Кіровоградщина в роки лихоліття

Цей вірш написав воїн-розвідник Павло Олексійович Топчій з міста Запоріжжя, який звільняв Іскрівку від окупантів.

Спогадами людей, які тоді не шкодували своїх життів, хочемо нагадати про події того часу.

Форсування Дніпра і розширення плацдармів на його правому березі різко погіршували обстановку для противника, порушували його плани стратегічної оборони. Стало очевидним – бій за Дніпро німецька армія програла.

Рішення командувача Степового фронту генерала Конєва про проведення наступу на Кіровоградському і Криворізькому напрямі полягало в тому, щоб нанести удар із захопленого плацдарму в напрямку П’ятихаток та Кривого Рогу.

Ранком 15 жовтня 1943 року війська Степового фронту після артилерійської підготовки, підтримані 5-ю повітряною армією, перейшли в наступ. 5-та гвардійська танкова армія, підтримана авіацією, звільнила великий залізничний вузол – П’ятихатки.

Розвиваючи наступ, радянські війська йшли вглиб оборони супротивника. В оперативних зведеннях за 22 жовтня 1943 року говорилось: на південь і південний схід від міста Кременчук наші війська просунулися вперед від 6 до 10 кілометрів, оволоділи районним центром Дніпропетровської області – містом Верхньодніпровськ, а також зайняли більше 50 інших населених пунктів, серед яких великі населені пункти: Лелеківський Перший, Корсунівка, Іскрівка, Петрове.

Радянські війська вклинилися на 70 кілометрів у тил ворога – передові частини вийшли набагато вперед, а тили залишилися на значній відстані від них, що створювало загрозу захвату в полон радянських частин.

Фашистське командування намагалося нанести кілька контрударів, аби ліквідувати радянський плацдарм в районі Кременчука та відновити свою оборону на правому березі Дніпра. Для цього були задіяні чотири танкові дивізії, одну моторизовану і дві піхотні перекинули в район міста Кривий Ріг. Під тиском сил противника радянські війська відійшли.

В ніч на 11 листопада 1943 року радянські війська знову перейшли в наступ, і вранці 48-ма гвардійська стрілецька дивізія зайняла оборону по лівому березі річки Інгулець в районі сіл Іскрівка та Недайвода. 14 листопада 1943 року дивізія прорвала передній край оборони противника, оволоділа деякими головними висотами, вийшла на рубіж сіл Новофедорівка, Терноватка, Недайвода і перейшла до оборони.

Слід сказати, що загалом за звільнення сіл, які були розташовані на території Іскрівської сільської ради, загинуло майже 600 бійців, з них за визволення Іскрівки – 153 воїни.

Звільняли цю землю 37-ма, 48-ма гвардійські стрілецькі дивізії, 58-ма гвардійська стрілецька дивізія, 92-га гвардійська стрілецька дивізія, 228-ма стрілецька дивізія, 53-тя стрілецька дивізія, 12-та гвардійська механізована, 5-та гвардійська механізована, 13-та гвардійська стрілецька дивізія.

В листопаді 1943 року війська 37-ї Армії в складі 2-го Українського фронту перейшли до оборони. Для створення сильної оборони, яка здатна протистояти масовим танковим атакам противника, командуючий 37-ою армією генерал-лейтенант Шарохін видав бойовий наказ: на оборонні роботи залучалося на менше 60 відсотків чисельного складу дивізій, мінування територій проводилося з таким розрахунком, щоб на 1 кілометр фронту було установлено не менше двох тисяч мін.

В своїх спогадах ветеран 48-ї гвардійської стрілецької дивізії полковник запасу А. Любіменко згадує:

«Стояла дощова, холодна осінь. Через Верховцеве, Жовті Води полки дивізії підійшли, поспішаючи за нашими танками до окраїн Кривого Рогу

Іскрівка, Корсунівка, Недайвода, Терноватка – населені пункти на північній околиці Кривого Рогу, за них і розгорілися в листопаді-грудні 1943 року запеклі бої з ворогом. Командир дивізії Гліб Миколайович Корчиков вимагав від командирів полків ще глибше зариватися в землю – ні кроку назад. Артилеристи дивізії, якими командували майор Агєєв та майор Андріанов, вогнем перегороджували танкам ворога шлях до нашої лінії оборони.

Начальник розвідки дивізії Віктор Васильович Рахманов в один з осінніх днів 1943 року доповів командиру дивізії: група розвідників на чолі з Олександром Пшеничком (серед них був і наш земляк Петро Генералов) повідомила, що ворог перекидає із-під Кіровограда ще одну танкову дивізію. І запропонував: зрізати до підходу ворожої танкової дивізії утворений таким чином клин під Корсунівкою: якщо це зробити за добу, укріпити оборону, то танкова дивізія нічого не вдіє.

Командир 146-го гвардійського стрілецького полку, якому доручили виконати це завдання, капітан Симонов був відчайдухом у бою. Невеликий на зріст, худорлявий, він носив руду бороду та неабияк пишався нею. «Борода» – це і був його позивний не тільки для командира, а й для бійців полку. Коли йшли бої під Бородаєвкою і Домотканню, Симонов з’являвся серед ночі в найгарячішіх точках, коли до супротивника було кілька десятків метрів.

Зрізати Корсунівський клин було не так просто, але вкрай необхідно. Батальйон капітана Лаврова повинен був виконати цю задачу. Похмурим грудневим ранком здригнулася земля від вибухів снарядів та мін нашої артилерії. Притиснувшись до холодних та мокрих стін окопів, бійці чекали сигналу до атаки. 2 червоні ракети розсікли задимлений горизонт…

Капітан Лавров керує боєм. Рота лейтенанта Буйволова впевнено йде вперед. Ворожий вогонь посилюється. Вже понесли бійці лейтенанта Буйволова з важким пораненням. Не встиг Лавров призначити нового командира роти, як сам упав, контужений вибухом снаряду. Вже батальйоном командує його заступник, енергійний капітан Сичинський. Але і капітана Сичинського винесли на руках з поля бою.

Корсунівський клин зрізали, на цих висотах і закріпилися. Тут восени 1943 року і зламала свої зуби танкова дивізія, яка була перекинута з-під Кіровограду.

З П’ятихаток бригади рушили на Жовті Води, далі – на Ганнівку, де зараз тваринницькі ферми другого відділення радгоспу «П’ятихатський». Розвідка повідомила, що в селі Іскрівка знаходиться ворожа піхота. У другій половині дня батальйонне «ура» сповістило іскрівчан про наступ своїх…»

У жовтні 1968 року згадує Петро Генералов: «Наша 37-ма армія просувалася на захід. Поблизу було місто Кривий Ріг. Ворог ніяк не хотів відступати, перетворив місто та підступи до нього в неприступну фортецю. Його літаки кілька днів бомбили місто, небо від них було чорним. Наша дивізія спільно зі штрафними батальйонами штурмом взяла вулицю Карла Маркса, але тут німці вирішили підірвати міст через річку Інгулець: замінували підступи до мосту, розставили вартових. Але наші розвідники непомітно наблизились, командир Пшеничко зняв вартового. Стали розміновувати підступи до мосту, але з повітря літаки ворога почали бомбити міст. З одного боку мосту ферми рухнули вниз і відкрили річку. Німець шалено бив із кулеметів. Розвідники з трофейного кулемета відкрили зустрічний вогонь. Так протрималися до вечора.

Ввечері підійшли сапери, перерізали залишки ворожої охорони, відремонтували міст. Вночі група Пшеничка дісталася до селища Мопр. Зайшли в крайній будинок, молода дівчина розповіла, що окупанти сплять в школі. Ми підповзли, зняли вартового, закидали німців гранатами. Ті почали вискакувати із вікон, але черги автоматів та кулемета досягали цілі. Під час бою ця дівчина перев’язувала поранених, підносила гранати, зброю, воду. Я до цього часу вдячний їй…

На підступах до Кривого Рогу нашому командуванню стало відомо, що противник підтягнув великі сили, щоб не дати можливості взяти місто. Нам потрібно було точно встановити концентрацію військ, їхні штаби і дати координати військам. Комдив Корчиков поставив задачу розвідникам: зняти опорні точки противника і захопити «язика».

Розвідгрупа непоміченою проникла на захоплену ворогом територію, виявила вогневу точку противника. Підповзли непоміченими. Одному накинули на голову плащ-намет, іншого в короткій сутичці прикінчили. Третього, п’яного, оглушили і зв’язали телефонним шнуром. Новий наказ приніс зв’язковий, з яким відправляли у штаб «язиків»: знайти скупчення ворожих танків, склади боєприпасів, склади з пальним і штаб противника. Їх замаскували на вершині пагорба, звідки село було видно, як на долоні. Розвідники виявили склади боєприпасів, склади з пальним, більше 40 танків, самохідні гармати і офіцерський шпиталь.

Наступної ночі наші літаки почали бомбити ворога, льотчикам допомагали артилеристи. Спалахували пожежі, рвалися склади з боєприпасами, горіли ворожі танки та вискакували з вікон сонні вояки. Таке було величезне полум’я, що було видно наступне село…

В лоб Кривий Ріг нам взяти не вдалося, але й німці не просунулися. Почалися оборонні бої. Гармати дивізіону майорів Агеєва та Андріанова, закопані в землю, були постійними осередками оборони.

25 січня 1944 року здали свої позиції оборони 58-й гвардійській стрілецькій дивізії і сконцентрувалися в районі балки Водяної, яка йде від села Іскрівка до села Чабанове.

Розпочалася Нікопольсько-Криворізька операція, проведена з 30 січня по 29 лютого 1944 року військами 3-го та 4-го Українських фронтів. Звільнення рудних міст Нікополь та Кривий Ріг мало політичне і стратегічне значення. В цьому районі у нацистських загарбників були задіяні 17 піхотних, 4 танкових та 1 моторизована дивізія, а також 1 танковий батальйон, 8 дивізій штурмових гармат (540 тисяч чоловік, 2 416 гармат та мінометів, 327 танків і штурмових гармат, біля 700 літаків).

Чисельність радянських військ складала 705 тисяч солдатів, 7796 гармат та мінометів, 238 танків та самохідних гармат, 1333 літаки.

Смуга, в якій було розвернуто наступ частин дивізії, являла собою місцевість, перерізану балками, що виходили сюди з заходу від річки Інгулець. Глибина цієї полоси до Кривого Рогу по прямій була біля 15 кілометрів. 22 лютого 1944 року місто Кривий Ріг було звільнено, 29 лютого 1944 року закінчилася Нікопольсько-Криворізька операція.

Окремо хочеться згадати про бої, які йшли в повітрі в 1943-1944 роках над Іскрівкою, Петровим та Кривим Рогом. У цей час вів бої на нашій території тричі Герой Радянського Союзу Іван Микитович Кожедуб. Свій шостий німецький літак «Ме-109» він 14 серпня 1943 року збив саме над селом Іскрівка. 10 літак «Ме-109» з рахунку відомого льотчика також був збитий північніше Іскрівки – 9 вересня 1943 року. 29 жовтня 1943 року 26-й літак зі списку збитих льотчиком Кожедубом був збитий над Кривим Рогом.

Захищав повітряний простір над нашим краєм і двічі Герой Радянського Союзу Кирило Євстигнєєв. Згадуючи про ті дні, він згадує: восени 1943 року полк прилетів на польовий аеродром, розташований в районі Кривого Рогу, між рікою Інгулець та залізною дорогою. Дві доби тут йшли жорсткі бої. Через льотне поле на висоті 10-15 метрів проносились «Мессершмітти», піднімались з ділянки, яка була розташована зовсім поруч. Але часу для штурму ні нам, ні противнику немає, всі сили сконцентровані на передовій. Звідти чути шум бою, падають палаючі літаки.

Йде сутичка з дев’ятьма «Юнкерсами» і вісьмома «Месершмітами». Наших цього разу багато: чотири четвірки. «Юнкерси» палають і падають на землю. Один із них відділився від групи і його добиває Павло Бризгалов: у ворожого бомбардувальника відвалюється права площина, і він падає вниз. Це був п’ятий за рахунком збитий літак Героя Радянського Союзу Павла Олександровича Бризгалова – 29 жовтня 1943 року західніше від міста Кривий Ріг.

А свій перший літак «Месершміт» Павло Олександрович збив літаком «Ла-5» 14 серпня 1943 року над селом Іскрівка. Шостий – 31 жовтня на схід від села Варварівка Петрівського району.

Він спочатку ходив відомим Івана Кожедуба, а коли в кінці червня 1944 року Кожедуб був переведений до іншого полку, Бризгалову дістався його літак «Ла-5Ф», на якому був дарчий надпис від колгоспника Конєва. На цій машині Павло Олександрович здійснив декілька бойових вильотів.

Петрівський район був окупований останнім з Кіровоградської області – 8 серпня 1941 року, а звільнений першим – 21 жовтня 1943 року. Згідно з актами збитків по Іскрівській сільській раді, нанесених загарбниками, від 17 травня 1944 року: зруйновано 352 господарства на загальну суму 14 203 773крб. По Петрівському району збитки складали 161 969 800 крб. Пошкоджено 3581 господарство. У війні брали участь 404 жителі наших сіл, з яких не повернулися додому 143 воїни.

І окремо – родинна історія. Наш дідусь Єгор Герасимович Платошин у 1941 році був захоплений в полон і конвойований в смт Петрове. Але зумів передати рідним, які проживали на центральній садибі зернорадгоспу Маріампольський (нинішнє село Луганка), що їх ведуть до райцентру. Хитрістю Єгора Герасимовича звільнили.

А в 1943 році Єгора Герасимовича разом з сином Борисом було призвано польовим військкоматом до армії. Після чого Бориса направили на навчання, а Єгора Герасимовича – на передову. Останній раз його бачили друзі на станції Рядова, він розповів їм, що йдуть на Кривий Ріг… Потім дружина загиблого Марія Іванівна отримала повістку, що її чоловік зник без вісті. Протягом 65 років рідні не знали, де шукати батька, дідуся. І тільки завдяки пошуковій групі міста Кривий Ріг рідні дізналися, що Платошин Єгор Герасимович загинув 13 грудня 1943 року в місті Кривий Ріг в районі, де нині знаходиться кар’єр…

Завідуюча Іскрівською
сільською бібліотекою
Тетяна ПЛАТОШИНА та
Микола ПЛАТОШИН

Платошина Т., Платошин М. Як звільняли Петрівський район // Народне слово. – 2021. – 29 квітня. – С. 22

Насичений малознаними фактами післявоєнних подій, особистого життя, творчості й мистецьких уподобань щоденник Юрія Яновського досі ще не був оприлюднений та введений у науковий оборот. Хоча, звісно, використовувався в ході написання ряду творів, зокрема, таких, як цикл нарисів «Листи з Нюрнбергу».

Узяти до рук і вивчати зміст невеличкого кишенькового блокнотика, обсягом в сто двадцять сторінок, помереженого бісерним почерком Юрія Яновського, пощастило завдяки співробітникам Краєзнавчого музею Павлові Рибалку та Зої Грицайовій. Читаючи написане українською, – з вкрапленнями російської, англійської, німецької та французьких мов, – неважко зрозуміти, що йдеться про цінне літературознавче та історичне джерело з історії Другої світової війни (1939-1945) та її наслідків.

Принагідно додам, що незадовго до відходу у вічність, вивчення згаданих нотаток планував здійснити незабутній літературознавець та багаторічний біограф автора «Майстра корабля» та «Чотирьох шабель» Володимир Панченко. На превеликий жаль, не встиг…

Цей документ епохи не має якогось заголовку. Тому називатимемо його і щоденником, і нотатками.

Під час підготовки до книжкового друку (сподіваємося на таку до 120-річчя від дня народження класика української літератури,) планую потрудитися над значною кількістю коментарів, іменним та географічним показниками. Адже чимало згадуваних Юрієм Яновським людей наразі маловідомі. Навіть, коли йдеться про «класиків» радянської літератури, кіно, художників, про представників світової історії й культури, про населені пункти Німеччини, де тоді побував Юрій Яновський, які згадує в записнику…

Ось лише невелика частина уривків з щоденника Нюрнбергського процесу, поданих курсивом, зі збереженням окремих особливостей написання.

«Берлін. 21.ХІ.1945. Вилетіли з Москви «Дугласом» о 9.55, прилетіли о 5.10 дня… Сидимо на аеродромі «Адлерсхоф», чекаємо машини, щоб поїхати до штабу нашої зони. Звідси кілометрів 400 до Нюрнберга, де вчора розпочався процес Герінга і Ко в міжнародному Військовому трибуналі.

З Києва виїхав 13-го вночі, приїхав до Москви о 6.30 ранку 15-го. Ці дні бігали по різних справах …Вчора увечері був у ред. «Правди» у т. Поспелова, говорив, одержав кор. картку…

Цвіккау. 24.ХІ.1945. Вчора виїхали з Берліна сьома машинами. Я з Кіпеловським на «Опелі»… Через Еіланбург (з замком праворуч), Лейпціг (обідали) – прекрасне місто, вокзал, театр. Через Альтенбург – замок, праворуч – ціле красиве місто… Ночували в готелі «Вагнер». № 8 удвох з Л. Леоновим (Леонід Леонов,1899-1994, письменник – авт.).

Зараз 8 г. ранку, рушаємо на Нюрнберг.

…Починаються Баварські гори.

…Дороги. Згадую методично зірвану дорогу на Чернігів.

Села. Згадую, як палали хати глиняні на Україні…

Бачу одягнутих німців і німкень – згадую наших селянок-колгоспниць у спідницях з маскувальних халатів, кофти з марлі фарбованої…

Приїхали до Нюрнбергу 24/ХІ вдень. 25 була неділя.

Вперше на засіданні трибуналу 26.ХІ.1945 р. На процесі…

Герінг – бабська морда.

Гесс – чорні брови, блідий, худий, згорблений.

Ріббентроп – прикажчик в крамниці.

Кейтель – старий вовк.

Розенберг – боком сидить, на вигляд молодий, похожий на мол. вчителя.

Франк – міжнар. шпигун, чорні окуляри.

Фрік – морда городового поліцая.

Штрассер – редактор, плюгавий з гемороями.

Функ – зубн.лікар, не дуже модний, старомодний.

Шахт – схожий на Гінденбурга, з вусами.

2 лава.

Адм. Деніц – чорні окуляри.

Редер – схожий на шулера.

Ширах – садист, худий.

Заукель – лисий тхір.

Іодль – лисий у військ формі.

Папен – сивий, стирчать вуха, пітекантроп.

Зейсс-Інкварт – (канцлер Австрії) в товст. окулярах.

Шпеєр – (озброєння міністр) чорнявий кіно-актор.

Нейрат – білий, вуса, хижак старий.

Фройче – газетяр, високий лоб…

27/ХІ.45. Нюрнберг. Зала засідань Міжнародного Військового Трибуналу.

Найлегше написати, що підсудні кретини, деграданти, дурні, але тоді яка честь переможцям?..

Зрозуміло, що, насамперед, щоденник Юрія Яновського може бути цікавий історикам Другої світової війни.

29.ХІ. На процесі. …Олдерман (обвинувач від США) – продовжує детально доповідати про захоплення влади в Австрії (аншлюс). …підсудні – кожен з них керував міліонами людей, зараз це – актори без п’єси. Імпровізація.

…Вперше в історії відбувається суд, який судить державу, а це раніше не практикувалося. І дійсно, людина, поки нападала на іншу людину, підлягала суду, а держава цього не боялася… Проходимо тут історичний факультет університету, філософський, богословський, дипломатичний……мови треба розуміти, щоб орієнтуватися. Французи менше грають ролі, але фр. мова теж потрібна. Висловлювання про вивчення мов це дуже важливо зараз…

Зранку, в п’ятницю 30 листопада 1945 року, Юрій Яновський почав записувати свідчення щодо діяльності начальника служби військової розвідки й контррозвідки адмірала Вільгельма Франца Канаріса (1887-1945). Тоді його заступник Ервін Лаузен стверджував, що Канаріс далеко не завжди погоджувався з Гітлером. Наприклад, був проти бомбардування Варшави. «Це вирішили Гітлер і Герінг. Канаріс протестував проти розстрілів польської інтелігенції, дворян, духовенства». Казав, що «будемо колись відповідати за це перед світом». Втім, накази виконував. 1 грудня 1945. Нюрнберг. На процесі дав свідчення той же генерал-майор Лаузен. Дуже колоритна фігура – очевидно з Канарісом був подвійним агентом… …голий череп, худий, дуже високий, довгі руки, пальці довгі…

Далі – про роль німців за кордоном напередодні війни.…Хорові гуртки, фестивалі, спортивні товариства, ярмарки, – були маскою праці німців в Чехії.…Дуже планомірна підготовка до того, щоб проковтнути Чехію. Як удав – спочатку геть обслинює жертву. ….По Мюнхенській згоді 30 вересня 1938 р. Судети мали мирним шляхом бути окуповані і перейти до райху.

Аналогічні записи й про те, як британський обвинувач говорив про Польщу, про напад на неї 1 вересня 1939 року. Про остаточне завершення плану нападу на СРСР «Барбаросса».…Приказ Гитлера № 21=«План Барбаросса» 18.ХІІ.1940 г.

На процесі. Обвинувачення проти Шахта. Підтримка Гітлера. Сварка Шахта з Герінгом: «Він профан в економіці, а я хоч трохи розуміюсь на ній». І, взагалі, поміж нацистами було багато сварок, ворогів. Перед цим свідок Бах-Зелевський розповідав, що він вижив Коха з Кенігсберга, – як дурного, жорстокого і невмілого адміністратора.

Обвинувачення особисто Дьоніца,.. організатора підводної війни, гросс-адмірала, з 1943 р., командувача  герман. флоту. Розстріл рятувальних шлюпок з людьми, щоб у америк. не хватало людей (моряків досвідчених) для нових суден. «Будьте жорстокі». (Герінг і Гесс сидять і регочуть, коли англієць згадує записи в щоденнику Дьоніца про безжальне винищення моряків зторпедованих кораблів).

Цікаво, що ще 13 грудня Юрій Яновський записав про таке спостереження: «Присутні сидять і тримаються так, ніби знають, що першої-ліпшої години можуть встати і піти, звільнені своїми…». А ось згодом, коли вже мова зайшла про концтабори, душогубки, настрої помітно зміняться. Нюрнберг. 2.І.46, середа. На процесі. Представник амер. обвинувачення про СС – виробництво душогубок. Здолбуново і Рівне – робились ці машини. Доповідь інженера фірми, яка це виготовляла… оперативна група «Д» при 11 армії. Вона діяла на Півдні України – Чернівці – Мог. Под. – Ямполь – Одеса – Миколаїв – Херсон – Мелітополь – Маріуполь – Таганрог – Ростов і Крим. …21.УІ.41р почала дії – складалася з оперативних команд. Інструкції – …євреї і комун. чиновники, комісари мусіли бути ліквідовані, себто убиті. …Перед стратою –зняти верхню одежу. Цінності (золото, срібло) – в міністерство фінансів. Годинники – по вимозі армії – йшли туди. Чоловіки, жінки, діти страчувались однаково до 42 р. Потім Гіммлер наказав жінок і дітей – через душогубки.…Як виглядали душогубки? Газ проводився в кузов (вихлопний) і через 10 хв. всі були мертві. Везли до місця страти, і ця перевозка й була стратою. В одній машині 10-15 чол. разом. …Конструктор машини Бекер – сам керував групою…

20.ХІІ.Четвер. Останній день процесу до різдвяних канікул. Продовження  обвинувачення. …директива СС, щоб в концтаборах працювали всі – хворі, щоб працювали лежачи, – аж до смерті. …Заробіток для СС – 3-5% від праці ув’язнених, які працювали для держави. …Давали СС ув’язнених для експериментів по висотному польоту – і ген. Мільх – дякував від імені повітряних сил за ув’язнених… Камера низького тискання була в Дахау, потім її забрали – Мільх пише Гіммлеру про експерименти доктора Рашера, який використовував ув’язнених. Допитаний Рашер ставив експериментувати 15/УІІІ 42 р. в Дахау по заморожуванню.…про досліди з отруєними кулями… Опис детальний, як умирали отруєні люди. Як їх кидало по підлозі, смерть сталася через 121, 123 і 129 хвилин після пострілів. …Геббельс і Гітлер обіцяли на 28/ІУ-45р Фау-5, яка долетить до Лондона, Москви.. А 30/ІV о 2.30 ночі Гітлер застрелився в рот… Свідок: др. Блаха.. Гол. лікар госпіталя в Іглау до 39 р. З квітня 1941-45 р. був у Дахау. 12 тис. розтинів трупів. 50 операцій на здорових людях – студенти і мол. лікарі СС. Досліди з малярією. 7 тис трупів розтинав сам – всіх, хто загинув. 13 здорових людей умерли після різних мед. дослідів. …Професор Лауер. Шкіру зрізали з спини для сідел, сумок жіночих, рукавичок. Подобалась особливо татуйована шкіра. …розстрілювали в голову, щоб не зіпсувати шкіри. З ув’язнених виварювали кістяки. Рашеру допомогало багато лікарів, професор Лауер. В крематорій проштовхували ще живих людей, вони кричали. …табір одвідували держ. діячі, школи, поліцейські, військові, лікарі. Італійські офіцери, японські теж. Гіммлер, Борман, Вагнер, Гізлер Фрік, Розенберг, Функ, Заукель, Кальтенбрунер – теж були.

…у підсудних страшенно стомлені очі, починає з’являтися жах. Німецька душа очевидно звернена… до бога, до містики. …до доброго німецького бога дитинства…

Читав переклад на рос. мову двох заповідей Гітлера «Мій особистий заповіт» (1 стор), датований Берлін 29 квітня 1945 р. 4.00 та «Мій політичний заповіт» (на 3 ¼ стор) з тою ж датою. Перший підписано Гітлером і свідками: Мартін Борман, др. Геббельс, Ніколас фон Білоу. А другий: др. Йозеф Геббельс, Вільгельм Бургдорф, Мартін Борманн, Ганс Кребс. Гітлер застрелився 30/ІУ о 2.30 дня, Ева отруїлася.

17.І.46, четвер. На процесі. Почав свою промову головн. фр. обвинувач Де Ментон. «Злочини проти розуму – з яких походять всі злочини підсудних».

…У Герінга певно грип, бо він сидить з перев’язаною шиєю (коричнева хустка) , часто чхає, сякається в хустку, ніс червоний, очі червоні й сльозливі.

Вивчення німецької старовини й – водночас – тогочасної дійсності для Юрія Яновського розпочалося в Нюрнберзі.

8 грудня пішли гуляти до старого міста з В .Івановим та Б. Єфімовим …обійшли бург, я замовив ліки в аптеці на Бюхерштрассе, ….пірамідону… Надибали пам’ятник Гансу Саксу (німецький поет 15-16 століть, майстерзінзер – авт.), гарно сидить… 16.ХІІ.45, неділя. …з Бор. Єфімовим бродили по Нюрнбергу старому. Перейшли всі мости через річку, знову був коло Г. Сакса. Такі руїни, що важко уявити, що тут було. По альбому видно дуже затишне й трохи журне місто. …нащо було американцям скидати бомби на старе місто? Його дуже добре видно і ніяких заводів… А все таки неприємно бути увесь час серед руїн. Пишуть, що 87% міста зруйновано.

З 21 грудня по 2 січня були різдвяні канікули й мандри післявоєнною Німеччиною.

…виїхали з Нюрнберга на Берлін о 9 год. ранку. Я – з Вишневським, а на першій машині – Золін, Полевой (Борис Полєвой, 1908-1981, письменник-авт.), Тараданкин. Через Гоф, Плацен, Вайда – старе місто ХІІ століття, фортеця ціла, ходили по дворі там, садок у фортеці, цілі вулиці – батьківщина «Фау». Місто Гера, Зейц і Лейпціг. … приїхали до Берліна о 12.15 ночі. Зупинилися на Амалієнштрассе (Вайсензее) у Золіна. 22.ХІІ.45, субота. Берлін. Снідали у Золіна. Їздили до готелю на Андернахерштрассе (в Карлхарсті), їздили довго, ходили по центру, коло Рейхстагу (толкучка «рейхстаговна»). Циклопічні руїни. Цілий день дуже боліла голова, випив штук 5 порошків, збиралися до Паласу – вар’єте, але не вийшло.

23.ХІІ.1945 неділя. Берлін. Знову ночували з Вишневським у Ів. Ів  Золіна, представника газ. «Правда».…О 5 год. перебралися до військ. готелю на Андернахерштрассе 10 під’їзд, кімн 2. (Карлхорст), ходили обідати, погано-препогано, ночували без подушок, мерзли. 24.ХІІ, понеділок. Берлін. Вчора багато ходили з Вишневськ. по місту, власне по Вайсензее, обійшли це озеро, були у Федіна, який живе проти цвинтаря на вул. Рьолькенштрассе, 55. …Німці зараз потроху очунюють (як після відра окропу на мурашник!), дехто лагодять покрівлю, копають, латають, в саду, …підмітають щітками. У місті туман, важко, страшно смердить сіркою, вугляним димом, який сідає на землю. В такому місті страшно жити. …Були у Фрідріха Вольфа (1888-1953, німецький письменник, громадський діяч – авт.)… обідали, дружина його, син Миша з дружиною теж. Говорили про те, що, коли зняти окупацію, розквітне одразу фашизм. Як наша пропаганда відстає від британської й американської. Немає рад. п’єс для театрів, а американці дають цілими десятками німцям. В Берліні вже є 25 газет і журналів… Є вже 20 театрів. «Гамлет», «Макбет» – мистецтво і література буквально кипить… Книги видаються, вже пущено всі лінії метро. Живуть добре, одягнуті, взуті, згадують, як там гарно було за гітлерівців. Переможені живуть краще за переможців. Всі запитують Вольфа про секрет – як ми могли перемогти, чим, яким чудом? Це найбільш поширене питання! В Берліні зараз в 4-х зонах 3 млн. 100 мешканців.

Далі Юрій Яновський записує німецькою мовою на цілу сторінку перелік театрів Берліну. …Всі театри повні, квитки – за 3 дні…

У нотатці від 25.ХІІ.45, письменник дає цікаві спостереження про надзвичайно швидке відродження народного господарства Німеччини. …Один власник заводу, який ми демонтуємо й вивозимо, просить це робити швидше і дати підписку, що більше не вивеземо. «Я через 2 місяці пущу завод!»

26.ХІІ.45… З Берліна виїхали об 11 год., коло Ельби (у Віттенберзі) міняли колесо, їхали до 90 кіл. на годину. …Німецьке село, подвірря фортеці, дерева на стінах в’ються, тротуари, кірхи, багато дітей. Міста малі – цілі, багато людей, «гастхаузи» в селах. Дороги першокласні. Земля оброблена. Густий туман за місто снігу. Все засаджено лісом. Не бачив жодної корови – по стайнях повно. Собаки (в містах і селах) не гавкають, якісь пришиблені. Люди мріють про відбудову… Промисловість не зруйнована. Згодом почнуть знову воювати з нами. Проблема окупаційних війська – взаємини з населенням, жінками, венер. хвороби. Центральна рука, на мою думку, вже діє. Треба зрозуміти не німця, а те, як він збирається викручуватися. Вину цілого народу треба облишити, адже 17 млн. молоді мусило бути в гітлер-югенді. КПД (компартія – авт.) часто губить собі авторитет тим, що близька до нас, треба щоб вона іноді ставала проти. Інші партії нас лише терплять, доки ми сила, окупаційне військо. Британці готують кадри для центр уряду Німеччини, вивозять вчених до своїх лабораторій. Американці вивозять дівчат (дружин) з Англії, Европи, Австралії.

…27.ХІІ,четвер м. Таута-Ляйпціг. Спали вдвох з Вишневським на друг. поверсі котеджа… «Ауербахскеллер» – в Лейпцігі башта 1523 р. Гете вивчав історію про Фауста Доктора в 1785-1800 роках, підвал Маргарити, хід до університету. Пишу на столі, за яким сидів Гете. Келлер засновано р. 1530, є дата, старий камінь – «Бахус на бочці». Доктор Фауст бував у цій пивній, легенду про нього Гете вивчав, жив тут 15 років. Є рукописи, локон Гете. Були в рос. Церкві на Лейпц. полі битви народів 13/Х 1813 р… Два попи – один Федір з Тули, другий Георгій Романович з Буковини, вчився в Чернівцях. Розписалися в книзі… Були в пам’ятнику Лейпц. битви – німецьке «колоссаль»… Були коло опери (розбита) й коло університету – поруч. Місто не дуже зруйноване, видно було красиве, жваве, мальовничіше од Берліну. Об’їхали цілий Ляйпціг, багато крамниць. Фотографувалися в музеї. Увечері – збори офіцерів-танкістів …Вишневський зробив вдалу доповідь – Теорія боротьби з німцями, Нюрнбергський процес, норми поведінки, обов’язки нашого офіцера в Німеччині, – під кінець аж сам він пустив сльозу і дуже розхвилювався. Не думав, що Всев. такий нервовий. А взагалі він мені подобається…

…Багато побачив і почув за цю поїздку, трохи починаю розуміти німця, країну, яка нагадує мурашник, з вилитим на нього відром окропу… Вони все зберегли значно більше, ніж ми, переможці. Населення, міста, села, дерева, промисловість, одежа – все є. Трохи гірше з їжею, але гострої нестачі немає. Хліб дають їм – не те, що вони, коли були в окупованих ними землях. До того ж, вони дуже добре жили за Гітлера, практично не знали й третини того, що ми зазнали….

Скрізь говорять про Гітлера – живий чи ні? Детальне англійське слідство каже, що він застрелився – куля в рот, а Ева Браун – отруїлася – це було 30.ІУ.45 о 2.30 хв., наказав знайти 200 літрів бензину, знайшли тільки 180. Винесли трупи у двір, облили бензином, запалили. Кілька разів лили й знову палили. Так і не допалили до кінця. Потім пізнавали, що це фюрер (у нього було одне яйце). Потім Геббельс впоркснув своїм 6 дітям отруту, вони були в піжамах, жінці теж, потім сам застрелився. Детально розбирають по годині весь час і приходять до висновку, що у Гітлера не могло бути часу на втечу. По тому, як детально англійці докажуть, можна мати один маленький (думку) сумнів, що анг. хочуть щось замаскувати. Може бути й так. Гітлер в ост. день покликав чиновника, одружився з Евою, з якою жив більше 10 років. …Багато ймовірного в тому, що Гітлер дійсно кінчив життя. Як Гітлер прощався з усіма своїми співробітниками за руку. І це все під страшний грюкіт бомб, мін, снарядів наших частин, які вже взяли райхсканцелярію в кільце. Льотчиця Гітлера не схотіла отруїтися і втекла, її допитували. Вчора в Ляйпцігу фотограф, який нас фотографував, сказав, що на його особисту думку – Гітлер живий.

29.ХІІ.45.субота. Тауха. Встали пізно, об 11 годині, бо з вечора довго сиділи, говорили про літературу годин до 3-х. Теплий весняний день. Цілу ніч ревів вітер, шторм. Виривав вікна просто з рамами. На бузку зелененькі бруньки. Оце так зима! Тихо і тепло, сонце, гарне повітря. …По дорозі від Ляйпцігу зелені поля, жодної бур’янини. Рельєф місцевості, як на Харківщині, тільки дуже густо міста й села. Статтю почати: «Германия – очень трудная страна. Впитав в себя кровь и жизненные соки всей Европы, она обрекла ее на жизнь напряженную, висящую над бездной… Германия живет сегодня новой жизнью, которую надо понять и увидеть силуэты будущих движущих сил этого центральноевропейского государства… Легче всего написать «передо мной лежала проклятая земля, проклятого Германии. Это годилось для первых дней. Сегодня мы обязаны реагировать глубже. Земля то вовсе не проклятая, это наша древнеславянская земля, захваченная немцами, онемеченная!. Дороги не портят природы, возникают из нее, живут с природой. …Пока продолжался перерыв в работе трибунала журналистам газет наших было предложено совершить на это время экскурсию в Париж или в Швейцарию. Мы выбрали третье – посмотреть страну побежденных, подышать ее воздухом, послушать биение ее сердца. И мы не раскаялись в этом решении».

30 грудня. Берлін. Ходили з Вишневським по Ліхтенбергу. Купили ліків, листівок, вітань на Новий рік. Потім спустилися до «U-бан», ст. Ліхтенберг, проїхали, повернулися. Вагони також типу як у Москві, станції темні, низькі. Чортові німці вже встигли повністю відремонтувати й пустити всі лінії підземки. …А ще весною під землею були бої, зруйновано було багато чого.

10.І.46, четвер. На процесі. Кажуть, що у судді лорда Лоуренса родина складається з дружини й двох доньок. Три жінки були в армії з початку війни, дружина – капітан, доньки ст. лейт і лейтенант. Коли вони повернулися з армії, вони стали кепкувати з батька, який цього не зробив для перемоги, розгрому фашизма. Згодом, коли батька призначили головою Трибуналу, він із задоволенням сказав дома: «Ну, тепер і я зможу сказати, що громив фашизм».

Привертають увагу й записи про діячів мистецтва: російських і всесвітньовідомих.

28/ХІ-45 …Кірсанов (Семен Кірсанов, 1906-1972, поет – авт.) хворий на грип. Вечеряли і сиділи у парку, в барі. Леонов, Іванов (Всеволод Іванов,1895-1963, прозаїк – авт.), Вишневський (Всеволод Вишневський, 1900-1951, драматург – авт.), Бор.Єфимов  (Борис Єфімов, 1900-2008, художник-карикатурист – авт.), Еренбург (Ілля Еренбург, 1891-1967, прозаїк – авт.) і я. Еренбург сказав, що в «Гранд-Отелі» (місце проживання Яновського та інших військових кореспондентів – авт.) може відбутися цікавий роман, але написати його зможе лише Хемінгуей. Місяць гарно питиме і напише.

…В анкеті Гітлера сказано, що він – письменник(!).

…Живу вже два дні з Єфімовим в № 107.

…11 січня Увечері приїхав Кост. Федін (Костянтин Федін, 1892-1977, письменник – авт.), оселився в сусідньому номері – 105. Федін був тут три місяці в 1914 році і потім в 1927 р. Збирається подивитися старе місто, чекає посвідчення.

…16.І.46, середа. Нюрнберг. Приїхав Р. Кармен (Роман Кармен, 1906-1978, кінорежисер – авт.) оселився зо мною в номері. …У Кармена годинник «Ролекс», який заводиться сам од того, що він на руці. Золотий, гарантія на 25 років, купається в ньому, точність до 1сек на добу.

…23.І.46, середа. Кармен од мене сьогодні перебрався до окремої кімнати, хоч одпочину, доки ще когось притаскає лиха година. Цілими днями боліла голова од того, що він багато курив удень і вночі. Провітрю хоч хату

…Представили газету «Русские новости» (прорадянська). Полонський Яков Борисович. Вчився в Києві, знає Сашка Перегуду (український кінорежисер, 1893-1969 – авт.). Поїхав назад до Парижу, обіцяв привезти книжок рос. і укр., а також газету «Батьківщина» також прорадянську. …Розповідав Полонський, що мої книги є у їхніх списках по Франції, які німці вилучали з бібліотек і палили. Інтересно.

…Увечері фр. адвокат Яков Борис. Рабинович розповідав про фр. рух опору… про новий рух в філософії та мистецтві екзистенціалізм, письменник Сартр, рос. містик Бердяєв, фр Декуа… «Прорив из необходимости в свободу»…

20.ІІ середа. …почав Л. