Кіровоградщина в роки лихоліття

«Якби не двірник дядя Гриша Бондаренко, німці підірвали б усю Дворцову і театр…» Краєзнавець Вадим Смотренко розповів вражаючу невідому історію з життя обласного центру

Про подвиг двірника Гриші Бондаренка відомо лише обмеженому колу кіровоградців. Втім усі, хто прогулюється і милується архітектурою головної вулиці обласного центру – Дворцової, має знати, завдяки кому збереглася історична частина міста.

За 74 роки після подвигу дяді Гриші краєзнавець Вадим Смотренко, який знав його особисто, розповів «КП», як звичайний двірник у роки війни врятував від підриву центральну вулицю міста. Нині на Дворцовій стоїть пам`ятник невідомому двірнику, але Вадим Смотренко вважає це прикрою помилкою, бо двірник той – герой дядя Гриша!

Зраз Вадиму Смотренку – 83. Він відомий у місті краєзнавець. А тоді, коли сталася ця історія, йому не було й десяти років. Дядю Гришу знав змалечку, а от про його героїзм дізнався подорослішавши – від мами Олени Смотренко. А тій історію розповіла Олена Розова, свекруха Олени Бурьянової – знаменитої партизанки. МамаВадима працювала в кінотеатрі імені Дзержинського, в якому дядя Гриша тоді підробляв.

– Хоч усі і називали його дядьком, на вигляд йому було років сорок, не більше, – пригадує Вадим. – Він не носив бороди й одягався цілком звичайно. Чи була у нього родина – не відомо.

У нього не було однієї ноги, бо потрапив у молодості під трамвай. Ходив на двох палицях і сам зробив дерев`яну культю, яку поставив на місці втраченої кінцівки. Жив недалеко від кінотеатру і, пам`ятаю, як на обід ходив додому.

Кінотеатром тоді правили німці, що контролювали місто.

– Молодий німець Ріхард знав про усі справи, які відбувалися в кінотеатрі. – розповідає Вадим. –Мама з ним говорила німецькою, бо російської він не знав. У кінотеатрі можна було подивитися фільми «Індійська гробниця», «Ешнапурський тигр», «Маленька нічна серенада» про Моцарта… А перед початком сеансу німці дивилися хроніку, яка розповідала про те, що гітлерівці не взяли Ленінград, Сталінград і воюють взимку в літньому військовому обмундируванні.

За два дні до звільнення Кіровограда – 6 січня 1944 року – німці стали тікати з міста і підривати все, що заманеться.

– Ми залазили з другом Петькою на високий паркан і спостерігали, як усе підривається – бах! – і летять якісь дровиняки і каміння… – пригадує співрозмовник «КП». – Німці підірвали водонапірну вежу водоканалу і жителі міста залишилися без питної води. За водою ходили до Інгулу, де можна було набрати її прямо з ополонки або з джерела, як. наприклад, те, що в кінці Сибірського провулку. Використовували і колодязі Кущівки, і біля школи № 7, який колись забезпечував водою фортецю святої Єлисавети.

Вранці 6 січня німці вже підірвали кілька цехів заводу «Червона зірка». Першим знищили патронний, який виготовляв «начинку» для знаменитої гвинтівки Мосіна.

Відступаючи, окупанти вирішили не лишати «в живих» і теперішню Дворцову.

– Вони замінували територію від парку Леніна до площі Кірова. Кожен будинок і підвал… Дядя Гриша побачив, що фашисти носили дерев`яні ящики, спускалися у підвали під магазинами і будинками по вулиці Леніна і бігали у кінобудку.

Електропроводка на той час проходила через горища. Він зрозумів, що електропроводи з замінованих підвалів німці підключили до кінопроекторської будки. Він, одноногий чоловік, вночі пробрався на горище кінотеатру і перебив дерев`яною дошкою дроти, підключені до «чорнової машинки» з часовим механізмом. Він перебив і нічого не рвонуло. Григорію Бондаренку вдалося це зробити! – захоплюється краєзнавець.

Наступного дня – 7 січня 1944 року – у місті були вже нові німці, які про намір попередніх підірвати центр не знали. У них були інші справи. А про подвиг дяді Гриші дізналися працівники кінотеатру, коли зранку вийшли на роботу, а світла не було. Втім широкого розголосу його вчинок не мав.

– Потім мама звільнилася з кінотеатру і більше про дядю Гришу я нічого не чув, – додає співрозмовник «КП».

Нині на Дворцовій стоїть фігура невідомого двірника.

– Звичайно, цей двірник – не дядя Гриша. Але люди мають знати, що був такий герой, бо те, що він зробив, я вважаю, – подвиг – каже Вадим Смотренко. – Якби не він, німці підірвали б усю Дворцову, можливо наш теперішній театр імені Кропивницького, згорів би і кінотеатр імені Дзержинського, і люди загинули б… Він не побоявся, що його можуть помітити і розстріляти. Коли я проводив туристам екскурсії по Дворцовій, вони захоплювалися архітектурою і казали, що у нас не місто, а музей під відкритим небом. І цей архітектурний музей у нас зберігся саме завдяки дяді Гриші. Він – герой.

 

текст: Олена Сідорова

фото: Ігор Філіпенко

 

Сідорова О. «Якби не двірник дядя Гриша Бондаренко, німці підірвали б усю Дворцову і театр…»: краєзнавець Вадим Смотренко розповів вражаючу невідому історію з життя обласного центру //Кіровоградська правда. – 2018. – 20 квітня. С. 9

Читати далі

 

ВІЙНА ДАЛЕКА, АЛЕ ПАМ’ЯТЬ З НАМИ

Минуло 73 роки з того часу, як закінчилась Друга світова, давно зажили, заросли буйноквіттям її пекучі рани. Але за літами, як за горами, ховаються люди, події, факти. Пам`ять поволі обволікається туманом забуття.

Сьогоднішня розповідь приурочена пам`яті. Це данина поваги і любові до тих, хто в смертельному поєдинку з ворогом залишився живий і живе поруч з нами.
Надовго закарбувався в пам`яті великовищанки Марії Крицько той день, коли вона останній раз бачила свою родину і маму, яка привела її того страшного ранку до дитячого садка.
…В обідню пору, коли яскраво світило сонечко і небо, блакитне та безхмарне, не віщувало нічого поганого, вихователька повела малечу до річки. Малюки безтурботно плескались у воді та вигрівались на золотистому піску. Раптом гамір дітей та веселий щебет птахів заглушив моторошний рев двигунів. Як коршаки, на мирному небі закружляли німецькі бомбардувальники. Неподалік дитсадківців в повітря злетів міст. Перелякані дітлахи розбіглися хто куди…
Потім Марійка пам`ятає, як її та інших евакуйованих посадили на підводи і довгою валкою з людей, підвод та колгоспної худоби повезли до Дону. Через деякий час дітей зустрів Сталінград. Кілька діб перепочинку і знову в дорогу – на Урал.
У ті страшні дні війни Марія Василівна, ще зовсім маленька дівчинка, пліч-о-пліч з дорослими сплавляла по річці ліс, влітку разом зі своїми однолітками збирала ягоди та гриби, чистила та різала картоплю, яку потім відвозили на завод, сушили, пакували і відправляли на фронт.
Дівчаток навчили в`язати шкарпетки та кисети, на які так чекали в окопах. Ці невигадливі подарунки були так само дорогі й необхідні бійцям, як снаряди, гармати, танки. Діти знали – це для фронту, для перемоги.
А що ж було там, де опустилася довга коричнева ніч і встановився «новий порядок», як називав себе кривавий гітлерівський режим. Табори смерті, шибениці, масові розстріли, спалені і пограбовані села.
Як страшний сон згадує Уляна Дмитрівна Цибульова (Швець) серпень 1942 року. Вона сімнадцятирічна дівчина мала б навчатися у восьмому класі, але плани перекреслила війна. Село окупували загарбники, які за наказом рейху оголосили добровільний набір робітників до Німеччини. Добровольців на каторжну працю не знайшлося, і тоді стали силоміць забирати молодих, дужих людей. З допомогою собак зганяли всіх жителів до сільського клубу. На тих, хто не корився, поліцаї робили облави. Таким чином відібрали молодь 1926-1928 років народження і під конвоєм відвезли до залізничної станції в Херсон. Насильно повантажили у вагони, і потяг вирушив до Німеччини. Через п`ять діб дороги, коли вже були у польському містечку Перемишль, прибулих «розсортували»: юнаків окремо від дівчат. І знову в дорогу, без їжі та води.
«Розформували» потяг поневолених на території Німеччини. Уляна Дмитрівна працювала неподалік Берліна. Влітку у полі: збирала двічі на рік сільгосппродукцію, а взимку – на заготовках лісу. Одяг був табірний, благенький, крізь який пронизував вітер та дошкуляв холодний дощ. На ногах гольцшуги – черевики на дерев`яній підошві (коли йдеш у них, то далеко чути стукіт).
Ні імен, ні прізвищ – тільки бляшаний номер та на грудях знак OST. Харчувалися двічі на день: суп із брукви, шпинату чи кольрабі, про хліб годі було й думати.
Режим був суворим: за найменшу провину – побиття. Тож мусила з каменем на серці терпіти знущання і коритися, аби залишитися живою.
Та ось прийшов довгоочікуваний день. Це було 16 квітня 1945 року, коли радянські війська почали бомбити містечко, де перебували робітники-бранці. І вже за кілька днів перший Білоруський фронт звільнив поселення від фашистської окупації. А наступного дня, як на крилах, «машиною-полуторкою», яка підвозила боєприпаси, їхала Уляна Дмитрівна до залізничної станції. До Варшави добиралася на даху вагона, не відчувала ні холоду, ні голоду, ні спраги – аби лишень швидше бути вдома, на рідній українській землі.
2 серпня 1941 року Велику Виску захопили нацисти. Понад 500 жителів села брали активну участь в боротьбі з німецькими загарбниками.
Більшість місцевого населення надавали допомогу Радянській армії, саботували вказівки німецьких окупаційних властей, чинили опір відправці на каторгу, рятували полонених і допомагали їм вступати в партизанські загони і повертатися на Велику землю.
26 серпня польова комендатура видала розпорядження про арешт чоловіків віком від 16 до 45 років, які не були прописані в селі, та осіб, що не підкорялися «новому порядку». Згодом почалося масове насильне вигнання молоді на нацистську каторгу.
Свідчення уродженця Великої Виски Ігнатенка Володимира Трохимовича, колишнього остарбайтера.
Був у селі німецький прихвостень-староста на прізвище Білошевський, а дразнили його Куцюруба. Тієї осені з його та коменданта Берта доброї ласки майже 60 осіб були насильно вивезені на примусові роботи до Рейху.
Спочатку Володимира Трохимовича та його однолітків – Фітенків Раїсу та Марію, Половецьку (Музиченко) Мілю, Каблуку Михайла, Доробишевського Олександра, Іванюк Марію та інших відвезли до міста Кіровоград. А звідти у жахливих антисанітарних умовах, в товарних вагонах, в яких перед цим до Германії вивозили худобу, спочатку відправили бранців до польського містечка Лодзь. Потім до німецького міста Упершталь, де був розташований табір. Сам табір був обгороджений колючим дротом з підведеним струмом. А на воротах величезними німецькими літерами було написано «Добро пожаловать!».
Як якусь річ, його за 6 марок 50 феніків викупив покупець для свого господара-бауера. Потім «живий товар» погрузили в вагони та привезли в німецьке місто Есен до фабриканта Крупна.
Остарбайтери не мали імен, у них, як у худоби було тільки тавро. У Володимира Трохимовича на руці було викарбовано № 323, а у його товариша Михайла Каблуки № 318. Українські раби не мали вихідних, не отримували зарплати.
Мізерне харчування – баланда (задимлена зелена гичка) та 250 грамів з тирси та висівок хліба. Жили в переповнених бараках, спали до долівці, на набитих стружками матрацах. На роботу гнали їх 6 кілометрів до заводів. Фабрикант Крупп мав 7 мартенів, 3 прокатні заводи. Остербайтерів примушували розвантажувати вагони з блоками для нових вогнетривких печей. Потім довелося бути у майстра Анштрайго, фарбувати паркани, дахи, трусити сажу…
І так майже 4 роки, поки в кінці 1945 року радянські та американські винищувачі не почали бомбити містечко Есен. Після артнальоту їх відправили в Катенберг, звідти в Верден, потім Мюльгайм і Манденбург. А з Манденбурга переправили на радянську територію.
Страхітливий план «обезлюднювання» і онімечування окупованих територій нацистські вбивці здійснювали із наростаючою люттю. Місця масових страт людей перетворювалися у величезні кладовища. Немає, мабуть, в Україні такого місця, де б гітлерівські кати не умертвляли мирних громадян.
За статистичними даними, на території колишнього Великовисківського району було замучено і розстріляно 101 мирного жителя.
Крім українців, на окупованих територіях постраждали й інші народності. До жахливих злочинів нацистів належить і винищення євреїв та циган. За расовою теорією, вони були ворогами Рейху, з чого випливало одне – ліквідація.
За наказом окупантів у лютому-березі 1942 року на території області почалися масові арешти людей єврейської національності.
А в травні у самій Великій Висці були розстріляні 20 осіб мирних громадян єврейської національності, серед яких були 6 дітей, 2 стариків та 12 жінок.
Кровожадні душогуби не знали меж в своїх злодіяннях. В страсну п`ятницю 1942 року ніхто з великовищан не передчував такої біди. Люди поралися в своїх садибах. З часом люди бачили, як німецькі жандарми і їхні поплічники – зрадники Батьківщини з автоматами в руках почали ходити селом. В їхніх діях було щось загадкове і тривожне.
Незабаром вулиці села наповнилися криком жінок та плачем дітей. Без суду і слідства німці почали зганяти сім`ї єврейської національності до ветлікарні, де їх зачинили і тримали під наглядом озброєної охорони та нацькованих собак.
Селом прокотилася чутка, що євреїв мають стратити. Всі знали, що для них був встановлений жорсткий порядок, адже по всьому селі були розклеєні оголошення, в яких значилося: «…за переховування євреїв – розстріл».
Як розповідали (нині покійна) старожилка Марія Олександрівна Забродська (на той час десятикласниця Мокряк) та Володимир Трохимович Ігнатенко, звірі в людській подобі не жаліли ні дітей, ні жінок, ні стариків. Знищувалися цілі сім`ї. Повністю були закатовані і розстріляні сім`ї ІІІаларів, Розенштейни Роза і Володя, Гетьмановичі Маня, Ціля, їхній батько Афонька, мадяр Догорик та вчителька німецької мови Рахіль Ісаївна Маюсик зі своїм маленьким синочком.
Приречених на страту євреїв голодними протримали два дні в приміщенні ветлікарні.
А на Великдень о 10 годині дня в присутності сільчан під конвоєм, з собаками, повели на розстріл. Попрощатися зі своєю вчителькою прийшла Марія та її сусідські однолітки – Сашко Бордюжа та Русол Павло та Василь (прізвище Марія Олександрівна вже не пам`ятає).
Натовп євреїв складався з жінок дітей та двох немічних стариків, яких прив`язали до воза і волоком через все село тягли до місця страти (провалля між лікарнею та цегельним заводом).
Над проваллям їх поставили в шеренгу і почали по одному розстрілювати на очах у сільчан. Вчительчин хлопчик почав кричати та плакати, сама Рахіль Ісаївна благала нелюдів, щоб помилували малого, але годі було сподіватися на милосердя катів.
Розстріляних кидали до провалля, тих, хто ще подавав ознаки життя, добивали лопатами, а потім закидали землею. Ще довго крізь закидану землю чулися крики і стогін.
Жінки й дівчата йшли дорогами війни поряд з батьками, чоловіками, синами.
Радянські жінки. Їхні мужні руки несли смерть ворогові, їхні ласкаві руки повертали до життя тисячі бійців, як руки медсестри Надії Максимівни Колесник.
19-річна медсестричка-акушерка Великовисківської лікарні Надія Максимівна того ранку прийшла додому з чергування. Від батька дізналась про початок війни. А через декілька днів отримала повістку з військкомату на призовну комісію. Декілька днів формували призовників і під марш духового оркестру відправили за околицю села, де їх чекали підводи, щоб відвести на Шостаківську залізничну станцію.
Вранці повантажилися в ешелони і рушили за захід. Чим ближче під`їжджали до західного кордону, тим частіше їм зустрічалися зруйновані міста, станції. 24 липня ешелон добровольців прибув до Кишинева, де перебувала військова частина.
Вона розташувалася в школі, їх обмундирували і видали усім гвинтівки, патронажі, плащ-намет, котелок та шинель. А через декілька днів прийняли військову присягу.
Незабаром частина з усім госпітальним реманентом погрузилась на машини і почали гіркий для усіх відступ. Перше бойове хрещення Надія Максимівна отримала в селі Фрунзівка Одеської області. Працювали дні та ночі: перев`язували поранених, відправляли в тил. Потім знову була передислокація, особливо тяжкою вона була в районі Казанки Миколаївської області. А в 1942 році стояли на Дінцю, Червоному Лимані. Особливо тяжкою була переправа через Дон. Тут Надія Максимівна була поранена.
Незабаром зупинились на південному Кавказі в Чеченоінгушетії. Тут навіть бинти робили своїми руками. Адже були відірвані від допоміжних служб. Потім довелось залишити Південний Кавказ. Згодом зупинились в Нарзані поблизу міста Орджонікідзе. Військовий госпіталь розмістився в школі. Поранених було дуже багато, навіть евакуйовувати не встигали, оскільки тривало безперервне бомбардування. Медперсонал не знав рахунок дням, не мав відпочинку, навіть не було часу, щоб поїсти, було 1200-1300 поранених за добу.
Після розгрому фашизму на Південному Кавказі медчастина рухалася за фронтом. Були на Кубані. Після тяжкої хвороби довелося доганяти частину вже на рідній Україні. 31 березня 1944 року одну добу довелося бути вдома у Великій Висці. Потім знову війна, дорога до Румунії, Чехословаччини, де в травні 1945 зустріла Перемогу.
Під час війни, коли їй, молоденькій тендітній медсестричці, на своїх худеньких плечиках доводилось не тільки нести весь тягар війни, а й тяжкопоранених військових, заспокоювати хворих і поранених, годинами стояти біля них, рятувати від смерті. Не знаючи прізвища, вони кликали її: «Медсестра Анюта». Так, як і героїню відомої і улюбленої бійцям пісні.
И взвалила на девичьи плечи,
И согрелась во фляге вода…
Нашу встречу и тот зимний вечер
Не забыть ни за что, никогда.
778 жителів села відважно билися на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них два Герої Радянського Союзу – Жердій Євген Миколайович та Орлов Олександр Гнатович.
У 1987 році вийшла друком книга учасника Великої Вітчизняної війни, Героя Радянського Союзу, штурмана бомбардувальної авіації Григорія Петровича Євдокимова «300 вильотів за лінію фронту».
У ній автор пише про льотчика Миколу Семеновича Візира. Як з`ясувалося – це наш односельчанин, і проживав він на вулиці Вербовицького (тоді Поштова), 9.

