Необорима соняшна заглада —
Віки, віки — одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
Від синіх меж до сіверських окраїн
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.
Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у соняшнім меду,
Й крізь спокій цей єдина ллється нота —
Блаженних бджіл в вишневому саду.
Лиш чорними очима хитрих вікон
Всміхнуться молодицями хати, —
І знову степ пестить мої повіки,
І знову скитські баби і хрести.
Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті ви
І ніч очей з-під п’явок гострих брів, —
І знову — степ. Лиш де-не-де замріє
Архіпелаг поснулих хуторів.
Дзвенить вода. Це він, це він синіє,
Баляда хвиль — Дніпро. І на горі
Спить Київ — Степова Олександрія
Під злотом царгородських мозаїк.
Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото — кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безвладно
Під ноги орд — на кочовничий шлях.
Гриміли десь козацькії літаври,
Віки несли не раз залізний дар,
Він в холодку ж спочив у темній Лаврі
Від мудрости знесилений Владар.
(А ти не довго гаялась в тривозі:
Сарматських уст .— отруйний, п’яний мед
Ти віддала татарину в знемозі
І чув твій сміх батиєвий намет).
І далі, там, де берег Кіммерії
Підніс коринтські обриси колон,
Де Херсонес замріяно біліє
І снить солодкий, вічний, синій сон,
Де кам’янисті межі скитських прерій
Врізаються в козацький буйний Понт
Причалом ґенуеських кондотьєрів,
Кінцем твоїх бурхливих перепон…
Отак лежиш — замріяно-безсила,
А сходить ніч і — відьмою — вночі
Ти розгортаєш кажанові крила…
І поки по гаях кричать сичі,
По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро,
Летиш страшна й розхристана на шабаш
Своїх дітей байстрючу пити кров
… А з Чигирина й Батурина, в тумані
(Козацьке сонце тільки виплива)
Два гетьмани виходять мертві й п’яні
І кожен довго плаче і співа.
Один зідха — єдиним зойком: «Тиміш» —
І проклина Виговського всю ніч, —
А другий, — той що огрядніш і стриманіш, —
На північ кида блискавками віч.
І чуть: «чекай, бо ж — жодного респонсу,
Ти, Орлику, — гаряча голова!»
… Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу
Проклятий край, Елладо Степова?!..
26-28.06.1925