ГОЛОСИ ЗЕМЛІ

Ліворуч скалівського шляху,

Високим берегом Синюхи

 Встає горбами і хрестами

Архангородський ниций цвинтар.

Сліпа каплиця дерев’яна —

Побіч нерівної доріжки

В кущах бузку та в карловатих

Вишнях, кривих і сухоруких.

Там за каплицею — глухіше,

Горби могил давно зрівняло,

Переплелись коріння й віти

В суцільні займища гущавин.

А ближче тут .— ще простір рівний,

Всім вистачить — синам і внукам —

В свій час зайняти місце вічне

В родючій степовій землі.

1.

Отож — по черзі.

 Хрест дубовий,

А до хреста прибитий образ:

То — замість Сина — розіп’ята

Пречиста Мати на хресті.

А під хрестом — горбок квітчастий.

Тендітні квіти заглушає

Буйним, несамовитим ростом

Висока степова трава.

Отут спочила наша мати. . .

Трудилась серцем, працювала,

Молилась і співала зрідка,

Аж поки смерть не підкосила

Зів’ялий цвіт її життя.

І в кожнім з нас, як вічна рана,

Що капотить сльозами крови,

Горить ім’я єдине — Мати

На все життя, на всі часи.

Сухенька, люба, безгріховна,

З очима, повними любови.

Що їх блакить від сліз злиняла, —

Такою в серці назавжди,

Та ще ота рухливість, жвавість,

Ота свята природність праці,

Що їй була, як спів, як подих,

Що в ній бриніла, як струна.

Рояль, Шпільгаґена й альбоми

Змінила на твердішу долю:

Дружина-мати тільки й знала

Родину, поле та город.

Всіх опромінювала сяйвом

І зло — ставало безборонне.

З усіх околиць провожали

Старі й малі в останню путь.

Пригадую, як плакав Дід

Дитиною (чумак дебелий.

Обличчя — степового вовка,

Тверда статура — козака),

Кропив слізми труну легеньку: —

Невісточко, чому ж не я в ній?

— Чом, замість тебе, молодої,

Я, ветхий деньми, не спочив?

Але мовчало небо ясне

І навіть вітер не озвався,

Лише співали: Святий кріпкий,

 Святий безсмертний. — А за два

Несповна роки упокоївсь

На дев’яносто восьмім році —

Чумак останній з тих околиць —

Старий, кремезний дід Василь.

… Отут спочила. Степ та небо.

Під сонцем щедрим, як в Елладі,

Палахкотить невтомний вітер,

Пнучи прудкі вітрила хмар.

Замислишся .— і вже не знаєш,

Чи час Богдана, чи Батия,

Чи десь дуднять полки Петлюри,

Чи це ще — „Слово о полку”…

Спочиньте ж. Мамо. Хвала Богу,

Що на війну не провожали,

Що образом Пантелеймона

Не Ви, а батько попрощав,

Бо ще б сумнішим, ще б страшнішим

Зоставсь Архангород Путивлем:

Не наречена, не дружина —

То мати б сліпла від плачу.

2.

 … То нам тепер кшталтом оних древних Русов,

продков наших, кто можеть возбранити дільности

воінственної і уменшити отваги рицерскої.

(3 універсалу Богданового р. 1648.)

То ж далі.

 Довший горб — де Дідів,

А хрест дубовий — вище й ширше, —

Під стать старому… Любий Діду,

Незамолимий маю гріх:

Жива історія, скарбниця

Оповідань, байок, бувальщин, —

Та так я вірив в вічність Вашу,

Що нічого не записав.

Не записав тих слів коштовних,

Що Ви точили вечорами,

Коли соломою палили

Лежанку Вашу, і в вікно

Дивилась ніч, як казка синя

В сузір’ях зимних і таємних,

Дзвенів морозом нерухомий

Замерзлий воздух, як кришталь,

А в хаті було так нам тепло,

Так любо і цілком… спокійно,

Коли б не репліки Бабуні:

— «Ет, проти ночі — отаке

Верзеш старий — дітей страхати!»