Зонатта ІЩЕНКО,
с. Велика Виска
Маловисківського р-ну

Читати далі

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1941-1945 РОКІВ

О 12 годині 22 червня 1941 року жителі Кіровоградщини, як і всієї країни, з виступу по радіо заступника голови Раднаркому СРСР, народного комісара закордонних справ В. М. Молотова дізналися про те, що: «…без пред’явлення будь-яких претензій доРадянського Союзу, без оголошення війни німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони у багатьох місцях і піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста — Житомир, Київ, Севастополь, Каунас та деякі інші, убито і поранено понад двісті людей…».

В обстановці великого патріотичного піднесення розпочалася мобілізація. Лише з 23 по 30 червня 1941 року до райвійськкоматів області надійшло 1654 заяви. З проханням записати їх добровольцями до Червоної Армії зверталися жінки, учасники громадянської та радянсько-фінської війн.

Як і по всій Україні, в області формувалися загони ополченців, до яких вступило 66 281 осіб. В обласному центрі було створено дивізію народного ополчення (начальник штабу А. Купріянов).

Відповідно до постанови Раднаркому СРСР від 24 червня 1941 року «Про заходи боротьби з парашутними десантами і диверсантами противника у прифронтовій смузі» у липні на Кіровоградщині було створено 32 винищувальних батальйони і 1015 груп сприяння їм, до яких записалося 21 877 осіб. Всього по області у складі винищувальних батальйонів значилося 66 281 особа. В останніх числах липня бійці винищувального батальйону знищили фашистський десант, який висадився на ст. Лелеківка, щоб перерізати стратегічну залізничну артерію.

З перших днів війни промислові підприємства області – кіровоградські заводи «Червона зірка», «Профінтерн» (ремонтно-механічний завод ім. В. Таратути) та інші розпочали випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Було продовжено робочий день.

Для заміни фронтовиків на робочі місця з 22 червня по 22 липня на підприємства і установи області прийшло 2066 жінок.

24 червня під госпіталь було переобладнано приміщення педінституту. Лікувалися поранені червоноармійці й у медичних закладах області, приміщеннях машинобудівного і будівельного технікумів, пологовому будинку на Новомиколаївці. Перед пораненими виступали дитячі колективи, артисти Кіровоградської філармонії та Житомирського державного театру оперети, яких війна застала на гастролях у м. Кіровограді.

25 червня облвиконком зобов’язав місцеву владу організувати охорону врожаю. У перший тиждень війни 546 жінок перейшли працювати трактористами й комбайнерами. На 15 липня зерна було зібрано вдвічі більше, ніж у 1940 році. У жнивах брали участь робітники, службовці, студенти, школярі.

З наближенням фронту розпочалася робота з евакуації населення, підприємств, тракторів, комбайнів, худоби, зібраного врожаю, матеріально-культурних цінностей вглиб Радянського Союзу.

Перед загрозою швидкого німецького наступу населення області залучалося до спорудження оборонних рубежів. Лише на території Новомиргородського району до 20 липня було створено мережу оборони загальною довжиною 276 км. У м. Кіровограді, у районі Лелеківки, Балашівки, Маслянеківки виросли противотанкові рови і дзоти. Та ці оборонні укріплення не знадобилися .

Під тиском противника радянські війська відступали.

У другій половині липня війська Червоної армії вели оборонні бої на території Кіровоградщини. У ряді місць їм вдалося на певний час зупинити ворога. Особливо кровопролитними були бої 6-ї і 12-ї армій на заході області. З 2 по 7 серпня в районі с. Підвисокого вони, потрапивши в оточення, вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ті трагічні події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16-го механізованого корпусу під командуванням комдива А. Д. Соколова, які полягли у нерівному бою на річці Синюсі. У районі села Красногірка воїни 96-ї стрілецької дивізії і 18-ї армії в оточенні відбили десятки танкових атак фашистів.

4 серпня бійці 70-го Ізмаїльського прикордонного загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин.

Героїчний опір радянських воїнів у Зеленій брамі порушив плани німецького командування , зокрема, було на тиждень затримано рух на схід німецьких танкових колон. І все ж радянські війська під натиском ворога відступили.

30 липня фашисти зайняли Новоархангельськ, 1 серпня — Малу Виску, Новомиргород, Добровеличківку, 5 серпня — Кіровоград, 6 серпня — Олександрію. Уся територія області була окупована фашистами. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші, Адабаші, Терновій Балці окупанти створили табори для військовополонених, яких було багато і де були нелюдські умови перебування.

Лише у Зеленій брамі потрапило в німецький полон 100 тисяч воїнів розгромлених частин 6-ї та 12-ї радянських армій. Крім того, через територію області гнали й полонених з оточених у «Київському котлі» (380 тисяч осіб) та біля Мелітополя (біля 100 тисяч осіб) радянських частин.

Розпочались масові розстріли євреїв і циганів, комуністів і комсомольців, працівників радянських органів.

Надзвичайна державна комісія встановила, що коли частини Червоної Армії у грудні 1943 року звільнили місто Олександрію, «в місті вже не було жодного єврея», а за даними перепису станом на 8 вересня 1941 року, там було єврейського населення 2572 особи. У Бобринці усі євреї були переселені в «гетто», а згодом розстріляні. У таборі для військовополонених на станції Адабаш було близько 120 військовополонених-євреїв, яких після тривалих катувань розстріляли. У Златополі (зараз м. Новомиргород ), де була відносно велика єврейська община, відразу після окупації фашисти загнали в гетто усіх євреїв, а потім знищили.

Жертвами нацистського терору ставали вихованці дитячих будинків, хворі в лікувальних закладах.

29 серпня 1941 року німецька польова комендатура видала розпорядження про облік та арешт осіб, які підозрювалися у саботажі. Селяни змушені були постачати урожай, харчі німецькій армії. Було відновлено виробництво на заводі «Червона зірка» та ряді інших підприємств для потреб Німеччини.

Першої окупаційної зими було введено трудову повинність. Почали закликати добровольців їхати на роботи до Німеччини. Ті з кіровоградців, які туди потрапили, жили в промислових таборах, сім’ях, виконували переважно чорнову роботу, доглядали за худобою. Потреба в робочій силі привела до масового примусового вивозу. У 1941-1943 роках мобілізації, як правило, підлягали особи від 16 до 25 років, а в останній період окупації – все працездатне населення, незважаючи на вік. Тих, хто відмовлявся їхати до Німеччини, карали в’язницею або табором примусових робіт.

За офіційними даними за роки окупації на території області фашисти знищили 150 тисяч мирних громадян і 54 тисячі військовополонених. 52 тисячі громадян було насильно вивезено до Німеччини. У містах і селах діяли військово-польові комендатури, військові гарнізони, гестапо, поліція, каральні загони.

З перших місяців окупації почалася збройна боротьба партизанів і підпільників. Загони імені К. Ворошилова, М. Щорса, І. Сталіна діяли на території Кам’янського, Знам’янського і Єлизаветградківського (зараз Олександрійський р-н ) районів. У кінці 1941 року загинули керівники підпілля П. К. Василина, Е. А. Скабард, І. І. Нечаєв, П. І. Боєвець, І. С. Щученко.

Після відчутних ударів карателів у 1942 році поступово відновлюється організаційна структура сил опору. Великий загін діяв у районі Холодного Яру. У Кіровограді було створено дві підпільно-диверсійні групи — ім. К. Ворошилова та ім. С. Кірова. Підпільники розповсюджували листівки, допомагали визволенню людей із німецьких в’язниць, здійснювали диверсії на заводах. Група ім. К. Ворошилова мала свої підрозділи в селах Кіровоградського, Великовисківського (зараз Маловисківський р-н), Компаніївського, Аджамського (Кіровоградський р-н), Єлисаветградківського (Олександрівський р-н) та інших районів. За час своєї діяльності її члени організували 682 диверсійні акти, знищили 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз пального.

У Кіровограді активно діяли молодіжні підпільні групи П. Лахманова та О. Бур’янової.

В Олександрійському районі існувало 5 підпільно-диверсійних груп. Комсомольсько-молодіжна організація, командиром якої був П. Марко, вела агітаційну роботу серед населення, здійснювала диверсійні акти. Активно діяли патріоти груп Л. Сидоренка, Я. Яковенка. У березні 1943 року на станції Олександрія підпільники пустили під укіс 10 вагонів із військовими вантажами, згодом перерізали кабель зв’язку Ростов-Берлін.

На південному заході області підпільники Гайворонщини влаштовували диверсії на залізницях, розповсюджували листівки, допомагали партизанам Прибужжя.

Молодіжним підпіллям села Красногірка Голованівського району (група «Спартак») і сусідніх сіл у 1942-1943 роках партизанам було передано 50 гвинтівок, 2 кулемети, понад 200 гранат, вибухівку, виведено з ладу млин, 2 молотарки, десятки одиниць сільгоспінвентаря. Вони брали участь і в операціях по знищенню гітлерівців і українців-поліцаїв. «Спартаківці» були схоплені і страчені.

У партизансько-підпільній боротьбі проти ворога полягли смертю хоробрих юні Ф. Шепель, Я. Матвієнко, І. Юрченко, І. Коваленко з села Підлісне Олександрівського району.

У березні 1943 року почала видаватись газета підпільного обкому КП(б)У «За радянську Батьківщину». У цей період через 12 районів області пройшло партизанське з’єднання під командуванням М. Наумова. Відчутних ударів ворогу завдавали загони І. Діброви та С. Довженка, що діяли у Чорному лісі.

Протягом травня-серпня партизанськими загонами Кіровоградщини було знищено 46 ворожих ешелони.

Усього на території області в роки війни вели боротьбу проти фашистських загарбників 16457 партизан, 5510 підпільників і близько 40 тисяч учасників інших форм боротьби з фашизмом.

За даними співробітників Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, на території краю в роки війни діяло підпілля УПА, найміцніші осередки якого були створені в Олександрії та Новоукраїнці. Вони займались переважно пропагандистською роботою, інформували націоналістичне керівництво і газети про стан справ в області.

У вересні 1943 року війська Червоної Армії підійшли до адміністративних меж Кіровоградщини. Фашисти, готуючись до відступу, вивозили на Захід матеріальні цінності, чорнозем, пам’ятки історії і культури. Гітлерівці силоміць відправляли до Німеччини молодь. Руйнувалися найважливіші соціально-економічні об’єкти.

28 вересня-3 жовтня частини 37-ї і 5-ї гвардійських армій при підтримці 5-ї повітряної армії форсували Дніпро, де загинуло дуже багато воїнів і розпочали визволення Онуфріївського й Новогеоргіївського (зараз Світловодський р-н) районів.

21 жовтня було визволено перший райцентр області — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку, 3 грудня — Новогеоргіївськ (м. Світловодськ). Жорстокі бої зав’язались на підступах до Олександрії. 6 грудня місто повністю визволив Червонопрапорний механізований корпус, який на честь цього дістав ім’я «Олександрійський». У період жорстоких боїв за м. Знам’янку вирішальну допомогу регулярним частинам надали партизани Чорного лісу. 1 грудня місто було визволене. У ході визволення області активно взаємодіяли з наступаючими військами партизани з’єднань ім. І. Сталіна (командир П. Дубовий), загони «Москва» (І. Боровиков), ім. К. Ворошилова (А. Куценко).

Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту. Двадцять три з’єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських».

Війська 3-го Українського фронту у березні звільнили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення області на заході. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне (Новоглинянське), Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району (19 березня).

У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Цим же званням були відзначені 135 наших земляків, у т. ч. маршал Радянського Союзу П. К. Кошовий, генерал-майор авіації О. Ю. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Д. Діброва, І. Г. Мельник. В італійському Русі Опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Т. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами. Уродженець Гайворонського району Г. В. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Окупація та військові дії завдали значних збитків промисловості та сільському господарству Кіровоградщини.

У Кіровограді було зруйновано всі провідні підприємства, у т. ч. завод «Червона зірка». В Олександрії окупанти майже повністю зруйнували підприємства буровугільної та місцевої промисловості. Збитків зазнали заклади культури та освіти.

Одразу, після визволення області, розпочалася робота по відновленню її економічної і гуманітарної інфраструктури. Уже навесні 1944 року першу продукцію почали випускати заводи «Червона зірка», «Червоний профінтерн» (ремонтно-механічний завод ім. В. Таратути), канатний, 2 хлібозаводи, 5 пікарень. В Олександрії запрацювали 2 буровугільні шахти, маслозавод, завод гірського воску. В умовах військового часу залізничники відновили 1200 км шліхів, 4 депо, 77 мостів. Маловисківський цукровий завод щодоби переробляв 6,5 тис. цнт буряка. За перший рік в області стали до ладу 235 підприємств і 166 промислових артілей, відновили діяльність 1717 колгоспів, 25 радгоспів, 64 МТС.

У кінці 1944 року відновили роботу всі кінотеатри, 2 театри, педінститут, 9 технікумів, 1063 школи, 70 лікарень, 132 поліклініки, майже всі будинки культури, клуби, бібліотеки, виходила газета «Кіровоградська правда».

За успіхи у відбудовчий період область неодноразово відзначалась нагородами уряду.

Література

Кіровоградщина: історія, традиції, сучасність / керівник проекту С. Негода; за заг. ред. О. В. Чуднова. – Кіровоград: ПВЦ “Імекс-ЛТД”, 2008. – 639 с.

Подвиг у спадок: Жителі міста Кіровограда у Великій Вітчизняній війні / Ред.-упоряд. А. Ф. Крятенко. – Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2002. – 61 с.

Шевченко С. І. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни: На допомогу вчителю / С. І. Шевченко. – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. Володимира Винниченка, 2004. – 20 с.

Читати далі

КІРОВОГРАДЩИНА: ХРОНІКА ВОГНЕННИХ ЛІТ 

Червень 1941 р. «Червона зірка» перейшла працювати на 11-годинний робочий день, почала випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Під госпіталь переобладнано приміщення педінституту. Облвиконком зобов’язав рай – і сільвиконкоми організувати охорону врожаю…

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам’янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам’янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з’єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. – С. 2.)

Читати далі

 

ГІДНО ВШАНУЄМО ПАМ’ЯТНІ ДАТИ НАРОДНОГО ПОДВИГУ 

Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшла битва за визволення Кіровоградщини. З 28 вересня по 3 жовтня 1943 року частини тридцять сьомої армії, четвертої і п’ятої гвардійських армій Степового фронту під командуванням генерала І.С. Конєва форсували Дніпро на ділянках Деріївка – Куцеволівка Онуфріївського району, Табурище – Новогеоргіївськ і Змитниця – Старе Липове Новогеоргіївського району (нині Світловодський). Вранці 15 жовтня 1943 року вони перейшли в наступ на кіровоградському і криворізькому напрямах…

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

Читати далі

 

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1941-1945 РОКІВ

О 12 годині 22 червня 1941 року жителі Кіровоградщини, як і всієї країни, з виступу по радіо заступника голови Раднаркому СРСР, народного комісара закордонних справ В. М. Молотова дізналися про те, що:«…без пред’явлення будь-яких претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони у багатьох місцях і піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста — Житомир, Київ, Севастополь, Каунас та деякі інші, убито і поранено понад двісті людей…»…

В обстановці великого патріотичного піднесення розпочалася мобілізація. Лише з 23 по 30 червня 1941 року до райвійськкоматів області надійшло 1654 заяви. З проханням записати їх добровольцями до Червоної Армії зверталися жінки, учасники громадянської та радянсько-фінської війн.

Як і по всій Україні, в області формувалися загони ополченців, до яких вступило 66 281 осіб. В обласному центрі було створено дивізію народного ополчення (начальник штабу А. Купріянов).

Відповідно до постанови Раднаркому СРСР від 24 червня 1941 року «Про заходи боротьби з парашутними десантами і диверсантами противника у прифронтовій смузі» у липні на Кіровоградщині було створено 32 винищувальних батальйони і 1015 груп сприяння їм, до яких записалося 21 877 осіб. Всього по області у складі винищувальних батальйонів значилося 66 281 особа. В останніх числах липня бійці винищувального батальйону знищили фашистський десант, який висадився на ст. Лелеківка, щоб перерізати стратегічну залізничну артерію.

З перших днів війни промислові підприємства області – кіровоградські заводи «Червона зірка», «Профінтерн» (ремонтно-механічний завод ім. В. Таратути) та інші розпочали випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Було продовжено робочий день.

Для заміни фронтовиків на робочі місця з 22 червня по 22 липня на підприємства і установи області прийшло 2066 жінок.

24 червня під госпіталь було переобладнано приміщення педінституту. Лікувалися поранені червоноармійці й у медичних закладах області, приміщеннях машинобудівного і будівельного технікумів, пологовому будинку на Новомиколаївці. Перед пораненими виступали дитячі колективи, артисти Кіровоградської філармонії та Житомирського державного театру оперети, яких війна застала на гастролях у м. Кіровограді.

25 червня облвиконком зобов’язав місцеву владу організувати охорону врожаю. У перший тиждень війни 546 жінок перейшли працювати трактористами й комбайнерами. На 15 липня зерна було зібрано вдвічі більше, ніж у 1940 році. У жнивах брали участь робітники, службовці, студенти, школярі.

З наближенням фронту розпочалася робота з евакуації населення, підприємств, тракторів, комбайнів, худоби, зібраного врожаю, матеріально-культурних цінностей вглиб Радянського Союзу.

Перед загрозою швидкого німецького наступу населення області залучалося до спорудження оборонних рубежів. Лише на території Новомиргородського району до 20 липня було створено мережу оборони загальною довжиною 276 км. У м. Кіровограді, у районі Лелеківки, Балашівки, Маслянеківки виросли противотанкові рови і дзоти. Та ці оборонні укріплення не знадобилися .

Під тиском противника радянські війська відступали.

У другій половині липня війська Червоної армії вели оборонні бої на території Кіровоградщини. У ряді місць їм вдалося на певний час зупинити ворога. Особливо кровопролитними були бої 6-ї і 12-ї армій на заході області. З 2 по 7 серпня в районі с. Підвисокого вони, потрапивши в оточення, вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ті трагічні події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16-го механізованого корпусу під командуванням комдива А. Д. Соколова, які полягли у нерівному бою на річці Синюсі. У районі села Красногірка воїни 96-ї стрілецької дивізії і 18-ї армії в оточенні відбили десятки танкових атак фашистів.

4 серпня бійці 70-го Ізмаїльського прикордонного загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин.

Героїчний опір радянських воїнів у Зеленій брамі порушив плани німецького командування , зокрема, було на тиждень затримано рух на схід німецьких танкових колон. І все ж радянські війська під натиском ворога відступили.

30 липня фашисти зайняли Новоархангельськ, 1 серпня — Малу Виску, Новомиргород, Добровеличківку, 5 серпня — Кіровоград, 6 серпня — Олександрію. Уся територія області була окупована фашистами. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші, Адабаші, Терновій Балці окупанти створили табори для військовополонених, яких було багато і де були нелюдські умови перебування.

Лише у Зеленій брамі потрапило в німецький полон 100 тисяч воїнів розгромлених частин 6-ї та 12-ї радянських армій. Крім того, через територію області гнали й полонених з оточених у «Київському котлі» (380 тисяч осіб) та біля Мелітополя (біля 100 тисяч осіб) радянських частин.

Розпочались масові розстріли євреїв і циганів, комуністів і комсомольців, працівників радянських органів.

Надзвичайна державна комісія встановила, що коли частини Червоної Армії у грудні 1943 року звільнили місто Олександрію, «в місті вже не було жодного єврея», а за даними перепису станом на 8 вересня 1941 року, там було єврейського населення 2572 особи. У Бобринці усі євреї були переселені в «гетто», а згодом розстріляні. У таборі для військовополонених на станції Адабаш було близько 120 військовополонених-євреїв, яких після тривалих катувань розстріляли. У Златополі (зараз м. Новомиргород ), де була відносно велика єврейська община, відразу після окупації фашисти загнали в гетто усіх євреїв, а потім знищили.

Жертвами нацистського терору ставали вихованці дитячих будинків, хворі в лікувальних закладах.

29 серпня 1941 року німецька польова комендатура видала розпорядження про облік та арешт осіб, які підозрювалися у саботажі. Селяни змушені були постачати урожай, харчі німецькій армії. Було відновлено виробництво на заводі «Червона зірка» та ряді інших підприємств для потреб Німеччини.

Першої окупаційної зими було введено трудову повинність. Почали закликати добровольців їхати на роботи до Німеччини. Ті з кіровоградців, які туди потрапили, жили в промислових таборах, сім’ях, виконували переважно чорнову роботу, доглядали за худобою. Потреба в робочій силі привела до масового примусового вивозу. У 1941-1943 роках мобілізації, як правило, підлягали особи від 16 до 25 років, а в останній період окупації – все працездатне населення, незважаючи на вік. Тих, хто відмовлявся їхати до Німеччини, карали в’язницею або табором примусових робіт.

За офіційними даними за роки окупації на території області фашисти знищили 150 тисяч мирних громадян і 54 тисячі військовополонених. 52 тисячі громадян було насильно вивезено до Німеччини. У містах і селах діяли військово-польові комендатури, військові гарнізони, гестапо, поліція, каральні загони.

З перших місяців окупації почалася збройна боротьба партизанів і підпільників. Загони імені К. Ворошилова, М. Щорса, І. Сталіна діяли на території Кам’янського, Знам’янського і Єлизаветградківського (зараз Олександрійський р-н ) районів. У кінці 1941 року загинули керівники підпілля П. К. Василина, Е. А. Скабард, І. І. Нечаєв, П. І. Боєвець, І. С. Щученко.

Після відчутних ударів карателів у 1942 році поступово відновлюється організаційна структура сил опору. Великий загін діяв у районі Холодного Яру. У Кіровограді було створено дві підпільно-диверсійні групи — ім. К. Ворошилова та ім. С. Кірова. Підпільники розповсюджували листівки, допомагали визволенню людей із німецьких в’язниць, здійснювали диверсії на заводах. Група ім. К. Ворошилова мала свої підрозділи в селах Кіровоградського, Великовисківського (зараз Маловисківський р-н), Компаніївського, Аджамського (Кіровоградський р-н), Єлисаветградківського (Олександрівський р-н) та інших районів. За час своєї діяльності її члени організували 682 диверсійні акти, знищили 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз пального.

У Кіровограді активно діяли молодіжні підпільні групи П. Лахманова та О. Бур’янової.

В Олександрійському районі існувало 5 підпільно-диверсійних груп. Комсомольсько-молодіжна організація, командиром якої був П. Марко, вела агітаційну роботу серед населення, здійснювала диверсійні акти. Активно діяли патріоти груп Л. Сидоренка, Я. Яковенка. У березні 1943 року на станції Олександрія підпільники пустили під укіс 10 вагонів із військовими вантажами, згодом перерізали кабель зв’язку Ростов-Берлін.

На південному заході області підпільники Гайворонщини влаштовували диверсії на залізницях, розповсюджували листівки, допомагали партизанам Прибужжя.

Молодіжним підпіллям села Красногірка Голованівського району (група «Спартак») і сусідніх сіл у 1942-1943 роках партизанам було передано 50 гвинтівок, 2 кулемети, понад 200 гранат, вибухівку, виведено з ладу млин, 2 молотарки, десятки одиниць сільгоспінвентаря. Вони брали участь і в операціях по знищенню гітлерівців і українців-поліцаїв. «Спартаківці» були схоплені і страчені.

У партизансько-підпільній боротьбі проти ворога полягли смертю хоробрих юні Ф. Шепель, Я. Матвієнко, І. Юрченко, І. Коваленко з села Підлісне Олександрівського району.

У березні 1943 року почала видаватись газета підпільного обкому КП(б)У «За радянську Батьківщину». У цей період через 12 районів області пройшло партизанське з’єднання під командуванням М. Наумова. Відчутних ударів ворогу завдавали загони І. Діброви та С. Довженка, що діяли у Чорному лісі.

Протягом травня-серпня партизанськими загонами Кіровоградщини було знищено 46 ворожих ешелони.

Усього на території області в роки війни вели боротьбу проти фашистських загарбників 16457 партизан, 5510 підпільників і близько 40 тисяч учасників інших форм боротьби з фашизмом.

За даними співробітників Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, на території краю в роки війни діяло підпілля УПА, найміцніші осередки якого були створені в Олександрії та Новоукраїнці. Вони займались переважно пропагандистською роботою, інформували націоналістичне керівництво і газети про стан справ в області.

У вересні 1943 року війська Червоної Армії підійшли до адміністративних меж Кіровоградщини. Фашисти, готуючись до відступу, вивозили на Захід матеріальні цінності, чорнозем, пам’ятки історії і культури. Гітлерівці силоміць відправляли до Німеччини молодь. Руйнувалися найважливіші соціально-економічні об’єкти.

28 вересня-3 жовтня частини 37-ї і 5-ї гвардійських армій при підтримці 5-ї повітряної армії форсували Дніпро, де загинуло дуже багато воїнів і розпочали визволення Онуфріївського й Новогеоргіївського (зараз Світловодський р-н) районів.

21 жовтня було визволено перший райцентр області — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку, 3 грудня — Новогеоргіївськ (м. Світловодськ). Жорстокі бої зав’язались на підступах до Олександрії. 6 грудня місто повністю визволив Червонопрапорний механізований корпус, який на честь цього дістав ім’я «Олександрійський». У період жорстоких боїв за м. Знам’янку вирішальну допомогу регулярним частинам надали партизани Чорного лісу. 1 грудня місто було визволене. У ході визволення області активно взаємодіяли з наступаючими військами партизани з’єднань ім. І. Сталіна (командир П. Дубовий), загони «Москва» (І. Боровиков), ім. К. Ворошилова (А. Куценко).

Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту. Двадцять три з’єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських».

Війська 3-го Українського фронту у березні звільнили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення області на заході. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне (Новоглинянське), Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району (19 березня).

У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Цим же званням були відзначені 135 наших земляків, у т. ч. маршал Радянського Союзу П. К. Кошовий, генерал-майор авіації О. Ю. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Д. Діброва, І. Г. Мельник. В італійському Русі Опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Т. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами. Уродженець Гайворонського району Г. В. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Окупація та військові дії завдали значних збитків промисловості та сільському господарству Кіровоградщини.

У Кіровограді було зруйновано всі провідні підприємства, у т. ч. завод «Червона зірка». В Олександрії окупанти майже повністю зруйнували підприємства буровугільної та місцевої промисловості. Збитків зазнали заклади культури та освіти.

Одразу, після визволення області, розпочалася робота по відновленню її економічної і гуманітарної інфраструктури. Уже навесні 1944 року першу продукцію почали випускати заводи «Червона зірка», «Червоний профінтерн» (ремонтно-механічний завод ім. В. Таратути), канатний, 2 хлібозаводи, 5 пікарень. В Олександрії запрацювали 2 буровугільні шахти, маслозавод, завод гірського воску. В умовах військового часу залізничники відновили 1200 км шліхів, 4 депо, 77 мостів. Маловисківський цукровий завод щодоби переробляв 6,5 тис. цнт буряка. За перший рік в області стали до ладу 235 підприємств і 166 промислових артілей, відновили діяльність 1717 колгоспів, 25 радгоспів, 64 МТС.

У кінці 1944 року відновили роботу всі кінотеатри, 2 театри, педінститут, 9 технікумів, 1063 школи, 70 лікарень, 132 поліклініки, майже всі будинки культури, клуби, бібліотеки, виходила газета «Кіровоградська правда».

За успіхи у відбудовчий період область неодноразово відзначалась нагородами уряду.

Література

Кіровоградщина: історія, традиції, сучасність / керівник проекту С. Негода; за заг. ред. О. В. Чуднова. – Кіровоград: ПВЦ “Імекс-ЛТД”, 2008. – 639 с.

Подвиг у спадок: Жителі міста Кіровограда у Великій Вітчизняній війні / Ред.-упоряд. А. Ф. Крятенко. – Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2002. – 61 с.

Шевченко С. І. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни: На допомогу вчителю / С. І. Шевченко. – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. Володимира Винниченка, 2004. – 20 с…

Читати далі

 

ЗЕЛЕНА БРАМА 1941 РОКУ

Особливо кровопролитними були бої 6-ї і 12-ї армій на заході Кіровоградської області. На початку серпня вони, потрапивши в оточення ворога у районі с. Підвисокого Новоархангельського району, вели оборонні бої проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Є. Долматовський, який описав ті трагічні події у книзі «Зелена Брама». Ці дві радянські армії скували навколо себе 22 дивізії і 700 літаків противника, що особливо відзначилися під час боїв у різних країнах Європи. Це допомогло евакуювати з південних областей України заводи, сільгосппродукцію, музейні цінності тощо. У районі Зеленої Брами фактично було знищено дві радянські армії…

В ніч на 1 серпня, за наказом командуючого Південним фронтом, війська 6-ї та 12-ї армій під загальним командуванням генерал-майора Понєдєліна П.Г. відійшли на рубіж ріки Синюхи. З урахуванням реальної ситуації військова рада двох армій направила на світанку 1 серпня радіограму в штаб Південного фронту і до ДКО:

«Становище стало критичним. Оточення 6-ї і 12-ї армій завершено повністю. Існує пряма загроза розпаду загального бойового порядку 6-ї і 12-ї армій на два ізольованих осередки з центрами в Бабанці і Текліївці. Резервів немає. Просимо очистити зосередженням нових сил ділянку Тернівка-Новоархангельськ. Боєприпасів немає. Пальне на виході».

У відповідь по радіо надійшло абсолютно необгрунтоване бойове розпорядження: «Міцно утримувати займаний рубіж».

У «Журналі бойових дій військ Південного фронту» за 2 серпня вказано, що «противник силою до п’яти піхотних дивізій, до трьох танкових дивізій, до двох мехдивізій прагне завершити оточення групи Понєдєліна» і, що вихід групи на рубіж ріки Синюха «супроводжувався жорстокими боями авангардів групи за оволодіння Новоархангельськом, що неодноразово переходив із рук у руки. Ар’єргардні групи Понєдєліна прикривали відхід, ведучи жорстокі бої…».

У «Журналі» за 3 серпня вказано, що противник оволодів Первомайськом і «група Понєдєліна, виснажена в безупинних боях, у важких умовах веде бої в оточенні, намагаючись прорватися у східному і південно-східному напрямках… Спроби постачання боєприпасів повітрям успіху не мали».

У «Журналі» за 4 серпня записано: «Група Понєдєліна продовжує вести бої в замкнутому кільці без снарядів і артилерії, відбиваючи безупинні атаки противника».

Командування Південного фронту, на виконання вказівки командуючого Південно-Західним напрямком маршала Будьонного С.М., намагалося використати транспортну авіацію для постачання оточеним боєприпасів, але, на жаль, кільце звужувалося і все, чого потребували оточені, потрапляло донімців.

У «Журналі» за 5 серпня, після повідомлення про те, що противник оволодів Кіровоградом, записано: «Група Понєдєліна протягом дня продовжувала вести запеклі нерівні бої з переважаючими атакуючими силами противника. Готувала нічний штурм з метою виходу з оточення… Даних про результати нічної атаки не надійшло…»

Через п’ять днів, 10 серпня 1941 року, в «Журналі» зафіксовано, що «фронт продовжував відхід на новий оборонний рубіж» і, що «з групою Понєдєліна зв’язок втрачено і повідомлень про неї немає».

З мемуарів колишнього командуючого Південним фронтом генерала армії Тюленева І.В. дізнаємося, що Сталін добряче відчитав його за втрату зв’язку з оточеними: «Дві армії — це не голка в копиці сіна!» Тому реакції командуючого фронтом не довелося довго чекати.

В одному з документів з грифом «Для негайної доповіді. Москва. Главковерху товаришу Сталіну», говориться, що штабом фронту виділено дві групи спеціально підготовлених осіб для перекидання на літаках у район оточення. «Групи забезпечені короткохвильовими радіостанціями. Люди одягнені в цивільний одяг. Завдання груп: проникнути в райони, зайняті частинами 6-ї та 12-ї армій, і негайно доповісти про їхнє становище по радіо встановленим кодом…».

Але на той час встановлювати зв’язок уже не було з ким. Згадкою про ті трагічні події є скромний обеліск в Ульяновському районі на могилі розстріляної гітлерівцями дівчини-парашутистки.

Воїни оточених частин 6-ї та 12 армій виявляли неабияку мужність, завдавали ударів по німецьким частинам, які ставили за мету якнайшвидше дійти до Дніпра. Під Новоархангельськом відчутних втрат зазнала відбірна моторизована дивізія СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер», у щоденнику бойових дій якої зафіксовано, що з таким опором противника зустрічаються вперше.

Відважно билися на кіровоградській землі прикордонники. Так, бійці з 97-го прикордонного загону героїчно відбили атаки німців у Кам’янечому В західній частині цього села відбувся рукопашний бій, в ході якого бійці в зелених кашкетах билися з ворогом багнетами та саперними лопатками. З с. Підвисокого прикордонники разом з 21-им кавалерійським полком НКВС наступали на с. Левківку для подальшого прориву на Новоархангельськ і Торговицю. Багато з них загинуло невідомими.

