ВАРЯЗЬКА БАЛАДА

Необорима соняшна заглада —

Віки, віки — одна блакитна мить!

Куди ж поділа, степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських окраїн

Широчина нестримано росте,

Мов на бандурі велетенській грає

Співучим вітром припонтійський степ.

Гарячий день розлив пекуче злото

І сам втопивсь у соняшнім меду,

Й крізь спокій цей єдина ллється нота —

Блаженних бджіл в вишневому саду.

Лиш чорними очима хитрих вікон

Всміхнуться молодицями хати, —

І знову степ пестить мої повіки,

І знову скитські баби і хрести.

Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті ви

І ніч очей з-під п’явок гострих брів, —

І знову — степ. Лиш де-не-де замріє

Архіпелаг поснулих хуторів.

Дзвенить вода. Це він, це він синіє,

Баляда хвиль — Дніпро. І на горі

Спить Київ — Степова Олександрія

Під злотом царгородських мозаїк.

Там обертав в державну бронзу владно

Це мудре злото — кремезний варяг,

І звідтіля ж воно текло безвладно

Під ноги орд — на кочовничий шлях.

Гриміли десь козацькії літаври,

Віки несли не раз залізний дар,

Він в холодку ж спочив у темній Лаврі

Від мудрости знесилений Владар.

(А ти не довго гаялась в тривозі:

Сарматських уст .— отруйний, п’яний мед

Ти віддала татарину в знемозі

І чув твій сміх батиєвий намет).

І далі, там, де берег Кіммерії

Підніс коринтські обриси колон,

Де Херсонес замріяно біліє

І снить солодкий, вічний, синій сон,

Де кам’янисті межі скитських прерій

Врізаються в козацький буйний Понт

Причалом ґенуеських кондотьєрів,

Кінцем твоїх бурхливих перепон…

Отак лежиш — замріяно-безсила,

А сходить ніч і — відьмою — вночі

Ти розгортаєш кажанові крила…

І поки по гаях кричать сичі,

По болотах скрегочуть млосні жаби,

Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро,

Летиш страшна й розхристана на шабаш

Своїх дітей байстрючу пити кров

… А з Чигирина й Батурина, в тумані

(Козацьке сонце тільки виплива)

Два гетьмани виходять мертві й п’яні

І кожен довго плаче і співа.

Один зідха — єдиним зойком: «Тиміш» —

І проклина Виговського всю ніч, —

А другий, — той що огрядніш і стриманіш, —

На північ кида блискавками віч.

І чуть: «чекай, бо ж — жодного респонсу,

Ти, Орлику, — гаряча голова!»

… Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу

Проклятий край, Елладо Степова?!..

26-28.06.1925

Вибрати мову сайту »