«Моя Вільшанка заслужила!»

Українська історія літератури повниться непростими та тернистими творчими дорогами. Сучасна ж Україна – непростими та вибоїстими шляхами автомобільними. Цьогорічна зима порадувала нас щедрими снігами, за що їй велика подяка, а широко рекламована адмінреформа «відзначилася» відсутністю коштів не тільки на утримання сільських клубів і бібліотек, а й на бодай мінімальну розчистку доріг, що не принесло радості, либонь, нікому. Тому мій шлях із віддалених степових україн (живу в смт Вільшанці, вже не райцентрі, але все ще болгарській троянді Кіровоградщини) до стольного граду обласного масштабу теж вийшов непростим, про що не можу не ввернути, адже Євген Маланюк був не тільки поетом, а й державним діячем, тож премія його імені зобов’язує висловлювати громадянську позицію, а те, як українського селянина у XXI ст. насильно випихають з української-таки землі, Євгенові Филимоновичу навряд чи сподобалось би.

Після дорожніх злигоднів особливо приємними стали тепло і затишок, які одразу ж огортають візитера у стінах Кіровоградської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Є. Маланюка. Працівники бібліотеки й організатори церемонії нагородження лауреатів зуміли знайти ідеальний баланс між необхідним офіціозом світського рауту і м’якою гостинністю розміщеної у старовинній будівлі книгозбірні та створити неповторну, не стільки навіть літературну, як мистецьку атмосферу. За що їм велике спасибі. А ще – за особисту екскурсію, яку, попри зайнятість, організували для мене як для колеги (нині працюю, чи то пак, допрацьовую останні дні, сільським бібліотекарем), працівники бібліотеки: це було дуже цікаво та дуже приємно.

Що ж до самої премії, то найважливішою та найціннішою для літературного процесу є, як на мене, гостра та гаряча полеміка, яка завжди точиться навколо книг-номінантів, вихлюпуючись не тільки у «живі» дискусії та пересварки у блогах із соцмережами, цікаві, будьмо чесними, переважно людям, які тим чи тим чином мають безпосередній зв’язок з літературою, літературним процесом і літературним життям, а й на сторінки непрофільних часописів. А це значить, що імена авторів і назви творів, які змагаються за премію, і то не тільки переможців, дійдуть до так званого «пересічного читача». І тут уже навіть не дуже важливо, під яким саме соусом запропоновано страву – сиропним чи оцтовим, обидва можуть зацікавити на свій лад, залежно від уподобань дегустатора. Смак соусу – то вже для авторів, аби розуміли: визнання ще не означає, що все ідеально.

Прийнято вважати, що премія, надто така гонорова, як премія ім. Є. Маланюка, – це віха у письменницькому житті, така собі планка, яку тепер не можна опускати за жодних обставин. Із цим важко не погодитися. І важко не злякатися, тим паче, список попередників більш ніж поважний, а до Вільшанки «Степового орла» я везу першою. Це багато до чого зобов’язує, бо вона, моя прекрасна Вільшанка, хай там що, заслуговує щонайкращого представництва!

Інна Немирована, смт Вільшанка

0