ІСТОРІЯ ВИРІШИЛА ІНАКШЕ
Дєда!.. Дєда! – пролунало з передпокою. – Поштальйон прийшов!
Варченко – замначальника облвно, відклав газету, і, вислизаючи з нагрітих кімнатних капців, почовгав до дверей.
– Варченко Яромир? – спитав листоноша. – Розпишіться!
Поки розписувався, онук жваво смикав Варченка за холошу, а потім стрімголов чкурнув до бабусі на кухню сповістити, що принесли щось секретне, назви якого він одразу не запам’ятав.
– Граму!.. Граму принесли!
Між тим Варченко прищулився до папірця. Померла Віталіна. Ховатимуть завтра. Йому здалося, що в передпокої замало світла, і вирішив перечитати телеграму в кімнаті, але очі його не зраджували.
А потім ще півгодини мовчки відсиджувався в кріслі…
– Не поїду! – сказав він сам собі, і продовжував сидіти.
Так, вони були близькі. Давно. Сорок років тому. Він – студент педіну, вона – студентка. Разом сумлінно вчилися: він – на перспективного начальника, вона – на вчителя. А тут візьми та випади їм їхати на край географії у Липневе… Далі все просто.
Скоро зателефонував інститутський друг, і пропонував разом їхати у Липневе.
– Не поїду… – відповів Віктор. – Онук в нас. Не можу…
Говорити далі не став. Йому соромно і цікаво. Як вона дивитиметься на нього з труни? Чого він досяг роками мовчання?
– Куди то ти вже не поїдеш? – поцікавилась дружина.
– Помер інститутський друг… Подруга…
Темними потьоками стікав із неба в жовто-сірі трави ліс. Гойдалась-шумувала електричка. Така ж сама відправлялася сорок років тому… Віталіночка, безсумнівно, була найгарнішою у вагоні… Варченко ковзав по ній впівока. Вона, ніби нічого – не помічала його. Хоча то він так думав.
Далі була робота в сільській школі. У тодішнього гоноровитого, але в душі недосвідченого і сором’язливого Варченка не вистачало сміливості зробити лицарський жест своїй колезі, аж поки вона випадково не зронила на нього свій макоцвітній погляд…
Почервонів лицар.
Дощ вже перестав і розвиднювалось. Від станції до Липневого – сім кілометрів пішки. Варченко пішов розкислою дорогою, із вибоїнами, порослою обабіч ясенками та грушами-дичками. Степом ще блукали брудні, снігові лати, що ховалися під дичками, припадали до землі і таїли в собі зиму. Ту, яка пам’ятала ще за життя Віталіну.
Чому він тепер ішов на похорон, як на побачення, чи як на сповідь?
Пам’ятає Варченко, як вони надвечір поверталися на квартиру, місячи грузьку, сільську дорогу. Віталіна, частенько мусила хапатися за його лікоть, аби не послизнутись на купинні. Він сам не знає, чому провів її.
Вона йому здавалася невдоволеною і сердитою…
Чому вона так?
Вона простягла на прощання руку.
Він узяв її – таку теплу, ніжну, милу…
Потиск пальців.
Та йому було мало…
Було мало і їй…
Ще довго відлунювали голоси серед розкислої дороги: він говорив піднесено, мовби був першим астронавтом, вона – сміялась – іноді щиро, а іноді вдавано, щоб улестити йому – і йшов її сміх в обидва боки дороги, огинав земну кулю й повертався… Вони знову тиснули одне одному руки, і говорили. Говорили, тиснули і більше не відпускали рук…
Тоді він думав: чернетку пише, ще встигне переписати каліграфічно, а життя ось воно: свиснуло електричкою, і вже стукотить десь попереду.
Відтоді вони пішоходили тихими сільськими вулицями, дивилися, як скочується мідне весняне сонце за мокрі, полатані морозами садки. Розтають набряклі хмари, навкруги перестає шумотіти – благословляється на сон. Свіжішає і смачно пахне… Весною… Ніччю… Коханням…
– Через кілька років станеш директорською дружиною! Себто моєю! – говорив він їй і спішив чмокати.
