ПРИГОДИ СОВИКА
На зелений-зелений ліс спустилася глибока темна ніч. Здається, усі звірі полягали спати. Але в дуплі старого дуба не спали Сова на ім’я Мудра та її маленьке совенятко на ймення Совик. Вони жили вночі, а вдень спали, тож тепер вони щойно почали свій «день».
Сову звали Мудра, бо вона була дуже розумною. Усі звірі в лісі це знали й зверталися до неї за порадою, коли вирішували важливі питання власного лісового життя-буття. Совик був зовсім маленьким совенятком і ще не змінив свій пушок на доросле пір’я, мав лупаті оченята та пушок, що стирчав у різні боки, тому виглядав дуже кумедно. Він завжди хотів їсти й аж гудів від смакоти, коли його годувала з любов’ю мати Мудра.
Совику, іди снідати! – покликала його мама.
Йду, мамо! – радісно відгукнувся Совик.
Сіли вони за стіл, Совик почав пригощатися, та раптом спитав.
Мамо, а як у лісі вночі? – Бо він ще ніколи не був ні у лісі, ні на галявинах, а тільки біля свого дупла та на гілочках, що поряд з ним.
У лісі вночі гарно, світить місяць… зорі на небі мерехтять… – відповіла мама.
Місяць… Це той великий гарний ліхтар, що майже щоночі у наше віконце заглядає?
Так. І освітлює усе вночі своїм срібним сяйвом… І все стає таке гарне! Його світло гуляє по листочках, деревах, по річці й кожній квіточці! – із захватом розповідала мама.
У-у-ух… Як чудово, я піду до лісу! – радісно вигукнув Совик.
Але в лісі вночі дуже небезпечно! Ти не ходи сам до лісу без мене! – суворо відказала мама Мудра.
Гаразд… – сумно мовив Совик.
Після сніданку Мудра всілася у плетене з тоненьких гілочок крісло, щоб почитати Совику книжку. Совик сів навпроти неї на стільчик і зробив вигляд, що слухає, – а коли мамине личко затулила велика пізнавальна книга улюблених історій Совика про ліс, так що Мудра не бачила Совика, він тихо пішов до дверей і вийшов із
дупла.
А я все одно піду до лісу, і сам побачу як там гарно! – подумав Совик, стоячи на порозі. Ух, і темно там, але ж мама казала, що ми маємо бачити уночі… треба тільки очі відкрити дужче. О, вийшло!!! Я ж іще не вмію літати… Гаразд, злізу по гілках – думав він далі, подивившись униз, та перестрибуючи з гілки на гілку, дістався землі та пішов у ліс.
Потихеньку рушив лісом… Темно, страшно, навколо велетенські дерева й чималі кущі. На небі було видно лише декілька зірок, а місяць геть зовсім сховався за хмарами. Ліс поринув у темряву. Раптом він бачив як щось прудке пробіло повз нього.
Ти хто? – крикнувь йому вслід Совик.
Я мишка – Сіра Шубка. А ти хто? – відповіла мишка, пробігаючи в інший бік.
Я совенятко Совик.
Совеня-ятко? Ану, дай я гляну на тебе ближче… – зацікавлено мовила мишка й підбігла до нього. – То он ти яке! Та ти зовсім не страшне, не таке, як велика сова.
Хіба великі сови страшні? – запитав її Совик. – Моя мама теж велика сова, але ж вона лагідна та тепла.
Вони страшні й хижі! – злякано відповіла мишка.
А чому ти їх боїшся?
А ти хіба не знаєш? – здивувалася мишка.
Ні.
Сови полюють на нас, мишей! – розповіла йому мишка.
Ой! Мама мені цього не казала. Ти мені подобаєшся, Сіра Шубка, я не буду на тебе полювати! Давай краще будемо друзями! – одказав їй Совик.
Гаразд.
Мишко, а що ти робиш уночі в лісі, коли всі сплять? – запитав її Совик.