Згідно з повідомленням німецького командування від 8 серпня 1941 року, як трофеї німцям дісталося 317 танків, 850 гармат, багато автомашин. У радянських військах загинуло понад 200 тис. осіб, в полон потрапило 103 тис. бійців і командирів Червоної Армії. Крім командуючих 6-ю та 12-ю арміями генерал-лейтенанта Музиченка І.М. і генерал-майора Понєдєліна П.Т., бранцями ворога стали генерал-майор Кирилов М.К. — командир 13-го стрілецького корпусу, генерал-майор Корнілов І.А. — командир 49-го стрілецького корпусу; командири дивізій: генерал-майор Ткаченко С.А. (44-та гірськострілецька), генерал-майор Абрамідзе П.І. (72-га гірськострілецька), генерал-майор Прохоров В.І. (80-та стрілецька), генерал-майор Тонконогов Я.І. (141-ша стрілецька), генерал-майор Прошкін М.І. (58-ма гірськострілецька). В оточенні у Зеленій Брамі загинули або, як записано в їх архівних особових справах — «пропали безвісти»: начальник артилерії 6-ї армії генерал-майор Федоров Г.І., начальник артилерії 12-ї армії полковник Владимиров В.В., командир 37-го стрілецького корпусу комбриг Зибін С.П., начальник штабу 2-го механізованого корпусу полковник Сучков М.П., начальник штабу 24-го механізованого корпусу полковник Данилов О.І., командири дивізій генерал-майор Турунов І.Є. (169-та стрілецька), генерал-майор Бєлов М.Н. (15-та моторизована дивізія), полковник Фотченков П.І. (10-та танкова дивізія), полковник Саркисян А.С. (216-та моторизована дивізія).

Командир 173-ї стрілецької дивізії генерал-майор Верзін С.В., йдучи 9 серпня з групою бійців у багнетну атаку на прорив, пустив собі кулю в серце, щоб не потрапити до рук ворога. Тяжкопораненого у бою на прорив командуючого 16-им механізованим корпусом комдива Соколова А.Д. було схоплено німцями, перевезено до Новоукраїнки, де він і помер від поранень. Також тяжкопораненим під час прориву було захоплено в полон командира 44-ї стрілецької дивізії полковника Кримова В.П., який помер у Голованівському таборі військовополонених. Помер від ран на руках у своїх бійців командир 24-го механізованого корпусу генерал-майор Чистяков О.В.

Героїчний опір радянських воїнів у Зеленій Брамі порушив плани фашистського командування, зокрема, було на тиждень затримано рух на Схід німецьких танкових колон, які, як відомо, відігравали у бліц-крігу основну роль.

З початку серпня 1941 року полонених радянських воїнів із оточеного угрупування 6-ї та 12-ї армій в урочищі «Зелена Брама» біля села Підвисокого, що на Кіровоградщині, було переміщено до концентраційного табору, відомого як «Уманська яма» (німецьке найменування – шталаг, тобто, табір для полонених рядового складу №349).

За колючій дріт концтабору на території кар’єру колишнього цегельного заводу потрапили понад 70 тисяч полонених солдат, сержантів та офіцерів. Доля поранених бійців була найтрагічнішою – до мук голоду, спраги, антисанітарії додавалися страждання від ран без будь-якої медичної допомоги.

Проти такого ставлення до поранених виступили полонені лікарі на чолі з Борисом Маркевичем. І німецький комендант дав згоду на певне полегшення режиму утримання поранених та хворих і створення для них окремо лазаретів (ревірів, німецькою) поза територією концтабору. Важко зрозуміти, що означав цей жест з претензією на гуманізм і людяність, знаючи подальшу долю поранених.

Найтяжчих хворих перенесли у приміщення гуртожитку колишнього цегельного заводу. Цей лазарет (ревір) отримав номер 1. Але медичної допомоги вони так і не діждалися, як і полегшення умов утримання – хіба тільки не відкрите небо над головою, як у решти в’язнів «Уманської ями». Практично всі полонені з ревіру №1 загинули. Їхні тіла скидали у траншеї поблизу будівлі, де вони один за одним помирали… Нині на тому місці – пам’ятна стела, на якій викарбовано: «Здесь похоронены более 300 советских воинов, узников фашистского концлагеря, умерших от ран, голода и болезней в 1941-1943 годах».

Відновити дійсні масштаби втрат радянських військ у боях, що відбувалися в урочище Зелена Брама в 1941 році, через відсутність документів дуже важко. Відомо тільки, що 20 липня 6-а і 12-а армія налічували 129,5 тисяч чоловік. За даними оперативного зведення штабу Південного фронту № 098, станом на 11 серпня 1941 року з оточення вийшло 11 тисяч чоловік, головним чином, з тилових частин.

Втрати противника також були великими. Лише одна 4-а гірськострілецька дивізія втратила тільки убитими 1 778 чоловік.

Література

Виноградов А. Слава и боль Зеленой Брамы / А. Виноградов // Украина-Центр. – 2009. – 27 августа. – С. 12, 13.

Даценко В. Трагічний серпень 41-го… / В. Даценко // Кіровоградська правда. – 2009. – 18 серпня. – С. 5.

Даценко В. Чи варто шукати золото у Зеленій Брамі?/ В. Даценко // Кіровоградська правда. – 2009. – 27 жовтня. – С. 4-5.

Даценко В. И никто не узнает… / В. Даценко // Украина-Центр. – 2009. – 7 мая. – С. 9.

Даценко В. Он жил в Маловисковском районе, он стал Героем / В. Даценко // Украина-Центр. – 2011. – 14 апреля. – С. 8.

Даценко В. Таємниця «смертного медальйону» / В. Даценко // Кіровоградська правда. – 2010. – 28 травня. – С. 10.

Даценко В.В. Щоб пам’ятали: Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 / В.В. Даценко. – 2-е вид., випр. та доп. – Кіровоград: ПВЦ «Імекс-ЛТД», 2010. – 303 с.

Долматовский Е.А. Зеленая Брама : Докум. легенда об одном из первых сражений Великой Отечест. войны / Е.А. Долматовский. – 2-е изд., доп. – М.: Политиздат, 1985. – 319 с.

Кіровоградщина : історія, традиції, сучасність / керівник проекту С. Негода ; за заг. ред. О.В. Чуднова. – Кіровоград: ПВЦ «Імекс-ЛТД», 2008. – 639 с.

Кротов А. Страницы, опаленные войной / А. Кротов // Ведомости Плюс. – 2010. – 2 июля. – С. 7.

Кузнецова А. Вернулся к матери… / А. Кузнецова // Украина-Центр. – 2008. – 26 сентября. – С. 8.

Кузнецова А. Отзовись, Узбекистан ! / А. Кузнецова // Украина-Центр. – 2010. – 22 апреля. – С. 5.

Кузнецова А. Уманский котел: взгляд из современной Москвы / А. Кузнецова // Украина-Центр. – 2009. – 27 августа. – С. 13.

Матівос Ю. Нерозгадані таємниці Зеленої Брами / Ю. Матівос // Кіровоградська правда. – 2007. – 18 вересня. – С. 3.

Матівос Ю. Трагедія і героїзм Зеленої Брами: Сторінки безсмертя / Ю. Матівос // Кіровоградська правда. – 2007. – 17 липня. – С. 3; Кіровоградська правда. – 2007. –20 липня. – С. 5.

Пилипенко О. Трагічні дні Зеленої Брами: До 65-річчя початку Великої Вітчизняної війни / О. Пилипенко // Ведомости Плюс. – 2006. – 30 июня ; 7 июля. – С. 7.

Шепель Ф. Один із ста тисяч: Як оточення під Зеленою Брамою позначилось на долі простого солдата / Ф. Шепель // Народне слово. – 2010. – 28 січня. – С. 6.

«Якщо хтось залишиться живий, пам‘ятайте наші імена» // Кіровоградська правда. – 2008. – 8 травня. – С. 3.

Читати далі

 

КІРОВОГРАДСЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ: ПОГЛЯД З ХХІ СТОЛІТТЯ

У сучасній краєзнавчій літературі стратегія, хід та результати Кіровоградської наступальної операції, проведеної військами 2-го Українського фронту в період з 5 по 16 січня 1944 р., розглядаються багато в чому на основі мемуарів генерала армії Івана Степановича Конєва. У своїх «Записках командуючого фронтом» І.С. Конєв дав досить детальний аналіз подій Кіровоградської операції, який на багато років став орієнтиром для дослідників під час вивчення тих подій…

Не применшуючи важливості й цінності спогадів командуючого 2-го Українського фронту, необхідно зазначити, що мемуари (не лише І.С. Конєва, а й інших воєначальників Великої Вітчизняної війни) – річ досить суб’єктивна. Оскільки, по-перше, вони відображали особистий, а тому не завжди об’єктивний погляд автора на описувані події, а по-друге, мемуари піддавалися ретельному рецензуванню різноманітними комісіями.

Безперечно, у фактологічному плані маршал Конєв детально описав хід тих подій, які увійшли в історію під назвою Кіровоградської наступальної операції. Проте, коли читаєш «Записки командуючого фронтом», складається враження, що це була локальна операція, яка відбувалася незалежно від одночасних з нею наступальних дій, боїв та операцій на інших фронтах. Пізніше такий регіональний погляд на Кіровоградську операцію з мемуарної літератури перекочував у наукові та науково-популярні публікації радянської й сучасної історичної та краєзнавчої науки.

Але ж сучасні дослідження свідчать, що Кіровоградська наступальна операція 2-го Українського фронту відбувалася у тісному взаємозв’язку з воєнними операціями 1-го (командуючий – генерал армії М.Ф. Ватутін) та 3-го (командуючий – генерал армії Р.Я. Малиновський) Українських фронтів.

У результаті грудневого наступу 1943 року війська 2-го Українського фронту прорвали оборону противника по р. Інгулець й наблизились до міста Кіровограда.

Відповідно до вказівок Ставки Верховного Головнокомандування (СВГ) Військова рада 2-го Українського фронту розробила план наступальної операції. Згідно з ним планувалося ударом в напрямку Казанки і Березнегуватого (Миколаївська область) вийти в тил нікопольському угрупованню противника і, взаємодіючи з 3-м і 4-м Українськими фронтами, його знищити. Таким чином, на початок грудня 1943 р. 2-й Український фронт взагалі не мав наступати в кіровоградському напрямку, а повинен був кинути всі свої сили на знищення нікопольського ворожого угруповання.

Однак ситуація, що склалася на кінець 1943-го, зумовлена передусім успішним наступом 1-го Українського фронту, який в цей час вдало проводив Житомирсько-Бердичівську наступальну операцію, і це суттєво скоригувало плани керівництва 2-го Українського фронту та СВГ.

Нове завдання військам 2-го Українського фронту було визначено в директиві № 30272 Ставки ВГ від 29 грудня 1943 р.:

«В связи с успешным наступлением войск 1-го Украинского фронта Ставка Верховного Главнокомандования, во изменение директивы № 30262 от 9.12.1943 г., приказывает:

  1. 2-му Украинскому фронту, прочно удерживая занимаемый рубеж на своём левом крыле, не позднее 5 января 1944 г. возобновить наступление, нанося главный удар на Кировоград силами не менее четырех армий, из которых одна танковая.
  2. Ближайшая задача – разбить кировоградскую группировку и занять Кировоград, охватывая его с севера и юга. В дальнейшем овладеть районом Ново-Украинка, Помошная и наступать на Первомайск с целью выхода на р. Южный Буг, где и закрепиться.
  3. Одновременно нанести вспомогательный удар силами двух армий в общем направлении Шпола, ст. Христиновка».

Таким чином, ударом на Кіровоград та Первомайськ передбачалося розколоти німецький фронт на Правобережній Україні, що мало сприяти наступу як 1-го, так і 3-го Українських фронтів. Допоміжний наступ двох армій 2-го Українського фронту на Шполу і Христинівку був спрямований назустріч військам 1-го Українського фронту, який, проводячи Житомирсько-Бердичівську операцію, головного удару завдавав на Вінницю, а допоміжні – на Ровно (Рівне) і Христинівку.

У Христинівці війська обох Українських фронтів мали з’єднатися, оточивши таким чином угруповання німецьких військ в районі Канева, Сміли й Звенигородки.

Отже, якщо порівняти Житомирсько-Бердичівську та Кіровоградську фронтові наступальні операції, можна з упевненістю відзначити, що за тактичним задумом вони були подібні. Стратегічний план обох операцій передбачав завдання основною частиною військ фронту головного удару та водночас виділення декількох армій для проведення допоміжного наступу. Тому, мабуть, твердження сучасних українських і російських дослідників про те, що штучний розподіл задуманої як єдине ціле операції двох фронтів на самостійні фронтові операції був неправильним. Мабуть, краще б було називати її Житомирсько-Кіровоградською операцією 1-го та 2-го Українських фронтів.

Важливо також торкнутися ще одного головного питання в історії Кіровоградської наступальної операції – її результатів. У радянській історичній науці утвердилась думка про те, що головним результатом цієї операції було визволення міста Кіровограда, внаслідок цього операцію вважали цілком вдалою і завершеною. Проте, як відомо, Кіровоград був визволений 8 січня 1944 р., а наступальна операція тривала до 16 січня.

Отже, які ж були її результати?

По-перше, головним досягненням 12-денної операції було оволодіння радянськими військами важливим вузлом доріг – Кіровоградом. По-друге, глибина просування військ 2-го Українського фронту (при відносно невисоких темпах наступу, в середньому 3-4 км на добу) склала 40-50 км. По-третє, І.С. Конєву не вдалось розвинути удар на Первомайськ, що мав привести до розсічення німецької оборони та сприяти наступу 1-го та 3-го Українських фронтів і виходу їх на рубіж р. Південний Буг. По-четверте, нереалізованим залишився задум оточення німецького угруповання на канівському виступі. Війська 1-го Українського фронту, розпочавши наступ 24 грудня 1943 р., на 12 січня 1944 р. просунулись вперед на 200 км та перехопили основні шляхи відходу канівського угруповання ворога. Проте війська 2-го Українського фронту не виконали поставлених завдань. Затримавшись у боях за Кіровоград, 14 січня вони були в 120 км від Умані та станції Христинівка. У мемуарах Е. фон Манштейна, який навіть не відчув загрозу удару фронту І. Конєва у північному напрямку, діям 2-го Українського фронту відведено всього кілька рядків: «Хоча фронт 8-ї армії був відтиснутий дещо на захід і нам довелось залишити Кіровоград, противник поки що не міг здійснити рішучий прорив з метою оточення наших військ у Дніпровській дузі».

Затримка військ 2-го Українського фронту в боях під Кіровоградом призвела до доволі серйозних негативних наслідків. Частина військ 1-го Українського фронту зазнала відчутних втрат, зокрема у районі Звенигородки, фактично до 20-х чисел січня 1944 р. в оточенні перебували частини 136-ї, полк 167-ї стрілецьких дивізій та 6-та мотострілецька бригада.

У директиві Ставки від 16 січня 1944 р. вина за невиконання завдань фронту покладалась на І.С. Конєва. «…Все це Ставка відносить до недостатньої організованості дій військ і відсутності з Вашого боку наполегливості у виконанні завдань як поставлених Ставкою, так і Ваших особистих наказів».

У спогадах маршала СРСР подана «дещо інша» інтерпретація завершення Кіровоградської операції. «Оскільки поставлена мета була уже досягнута, а війська… дуже втомилися, мною був відданий арміям наказ про перехід до оборони».

Звичайно ж, сьогодні абсолютно зухвало було б звинувачувати війська 2-го Українського фронту і його командуючого генерала армії І.С. Конєва в тому, що відбувалося на наших землях 70 років тому. Конєв був, безперечно, талановитим військовим, легендарним полководцем Великої Вітчизняної війни. Тим більше, що військам 2-го Українського фронту протистояла німецька група армій «Південь», командуючим якої був генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн, за визначенням дослідників, «лучший оперативный ум» вермахту. Фон Манштейн одночасно із контрударами по військах 1-го Українського фронту здійснив заходи з локалізації наступу і військ 2-го Українського фронту, перекинувши в смугу останнього три танкові дивізії та моторизовану дивізію “Велика Німеччина”. Завдяки цим заходам Е. фон Манштейну вдалося зупинити війська І.С. Конєва в районі Кіровограда, не допустивши таким чином їх вихід до Христинівки, що призвело б до оточення канівського угруповання німецьких військ.

Отже, за фактичними результатами дій радянських військ історики штучно поділили задуману як єдину військову операцію 1-го та 2-го Українських фронтів на дві самостійні фронтові операції: Житомирсько-Бердичівську та Кіровоградську. Проте, враховуючи їх стратегічну мету, хід та результати, можна з упевненістю стверджувати, що це була спільна операція двох фронтів, яку необхідно називати Житомирсько-Кіровоградською наступальною операцією та вважати її незавершеною.

Борис ШЕВЧЕНКО, молодший науковий співробітник відділу історії обласного краєзнавчого музею

Шевченко Б. Кіровоградська наступальна операція : погляд з ХХI століття // Народне слово. – 2013. – 14 лютого. – С. 8

Читати далі

 

МАЛОВИСКІВСЬКИЙ РЕЙД 8-ГО ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОГО МЕХАНІЗОВАНОГО КОРПУСУ

У січні 1944 р. війська 2-го Українського фронту (командуючий — генерал армії І.С.Конєв) провели Кіровоградську наступальну операцію. Протягом 5-6 січня 7-й і 8-й механізовані корпуси 5-ї гвардійської армії (командуючий — генерал О.С.Жадов), здійснюючи наступ у напрямку на Грузьке, перерізали залізничну й шосейну дороги Кіровоград — Новоукраїнка. В той же час передові частини 18-го танкового корпусу 5-ї гвардійської танкової армії (командуючий – генерал П.О.Ротмістров) вийшли в район Новопавлівки, взявши під контроль дорогу Кіровоград – Рівне. У результаті цього були перекриті можливі шляхи відступу 10-ї моторизованої, 14-ї танкової і частково 376-ї піхотної дивізій, оточених у районі Лелеківки. Однак слід зауважити, що кільце навколо оточених ворожих частин не було достатньо щільним, оскільки стрілецькі з’єднання радянської армії не встигали за танковими і моторизованими корпусами. В ході наступних (7-8 січня) боїв частина оточених німецьких військ була знищена, врятуватися вдалося лише окремим ворожим групам, які відійшли у північно-західному напрямку…

Проаналізувавши результати дводенного наступу й оцінивши стан і можливість противника вести бойові дії, генерал армії І.С.Конєв 7 січня 1944 р. о 17-й годині 30 хвилин віддав оперативну директиву військам, яка уточнювала завдання арміям і корпусам щодо подальшого розвитку операції. 53-тя армія (командуючий – генерал-лейтенант І.В.Галанін) повинна була розвивати наступ на Новомиргород, а 5-та гвардійська армія, завдаючи головного удару, мала оволодіти Кіровоградом. 7-ма гвардійська армія (командуючий – генерал-лейтенант М.С.Шумілов) повинна була вийти на рубіж Карлівка (нині с. Крупське Кіровоградського району), Федорівка й завдати ворогові удару в південно-західному напрямку на Рівне.

