НАД ДНІСТРОМ

1.

Дністер тече прудкіш. Яри стрімкіш, ніж наші.

Мов круча — річище.

 Та щось дихне — і враз:

Південне небо — лазурова чаша

І вічність — час.

І все стирається — розлука, зморшки, роки.

І все вертається — дідизна, юність, даль.

Знов простір виника безмежний і високий,

Дзвінкий, як синь, прозорий, як кришталь.

2.

Високий правий берег. Голоси

Доносяться над срібним плесом лунко.

При березі — дорога. І мажара

Порожняком потойбіч торохтить.

На душогубках пропливли рибалки.

Мов кришталева — тиша над Дністром.

Замкнути очі — і на мить немає

Цих двадцяти важких чужинних літ.

Що проорали чоло і поклали

На плечі труд безкрилий, що навік,

Навік прожерли в серці порожнечу.

. . . Замкнути очі .— і зника Дністер,

І замість нього котиться Синюха…

Поцейбік — наш город (ті самі верби,

І баклажани, й дині, й кукурудза),

А по тім боці — в тій ото хатині —

Живе Карайгуз, славний і страшний.

Рибалка в літі, у зимі — мисливий,

А цілий рік — п’яниця. Недарма

Його дружина все, було, виводить,

Що „тяжко жити за пяницею”,

Хоча й не знать, для кого було тяжче?

Він із корчми додому припливав

Вночі човном і, боячися жінки,

Всю ніч сидів на камні прибережнім,

Співаючи сумних пісень всю ніч.

Вночі, було, прокинешся — і чуєш

Глухий, далекий голос самоти

І безнадії — то співав Карайгуз.

В тім співі був і спогад про минуле,

І давня спрага волі степової,

І темний гнів нащадка, й виклик долі,

Й терпка нудьга, і запорозька лють.

І страшно було. І кричать хотілось.

І з уст сухих само зривалось: «Мамо»!

І мама тінню легкою з’являлась,

Казала «спи», хрестила і зникала,

І медом зліплював повіки сон.

Шумить серпневий вітер, майже

Херсонський, майже степовий.

Мій вітре простору, заграй же

Про молодість і даль! Повій,

Повій на чорну Україну,

Де вод і зор давно чортма,

Де кожен рік, де кожну днину

Бездонна поглина тюрма.

Повій і голос, що не стих ще,

І той вогонь, що ще не згас. …

О, ще самотніше, ще тихше

Молімось про вогненний час!

Заліщики, 08.1936