людини. Похований Василь Петрович Мошуренко на Петропавлівській Борщагівці, село Білогородка, Біле кладовище.

У 2018 році Мошуренко Василь Петрович став лауреатом обласної літературної премії імені Євгена Маланюка у номінації «Проза» (у тому числі драматичні твори і переклади) за твори «Корінь, або Я – Розумівка» та «Шедеври» (посмертно).

Твори В. Мошуренка

Антологія одного вірша [Мошуренко В. Летіть, мої думи…] // Народне слово. – 2017. – 12 жовтня. – С. 8

Мошуренко В. Випрасувані фіранки, або Наші ідуть: новела / В. Мошуренко // Народне слово. – 2018. – 9 серпня. – С. 8

Мошуренко В. Горобчик [Текст]: оповідання / В. Мошуренко // Народне слово. – 2018. – 4 січня. – С. 8: фото

Мошуренко В. Дитинство: диптих / В. Мошуренко // Народне слово. – 2009. – 17 березня. – С. 7

Мошуренко В. Німецька воша: Оповідання / В. Мошуренко // Березіль. – 2013. – № 5-6. – С. 91-94 : портр.

Мошуренко В. О пів на першу : Оповідання / В. Мошуренко // Степ. – 2017. – № 2. – С. 58-61: фото

Мошуренко В. Оповідання / В. Мошуренко // Київ. – 2016. – № 3-4. – С. 137-147: портр.

Мошуренко В. П. Коріння, або я – Розумівка: образки, медитації, новели, оповідання / В. Мошуренко. – Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2016. – 247 с.: портр.

Мошуренко В. Плач, поете!… [Текст] / В. Мошуренко // Народне слово. – 2012. – 1 листопада. – С. 12

Мошуренко В. Про трави в росі і стрічку в косі / В. Мошуренко // Літературна Україна. – 2015. – 5 листопада. – С. 15: фото

Мошуренко В. Шедеври: новели / В. Мошуренко. – Житомир: Рута, 2015. – 159 с.: фото

Мошуренко В. Я до тебе ще приїду-прилечу…: вірш / В. Мошуренко // Народне слово. – 2017. – 13 липня. – С. 6: фото

Публікації про життя і творчість В. Мошуренка

Березіна О. «Нікому зла не бажаю» / О. Березіна // Украина-Центр. – 2016. – 14 января. – С. 10: фот. кол.

Любарський Р. «Преміальний» скандал: заохочення… наосліп? / Р. Любарський // Народне слово. – 2019. – 7 лютого. – С. 10: фото

Любарський Р. «Тринди-бринди» почалися у сьомому класі / Р. Любарський // Народне слово. – 2017. – 2 лютого. – С. 8: фото

Любарський Р. Слово про Василя Мошуренка / Р. Любарський // Народне слово. – 2018. – 21 червня. – С. 8: фото

Небеленчук І. За новелою Василя Мошуренка «О пів на першу»: урок, 11 клас/ І. Небеленчук // Українська мова і література в школах України. – 2018. – № 7-8. – С. 77-82

Орел С. Уперше в історії премії імені Маланюка лауреат втратив винагороду / С. Орел // Нова газета. – 2019. – 14 лютого. – С. 11

Петренко О. Розумака з Розумівки / О. Петренко // Наше місто. – 2018. – 18 січня. – С. 4: фото

Поклад Н. Відгук на «Шедеври» Василя Мошуренка / Н. Поклад // Народне слово. – 2017. – 27 квітня. – С. 8

Шпирко О. «На Нобеля – не номінуюсь…»: рецензія / О. Шпирко // Народне слово. – 2016. – 29 грудня. – С. 8: фото

0