Своє завдання отримав також 8-й Олександрійський механізований корпус, який діяв у складі 5-ї гвардійської танкової армії. Він зранку 8 січня 1944 р. мав провести енергійний наступ на Грузьке, а на кінець дня вийти в район Малої Виски.

Уже ввечері 7 січня 8-й мехкорпус, розбивши заслони 376-ї піхотної та 14-ї танкової дивізій, звільнив Грузьке, розташувавши тут свій штаб.

Командиру корпусу генералу А.М.Хасіну було доручено організувати наступ у глибокий тил противника в напрямку на Мар’янівку, Паліївку (нині села Маловисківського району) та Малу Виску.

Для проведення рейду була створена окрема корпусна (рухома) група у складі 66-ї, 67-ї (полковник К.Є.Андерсон), 68-ї (полковник М.Є.Мироненко) механізованих бригад, 83-го (полковник Г.М.Кушнір) і 139-го танкових полків при підтримці 116-ї танкової бригади підполковника Є.А.Юревича.

В цілому групу загальною кількістю приблизно у 20 танків та 400 бійців очолив заступник командира корпусу полковник М.Н.Крічман.

Незважаючи на те, що часу на підготовку рейду було обмаль, готувався він, за свідченням його учасників, досить ретельно. Зокрема було підготовлено запаси пального, боєприпасів та продовольства, розроблено варіанти бойових дій при зустрічах з німецькими військами та спеціальні цифрові сигнали для зв’язку, проведено партійні і комсомольські зібрання.

За словами одного з учасників маловисківського рейду: «Каждый танковый экипаж и экипаж самоходной артиллерийской установки запомнил, с кем конкретно взаимодействует, а мотострелки – на каком танке им предстоит действовать в качестве десанта. И это очень важно во всей подготовке рейда».

Перед корпусною групою 8-го мехкорпусу було поставлене завдання: діючи далеко у відриві від інших частин, бити ворога на марші, раптово з’являтися і громити на своєму шляху німецькі гарнізони, сіяти паніку, оволодіти Малою Вискою, де, перерізавши залізницю, позбавити ворога можливості підкидати підкріплення, техніку, боєприпаси, пальне й продовольство оточеним під Кіровоградом частинам.

Після завершення приготувань ввечері 8 січня група вирушила у глибокий тил німецької армії, в напрямку на Малу Виску. Ось як описав початок рейду у своїй книзі «Позывные наших сердец» Всеволод Павлович Шиманський, який брав участь у боях, будучи начальником зв’язку 116-ї танкової бригади: «…танкисты и десантники в белых халатах толпятся возле машин, вытянувшихся в походную колонну. Танки и САУ выкрашены белой краской. Я хлопотал возле автомобиля с радиостанцией. Это единственное средство связи подвижной группы с Большой землей… Подана команда выступать. Участники рейда быстро заняли свои места, и колонна тронулась. Впереди – походное охранение, возглавляемое командиром танкового взвода лейтенантом Ильей Яшиным… Выдерживая установленные дистанции, за охранением шли остальные подразделения нашей бригады, вслед за нами самоходные артиллерийские установки и другие подразделения…».

Через деякий час корпусна група вийшла у район с. Мар’янівки. Переправившись через р. Пойма, танки батальйону капітана М.С.Проценка спрямували удар в німецьку автоколону, що розташувалася на вулицях села, знищивши значну кількість ворожої військової техніки. Багато в чому успіху радянським солдатам посприяв момент раптовості. Оскільки, зупинившись у Мар’янівці, німці не очікували на можливу появу радянських військ. Навіть німецькі часові, за словами В.П.Шиманського, «вначале приняли нас за своїх».

Під час боїв за Мар’янівку радянським військам вдалось вчасно ліквідувати ворожий зв’язок, що дало можливість залишити знищення мар’янівського гарнізону без відома німецького командування. Внаслідок цього керівництвом групи було прийнято рішення негайно направити танковий взвод лейтенанта І.О.Яшина в напрямку с. Паліївки, за яким через деякий час мала вирушити вся корпусна група.

«К Палиевке подошли глубокой ночью (о 5-й годині. – Авт.). Километрах в двух от нее за склоном высоты остановились. С высоты можно было при луне различить и село, и маячившие вдали трубы двух заводов. Прогудел паровоз. Повсюду ни одного огонька. Село казалось вымершим. Но это лишь казалось. Разведчики доложили: в селе много автомобилей. Замечены часовые», – пише учасник рейду В.П. Шиманський.

В цей час у с. Паліївці був розміщений штаб 47-го танкового корпусу 8-ї німецької польової армії генерала Отто Велера. Загалом 8-ма армія у січні 1944 року складалась із трьох корпусів: 3-го, 11-го армійських і 47-го танкового. Останній був утворений 21 червня 1942 р. шляхом переформування з моторизованого корпусу. З 30 грудня 1943-го по 4 березня 1944 року командиром 47-го корпусу був генерал танкових військ Ніколаус фон Форман.

Наблизившись з північно-східного напрямку до Паліївки, керівництво корпусної групи прийняло рішення атакувати село. Для цього корпусна група була поділена на три частини. Перша та друга повинні були обійти село з двох сторін і завдати удару одночасно по Паліївці та Малій Висці. Третя частина, в свою чергу, мала наступати на село з фронту. Вогонь вони повинні були відкривати в останній момент.

Після того, як всі військові частини зайняли передбачені позиції, подали сигнал початку наступу. З фронту на Паліївку наступала 116-та танкова бригада Є.А.Юревича. «Выстрелы танковых пушек разорвали ночную тишину, в поселках взметнулись первые всполохи пожаров. Танки с десантом врывались на улицы, давили груженые машины. Горели и взрывались бочки с бензином и ящики с боеприпасами, ухали разрывы гранат, четко трещали автоматы и пулеметы. Застигнутые врасплох вражеские офицеры и солдаты выскакивали из домов и тут же падали, сраженные пулями».

Через багато років Всеволод Павлович Шиманський на сторінках своєї книги згадував про неймовірний скрегіт, який лунав під час бою й був спричинений тим, що танки старших лейтенантів В.Галушка, О.Мокроусова, М.Бобровицького, лейтенанта В.Сичугова нещадно давили розташовану на вулицях села ворожу техніку.

Штаб 47-го танкового корпусу був знищений, вдалося здобути цінні військові документи. Після цього завдали удар по залізничній станції у Малій Висці, де був знищений ешелон із зброєю.

Згодом за даними розвідки стало відомо, що у декількох кілометрах від Малої Виски розташований німецький аеродром. Командир рухомої групи полковник М.Н.Крічман прийняв рішення направити туди танковий загін, командувати яким було доручено капітану М.С.Проценку.

Через те, що німецький аеродром охоронявся зенітною артилерією, перед М.С.Проценком стояло завдання підійти до нього непоміченим, щоб не потрапити під вогонь зеніток, підготовлених для стрільби по наземних цілях. Робітниця з місцевого цукрового заводу Євдокія Кальноока визвалася допомогти танкістам, показавши зручний шлях до ворожого аеродрому. Саме завдяки її допомозі радянським танкам вдалося непоміченими підійти до аеродрому й знищити розташовану на ньому ворожу техніку.

У своїх спогадах В.П.Шиманський наводить фрагмент розповіді М.С.Проценка про його бойові дії на аеродромі: «С ходу уничтожили с десяток самолетов, а из пулеметов положили немало прислуги. Но и немцы по соседству с аэродромом не сидели сложа руки. Направили на помощь своим тяжелый танк и два бронетранспортера с пехотой. Конечно, это не могло серьезно помешать нам. Имея превосходство, мы разделались с ними и еще десятки самолетов растоптали. Когда покидали аэродром, сзади был красивый фейерверк! Горели самолеты, бензоцистерны, рвались склады с бомбами».

Принагідно зазначимо, що з 7 по 9 січня 1944 р. на аеродромі у Малій Висці дислокувалась авіаційна частина, в якій служив Е.Хартман – він вважається кращим льотчиком-асом (1400 бойових вильотів; 800 повітряних боїв; 352 збитих літаки) Другої світової війни. При цьому радянські аси І.Кожедуб (64 літаки) та О.Покришкін (59 літаків) за кількістю збитих літаків значно поступаються Е.Хартману.

Отже, після тяжких нічних боїв військові частини корпусної групи зайняли Паліївку та Малу Виску. Відразу після цього полковник М.Н.Крічман віддав командирам частин наказ активно вести розвідку, виставити дозори та влаштувати засідки на можливих напрямках наступу німецьких військ.

І справді, ворог досить швидко отямився. Поряд, у Новомиргороді, Тишківці та Капітанівці, розміщувалися декілька німецьких піхотних і танкових дивізій. У Злинці та Хмельовому були розташовані ворожі аеродроми, злітаючи з яких, німецькі літаки вже на ранок 8 січня розпочали масове бомбардування Малої Виски та Паліївки. Лейтенант В.П.Шиманський згадує: «С тоской поглядывали мы на небо, не теряя надежды увидеть свои самолеты. Но они не показывались… было нам не сладко. Над землей, дрожавшей от разрывов, стоял несмолкаемый гул. Свист осколков. Бомбы разметывали уцелевшие строения, корежили оставленную врагом технику. Начались пожары».

До кінця дня корпусна група зазнала тяжких втрат, частина військової техніки була виведена з ладу, а у танках залишилося лише по 30-40 літрів пального та по четвертій частині комплекту боєприпасів. Крім того група залишилася без зв’язку, оскільки під час німецького бомбардування одна із авіабомб влучила в автомобіль з радіостанцією.

Увечері 8 січня, приблизно о 23.00, біля села Паліївки приземлився радянський літак По-2, на борту якого перебували капітан Н.Г.Демченко (за іншими даними – В.Я.Дідковський) та офіцер зв’язку майор В.А.Лосєв. Останній передав наказ командуючого 5-ї танкової армії керівнику корпусної групи М.Н.Крічману про негайний відступ в напрямку на Мар’янівку.

Залишивши у Малій Висці і Паліївці прикриття, корпусна група перед світанком вирушила на Мар’янівку, де, зустрівшись з переважаючими силами ворога, змушена була зайняти оборону.

Протягом 8-12 січня 1944 р. радянські війська вели героїчні бої у Мар’янівці, зазнавши надзвичайно великих втрат. Ось як ці події описує їх учасник В.П.Шиманський: «За день (8 січня. – Авт.) бригада отбила девять яростных атак танков и мотопехоты. Над селом стоял несмолкаемый гул. Бомбежки следовали одна за другой… Кончались боеприпасы. Многие участники рейда погибли или были тяжело ранены».

Ввечері 8 січня полковник М.Н.Крічман вирішив направити командуванню 8-го механізованого корпусу (на той час штаб корпусу перебував у с. Грузькому) донесення про проведені бої, положення рухомої групи та можливі шляхи відступу за лінію фронту. Для виконання цього завдання, дорученого помічнику начальника штабу 116-ї бригади капітану В.Т.Федорову, був виділений окремий танк, яким командував лейтенант А.Дусенбаєв. Після 13-годинного переходу по тилах ворога радянський танк прибув у штаб 8-го мехкорпусу, де В.Т.Федоров доповів начальнику штабу генералу А.І.Білогорському про тяжке положення корпусної групи. Після чого начальник штабу повідомив, що у ніч на 9 січня вже був висланий літак з пілотом І.М.Пацулою, який доставив наказ командуючого корпусом А.М.Хасіна. Згідно з ним корпусна група мала до 19.00 зосередитися у колгоспі «Мар’яновському», де повинна розділитися на дві групи. Танки мали прориватися за маршрутом: переправа Мар’янівка – колгосп «Петровський» (нині с. Вись Маловисківського району) – Андріївка, а піхотні частини: колгосп «Мар’янівський» – південна окраїна Мар’янівки – колгосп «Петровський» – Андріївка. У с. Андріївка обидві групи повинні були з’єднатися й вийти до с. Катеринівки Кіровоградського району.

Вихід корпусної групи за лінію фронту був надзвичайно тяжкий, про це, зокрема, свідчить розповідь В.П.Шиманського: «В стороне от того места, где должны прорываться танки, вдруг началась стрельба. Это демонстрация, предпринятая с целью ввести в заблуждение врага. Пока противник разбирался, что к чему, наши танки по переправе двинулись на прорыв. Наша пешая группа в это время скрытно по кустарнику направлялась вдоль речки Пойма. Впереди пробиралась разведка… Многие из нас без шинелей, в одних телогрейках. Несмотря на глубокий снег и страшную усталость, двигались довольно быстро… Шли воины, готовые в любую минуту дать последний, решительный бой!».

Рано-вранці 13 січня корпусна група, покинувши тили німецької армії, вийшла за лінію фронту й з’єдналася з основними силами 8-го механізованого корпусу, частини якого розташовувалися південніше Грузького.

За даними дослідження «Дорогами побед: боевой путь 5-й гвардейской танковой армии», корпусна група під час маловисківського рейду знищила 10 складів з військовим майном та продовольством, 500 автомобілів, 20 танків, 25 бронетранспортерів, 10 гармат, 300 мотоциклів, 3 ешелони на залізничній станції у Малій Висці, 1000 велосипедів і приблизно 1000 німецьких солдат та офіцерів.

У повідомленні Радінформбюро від 13 січня 1944 р. зазначалося, що «советский моторизованный отряд прорвался во вражеский тыл. Стремительно продвигаясь вперед, наши бойцы на одном из аэродромов сожгли 40 немецких самолетов».

За іншими даними, під час рейду було підбито 13 ворожих танків та знищено до 400 німецьких солдатів і офіцерів.

У той же час корпусна група втратила майже половину техніки та особового складу. Лише у Мар’янівці загинуло 237 солдатів та офіцерів. Недарма безпосередній учасник рейду лейтенант В.П.Шиманський, описуючи ці події, зазначив, що для 116-ї танкової бригади за весь період військових дій у складі 8-го механізованого корпусу на 2-му Українському фронті маловисківський рейд був найтяжчою воєнною операцією.

Борис ШЕВЧЕНКО,молодший науковий співробітник обласного краєзнавчого музею.

Шевченко Б. Героїзм і трагедія: Маловисківський рейд 8-го Олександрійського механізованого корпусу // Народне слово. – 2013. – 17 січня. – С. 7

Читати далі

 

ТАБОРИ СМЕРТІ. ПРОДУМАНА СИСТЕМА ЗНУЩАНЬ НАД ПОЛОНЕНИМИ

Згадаймо і їх поіменно…

«Терпляче збирайте свідчення про тих, хто поліг за себе і за вас. Прийде день, коли сьогоднішнє стане минулим, коли будуть говорити про великий час і безіменних героїв, які творили історію. Я хотів би, щоб всі знали, що не було безіменних героїв, що були люди, які мали своє лице, свої сподівання і надії..»

Юліус Фучик

У день Перемоги квіти вдячності ляжуть і до пам’ятника у обласному центрі по вулиці Шевченка, встановленого 1959 року до 15-ї річниці визволення Кіровограда від гітлерівських загарбників. Напис на сірій гранітній плиті біля скульптурного зображення воїна з каскою і вінком слави засвідчує, що тут поховані радянські воїни, закатовані гітлерівцями. Іншої інформації про кількість жертв гітлерівського терору або про персональні дані похованих у братській могилі немає. У одному з довідників про пам’ятники Кіровограда вказано, що у 1967 році останки з цієї братської могили перенесені до військово-меморіального кладовища на Фортечних валах. Підписаний же 20 червня 1992 року головою виконкому Кіровоградської міської ради В. Г. Мухіним та кіровоградським міським військовим комісаром Л. В. Курятенком акт вказує, що у братській могилі поховано 4 тисячі радянських військовополонених, які загинули у створеному гітлерівцями з початком окупації нашої області таборі…

Кіровоградщина в роки лихоліттяЦей табір для військовополонених, що називався шталаг 305-(Stalag 305-Kirowograd), був одним із найстрашніших у створеній гітлерівцями системі знищення радянських громадян. Він функціонував з вересня 1941 по лютий 1943 року у казармах колишнього радянського 43-го стрілецького полку. Філії табору знаходилися на ст. Адабаш Новоукраїнського району (Stalag 305/Z-Nowoukrainka) та у м. Первомайську Миколаївської області (Stalag 305/Z -Регwomaisk). Що нам відомо про цей табір знищення? Дуже мало.
Після визволення Кіровоградщини у березні 1944 року розпочала роботу надзвичайна державна комісія з розслідування злочинів гітлерівських загарбників. На підставі показань свідків, заяв громадян, протоколів допитів німецьких військовополонених, матеріалів розкопок санітарних поховань було складено акт від 24 квітня 1944 року, у якому зазначалося, що у таборі за період його існування загинуло від голоду, холоду, мордувань і знущань біля 50 тис. радянських громадян різних національностей, які потрапили у гітлерівський полон. Жодного прізвища загиблих у шталагу № 305 в акті не зазначено.

