ІСТОРІЯ

Великі масивні двері, вкриті лаком, що ледь потемнів від часу, відчинились напрочуд легко, немов запрошуючи ввійти. Олеся, весела непосидюча 15-річна дівчинка, затамувавши подих і заплющивши очі, зробила крок у напівтемряву прохолодної зали.

В кімнаті було напівпорожньо. Олеся змогла розгледіти лише масивний круглий стіл, накритий білим простирадлом. Під такими ж простирадлами дівчина помітила ще декілька стільців та сервант. Олеся міцно стиснула в руці кишеньковий ліхтарик, з допомогою якого збиралася все детально роздивитися. Їй було трохи страшно, але цікавість все ж взяла гору.

Олеся понад усе любила різні таємниці та несподіванки. Тому, помітивши в кутку кімнати великі очі, що світилися зеленуватим світлом, вона не кинулася навтьоки, а зацікавлено направила на них промінчик ліхтарика. З кутка на дівчинку дивився чорний, без жодної світлої плямочки, пухнастий кіт.

– Киць-киць, котику! А ходи-но сюди! – Олеся простягла до тваринки обидві руки.

Аж раптом вгорі щось зашелестіло і запищало. Олеся підняла промінь ліхтарика і під склепінням стелі в розсіяному світлі помітила величезну летючу мишу, яка махала крилами і видавала різкі звуки, ніби забороняючи дівчинці чіпати кота.

Олеся зацікавлено почала розглядати мишку: чорненькі очі-намистинки, здавалося, теж розглядають дівчинку, досить великі міцні крила, як для такої мишки, вимальовували кола в повітрі, гостренькі вушка, мабуть, чули кожен, навіть найменший, звук. Дівчинка, трішки отямившись від несподіваної зустрічі, навіть хотіла зробити фото на телефон, але зухвала тваринка, ніби розгадавши її задум, зірвалася з місця і зникла у темряві кімнати.

Олеся знову повернулася до кота, а той, немов відчувши її цікавість, грайливо хитнув хвостом і попрямував до величезної книжкової шафи. Її важко було навіть назвати шафою, скоріше, це була суцільна стіна з книг.

Дівчина підійшла і стала розглядати давні, потемнілі від часу дерев’яні полиці, на яких було багато книг, судячи з вигляду, – старовинних. Фоліанти стояли тісно один біля одного. Потерті подекуди корінці свідчили про немалу кількість людей, які тримали їх колись в руках.

Олеся відчула, ніби вона стала свідком чогось важливого. Специфічний запах старого паперу і пилу створював атмосферу таємниці. Серце стиснулось в передчутті чогось незвіданого.

Рука сама простяглася до товстої, колись червоної, а зараз темно-коричневої від часу, книги. Дівчинка ніжно торкнулася долонькою палітурки, яка була не з паперу, як в інших книг, а з чогось м’якого і гладенького.

“Цікаво, з чого вона зроблена? – подумала Олеся. – От якби мої підручники були такі приємні на дотик”. І вона розгорнула книгу.

В дитинстві Олеся дуже любила читати казки. Вона часто уявляла себе то прекрасною принцесою, то доброю феєю, то визволителькою зачарованого королівства… Але то було в дитинстві. А зараз їй уже 15 років – цілком доросла людина – і прекрасно розуміє, що ніяких чарівників насправді не існує і чудес не буває. Тому дівчинці аж перехопило подих, коли, перегорнувши першу сторінку незвичайної книги, вона побачила “живу” фотографію.

Олеся вже прочитала декілька книжок про Гаррі Поттера, але навіть уявити собі не могла, що таке буває насправді. Люди на фото рухались!

Дівчинка уважно вдивлялася в світлину. Схоже, що на ній була зображена сім’я. Ось щось майструє кремезний чорновусий чоловік – це, мабуть, батько; жінка з великими сірими очима порається у квітнику – його дружина, а ці двійко непосидючих дівчаток у вишиванках бавляться з котиком – їхні доньки… Чим більше Олеся дивилася на фотографію, тим більше їй здавалося, що вона цих людей дуже добре знає.
Аж раптом всі заметушилися, забігали. “Мабуть, трапилося щось жахливе”, – подумала Олеся і раптом усвідомила, що вона теж біжить вулицею разом з усіма. Щось страшне насувалося на село, адже в кожному дворі голосили люди, збирали речі, нашвидкоруч вдягали дітей.
Та що ж тут відбувається? І хто ці люди у формі, що з’явились зненацька? І чому всіх людей зганяють до купи та змушують сідати на вози? Чому не дозволяють брати речі?
Олеся ще не встигла додумати останнє питання, як військовий, що стояв найближче, схопив її і майже вкинув на підводу, де сиділо вже чоловік з десять дорослих і дітей.