Вона не казала ні «так», ні «ні», тільки посміхалася. Її життя, безсумнівно, вдасться! Через півтора місяця навчанню кінець, і вони будуть разом!..
За балкою розкинулось Липневе. Дужче пригрівало сонце – Варченко зняв своє дороге пальто і поніс на руці… Його обігнала якась машина, сповнена людей, потім ще одна. «Мабуть на похорон…», – подумав він, і раптом спинився.
– Не поїду! – промовив до себе, і роззирнувся.
Йому сизо виблискував степ розталим снігом, поглинаючи в себе останню воду минулого, здалеку – від самої станції – тягнулися його одинокі сліди. Ось тут пройшло її життя… Серед цих степів. Вона щонеділі ходила цією дорогою на базар, дихала цим повітрям, під її ногами рипів сніг… Десь у селі стояла її скромненька хата…
Чи згадувала вона про нього?
Варченко розвернувся, зробив кілька кроків і знову став…
Наприкінці курсу, виблискуючи оченятами, Віталіночка прибігла до нього, а він лиш знехотя покосився на неї, найгарнішу у вагоні, що скинула для нього свою неприступність, і здавалась йому досяжною, мізерною, буденною…
– В мене сюрприз! Нас офіційно направили бути разом!
Чи була для нього важлива Віталіночка? Чи може він тоді бачив лише власне віддзеркалля?
– Я не поїду… – одказав він.
– А я? – схвильовано запитала вона, сподіваючись, що він жартує. – Ми ж домовлялись!..
– Не поїду… Не вмовляй…
У село мрій вона поїхала сама… Сумлінно вчителювала, стала завучем, директором школи, і, можливо, хотіла, щоб він дізнався про її успіхи, зрозумів, як він помилився… Не дочекалася… Померла, так і пізнавши сімейного щастя.
Після інституту він одружився із професорською дочкою, трохи підстрибнув, а через кілька років багато товаришів перестрибнули його, і живуть не гірше.
Варченко повільно рушив у село, оглядався, сопів, як ковальський міх, він пам’ятав свої пласкі, пересичені єлеєм слова, утлі, марнославні цілі, як заподіяв славній людині незаслужені страждання…
А зараз він побачить її оскліле обличчя. Віталіночко, прокинься. Він так не хотів бачити її мертвою!
Варченко наздогнав процесію аж на кладовищі.
Він побачив труну із закритим віком, повно народу і обличчя друга. Зараз опускатимуть… Спізнився? Чи може і смерті ніякої не було, і не було осклілого обличчя? Був лише спогад, навіженство на старості літ? Що змінилося б, якби він взагалі не приїхав, і не отримав телеграми?
Пригрітий сонцем цвинтар, виблискував калюжками й крижинками, тріскотіли стрючками акаційки. Ні кроку більше не зробив Варченко, лиш стрепенувся, і плач тихий та вогкий долинув до нього з контрастної, вологої синяви. Він не відчував нічого, окрім бажання повернути втрачене…
Все село – як один великий цвинтар, велика могила…
І пам’ятає Варченко, що одразу повернув на станцію. Коли добувся – мідне весняне сонце скотилося за мокрі, полатані морозами садки. Лише все вже довкола зціплюється, тихо підкрадається ніч…
По-іншому запахло в повітрі… Морозом… Неміччю… Старістю…
Гуркочучи, просвистіла електричка. З телефонної кабінки долинуло:
– Так мила!.. Скоро буду…
09.2011
с. Кам’янка, Новомиргородщина
СХОВАНЕ ОБЛИЧЧЯ
Тьмяний помаранчевий промінь, тремтячи і підскакуючи, пробігав по чорному склу, розбиваючись на тисячі дрібніших рваних плям, що лягали всюди, де тільки це дозволяв салон автобуса. Яке холодне й байдуже світло. Десятки авто проповзали, розмилюючи фарами крісла, підлогу, рідких пасажирів. Темінь несла щось невідоме, оповите чорнотою осінньої ночі.