На що, бувало, Дід замовкне,

Цигарку скрутить… Затягнувшись,

Одіпре: «Мой! Мовчи, стара,

А то, їй-бо, не посоромлюсь,

 — Такого облизня впіймаєш,

Що тільки… « В тім непевнім місці

Бабуня — миттю і— до мисок! —

І починала вже обтерті

Ложки ще раз перетирати…

А Дід, перечекавши, — далі —

Чумацьким возом повідань.

(Пізніш у Гоголя я дещо

Знайшов з того. Лиш дратували

Фальшива синтакса та мертвий,

Набальзамований язик).

* * *

У хаті мешкав Дід зимою,

А літом — в курені, пахучім

Від тютюну, що в низках жовтих,

Щодня темніючи, сушивсь.

В тім курені свої майстерні

Мав бондар, слюсар і артиста.

(Бо крім діжок, ножів, начиння —

Різьбив по дереву гаразд).

Щасливих радощів дитинства

Дід був, сказати б, арсеналом:

Шаблі, рушниці, коні — все це

Враз з орденами постачав.

Так. Мушу гріх той визнать Діду:

Був вихователь «негуманний»

Й пацифістичних уподобань

Мені, таки не прищепив.

* * *

Часів жорстоких син і свідок

Наґвалт — не визнавав сучасся,

І Київщина — через річку —

Була для нього ще — Польща.

Бо ж Чорний Шлях повз нас проходив

І синя степова Синюха

Річпосполиту відділяла

Від українських Диких Піль.

Шість миль до Гуманя і поруч

Торговиця — місця, де Гонта

Гуляв, як ночі кара люта,

Як тьми й відчаю чорний сказ

Шкода, що внуки вже не мали

Ненависти й призирства Діда

До лапотняка-кацапури,

— Як зараз, чую дідів бас!

Шкода! Бо, може б, не зазнали,

Циганських мандрів по чужинах

І не віддали б на поталу

Країну крови та пісень…

Хоч кріпаком не був він зроду,

Але слова «сквозь строй», «шпіцрутен»

(Точнісінько — «чека» й «комуна») —

Для нього мали певний зміст:

Бо сов-предтеча — Аракчесв

Вже намагавсь творить «колхози»

На тій землі, де Запорозька

Нова Америка буде.

Тож добре знав мій Дід Россію,

Її тупу державну дибу!

Але й фальшивих сентиментів

Не мав до своїх земляків.

І то було не хуторянство,

Чи запорозька дута пиха,

— Звичайно, степові варяги,

Були йому рідня й рівня.

Херсонських прерій піоніри —

Були йому, напевно, ближчі,

Ніж тогобічні «малороси»,

Чи сьогобічні «польщаки», —

Але боліла в серці цілість

Свого народу і отчизни —

За всю непімщену цю землю,

За всі ці чини і часи.

Скребли покора і ледарство,

Пекли каліцтво й рабство мертве

І раєм страченим минуле

Вставало в присмерку століть.

Отож приходила гризота, —

Рубанок падав з рук, і лайка

Лунала люто. Дід рятунку

Шукав в… горілці, як і всі.

* * *

Він «рятувався» раз на місяць, —

Звичайно, в свято чи в неділю,

Коли даремно ждала Діда

Бабуня з церкви на обід.

Нема, й нема. Нещира втіха —

— «Та, може, трохи ярмаркує»,

На жаль, нікого не втішала:

Ярмаркувати Дід не вмів.

Вже й ярмарок рідіє. Спека

Спадає звільна. По спочинку

Архангородці під хатами

Балакають у холодку.

Нема.. . Схилялось сонце. Тіні

Вкривали вулицю. В Синюсі

Кипіло золото з блакиттю

Й перетоплялося в срібло.

Ставало тихо. Тільки птаство

Цвірінькало в медовій тиші…

Тоді .— як човен, повен бурі,

На обрії з’являвся Дід.