Їхали довго. Насувалася ніч. Чоловіки, насупивши брови, мовчали; жінки, обнімаючи діточок, потайки витирати сльози. Хотілося їсти і пити. А ще більше хотілося назад, додому, у тепле затишне ліжко, і щоб усе було як завжди.
Попереду почувся страшний гуркіт залізяччя. Олеся зрозуміла, що десь недалечо зупинився потяг, але те, що відбувалося далі, ніяк не нагадувало веселу подорож. Вона озирнулася навкруги: озброєні рушницями солдати заганяли людей у вагони.
По натовпу пройшла хвиля: «у Сибір…».
Олеся незчулася, як опинилася всередині вагону, придатного хіба що для перевезення худоби, і за її спиною загуркотів важкий залізний засув.

Коли очі звикли до темряви, дівчинка почала роззиратися. У вагоні було темно і душно. Сісти зовсім не було де, жодного навіть натяку на якісь сидіння чи лави. І люди копошилися, наче мурахи, аби знайти бодай якесь більш-менш пристойне місце хоча б на підлозі. Ніхто не знав, куди їх везуть і як довго триватиме ця “подорож”.

Якась зла незрозуміла сила вирвала із звичного життя і закинула у цей тісний задушливий вагон цілі сім’ї: з маленькими дітками, які ще не усвідомлювали трагічного становища, та старенькими людьми, що вже багато бачили та перебачили на своєму віку.

Та люди навіть не здогадувалися про ті випробування, які чекали на них попереду, і що багато хто з них навіть не доїдуть до місця призначення.

У кутку вагона навчіпочки сидів чоловік років сорока. Олеся знову й знов поверталась до нього поглядом: вона десь його бачила, але не могла згадати – де. Та ось погляди їх пересіклися і немов блискавка осяяла мозок.

– Дядьку Андрію! Це Ви! – дівчинка з радістю підбігла до чорновусого чоловіка і поглянула йому в обличчя. Він пильно подивився на неї. Вуста ледь промовили : “Олесю! Ти теж тут?”

Дядько Андрій розповів, що він був арештований декілька днів тому. Слідчий на допиті вимагав, щоб він вказав, де переховується наш сусід Мишко Галкін, який був у партизанах. А на пояснення дядька, що він не знає, сусіда не бачив майже два місяці, енкаведисти кинули його до машини і повезли на станцію.

Трохи поговоривши, Олеся з дядьком Андрієм почали вдивлятися в знайомі і незнайомі обличчя присутніх у вагоні. Ось Фаїна Петрівна, вчителька української мови місцевої школи, з чоловіком та двома малолітніми дітьми, яких заарештовано за, ніби, “не здачу зерна яструбкам”. Але де те зерно? Самі напівголодні! А далі в кутку – подружжя Івана та Варвари Семчуків, яким недавно стукнуло по 85 років. А їх за що? Та так, ні за що, аби заповнити вагон та відзвітувати “нагору”, що знищено ціле село куркулів та саботажників. Навколо дядька Андрія, Олесі, Фаїни Петрівни почали збиратися люди та думати, що робити далі, та як визволитися з “червоного” полону. А потяг гуркотів та віз їх все далі від рідної домівки.

Треба було щось робити. І не були б вони українцями, якби сиділи, склавши руки, адже всі чудово розуміли – допомоги чекати нема звідки.

Дядько Андрій, Олеся, вчителька Фаїна Петрівна з чоловіком та ще декілька односельців почали розробляти план дій.
Для початку перелічили дітей, старих та тих, хто був у силі і мав намір спротиву.
Потім більш дорослим дітям доручили дуже скурпульозно обстежити вагон, перевіривши кожну дошку, кожну шпаринку. Це зробити було дуже непросто, адже людей було, мов оселедців у бочці. Стояв страшний сморід. Плакали діти, голосили жінки.
Проте через деякий час усі знову зібралися в кутку біля Олесі та дядька Андрія і хлопці розповіли, що в кінці вагону є дві дошки, які хилитаються, – можна спробувати їх виламати.