Уночі більшість хижих тварин, які можуть мене з’їсти, сплять, тож я можу спокійно шукати собі їжу й робити запаси. А ти що тут робиш? Наскільки я знаю, сови по землі не ходять, а літають у небі й живуть у дуплах.
Я ще не навчився літати… Я просто вирішив прогулятися лісом.
Он воно що, – одказала Сіра Шубка. – Ох! Загубила зернятко! Що робити! – раптом вигукнула вона.
Так ось же воно, біля каменя. А я, виявляється, вночі добре бачу!
Ой! Дякую тобі, друже Совик. Ну, я побігла. Багато справ. Обов’язково ще зустрінемося, друже.
Мишка побігла, прихопивши із собою зернятко, яке вона несла до нірки, щоб поласувати вранці. А Совик вирушив далі лісом. Аж раптом щось темне й велике пролетіло над його головою.
А ти хто? – боязко спитав Совик.
Я кажан… – почув він відповідь позад себе, а обернувшись побачив його на кущі. Це створіння висіло вниз головою, та на тлі неба здавалось трохи лячним та дивакуватим.
Кажан? А це що за птах такий? – здивовано спитав Совик.
Я не птах, я – летюча миша. А ти хто?
Я совенятко Совик.
Я хоч і нічний житель, як і сови, але маленьких совенят ще не бачив. Що ти сам у лісі робиш, ще й на землі? – мовив кажан.
Я поки не вмію літати, тож вирішив погуляти лісом! – гордо сказав Совик.
Он як! – здивувався кажан.
А давай дружити, кажане?
Давай, Совику. Мені вже пора, мене чекає дідусь у гості: він не любить, коли я спізнююсь. Дідусь хотів мене пригостити чимось смачненьким. Я полетів, побачимося! – заквапився кажан і полетів.
А Совик далі помандрував лісом. Ідучи між заростями якоїсь трави, минаючи камені, розкидані по землі, Совик вийшов на галявину. Вона була порожнісінька, і на ній майже не видко було великої трави. Совик вирішив присісти, тим паче, що вже й стомився та знов захотів їсти, – він вночі завжди мав добрий апетит. Йому згадалась мама Мудра… як вона… мабуть шукає мене…
– Ух, щось у лісі вночі не цікаво… майже нікого немає.. – сумно мовив він, сівши на землю.
– Я є, – почув він раптом чийсь голос.
– Хто ти? – здивовано вилупив оченята Совик.
– Я! Їжачок! – дзвінко відповів він.
– Їжачок? Мама говорила мені, що у вас небезпечні колючки та наказувала ніколи не чіпати їжаків.
– У мене – ні, я ще маленький, тож мої колючки ще м’які, – заявив їжачок, наблизившись до Совика. – Але мене не треба чіпати!
– А я совенятко Совик. А тебе як звуть?
– Мене Малючок, бо я найменший серед своїх братів.
– А давай дружити! – радісно запропонував Совик.
– Давай.
– Малючок, іди до дому, уже пізно! – почув їжачок голос мами.
– Мені пора йти: мама кличе. Бувай, друже Совику.
– Бувай, друже Малючок!
Їжачок почапав додому, а Совик піднявся й продовжив мандрівку у глиб лісу. І раптом він побачив велику темну текучу землю, яка дзюрчала та рухалась, а ще – блищала сяйвом зірок.
Що воно таке??? Туди не можна ступати!!!
Це ж, певно, велике озеро, про яке розповідала мені мама! Яке ж воно гарне! – мовив він.
Ква! Квак! Ква-ак! – почув він раптом в озері.
Ой, а це хто? – вразився Совик.
Я жабка Ква-акуша. А ти хто і що тут робиш? – почув він відповідь з озера. Совик пильно придивився й побачив жабку на великому листку водяної лілеї.
Я совенятко Совик.
Сове-е-совенятко! Тіка-айте, сова! Ква-а! – злякано закричала Квакуша.
Зачекай, я тебе не скривджу, я добрий! Я подружився з мишкою Сірою Шубкою, з кажаном та з їжачком Малючком.
Справді? – перепитала жабка й стрибнула на берег.