У 1968 році у м. Ганновері (Німеччина) відбувся судовий процес над військовослужбовцями з 783-го охоронного батальйону вермахту («das Landesschьtzenbataillon 783») або «Вewachung», які охороняли військовополонених у шталагу № 305 та його філіях. Цей батальйон, укомплектований резервістами, 10 жовтня 1941 прибув до Кіровограда з Польщі. Під час ганноверського процесу 27 червня 1968 року військовослужбовців батальйону було визнано винними у масовому знищенні у Кіровограді мирного населення та військовополонених і двох із них, які уціліли після війни, засуджено до реальних термінів ув’язнення. Потрібно мати на увазі, що судом підтверджено, що охорону табору і знищення радянських військовополонених здійснювали не есесівці чи жандарми, а прості солдати з вермахту.
За даними військового архіву ФРН, укіровоградському таборі щомісячно знаходилося понад 20 тисяч військовополонених. Після захоплення Кіровограда у серпні 1941 року гітлерівці спочатку створили у місті пересильний табір-дулаг у кіровоградській в’язниці. Проте у зв’язку з величезною кількістю полонених після оточення Південно-Західного фронту у т. з. «київському котлі» виникла потреба у його розширенні у новому місці.

І таке місце для стаціонарного табору-шталагу у Кіровограді знайшлося.

З рукописної книги спогадів під назвою «Етапи смерті» ставропольчанина Івана Ксенофонтовича Яковлєва (21.01.1921 – 22.06.2001), який був в’язнем кіровоградського шталагу № 305 і уцілів у страшному вирі війни: «Знаходився він (табір – Авт.) у жвавій частині міста, недалеко від заводу сільськогосподарських машин «Червона Зірка». Обіймав територію цілого кварталу, забудованого по контуру добротними теплими стайнями для коней кавалерійського полку, хазяйськими будівлями, а на головній вулиці – казармами і одноповерховим цегляним будинком – штабу полку, широкими воротами з прохідної. Посередині всіх цих будівель був великий плац – манеж. Стійла в стайнях німці замінили на двоярусні дерев’яні нари, де покотом лягали полонені. Казарми займала табірна поліція, всілякі служби, німецькі солдати охорони, а в штабному будинку розмістилася комендатура табору. У районі казарм, у полковій кухні і їдальні, встановлені помости для роздачі хліба і баланди, а також великий, обгороджений поміст, де при роздачі їжі завжди грав духовий оркестр полонених музикантів. Нас провели через вхідні ворота прямо до комендатури, де писарі-перекладачі знайомилися з нашими історіями хвороби, реєстрували нових полонених, щойно прибулих до табору. Писарі з кожним розмовляли, давали направлення для розміщення в стайнях табору.

Мені дістався табірний блок в лівій частині табору(ближче до стадіону«Зірка» – Авт.). Штубовий – помічникблокового начальника, вказав мені місце на верхніх нарах, де я і розмістився. Кожне місце було занумероване, вузголів’ї лежали особисті речі полоненого, його одяг. Як пояснив мені штубовий, крадіжки тут строго караються, як непокора німцям, поліції або навіть пересічному функціон-хертлінгу – полоненому, що займає певні посади в таборі. Словом – дисципліна тут була сувора.

Фото з Бундесархіву: Вересень 1941 року, полонених ведуть вул. Карла Маркса (перейменованої з початком окупації у Велику) у Кіровограді до табору на вул. Шевченка.

Фото з Бундесархіву: Вересень 1941 року,
полонених ведуть вул. Карла Маркса
(перейменованої з початком окупації у Велику)
у Кіровограді до табору на вул. Шевченка.

Розпорядок у таборі був простий: підйом, ранковий туалет в загальних умивальних кімнатах і вбиральнях, сніданок, шикування команд на роботу. Решта займалися прибиранням приміщень та двору табору. Блокові і штубові відповідали за порядок і чистоту у ввірених приміщеннях, доповідали перевіряючим про виконану роботу, хворих, виниклі проблеми. Увечері полонені поверталися до табору, приводили себе в порядок. У певний час поблочно шикувалися на плацу на перевірку, а після тут же отримували вечерю. Роздача їжі була аналогічною у всіх таборах: діжки з баландою, роздавальник з півлітровим черпаком і поліцаї, які стежать за порядком роздачі їжі. У цьому таборі німці ввели ще одне нововведення: під час роздачі їжі духовий оркестр виконував пісні радянських композиторів, військові марші і т.д.». І. К. Яковлєв у своїх спогадах назвав коменданта табору влітку 1942 року – це був гауптман  (капітан) Курт Вагнер.

Мені вдалося віднайти зроблену невідомим німецьким фотографом з вікна нинішнього адміністративного приміщення Територіального управління МНС України світлину, на якій зображено описаний І. К. Яков-лєвим внутрішній двір табору з полоненими, вишикуваними у чергу до якоїсь процедури.

За даними Центрального державного архіву громадських об’єднань України (фонд 57, опис 4, справа 231, аркуші 25-26), у кіровоградському шталагу № 305 протягом усього періоду його існування загинуло 54 тисячі військовополонених. У даному випадку названу цифру слід прокоментувати матеріалами військового архіву ФРН, згідно з якими у лютому 1942 року у таборі знаходилося 22,2 тис. військовополонених, у червні 1942 року – 20,2 тис., у жовтні 1942 року – 33,7 тис, у грудні 1942 року -16,7 тис, у лютому 1943 року-13,5 тис. військовополонених (у військовому архіві ФРН уточнюється, що з жовтня 1941 по лютий 1942 року табір у Кіровограді називався дулаг № 171). Як видно, найбільше військовополонених накопичувалося у шталагу № 305 у 1942 році, коли з травня по жовтень Червона Армія зазнала поразок під Харковом, Ленінградом, Ростовом-на-Дону, на Північному Кавказі, втратила Севастополь. Цього періоду від голоду та хвороб, особливо дизентерії та туберкульозу у таборі щодня помирало до 300 осіб (ЦДВА Росії, фонд 14, опис 2, справа 2118, аркуш 75).

Кіровоградщина в роки лихоліттяІз спогадів мешканки Кіровограда М. С. Плахотіної: «У казармах біля Будинку офіцерів під час окупації був табір наших військовополонених. Щоранку з воріт табору виїжджало кілька німецьких вантажних машин, в кузовах яких стояли, тісно притулившись один до іншого, люди – тіні, виснажені, з землистим кольором обличчя, з запалими тьмяними очима. Це ті полонені, які могли вже ось-ось померти, і фашисти їх завбачливо вивозили за місто, де розстрілювали і ховали. Між казармою і тротуаром, на невеликій ділянці праворуч від Вічного вогню (де тепер той вічний вогонь? – Авт.), ховали тих, що вмирали вночі, не дочекавшись моменту вивезення за місто. Вмирали головним чином від виснаження».

Письменник Олесь Гончар, який визволяв нашу область, не обійшов своєю увагою опис Кіровограда після вигнання гітлерівців. Ось що він відзначив у своєму фронтовому щоденнику (запис російською мовою): «Рассказывают, какпленных, мертвых и живих, складывали в машины, чтобы везти на свалку. Сквозь доски кузова высовывались еще живые руки, шевелились. Пленных закапывали в землюеще живыми. Кормили сырым просом. И били, били. Рассказ о наших пленных: их гнали много, колонна за колонной. Изнуренные, одни скелеты. К тюрьме народ валом валит, несут кушать. Немцы прикладами уже ничего не сделают, пустили воду из брандспойтов. На дорогу одна женщина вынесла ведро картошки. Пленные набросились, сбили ее с ног. Немцы тут же пристрели6 человек пленных и женщину избили прикладами». А це запис у щоденнику О. Гончара за 26 березня 1944 року про адабашський табір: «Стоит в степи, как жуткое прошлое, как эмблема немецкого господства: лагерь. Толстые столбы с колючей проволокой.
В средине одна солома. В ней спали. Тут умирали. Целые дни строили шоссе. Пленных не кормили. Еду носили тайком из окрестных деревень женщины, дети. Измученные, черные, грязные, голые жили. Жили, как дикари в степи, в тоске ожидая смерти среди камней».

В’язнем кіровоградського шталагу 305 був і дядько російського кінорежисера Нікіти Михалкова Михайло Михалков, який потрапив у полон у «київському котлі». Ось як він згадував страшний час перебування у таборі: «И вот мы в Кировограде.. Людей, даже не обыскивая, загоняли в зоны, обнесенные колючей проволокой. Таких зон, как мне показалось, были десятки. В них томилось, как я узнал позже, более пятидесяти тысяч советских граждан, ставших невольниками.

Кіровоградщина в роки лихоліттяВ зоне, куда я попал, большинствосоставляли военнопленные. Проволока шла в три ряда и прочно окольцовывала наш участок. Участки плотно прижатыодин к другому, и так на несколько километров.

По коридорам между зонами ходили немцы с овчарками. У ворот каждой
зоны – несколько автоматчиков. День и ночь люди находились на голой земле под открытым небом…

Проснувшись утром, я увидел, что немцы вызывают и уводят из зоны «ев-реев и комиссаров». Днем нас сгруппировали по сотням и вывели «на обед». Мы миновали множество зон и очутились на большом армейском полигоне, оцепленном колючей проволокой. Более тридцати котлов, из которых валил пар, стояли в ряд. Колонны по четыре человека в шеренге подходили к котлам и получали баланду: немытые кишки и всякая требуха до кипячения не доводились – делалось зто специально для того, чтобы после такого «обеда» людистрадали поносами и дизентерией. (Я видел зтих несчастных, корчившихся в предсмертных муках от диких болей в желудке.) Каждый получал один черпак баланды. Хто подставлял котелок, кто – миску, кто – тарелку. Я подставил кепку. На четверых давали один круг жмыха, но разделить его на части было просто невозможно, так крепко он был спрессован.

Отойдя на некоторое расстояние от котлов, я быстро покончил с баландой и ждал свою порцию жмыха. Вдруг слышу крики, шум, немецкую брань… Смотрю, около одного из котлов – свалка, видимо, поссорились из-за жмыха или баланды. Автоматчики шарахнули по этой куче несколькими длинными очередями. Люди бросились врассыпную. Убитые остались лежать на земле…»
У матеріалах ганноверського судового процесу констатовано, що «померлих військовополонених шталагу № 305 хоронили у спільних могилах на кладовищі, розташованому поза табором». За свідченнями очевидців – кіровоградців, померлих у таборі спочатку хоронили за його огорожею на місці нинішнього скверу біля пам’ятника жертвам фашизму, а також біля стадіону «Зірка», а з настанням теплої пори вивозили за місто.
Кіровоградщина в роки лихоліттяНа території міської лікарні № 1 функціонував створений кіровоградськими лікарями лазарет для порятунку тяжко хворих військовополонених, який очолювали відомий у місті лікар Чвалинський Адам та його донька Софія. Їм вдалося врятувати не одного бранця. Померлих у лазареті хоронили на місці нинішнього кладовища жертв гітлерівської окупації.

Після прибуття до табору пішим порядком (у своїй рукописній книзі І. К. Яковлєв описав страдницький шлях до Кіровоградського табору від місця полонення на Полтавщині через Кременчук, Олександрію, Знам’янку) військовополонені проходили так звану «фільтрацію», у ході якої гітлерівці виявляли осіб, які підпадали під категорію «ворогів рейху» – євреїв, політкомісарів, співробітників НКВС. Вони підлягали негайному знищенню. Так, військовополонених-євреїв вивозили і розстрілювали у районі протитанкового рову біля дороги, що вела на с. Рівне Новоукраїнского району (нині там стоїть пам’ятний обеліск жертвам Холокосту). Зокрема, у листопаді 1941 року там було розстріляно 150 військовополонених єврейської національності. За показаннями Надзвичайній державній слідчій комісії з розслідування гітлерівських злочинів у Кіровограді свідка І. І. Крижановского, за наказом коменданта шталагу № 305 у грудні 1941 року посеред плацу була викопана яма площею 2×4 м і метр глибиною. Яму наповнили рідким гноєм, і незабаром до неї підігнали 100-120 євреїв-військовополонених в одній білизні і босоніж, їх змусили по черзі купатися в цій ямі. День був морозний, білизна на кожному відразу обмерзла. В такому вигляді їх загнали до холодного приміщення, до ранку усі полонені перетворилися на крижані фігури.

Кіровоградщина в роки лихоліттяУ проведенні «селекції-фільтрації» гітлерівцям сприяли зрадники з числа військовополонених, які за зайву порцію баланди чи місце у табірній поліції продавали своїх товаришів по біді. Потім таких (їх називали легіонерами-добровольцями) зараховували до табірної охорони та до сформованого у Кіровограді 124-го поліцейського батальйону, який гітлерівці використовували для каральних акцій проти партизан.
Серед військовополонених шталагу № 305 німці активно вишукували осіб з числа командного складу, особливо льотчиків та авіаційний технічний персонал. У місті їх концентрували окремо у будинку по вул. Колгоспній, який називали «Будинком російських льотчиків». Зрозуміло, що мова йшла про можливість вербування льотно-технічного персоналу для служби у німецьких Люфтваффе. У картотеці на радянських військовополонених мені вдалося натрапити на картку військовополоненого – молодшого лейтенанта Афанасія Сергійовича Тереха, 1921 року народження, повітряного стрільця 502-го штурмового авіаційного полку, який як авіаційний спеціаліст був виявлений серед в’язнів шталагу № 305, перебував у «Будинку російських льотчиків», у вересні 1943 року направлений до табору для військовополонених-льотчиків у м. Лодзь. 31 липня 1944 року здійснив втечу з табору, 10 серпня 1943 року спійманий і переданий до гестапо. Подальша доля невідома.

Ще дві долі офіцерів-в’язнів шталагу № 305.

Військовий інженер Чорноморського флоту майорАнатолій Володимирович Щербаков, 1906 року народження, у полон потрапив 4 липня 1942 року під Севастополем, у шталагу № 305 знаходився по листопад 1942 року, був виявлений як офіцер, направлений до Володимир-Волинського оффлагу та інших таборів, двічі втікав, але вижив, у липні 1945 року був репатрійований з Німеччини.

Кіровоградщина в роки лихоліттяСпівробітник штабу 116-ї стрілецької дивізії майор Володимир Авдійчук, 1903 року народження, під час боїв у «київському котлі» з тяжким пораненням у голову потрапив у полон. Бійці приховали його командирське звання, разом з ними він став бранцем табору № 305. Але знайшовся зрадник, Авдійчука вивезли з етапом до Володимир-Волинського оффлагу, де він захворів на черевний тиф і помер 5 березня 1942 року.

Як і у всіх гітлерівських таборах смерті, у шталагу № 305 діяла продумана система фізичного та морального знущання над полоненими. Крім щоденних побоїв з боку охорони, тяжкої праці на ремонті та будівництві доріг і мостів, бранців викошували голод та хвороби. Тож серед знемагаючих від голоду військовополонених мали місце випадки людоїдства, про що німецьке командування складало акти, але не заради припинення таких випадків, а щоб показати радянських людей варварами-канібалами, проти яких «цивілізованою Великонімеччиною» ведеться війна.

Так, 29 листопада 1941 року було засвідчено підписами військового прокурора Шойлера, судді Майнліха, табірного лікаря Шингарьова (з військовополонених – Авт.) повідомлення начальника караулу єфрейтора Гасса про те, що військовополоненими-узбеками вночі вбито і розчленовано для приготування м’ясної страви шість військовополонених слов’ян. До акта долучено шокуюче фото.

Кіровоградщина в роки лихоліттяІдентичні акти були складені у грудні 1941, січні та лютому 942 року.

Гітлерівці також здійснювали ідеологічну обробку військовополонених, намагаючись якщо не залучити їх до служби на користь Німеччини, то хоч паралізувати волю, унеможливлюючи стремління до втечі з неволі та боротьбу з ворогом. Для цього використовувалися реальні факти. Так, німецька газета «Ді фронт» від 10 травня 1942 року вмістила статтю під промовистим заголовком «Військовополонені – вороги. Як Сталін поводиться зі своїми солдатами». Там досить резонно стверджувалося: «Ради розглядають усіх військовополонених як зрадників. Вони відмовилися від міжнародних договорів, підписаних усіма культурними державами, – не існує обміну важкопораненими, немає поштового зв’язку між полоненими та їх родичами». Ця обставина уміло використовувалася для схилення військовополонених до переходу на службу до ворога. При комендатурі табору діяв пункт німецького контррозвідувального органу «Зондерштаб-Р», який вербував агентуру з числа військовополонених. Відвідували табір і емісари різноманітних колаборантських формувань – з власовської РОА та інших. Не секрет, що німцям вдавалося досягти мети.

Ось витяг з протоколу допиту захопленого у полон 23 грудня 1942 року унтер-офіцера з 16-ї німецької танкової дивізії Шмалера Курта: «У січні (1942 рокуАвт.) ми прибули у Кіровоград, там пробули до квітня ц. р. У Кіровограді навесні цього року бачив до 100 українців, які марширували по місту без зброї, в червоно-армійській формі. Кажуть, що перед відправкою на фронт їх перевдягають у німецьке обмундирування».

(Центральний архів ФСБ РФ, Ф.14, оп.5. с.173, арк.17-19).

Табори смертіКомандир взводу 609 стрілецького полку 139-ї стрілецької дивізії лейтенантШалва Олександрович Окропірідзе, 1920 року народження, вважався зниклим безвісти у вересні 1941 року. Але він під час спроби  виходу з оточення у Зеленій Брамі був захоплений у полон і вже у першій партії військовополонених став в’язнем кіровоградського табору: «Я разом з усіма знаходився у нелюдських умовах. Голод, побої поліцаїв, дизентерія, розстріли комуністів і комісарів, осіб єврейської національності вбивали мене морально і фізично. Користуючись тим, що я був доведений в таборі до крайнього фізичного і нервового виснаження, Оберлендер (співробітник абверу – Авт.)домігся моєї згоди скласти списки військовополонених кавказьких національностей, з тим щоб за моєї участі довести до них нібито допомогу Червоного Хреста. Поступово, крок за кроком, Оберлендер втягнув мене в роботу з відбору радянських військовополонених з кавказців для служби в німецькій армії. За злочини, вчинені проти мого народу, я поніс заслужене покарання. Близько дванадцяти років я чесною працею у виправно-трудових установах спокутував свою провину».

Табори смертіІншим шляхом пішов в’язень шталагу № 305 Шалва Горделадзе, який до війни працював в астрономічній обсерваторії Київського університету на посаді заступника директора з наукової роботи, читав курс лекцій з теоретичної астрофізики та спектроскопії для студентів старших курсів університету, був одним із засновників кафедри оптики. З початком війни він пішов добровольцем на фронт, був військовим топографом в артилерійському полку. У вересні 1941 року у «київському котлі» потрапив у полон. Пройшов крізь Кременчуцький, Олександрійський дулаги. Він не піддався на приманку служити у так званому «кавказькому легіоні». Кіровоградським підпільникам з групи Олени Бур’янової вдалося визволити його з шталагу № 305 і переправити у Чорний ліс, де Горделадзе став бійцем партизанського загону імені Ворошилова. У післявоєнні часи очолював кафедру математичної фізики Київського політехнічного інституту.

Також у «київському котлі» потрапив у полон військовий лікар Михайло Михайлович Савченко, 1914 року народження уродженець Підгоренського району Воронезької області РФ. У шталагу № 305 він працював лікарем лазарету, рятував від смерті своїх побратимів по полону. У зв’язку з тим, що німці, побоюючись виникнення епідемій серед мирного населення, вишукували серед військовополонених лікарів і залучали їх до обслуговування підприємств, Савченка перевели на напіввільний режим, що дало йому змогу уникнути вивезення у Німеччину і втекти до партизан. Він став лікарем партизанського з’єднання ім. Ворошилова, був нагороджений орденами «Бойового Червоного Прапора», «Великої Вітчизняної війни II ст..», «Червоної Зірки», медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» (ДАКО, Ф.Р 7665, оп.1, спр.2, арк.57).

По картотеці військовополонених-в’язнів шталагу № 305, померлих саме у Кіровограді, відомі імена лише Сергія Васильовича Єрошкіна, 1916 року народження, уродженця Саратовської області, Федора Івановича Томиліна, 1912 року народження, уродженця Курської області, які померли від виснаження відповідно 16 та 18 листопада 1941 року. Євстахій Тихонович Курочкін, 1905 року народження, уродженець Луганської області, помер від голоду в 1943 році.

Табори смертіВіктор Петрович Горєлов,1912 року народження, уродженець м. Оренбург, рядовий 294-го стрілецького полку, у полон потрапив 1941 року у «київському котлі», помер 19 січня 1943 року, у Книзі пам’яті числиться загиблим у бою у 1942 році.

Василь Федорович Момот, 1908 року народження, уродженець с. Губівка Компаніївського району, командир ремонтного взводу 206 артилерійського полку РГК, військтехнік 1 рангу (старший лейтенант), полонений у червні 1942 року під Харковом, перебував у шталагу № 305 до січня 1943 року, вивезений до Норвегії, помер від туберкульозу у червні 1944 року (у Книзі пам’яті значиться загиблим у бою у березні 1942 року). Післявоєнне повідомлення про його смерть у таборі не надійшло до сім’ї загиблого через помилку у вказаному у персональній картці прізвищі – не Момот, а Мамон.

Темі знищення радянських людей у кіровоградському таборі смерті присвячена наукова робота німецького історика Крістіана Меллера «Масова смерть і масове знищення – шталаг 305 на Україні 1941-1944», захищена у 2000 році в університеті Готтфріда Вільгельма Лейбніца (м. Ганновер, Німеччина).

Для увічнення пам’яті радянських громадян-військовополонених. які загинули під час гітлерівськоїокупації у шталагу № 305, доцільно було б встановити на стіні адміністративного приміщення кіровоградського гарнізону по вул. Шевченка меморіальну дошку такого змісту: «Тут у роки Великої Вітчизняної війни у 1941-1943 роках гітлерівськими загарбниками у шталагу № 305 закатовано понад 50 тис. радянських військовополонених. Зупинись, перехожий, вклонися пам’яті жертв страшної війни».

Василь ДАЦЕНКО,
історик-краєзнавець

Даценко В. Табори смерті. Продумана система знущань над полоненими : згадаймо і їх поіменно… // Кіровоградська правда. – 2012. – 11 травня. – С. 4; 18 травня. – С. 4

Читати далі

 

ТОРТУРИ, ГОЛОД, РОЗСТРІЛИ…

«На превеликий жаль, майже вся історія людства – це історія воєн. З кожних п’яти років всесвітньої історії тільки один був мирний», – писав російський соціолог Олександр Яблоков. Напередодні святкування Дня Перемоги замислюєшся над тим, які непоправні втрати понесло людство в полум’ї Другої світової війни. Слово «концтабір» залишило жахливий слід у серцях та мовах багатьох народів світу. Цей «термін науки людовбивчої» з’явився за часів англо-бурської війни 1899-1902 років. Як свідчить історія, для запобігання надання бурським населенням (зрозуміло, що переважно жінками та дітьми) допомоги партизанам англійці створили систему концтаборів. Друга світова війна навічно закріпила за цим поняттям значення символу ненависті до людини, масового конвеєрного знищення людей…

Про Велику Вітчизняну війну написано безліч наукової та мемуарної літератури — тисячі, якщо не сотні тисяч томів. Серед документів Держархіву області є й такі, які з достовірністю свідчать про події періоду, віддаленого від нас майже сімома десятиліттями. Йдеться про те, що відбувалося на території області з серпня 1941р. по березень 1944р., коли Кіровоградщина була окупована німецько-фашистськими військами.

В перші ж дні окупації в Кіровограді, Новоукраїнці, Олександрії з’явилися концтабори, в’язниці, катівні. Тільки в обласному центрі за час окупації фашисти розстріляли та закатували близько 72 тисяч громадян! Педагогічний технікум, що знаходився на вулиці Польовій, було перетворено на тюрму СД. За подвір’ям катівні окупанти розстріляли три тисячі наших земляків. У тюрмі на Польовій утримувались навіть діти. Крім в’язниць у місті в районі Кущівки окупанти влаштували концтабір для цивільного населення. Подібні концтабори фашисти створили в Компаніївському, Новоархангельському та Онуфріївському районах. Усі 1300 в’язнів, які утримувалися в Компаніївському та Новоархангельському концтаборах, були розстріляні.

На території Олександрівського району «нові хазяї» створили пересильний табір. Тут було ув’язнено 1059 чоловік, яких примусово мали вивезти на роботу до Німеччини. Майже половині з тих, хто утримувався там, 468 ув’язненим, вдалося втекти. Доречно згадати, що, за даними Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників на території СРСР, кількість остарбайтерів з України становила 2 мільйони 233112 чоловік.

У десяти районах Кіровоградщини — Добровеличківському Златопільському, Знам’янському, Новгородківському, Новоархангельському, Новогеоргіївському, Новоукраїнському, Олександрійському, Онуфріївському, Тишківському — окупанти створили табори для військовополонених. Архівні документи містять свідчення про жахливі, пекельні умови існування червоноармійців, що потрапили до полону. В акті розслідування фашистських злодіянь у місті Олександрії, підписаному 6 березня 1944 року, через три місяці після визволення цього населеного пункту, вказується, що в Олександрійському концтаборі для військовополонених розстріляно й по-звірячому закатовано понад 5500 червоноармійців.

Газета «Кіровоградська правда» від 22 квітня 1944 року містить статтю «Не забудемо, не простимо!», в якій описано злодіяння фашистів у пересильному концтаборі, що знаходився в Павлиші Онуфріївського району, на території колишньої МТС. Тут було ув’язнено до 7000 чоловік, але іноді чисельність полонених сягала й 17000. «В кінці листопада 1941 року, – як сповіщає автор статті, – в Павлиському таборі трапилася подія, що коштувала життя сотням людей. Цілий день ішов дощ. Полонені, що перебували під відкритим небом, промокли до кісток. Змучені вкрай холодом, вони руками згрібали розкислу землю, гребли до самого грунту і так влаштовувалися в своєрідних логовищах. Вночі подув вітер, вдарив мороз. Тисячі промоклих людей почали замерзати, на всі благання й крики про порятунок німецькі вартові відповідали пострілами. Грудьми своїми пробили полонені дорогу через колючий дріт огорожі, серед темряви й мороку осінньої ночі кинулися вони тікати. Німецькі солдати відкрили стрілянину по втікачах. В ту ніч втекло 2000 полонених, а на подвір’ї табору й на навколишніх шляхах було підібрано 400 трупів. Після цієї події в таборі був встановлений незносно жорстокий режим».

Тортури, знущання над в’язнями, голод, відсутність медичної допомоги, каторжна праця, масові знищення, висока смертність – характерні ознаки всіх типів таборів, створених окупантами на Україні. Німецькі дослідники також визнають, що табори на окупованих східних територіях мали найжорсткіший характер. Науковцями багатьох країн висловлюється думка, що в майбутньому існує можливість виявлення невідомих документів про місця примусового утримання людей в Україні, що є свідченням безсилля часу над пам’яттю про найкривавішу війну XX століття.

Лариса ПАСІЧНИК,
головний спеціаліст відділу інформації
та використання документів Держархіву області.

Пасічник Л. Тортури, голод, розстріли… // Народне слово. – 2011. – 5 травня. – С. 10

Читати далі

 

У ПЕКЛІ БУХЕНВАЛЬДА

Від самого слова «Бухенвальд» болем і гнівом наповнюються серця багатьох людей. Тут колись жили і творили великі німецькі поети Гете і Шиллер. Поблизу міста Веймара, на горі Еттерсберг, яку так любив творець безсмертного «Фауста», де й нині росте знаменитий «Дуб Гете», фашисти збудували один з найбільших і найстрашніших концтаборів — Бухенвальд, що спочатку став місцем знущань над патріотами Німеччини, які виступали проти гітлерівського режиму, а пізніше жорстокою фабрикою смерті й для населення всієї Європи…

Першу партію радянських офіцерів, пригнаних у Бухенвальд пішки, гітлерівські кати вбили в старій стайні, яка знаходилася поблизу табору. Пізніше в цій стайні есесівці обладнали кімнату з ростоміром, де пострілами в голову вбили 8483 людини. У блоці № 2 (крематорій) фашисти організували виробництво наочних медичних посібників з частин людського тіла, які були розіслані по німецьких навчальних закладах.

Ця драматична сторінка Другої світової війни 1939 — 1945 років доволі докладно висвітлена у документах особового походження Я. П. Тадеуша, які зберігаються у Державному архіві Кіровоградської області.

У 1941 році Яків Павлович Тадеуш був поранений у бою і потрапив у полон. Чотири роки — з 1942-го по 1945-й — чоловік перебував у пеклі, яке створили на землі нацисти. Бухенвальд став уособленням смерті, страждань, потворної, безбожної, нелюдської суті фашизму. У спогадах, які залишив Тадеуш, детально описане життя табору і боротьба його в’язнів, які навіть у жахливих умовах, створених нелюдами в одному із найзловісніших місць на планеті, зберегли силу духу.

У спогадах Я. П. Тадеуша детально описані знущання, які тривали три з половиною роки. У таборі часто гриміли постріли, з крематорію розповзався запах паленого людського м’яса. На ранковій та вечірній перевірках, якщо були хворі, їх просто кидали на лавки в кінці шеренги – по радіо фашисти попереджали: «У таборі немає хворих, є лише живі і мертві». Кожен день у таборі починався з очікування смерті. Тяжко працювали на будівництві: по 5-6 чоловік впрягалися у вози і транспортували каміння, яке приносили в’язні з каменоломні на руках. Холодними осінніми днями, щоб хоч якось зігрітися, зав’язували рукава гімнастерок мотузками і насипали за пазуху тирсу. Великим щастям було знайти паперовий мішок з-під цементу і зробити з нього майку. Фашистські варвари намагалися перетворити кожну людину в жалюгідного й слухняного раба, знищити в ній все людське. Та вони прорахувалися.

У Бухенвальді діяла підпільна комуністична організація «Інтернаціональний комітет», до якої входили підпільні організації представників 19 країн. На неї в’язні покладали всі надії. Шляхом до визволення було збройне повстання. Та його потрібно було як слід підготувати. Яків Тадеуш був одним із активних учасників підпільної організації концтабору, основними завданнями якої в умовах надзвичайної конспірації були спротив та антифашистська боротьба.

Почалося нагромадження зброї, боєприпасів, які добували при бомбардуванні містечка СС літаками союзників. У 1944 році, коли американські бомбардувальники розгромили воєнний завод табору, німці послали в’язнів розбирати руїни, гасити пожежі. Звідти приносили частини пістолетів, гвинтівок. У каналізаційних трубах ховали зібрану зброю. Радянська підпільна організація об’єднувала 1176 патріотів. В їх арсеналах зберігалося 87 карабінів, 150 ручних гранат, 110 пістолетів, 300 ножів і кинджалів, стільки ж пляшок із запалювальною сумішшю, один ручний кулемет.

Весна 1945 року принесла визволення людству. Неминуче наближалася розв’язка. Залишалися лічені не тільки тижні, але й дні фашистського рейху. Але за колючим дротом концтаборів, як і раніше, перебували в’язні усіх країн Європи. Це були небезпечні свідки злочинів третього рейху. З підземної канцелярії надійшов категоричний наказ Гітлера: жоден в’язень не повинен потрапити до рук союзних військ. Есесівські фабрики смерті почали працювати з підвищеним навантаженням. Сумна доля чекала і в’язнів Бухенвальда. Однак 11 квітня табір повстав. Усі загони діяли злагоджено і чітко. Вхідні ворота було взято штурмом. Протягом двох годин кипіла затята боротьба. З 12 по 14 квітня повсталі тримали оборону. Було захоплено навіть чимало трофейної зброї. Вражає, що перемогли смерть виснажені в’язні — живі скелети, туго обтягнені шкірою, у смугастому одязі каторжан. Це був небачений подвиг антифашистів — славних синів багатьох націй. В’язні, які лишилися живими, називали 11 квітня 1945 року своїм другим днем народження.

19 квітня визволені в’язні Бухенвальда чотирма мовами прийняли клятву: «Ми, колишні в’язні Бухенвальда: росіяни, французи, поляки, чехи, німці, іспанці, італійці, австрійці, бельгійці, голландці, англійці, люксембуржці, югослави, румуни, угорці — спільно боролися проти СС, проти нацистської банди за наше особисте визволення. Ми твердо були переконані: наша справа справедлива, перемога буде за нами!

Ми присягаємо перед усім світом, що припинимо боротьбу тільки тоді, коли останній фашистський злочинець постане перед судом народів.

Знищення фашизму з усім корінням — наше завдання».

З 16 липня 1937 року по 31 березня 1945 року в Бухенвальді було ув’язнено 238980 осіб. 56545 чоловік загинуло, близько 21 тисячі було звільнено у квітні 1945 року, понад 161000 чоловік були послані працювати на воєнні заводи чи потрапили в інші концтабори.

11 квітня стало Міжнародним днем звільнення в’язнів Бухенвальда і багатьох концтаборів Німеччини.

Ольга САЛОЇД, бібліограф Держархіву області.

Салоїд О. У пеклі Бухенвальда // Народне слово. – 2014. – 10 липня. – С. 6

Читати далі

 

ХАЩУВАТСЬКА ТРАГЕДІЯ

Хащувате розкинулося на правому березі красуні-річки Південний Буг. З давніх-давен ця місцевість приваблювала людей, та перша згадка про населений пункт датується 1362 роком. Основне населення становили євреї і українці. У 1905 р. там налічувалося 720 дворів з населенням 4335 чоловік. За переписом 1926 р. в Хащуватому проживало: євреїв— 3171 чоловік, українців – 2693, росіян — 3, інших національностей — 3…

Хащувате славилося працьовитими людьми, талановитими ремісниками, майстрами всіх спеціальностей, які задовольняли потреби мешканців навколишніх сіл. Щотижня відбувалися великі ярмарки. Торгували зерном, худобою і різними товарами промислового та кустарного виробництва. В 1930 році в Хащуватому було вже п’ять колгоспів, а в 1931-му організовано машинно-тракторну станцію.

Таким було життя у містечку до 22 червня 1941 року. З початком війни все чоловіче населення Хащуватого від 18 до 50 років було мобілізоване на війну. Розпочалася евакуація. Частина населення, що рила окопи, залишилася в містечку.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз почалося планомірне і послідовне знищення єврейського народу. Нацисти створили чотири спеціальні групи («ейнзацгруппен»), завданням яких було знищення «комісарів, євреїв і циган». У діяльності цих загонів був шаблон: під час вступу військ у якесь місто чи містечко вони зразу з’ясовували завдяки місцевому населенню імена равинів і найбільш відомих членів єврейської общини й вимагали від них скласти списки на все єврейське населення для реєстрації і відправки в «єврейський район». Євреї не підозрювали про справжні наміри нацистів і виконували розпорядження окупантів.

Ось зберігся такий документ:
«Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше.
Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний.
Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний».
«Хто після цього часу буде зустрінутий за межами цього призначеного місця, буде дуже суворо покараний.
Жидівське населення, поки буде звільнено потрібні закриті помешкання, буде розташоване у загальному збірному приміщенні. Тому треба взяти з собою одяг, білизну та продукти на один тиждень. Решту хатніх речей можна буде взяти після того, як буде відведено місце для гетто. Треба принести з собою особові посвідки з фото (пашпорти)».

16 лютого 1942 р. зібрані німецькою комендатурою поліцаї з ближніх сіл оточили містечко і стали виганяти людей з домівок. Їх гнали в кінотеатр. Близько тисячі людей було закрито в холодному і темному приміщенні. Люди не розуміли, чого від них хочуть, що з ними буде, чого їм чекати.

З кінотеатру людей стали забирати партіями по 20 чоловік. Спочатку стариків і підлітків. Два десятки п’яних поліцаїв, озброєних німецькими автоматами, гнали їх до глиняного кар’єру, де були вириті великі ями.

Із спогадів І. Силаєва: «Той страшний зимовий день 16 лютого 1942 р. врізався в пам’ять назавжди. Ще вдосвіта село було оточено загороджувальними загонами німців і поліцаїв… А в містечку на той час відбувалися страшні речі. Групи німців і поліцаїв ходили від будинку до будинку, виганяли на вулиці мешканців-євреїв – у чому хто був і, зібравши чергову невелику колону, в якій поряд з молоддю йшли літні люди й дітвора (дехто з жінок ніс малих дітей на руках), вели всіх до глинища, де колись добували сировину для цегельного заводу. Прибулих вишикували вздовж урвища обличчям до ями по 30-40 людей. Позаду них стояли українці-поліцаї з гвинтівками напоготові, а третю шеренгу складали німецькі солдати. За командою офіцера (чин його здалеку роздивитися було неможливо) поліцаї виконували не завжди дружній залп, а німці обмежувалися тим, що фотографували все те. Іноді офіцер, угледівши, що в ямі хтось поворухнувся, наказував комусь із німців построчити туди з автомата. І так продовжувалося до самого вечора. Казали, що того для було вбито 746 євреїв. Усе те ми з моїм молодшим братом спостерігали через вікно з відстані приблизно в 100-150 метрів…».

Першим, кому вдалося уникнути страшної долі, був Ісаак Крис. Коли почалася війна, він був в армії і, як багато сотень тисяч солдатів з початку війни, потрапив у полон, утік і повернувся в Хащувате, й тому опинився в клубі разом з усіма. Зрозумівши зразу, що відбувається, він сховався у суфлерській будці, відірвавши дошку і протиснувшись в отвір. Ісаак чув жахливі крики, плач жінок і дітей. На третій день, коли все стихло, вночі вибрався з клубу і берегом Бугу пішов до сусіднього села Салькового. Став просити допомоги в селян, та знайшов її не одразу. Його прихистила родина Фані Радзієвської. Українська сім’я, ризикуючи життям, переховувала його чотири місяці, потім вночі на підводі його перевезли в Бершадь, в гетто. У жахливих, нестерпних умовах бершадського гетто мало кому вдалося вижити. Але він вижив і після визволення Гайворона прискакав верхи на коні й назвав імена десятьох поліцаїв.

Другою, кому поталанило вижити, була Віра Ташлицька. «Я хотіла б все-таки розповісти, що довелось мені пережити, тоді одинадцятирічній дівчинці. У понеділок вранці 16 лютого 1942 року до нашого будинку увірвались поліцаї і з криком «виходити!» погнали нас на вулицю. Наша сім’я складалася з семи чоловік: дідуся, бабусі, мами, старшої сестри 16 років, двох братів 10-ти і 3-х років і мене.

Нас загнали в клуб. Люди стояли в темноті, і в метушні я загубила своїх рідних. Приречених викликали по 10 чоловік, а потім сюди привозили одяг попередніх. Всі зрозуміли, що людей виводять на розстріл. Поліцаї знущались над нами, діти плакали, а жінки намагались заспокоїти їх як могли. І тут настала наша черга. Нас вивели на головну вулицю. Поряд на санях везли хворих, людей похилого віку і дітей. Нас привели до місця розстрілу. Чергова партія роздягнених догола людей чекала своєї жахливої участі перед краєм обриву…

І знову тиша. Нам наказали роздягнутися, підвели до обриву і вистроїли лицем до трупів. Я побачила тіла поранених, які в передсмертних судомах іще ворушили руками й ногами. Потім нас всіх поставили на коліна. Мені стало страшно, я зажмурила очі і закрила вуха руками… Промайнула якась мить. Я отямилась, не вірячи, що жива. Лежачи внизу серед розстріляних, я дивилася вгору і бачила, як до краю яру підводили мою старшу сестру, яка тримала на руках мого трирічного братика. Він плакав, йому було страшно і холодно. Пролунав постріл, і вони впали поряд зі мною. Так ми востаннє були разом.

А людей все приводили й приводили. А поліцаї все залишалися. Вони добивали поранених. А яма продовжувала «дихати». Десь заплакала дитина. Поряд зі мною лежали мої рідні, вони були мертві. Я вибралася із ями, і тільки тоді відчула, що надворі був сильний мороз. Підбігла до найближчого будинку, стала стукати із останніх сил, але ніхто не відкрив. В другому – теж. Нарешті в одному будинку мені відкрили. Ці люди впізнали мене. Вони знали нашу родину і мого дідуся-кравця. Господаря будинку звали Дзяма. Я вся тремтіла від холоду, волосся було в крові. Мене помили, переодягнули і поклали спати. Ще довгий час жахливі сновидіння і запах крові переслідували мене. В цьому будинку я прожила декілька днів, але знаходитися тут було небезпечно для всіх, і я вирішила піти, пошукати тих, хто міг би мене сховати.

В той час я навіть не могла усвідомити, що Господь мені дає, можливо, єдиний шанс із десятка мільйонів, щоб залишитися в живих. Так я добралася до сусіднього села Салькового. Декілька днів блукала по ньому в пошуках їжі, прихистку і спасіння. Знайшлись добрі люди, які, незважаючи на смертельну небезпеку, сховали мене в себе. Це були Левицький Юхим Іванович, його дружина Валентина Карпівна і їхня донька, 10-літня Евеліна. За два з половиною роки, що вони мене переховували, довелось пережити дуже багато».

Із спогадів І. Силаєва: «Завітали кати й до нашого сусіда Кожухівського. Сам українець, він був одружений з єврейкою і мав від неї трьох діточок. Найменше ще й ходити як слід не могло. Тож їх усіх разом з тещею, яка з ними жила, погнали на розстріл. Кожухівський хапав поліцаїв за рукави, волав: “Заберіть і мене, я теж юда!”. Але вони відштовхнули його, та ще й прикладом огріли. Тієї ж ночі він щез із села, а згодом промайнула чутка, що він подався до партизанів у Савранські ліси…».

Свідчить Лідія Черевайко: «Одного зимового дня я побігла до кар’єру кататися з гори. Бачу, наближаються сани, на яких сиділи багато людей, напівроздягнених, обірваних і сильно побитих. Їхні обличчя були закривавлені і в синцях. Поліцаї, а їх було троє, швидко почали виштовхувати із саней і ставити лицем до ями. Ці люди страшно кричали, там були старики і жінки… Особливо мені запала в пам’яті дівчина з довгою косою. Вона впала на коліна і, обнімаючи ноги одного із поліцаїв, благала відпустити її. Поліцай відштовхнув цю дівчину ногою».

Село Хащувате було визволене від німецьких окупантів 13 березня 1944 р. 5-ю гвардійською Червонопрапорною танковою армією (командуючий – маршал бронетанкових військ П.О. Ротмістров) та 4-ю гвардійською армією (командуючий – генерал-лейтенант І.В. Галанін).

У тому ж році Державна військово-медична комісія з розслідування злодіянь гітлерівців та їх поплічників на окупованій території СРСР розкопала ями в глиняному кар’єрі села Хащуватого. В ямах було виявлено тіла 963 розстріляних.

Сім десятиліть минуло з тих пір, та забути хащуватську трагедію неможливо. І кожен житель Хащуватого сподівається, що подібні трагічні уроки історії назавжди залишаться для людства в минулому і таке ніколи не повториться.

Впродовж не одного десятка років 16 лютого та 9 Травня на єврейському цвинтарі та біля обеліска Слави (де на двох стелах викарбувано прізвища близько 200 жителів села єврейської національності, що пропали безвісти) в центрі Хащуватого збираються люди. Вони приїздять із різних міст України, близького та далекого зарубіжжя – Росії, Узбекистану, США, Ізраїлю, Німеччини. Приїжджають сім’ями, разом з дітьми і онуками, щоб згадати своїх рідних, що лежать у цих братських могилах. І це не організований мітинг. Люди самі приходять, приїздять, прилітають кожного року за будь-якої погоди, щоб віддати шану безвинно убієнним. Вони пам’ятають про велику трагедію і вважають своїм обов’язком у цей святковий і водночас скорботний день відвідати пам’ятні місця.

Роман ЗАСЯДЬВОВК, науковий співробітник районного краєзнавчого музею. м. Гайворон.

Засядьвовк Р. Хащуватська трагедія // Народне слово. – 2013. – 14 лютого. – С.9

Як це було

70-річчю визволення Новгородківського району від німецько-фашистських загарбників присвячується

 

Чорним вороном пролетіла над нашою Батьківщиною Друга світова війна 1941-1945 років. Історія цієї страшної війни має надзвичайно багато «білих плям», які відносяться і до Кіровоградщини. Гітлерівцям територію Кіровоградщини вдалося захопити протягом одного тижня, з 30 липня по 7 серпня, а радянським воїнам відбивати її довелося майже півроку, з кінця вересня 1943-го по середину березня 1944-го року. 7 серпня 1941 року німецько-фашистські загарбники вдерлися до Новгородки. Перші бої за визволення Новгородківського району почалися в другій половині жовтня 1943 року, а повністю визволені села району були: 5 січня 1944 року – села Новоандріївка, Рибчине, Веселе, Бережинка, Перше Травня; 6 січня – села Тарасівка, Губівка, Козирівка, Ольгівка.

Читати далі

 

ЯК ЦЕ БУЛО

(Зі слів очевидців)

Новоандріївка

6 січня 1941 року в села Новоандріївка, Рибчине, Веселе, Бережинка, Перше Травня вступили німецькі загарбники і розпочалося встановлення нового порядку, впровадження «генерального плану Ост». Це означало планомірну ліквідацію корінного населення на завойованих землях для поступової заміни його німецькими переселенцями. Разом з цим до головних економічних завдань відносились «негайне і повне використання окупованих територій в інтересах Німеччини. Використання окупованих районів повинно проводитися в першу чергу в галузі продовольства».

Для використання поставленої мети, місцеві колгоспи (яких налічувалось шість) були перетворені у так звані «общинні господарства». Зібраний ними врожай і продукція тваринництва підлягали обов’язковій здачі окупантам. Жителі сіл Новоандріївка, Рибчине, Бережинка, Веселе, Перше Травня фактично перетворилися в кріпосних, прикріплених до господарств. Під страхом смертельної кари вони повинні були працювати на Німеччину. Особисті господарства селян розорялися грошовими податками і обов’язковими поставками продовольства натурою.

Крім примусових робіт на жителів сіл ліг грабіжницький податок. Відбиралися хліб, худоба, птиця, молоко. З кожної дійної корови господар мав здати 820 літрів молока на рік, яєць 200 шт., 150 карбованців на утримання кожного члена сім’ї на місяць.

Окупанти також прагнули вивезти на захід працездатне і придатне для військової служби населення. Понад п’ятдесят юнаків і дівчат 16-20 років гітлерівці відправили до Німеччини на роботу. Вивезенню людей в «рейх» гітлерівці придавали особливого значення – це давало можливість вивільнити для фронту і кинути в пекло війни нові сотні тисяч німецьких робітників і послабити опір поневоленого населення.

З наближенням фронту – згадує житель села Новоандріївки Добичін О. В. – робилися обшуки, німці забирали молодь на роботу в Німеччину. З великою строгістю примушували кожну сім’ю вивісити таблички зі списком мешканців будинку.

Відкрито протестувати було неможливо. У випадку незадоволення і протесту проти умов праці, розпоряджень чи порядку застосовувалися покарання: позбавлення харчування або смертельна кара.

858 днів і ночей наші села перебували в окупації.

11 грудня 1943 року бійцями та командирами 3 стрілецької дивізії 33 гвардійського корпусу (генерала Семенова 5 гвардійської армії генерал-лейтенанта Жданова) 2 Українського фронту село Новоандріївка було звільнено від німців. Але в результаті контрнаступу німецьких військ радянські війська залишили село і відступили. Наступна і остаточна спроба звільнити село відбулася на початку січня 1944 року.

За наказом командуючого 2-м Українським фронтом генерала армії Конєва планувалося завдати два удари по фашистах на Кіровоградському напрямі. Перший – силами військ 5-ї гвардійської армії і 7-го механізованого корпусу з району Знам’янки, обійшовши Кіровоград з північного заходу, і другий – силами 7 гвардійської (генерал-полковника Шумилова) і 5-ї гвардійської танкової армій (генерал-полковник Ротмістров) з Митрофанівки та Вершино-Кам’янки в обхід Кіровограда з південного заходу.

Наступ розпочався 5 січня на світанку о 8 годині 10 хвилин. Вал шквального вогню обрушився на оборонні рубежі фашистів. 50 хвилин тривав обстріл, після артилерійського обстрілу в наступ пішли танки і піхота. Першим в село увірвався екіпаж танка на чолі з лейтенантом О. Ю. Рубінчиком. Рота під командуванням лейтенанта Рубінчика, діючи на ділянці 849-го стрілецького полку 303 стрілецької дивізії, під час бою прорвала укріплену смугу противника на рубежі Червоний Яр – Плавні, тим самим забезпечила виконання бойового завдання. Його рота при звільненні села знищила 1 самохідну гармату, 7 гармат різного калібру, 15 автомашин і до роти німецьких солдатів і офіцерів. За визволення наших сіл загинуло близько тисячі бійців Радянської Армії, які вічно спочивають у Братській могилі сіл Новоандріївка та Рибчине. 238 наших односельців із зброєю в руках відвойовували свободу і незалежність своєї Батьківщини. З війни не повернулося 127. Минає 70 років з того часу, коли на нашій новоандріївській та рибчанській землі пролунали останні залпи битви за визволення нашого краю. Для історії це невеликий відрізок часу, а для людського життя – це життя одного покоління.

Не залишилося жодного учасника бойових дій ВВв. Але в селах проживає 27 учасників ВВв (роботи в тилу) та 75 чоловік — діти війни.

Тарасівка

5 серпня село було окуповане загарбниками. Всіма силами люди намагалися допомогти Радянській Армії швидше перемогти ненависного ворога: зволікали з обробітком полів та вивезенням із села продуктів харчування, виводили з ладу реманент. Німці за найменшу провину катували людей нагайками. Група односельців увійшла до підпільно-диверсійного загону: Макар Бурмака, Ольга Бурмака, Надія Бурмака, Іван Макаренко, Йосип Середа, Кирило Карпушин, Трохим Карпушин, Євдокія Стародубець, Микола Єрьомін, Яків Єрьомін. Згодом вони були схоплені фашистами і в грудні 1943 року закатовані у Кіровоградській в’язниці.

На початку січня німці покинули село. Воно стало нейтральною смугою. Фашисти стояли в Козирівці. Радянські розвідники періодично навідувались в село, а війська почали входити увечері з 5 на 6 січня 1944 року. Вранці ворог зробив відчайдушну спробу вибити радянські війська із села. Але підійшла стрілецька дивізія і контратакою, при підтримці артилерійського вогню, закріпила нічний успіх. 6 січня 1944 року село звільнили бійці 81 гвардійської стрілецької дивізії 2-го Українського фронту. Села Тарасівка, Губівка, Козирівка та Ольгівка були звільнені, але ще два місяці під селом точилися бої, у яких загинуло багато радянських воїнів.

В 60-х роках на братській могилі загиблих воїнів встановлено пам’ятник.

Життя прожити – не ниву перейти

Так назвав спогади про своє життя ветеран Великої Вітчизняної війни, житель села Козирівка Чернецький Володимир Михайлович.

Володимиру Михайловичу довелось пережити розкуркулення, адже сім’я мала пару бичків, корову, восьмеро овець, двоє свиней. Батько шив одяг для жителів села, то вони йому засівали поле та виконували інші роботи по господарству. На землі сіяли жито, пшеницю, була ділянка під баштаном. Все це відібрали.

Не минув сім’ю Володимира Михайловича й голод 1933 р. А врятувалися завдяки тому, що переїхали до Кривого Рогу, де люди менше голодували. 20 лютого 1938 р. юнак дізнався про арешт батька, якого розстріляли у в’язниці і реабілітували лише через 20 років.

Після закінчення 7 класу разом з товаришем вступили до Кіровоградського технікуму механізації. Всі сили молодий парубок вкладав в технічні знання. Багато читав, брав участь у технічних гуртках.

Друга світова війна розпочалася, коли Володимир Михайлович закінчував навчання і залишилось здати державні екзамени. Це і стало причиною того, що добровольця не взяли на фронт з перших днів. А далі були трудові будні в тилу. Самовідданою працею молода людина доводила, що боротися з ворогом можна не тільки на фронті. Як і багатьох юнаків і дівчат країни, Володимира Михайловича забирали для вигнання в Німеччину, але він дивом врятувався.

7 січня 1944 року під час визволення рідного краю польовий військкомат проводив у Козирівці призов на фронт у діючу армію. Володимир Михайлович без вагань вступив до лав Радянської Армії і пройшов дорогами війни до самої Перемоги. Доля розпорядилася так, що він визволяв Будапешт і Прагу. Під час боїв отримав поранення і контузію. Коли мобілізувався, то повернувся в рідне село, щоб піднімати з руїн свій край.

70-річчю визволення Новгородківського району від німецько-фашистських загарбників присвячується. Як це було (Зі слів очевидців) // Новгородківські вісті. – 2014. – 3 січня. – С. 2

Читати далі