Дорослі чоловіки з великими труднощами дісталися до того місця, про яке говорили хлопчаки. Дошки справді трималися на двох гвіздках і гуртом вдалося виламати їх. В обличчя війнуло свіжим повітрям та вранішньою прохолодою. Цей вагон був останнім у довжелезній задимленій змії, що мчала по рейках в невідому далечінь.

Раптом потяг почав стишувати хід і скоро зупинився недалеко від лісу. Серед чоловіків, що відривали дошки, був залізничник Дмитро Іванович. Саме він запропонував відчепити вагон. Усі погодилися. З великими труднощами Дмитро Іванович протиснувся через дірку та почав відчеплювати вагон. На допомогу йому підійшло ще декілька дужих чоловіків, адже без інструментів одній людині зробити це було надзвичайно складно. Почувся паровозний гудок, потяг от-от мав рушити з місця, а вагон, як назло, не відчеплювався. Чоловіки позбивали руки, але нарешті залізний гак все-таки вдалося звільнити. Потяг рушив, набираючи швидкість, а вагон залишився стояти поблизу лісу.

Літні люди, небагато чоловіків, зажурені жінки з дітьми стояли біля поруділого від часу та дощу вагону у повному заціпенінні. Відчеплений вагон був відверто зайвим серед зеленіючого, квітучо-пахучого лісостепу, як відкинутий хвіст ящірки. Панувала тиша. З-під важкої сиво-синьої хмари ковзнув, ніби втік із полону, промінь, і , освітивши схил перед лісом, забарвивши його у яскраво-смарагдовий колір, зник, знов заховавшись за хмари. У ту ж хвилину чийсь малюк тихенько заплакав. І дівчину ніби пробило струмом: “Тікати!”

Усім було зрозуміло, що надовго залишатись тут не можна. Рано чи пізно за ними повернуться. Вихід був тільки один – тікати вглиб лісу.
Йшли довго. Вузенька доріжка все не закінчувалась. Надворі вечоріло, холодний вітер пронизував до самих кісток, діти знову почали плакати. Конче треба було знайти нічліг.

І тоді, коли сил, здавалося, не було вже зовсім, люди вийли на галявину, на якій розмістилась невеличка чепурна хатинка. На перший погляд вона була абсолютно звичайною: дерев`яні вікна та двері, декілька кущів малини біля будинку, доглянутий ганок.
Олеся неспішно підійшла до напіввідчинених дверей.

Яким же було її здивування, коли, зайшовши до кімнати, наповненої чомусь ароматом ванілі, дівчина майже відразу побачила книжкову шафу. Погляд зупинився на старій книзі, саме таку вона нещодавно тримала в руках. А ось і знайоме фото. Олеся щосили тряхнула головою, щоб вирватися з полону ілюзії, яку створювала світлина.

Дійшовши до тями, вона помітила, що сидить на підлозі, тримаючи в руках дивну книгу. У вухах лунав стукіт серця, а душа була сповнена хвилюванням за тих людей, яких дівчинка щойно бачила. Вона так і не розуміла до кінця – наяву все це було, чи тільки примарилось.

Олеся захотіла перегорнути сторінку, щоб дізнатися, чи приховує старовинна книга ще якісь таємниці.

Але не встигла вона перегорнути цупкий, пожовклий від часу, лист, як раптом з книги випала фотографія. Дівчинка підняла її. З чорно-білого фото на неї дивилась щаслива, з усього видно, закохана пара.

Олеся все дивилася на них і не могла відвести очей. Ніби якоюсь магічною силою знову і знову її погляд притягувало старе фото. Старе… але якими ж гарними були ті, хто на ньому зображений! Він і вона. Її довге та густе золотаве волосся заплетене у косу. У великих, виразних очах, що немов іскряться прихованим сміхом, так і хочеться потонути. Він – чорнявий легінь – бережно обіймає її за плечі і ніжно дивиться згори вниз, оскільки дівчина ледь дістає йому до плеча. Хто ця закохана пара? Чому у Олесі защемило і затріпотіло серце, коли вона побачила це фото?


0