Немов протест проти спокою,

Проти ледачої природи,

Архангородців, миру, тиші,

Покірного конання дня, —

Грізний і гнівний він надходив.

(Хоч треба б інше дієслово:

Він, в вечеровім сяйві, дійсно

«То виринав, то потопав»).

Отак то, певно, в онім часі

Передовий козацький човен

До стін Стамбулу чи Скутарі

На диво й пострах наближавсь.

Для нас, дітей, було це — диво,

Та для Бабуні був це — пострах,

Хоча й сама вона відваги

Не мала б в кого позичать.

Сама, але й залога ціла

Колись турецької фортеці

Не мала б вигляду такого,

Як Діда подруга стара:

Ставним стояла маєстатом

Богиня дому і родини,

Тримаючи в руці дебелій

Не булаву, а — макогін.

(У данім разі берло влади

Призначення подвійне мало,

І символ рейментарства тяжко

Звисав додолу і чекав).

Але слабе перо сучасне

Для тих подій, що наставали!

Занадто все було епічним, —

Потрібен minimum Гомер.

Скажу лишень: коротка й бурна

Баталія в старих бувала.

Горшки бабусині на цури

Побивши, йшов спочити Дід.

Так січовому атавізму —

До ewig Weibliches погорді —

Віддавши дань, — Дід спав до рана

І, певне, мав козацькі сни.

А ранком, завше через Маму,

Відношення диломатичні

Встановлював і потім мирно

Пив натщесерце сирівець.

Тепер ось сплять собі рядочком,

Забувши про турботи й сварки,

За все життя своє зазнавши

Один— розлуки в смерти — рік.

* * *

А недалеко й Батько бідний

Такий сумний, такий трагічний…

Десь, певно близько й брат, підтятий

Совітським голодом — на смерть.

3.

Згадав. Пройшло дванадцять літ тяжких,

Що кожен рік був довгий, як віки,

Що кожен час, і днина, і година

Пекли ім’ям єдиним: Україна.

Що б не робив, куди б не йшов, — завжди

Скорботний голос потішає: жди.

О, так, зазнав на чужинецьких бруках,

Як палить мозок мука і розлука,

Як кров із серця Смокче хижий сум

І люта пам’ять казиться від дум.

Як кожний день дме зимном порожнечі.. .

 И від сліз сухих тремтять безкрилі плечі.. .

А десь Вона — не знаю чим! — живе:

Архангород, Синюха, Скаліве, Торговиця…

І над розлогим степом

Таке ясне херсонське наше небо.

Нема на світі інших Батьківщин

Понад одну, що є — наказ і чин.

Нема землі коханої так палко,

Як та, що в ній, що не верства, то — балка

А там — байрак, а там — горби могил

І хмари-велетні, і синій небосхил.

Не Капітолії, не мармори Корінту,

Приниклий до землі сільський убогий цвинтар.

Що поховав навіки під горби

Кісток і попелу освячені скарби,

Кісток і попелу, що — квітли й колосились

І, внукам та синам наллявши в тіло сили.

Трудами й працею замкнувши коло літ, —

Запричастилися правічної землі.

Був чорний мор, гула війна буруном, —

Та знов весна викохувала вруна,

Бо ті, що плугом тут орали переліг —

Віддали Богу — дух, а тіло — цій землі.

І так із роду в рід триває тяг великий,

І нашою стає оця земля навіки.

* * *

Даремно, вороже, стоїш, —

Тяжка стопа твоя — непевна!

Рука раба стискає ніж,

Земля і рід злилися кревно.

Не одірвати, не рознять, —

Ти ж пробувава не раз, не два вже, —

І наслідком була — різня!

І так — навік. І так назавше.

Дарма припрошуєш —«Скорись!»,

Удосконалюючи пута, —

У відповідь буде: обріз!

У відповідь буде: отрута!

Безбатченку — ти не збагнеш

Чим дише слово Батьківщина,

Прозрієш в полум’ї пожеж,

Научишся під нашим чином.

1929