ВІЧНЕ

1.

Досі сниться метелиця маю,

Завірюха херсонських вишень.

Золоті її очі впивають

Степовий необмежений день,

Що зростає у небо, у вічність…

Плине вітер крізь села, сади,

Золоті її очі й ритмічні

Сині хвилі річної води.

2.

Як забути? Яка ж гадюка

З серця вижерти спогад могла б:

Зір — пекучий, як мука й розлука.

Мову — мед тих пахучих силаб.

В прибережне нагріте каміння

Б’ється з плюскотом зимна вода,

Незабутньо-співуча і синя,

Несмертельна й повік молода.

І на тлі її — тіло дівоче,

Заціловане сонцем… Верни!

Поверни золоті її очі,

Сині хвилі і вітер весни.

3.

А сад вирує в хуртовині цвіту,

Бушує біла буря пелюстків.

Крізь чари весняного ненаситу,

Мов полум’я блакитне, лине спів.

То вже вертаєшся з Синюхи.

Плине Знайомий голос. Плине і пече…

Повік, повік не згасне й не загине

Той сніг вишень, те золото очей.

21.02.1934