Так, із тобою подружуся, якщо ти захочеш, звісно.
У мене немає дру-узів серед сов, бо мама ка-аже, що сови нам вороги. А ти милий і зо-овсім не злий. Я бу-ду з тобою дру-ужити!
Чудово! А що означає твоє «ква»? – запитав Совик.
Це наш жа-аб’ячий клич. За ним ми впізнає-ємо один о-одного. Ой, мені тре-еба бігти! Батько свари-итиме, якщо я вча-асно не ляжу спати. Бува-ай, дру-уже Совику!
Бувай, подруго Квакуша!
Вони попрощалися, жабка пострибала додому в очерет, що біля берега. А Совик далі заглиблювався в ліс, оминаючи озеро.
Віддалявся він довго й нікого не зустрічав, аж раптом у кущах щось заворушилося. Звідти блимнули два вогника оченят.
Ти хто!? – закричав від страху Совик.
Кущ затрусився. Совик з острахом підкрався до куща ближче та знову спитав: «Ти хто?»
Кущ усе трусився. Совик підійшов до куща геть близько й хотів знову питати: «Ти хто?»
Кущ затрусився ще дужче, і звідти почувся тихий плач.
Совик розсунув дзьобиком гілки куща й побачив там трохи більшу за себе білу пухнасту тваринку з довгими вухами. І тут Совик згадав книжку, яку читала йому матуся: там була ця тваринка.
Ой, то ти, певно, зайчик, про якого читала мені мама! – зрадів згаданому Совик.
Т-т-так… – не припиняючи труситись, злякано мовив зайчик.
Я совенятко Совик, я тебе не скривджу. А як тебе звати?
Зайчик умить припинив труситися, ковтнув залишки моркви, яку, злякавшись, не встиг дожувати, і сказав у відповідь: Я зайчик Лякунчик, бо всього боюся.
Ух, невже всі зайці такі лякливі?
Мама казала мені, що я серед своїх братів найбільш боязкий. А що ти робиш на землі? Мама казала мені, що сови літають, – сказав зайчик.
Я іще не навчився літати, тому просто вирішив погуляти нічним лісом, – гордо відповів Совик.
Хочеш моркви? – запропонував Лякунчик залишки морквини.
Сови не їдять моркву.
А що Сови їдять?
Сови – це хижі птахи… – печально мовив Совик – але мені не подобається бути хижим..
А я маму не послухав, не прийшов додому до заходу сонця… І тепер загубив стежку додому… – засумував Лякунчик.
А де твій дім? Я допоможу тобі знайти! – відгукнувся Совик.
Мій дім там, де висока сосна, що на пагорбі. На пагорбі наша нірка.
Я не знаю, де висока сосна… А яка була твоя стежка?
Моя стежка була всипана морквяними огризками: коли я після обіду пішов гуляти, мама дала мені кілька морквин із собою. Я їв їх увесь час і розкидав огризки, – розповів зайчик.
Так он воно що! Тепер я знаю, як знайти твою стежку, – мовив Совик і почав озиратися навколо.
Так ось же вона! – вигукнув він раптом побачивши протоптану стежку, скрізь усипану морквяними огризками.
Як добре!!! Ти знайшов її! – зрадів Лякунчик.
Ходімо я тебе проведу! Мої оченятка бачать дуже добре вночі, ти зі мною не заблукаєш.
Гаразд, Совику! А давай будемо друзями?
Давай, Лякунчику! – зрадів Совик, і вони обережно рушили стежкою удвох.
Минуло кілька хвилин, і вони дісталися до нірки пухнастого боягуза.
Ну ось я і вдома. Дякую тобі, Совику! Бувай, друже! – вимовив зайчик і побіг додому.
Бувай, друже! – сказав Совик і подався далі нічним лісом.
Минаючи темні кущі й величезні дерева, він продовжив шлях. На небі блимали лише дві зірки, а лісом гуляв вітер. Совик стомився й притулився до найближчого дерева. «Ух, натомився… А мама там смакоту приготувала… Шукає мабуть мене…» – тихо проказав у пустоту лісу Совик.
– Хто ти? – почув він тоненький голос над собою.
Совик підвівся і подивився угору, і побачив там рудувату тваринку з китицями на вушках і довгими пухнастим хвостиком.
Я совенятко Совик. А ти хто? – відгукнувся він їй.
Я білочка Зірочка. – відповіла вона.
А хто ти така? Мама мені ще не розповідала про тебе? Чому тебе звуть Зірочка? І що робиш на дереві? – засипав білочку запитаннями Совик.
Хі-хі! – засміялась білочка. – Який ти смішний! Ми, білки, живемо на деревах у дуплах, а на землю спускаємося, тільки коли треба назбирати горіхів та грибів, й попити води, – розповіла вона. І пострибала з гілки на гілку додолу.
Ух ти, як ти добре стрибаєш! – вразився Совик.
Усі білки це вміють. А ти чого не літаєш? Наскільки я знаю, сови літають і теж живуть у дуплах на деревах.
Так. Але я ще маленький і не вмію літати. Я просто гуляю лісом.
То ходімо до мене! – запропонувала білочка і простягла Совикові лапку.
Совик подав їй крильце, і вона допомогла йому залізти на дерево. Вони сіли на гілку, звісивши лапки вниз.
А давай дружити, білочко! – запропонував Совик.
Добре, Совику.
А чого ти не вдома? Зараз же ніч.
Я вибігла з дому щоб не пропустити світанок, він скоро почнеться.
Ух, а я не бачив світанку, бо моя мама рано вкладала мене спати. Ми ж, сови, спимо вдень, а вночі – ні.
То давай чекати світанку разом? – запропонувала Зірочка.
Давай! – зрадів Совик.
Ану ж бо полізли вище! – позвала Зірочка і пострибала нагору.
Совик обхопив стовбур ялинки крилами, і чіпляючись лапками, почав вилазити за білочкою. Так вони забралися на середину дерева, вмостилися зручніше на гілці, з якої буде добре видко сонечко, і стали чекати. У небі уже світлішало. І вітер ущух.
Вони пильно вдивлялися в небо, щоб нічого не пропустити. І ось усе почалося: небо побіліло та стало займатися переливами рожевого й жовтого. З-за горизонту почав підніматися великий червоний диск – то було сонце. Совик бачив його вперше.
Бачиш, Совику, це сонце, – сказала білочка.
Яке велике… – не встиг вимовити Совик, як сонячне світло засліпило його очі, він замружився й відвернувся.
Ти не любиш сонце?
Я, певно, піду: воно гарне, але занадто яскраве для мене. У мене від нього мерехтить в очах та крутиться голова. Бувай, подруго Зірочко!
Бувай, друже Совику!
Совик і білочка попрощалися. Совик ледве зліз із дерева на землю. Він протирав очі, але це не допомагало: мерехтіння не припинялося. «Ось чому мама казала уникати сонця…» – подумав він. Совик не знав, куди йти, тож рушив просто подалі від сонця, повернувшись до нього спиною. Він вийшов на якусь стежку й подався нею. У лісі вже чувся гомін різних птахів. Ліс починав оживати, звірі потроху прокидалися. Совик ішов стежкою й думав: «І немає в нічному лісі нічого небезпечного… навіть для такого маленького совенятки, як я. Мама помиляється… Треба просто не бути хижим та знайдеш багато друзів»
Ох, яке маленьке! Що ти робиш тут? Ти, певно, випало з гнізда? Давай я тобі допоможу… – почув він раптом чийсь солодкий голос. Совенятко підвело голову й побачило велику руду тварину з пухнастим довгим хвостом, схожу на білочку. Але то була не білочка, а лисиця. Та Совик не знав хто така лисиця.
Я совенятко Совик. Я не випав із гнізда! Я гуляю лісом сам! – гордо відповів він їй.
Совенятко? Яке диво! – ласкаво мовила лисиця.
Ти хто така? Ти що, велика білка? – запитав він.
Ну я… Так, я велика білка й живу я не на дереві, а в нірці. Хочеш покажу тобі? – хитро завернула лиска.
Не знаю, мені треба йти далі, я скоро маю повернутися додому.
А в мене дітки дома так люблять совенят. Сміливих, славних і солодких. Я тебе з ними познайомлю, а потім проведу додому, – залепетала лиска.
– Ну, гаразд, – погодився Совик.
Хитра лиска звела Совика зі стежки й повела до себе в нору, щоб згодувати своїм лисенятам. Совик не знав, що вона лиха, і нічого не підозрював. Їхню розмову почула лісова віщунка Сойка і полетіла лісом розносити новину: совенятко Совик у біді! Хитра лиска повела його в нору на сніданок лисеням!..
Першим новину почув Кажан, який саме збирався спати, і він полетів рятувати друга.
Другою новину почула мишка Сіра Шубка й чимдуж побігла на допомогу, незважаючи на насмішки сусідів: Ти диви, де це бачено, щоб миші своїх ворогів рятували. Хі-хі…
Третьою новину почула білочка Зірочка.
– Це небезпечно, лиска й тебе з’їсть. – попереджала її мама.
– Друзів у біді не кидають! – відказала вона й помчала йому на порятунок, не послухавши маму.
Четвертим новину почув їжачок Малючок.
Ти куди, Малючок, це небезпечно! – застерігала його мама.
Я мушу допомогти: Совенятко мій друг! – відповів він їй і маленькими кроками вирушив на поміч.
П’ятою новину почула жабка Квакуша. І пострибала на поміч, теж не послухавши застороги матері про небезпеку.
Шостим новину почув зайчик Лякунчик.
Ти ж Лякунчик! Куди ж ти підеш? – відмовляли його брати.
Мені страшно, але я мушу: Совик мені допоміг, і я йому допоможу! – відказав він їм і пострибав до лиски.
Совик і лиска вже прийшли до її нори.
Заходь, совенятку, там мої дітки так на тебе чекають, – примовляла лиска.
Совик заліз у нору а лиска – за ним.
Лисенятка! Я вдома. Дивіться, кого я вам привела! – погукала вона діток.
Із закутків нори повибігали лисенята.
Ой, яка смакота у нас сьогодні на сніданок! – зраділи лисенятка побачивши Совика.
У-ух, я думав ви добрі! А ви мене з’їсти хочете! – перелякано вимовив Совик.
У цю мить біля нірки лиски зібралися всі друзі Совика: жабка, мишка, кажан, білочка, їжачок і зайчик.
– Виходь, лиско! Ми не дамо тобі з’їсти Совика! – крикнули вони до лиски.
Лиска покинула Совика на лисенят і вийшла з нори.
Що за шум? Що ви тут усі робите?
Совенятко – наш друг, і ми не дамо тобі його скривдити!
А-а-а! Он ви як! – розлютилася лиска й кинулася на них.
Раптом Кажан налетів на лиску, затріпотів крилами їй перед очима. Лиска закрутилася, замахала лапами. Зайчик Страшко почав стрибати біля неї і збив її з ніг. Тут мишка Сіра Шубка гризнула її за ніс. Лиска заголосила й у цю ж мить до неї пристрибала жабка Квакуша й почала в’язати її задні лапи вербовою лозиною. Білочка Зірочка кидала у Лиску шишками, а їжачок Малючок – штрикати її під боки своїми ще не дуже гострими голками.
Ну гаразд… Забирайте свою сову! – заголосила Лиска – Лисенятка, відпустіть сову! – крикнула вона до лисенят.
Ми голодні! І не віддамо сову! – обурено крикнули із нірки лисенята.
Віддайте, бо гірше буде! – закричали друзі Совика й побігли до нірки.
Лисенята злякалися й відпустили Совика. Він вийшов із нірки, і друзі радісно кинулися до нього.
– Щиро дякую вам друзі що врятували мене від Лиски, – подякував він їм.
– Справжні друзі прийдуть на допомогу завжди! – мовила мишка Сіра Шубка, і всі, погоджуючись із нею, кивнули.
– Я був ще маленький, щоб гуляти в лісі самому, багато чого не знав, але не послухав маму й утік із дому! – зізнався їм Совик.
– Ми проведемо тебе додому! – відгукнулися друзі.
– Уху-уху! – раптом почули вони обурений голос.
І, піднявши голову в небо, побачили велику сову, злякалися.
– Не лякайтеся, це моя мама, – заспокоїв їх Совик.
Сова Мудра побачила Совика, спустилася на землю й почала його сварити: «Як ти міг! Як ти мене не послухав! Я всю ніч провела в пошуках і я дуже переживала, щоб ти був цілий та здоровий! А якби з тобою щось трапилося?!»
Вибач, мамо, я був неправий. Мене хотіла з’їсти Лиска, а я не знав, що вона ворог. Та мене врятували мої друзі! – розповів він їй.
Полетіли додому! Негайно! – Наказала мати і посадила Совика до себе на спину.
Бувайте друзі, ще побачимося! – мовив він наостанок, і вони злетіли.
Бува-а-ай! – крикнули друзі на прощання.
Коли Мудра із Совиком долетіли додому, Совик розповів мамі, що вночі познайомився з кажаном, мишкою, їжачком, жабкою, білочкою й зайчиком, що подружився з усіма ними й вони його врятували. Совик сказав мамі, що не їстиме ні мишку, ні жабку, не ображатиме їжачка, зайчика й білочку – бо вони його друзі. На це мама сказала: «Друзі пізнаються в біді, і ти це зрозумів. Тому я схвалюю твій вибір. Як тільки ти підростеш, зміниш пір’я й навчишся літати, я відпускатиму тебе в ліс до друзів та запрошу їх і до нас гостювати».
Не минуло й тижня, як Совик змінив свій дитячий пушок на доросле пір’я, і мама навчила його літати. Совик попросився в мами до лісу, щоб запросити усіх своїх друзів на вечір у гості. Мама дозволила, і Совик, написавши всім листи, полетів у ліс зранку, коли сонце ще не так пекло. Совик розкидав листи всім своїм друзям, нікого не забувши. А потім полетів до бобрів-майстрів, аби вони змайстрували драбину для його друзів – щоб ті змогли дістатися до його дому в дуплі. Бобри швидко зробили драбину, принесли її до дерева й поставили. А Совик полетів по лісу збирати ласощі для друзів: узяв у бджіл меду й нектару, у ведмедя – запашних яблук і різних фруктів та ягід, назбирав під деревами грибочків, узяв у бурундучків горішків, у коморі в хом’яка – різного зерна, знайшов навіть моркву та капусту. І вже ввечері до совенятка почали сходитися друзі. Першою пристрибала білочка, потім прилетів кажан. Потім з’явився їжачок і заліз по драбині. За ним по драбині виліз і зайчик із жабкою на спині. Друзі зібралися в дуплі совенятка, всім вистачило місця. Друзі пили чай і веселилися. Вони були вражені тим, яке у нього тепер гарне пір’я й як Совик виглядає зовсім по-дорослому. Совик радів та посміхався: «Які в мене вірні друзі!»
Совеня зрозуміло, що таке справжня дружба навіть коли всі друзі такі різні, і кожен має свої умови життя та уподобання, і що треба завжди слухатися маму, бо вона розумніша, дуже любить свою дитинку й завжди застерігає від небезпеки та неправильних вчинків…
Згодом Совик ще підріс і став мужнішим. Кожен тиждень запрошував друзів до себе на чаювання, літав інколи наприкінці дня і до них. Сіра Шубка так і залишилась сірою мишкою. Їжачок виріс та його голки стали гострими, щоб захищати друзів та себе. Жабка позеленішала та квакала голосніше. Кажан переселився у печеру та вилітав з неї тільки щоб зустрітися з друзями. Зайчик вже не був таким лякливим, навчився швидко бігати та високо стрибати. Білочка стала пруткішою та ще гарнішою.
Картини