…Хтось стояв позаду… Я не бачив його, але відчував… Відчував чиєсь незнайоме і водночас приємне тепло.
Я відійшов на півкроку, повівши очима.
…Поряд стояла незнайомка, чорняве волосся якої виринало з-під в’язаної шапки. Зустрічні машини робили її обличчя рожевувато-помаранчевим, надаючи казкового відтінку. Блискучі темні очі, закручені вії, симпатичні, десь пухкенькі вуста.
“Мила краля, − думаю, − І наважилася ж катається ночами в автобусах? Не знайшлося гідного супутника?”
Незнайомка задумливо дивилась у вікно, і не помічала, що я її нахабно розглядаю!
Однак мені не таланило знову побачити обличчя, але навіть від її темного силуету, у світлі фар і нічних вітрин, я не міг відвести очей. Якби ж світло затрималось на її обличчі хоч на мить довше… Проте неслухняне світло мимохідь проскакувало й замінялося іншим.
Аж раптом жінка шпарко обертається в мій бік і одразу ж відвернулась, струсивши на голові пасма. Вогняні стріли, пекуча, шипляча отрута, якої хочеться все більше, шугонула судинами. Я також відвів очі, але разом з тим бажання смакувати її поглядом ставало все нав’язливішим. Смакувати… Зблизитися… Можливо ми знайомі?
Дивлюся вдруге… Наші погляди пересіклися. Темні оченята зацікавлено дивилися на мене, вуста посміхались, і, здається, кокетували. Отож я їй не огидний, а отже…
Її посмішка стає ще привітливішою, незнайомка сором’язливо опускає вії. Обожнюю жінок, які соромляться…
Раптом зустрічний автомобіль підморгнув фарами і засліпив нас. Перед очима пішли аморфні плями. Аж поміж цих плям відтінювались знайомі риси. Підходжу. Стаю поряд. Чую, як трепетно щебече її серце… Обожнюю таких несміливих.
Але ж я просто стояв на місці, стискаючи замицьканий поручень. Нормальні люди на вулиці не знайомляться… Тактовність і все таке за списком… Відкинувши манери, я продовжував озиратись. Потім знову і іще… Але те, що я врешті-решт роздивився, повернуло до тями. Воно не хотіло сприйматись, усіляко виправдовувалось, схиляючись на оптичні омани, сліпувато-химерне світло. Тепер, колись чарівні темні очі зблідли, пожовкли і вже не вражали. Розвіялася грація вій − вони поникли. Волосся… Волосся, і те виявилось фарбованим, ламаним, неживим. Скривлялись губи. Обличчя надало зморшок і поморхло…
Автобус звернув у передмістя, і в салоні потемнішало…
Незнайомка бачила мої безперервні озирання, але вже трималася погордо й насторожено. Її стріли тепер тліли давкою отрутою розчарування. Ех!
Я байдужів до неї і до того, що вона думає. Остаточно переконавшись, що не помилився, я знову погрузився у ніч. Холодна чорнота, поодинокі зблиски світла, фантасмагоричні силуети… Ще якийсь час у пам’яті залишалися закарбованими нещодавно намріяні очі. Здавалось, вони обіцяли фантастичне почуття, щось близьке, а я лише вкотре примірив на собе чужу долю…
Автобус став і зашипів дверима. Незнайомка, притримуючи сумочку, пройшла до виходу.
Будучи вже на сходах, вона примхливо глянула у вічі − жінки рідко так роблять. Я ніяково проводив її в темряву, а потім знову повернувся до холодного вікна.
Ніч дедалі покривала стомлене передмістя.
с. Кам’янка, Новомиргородщина, 2004 р.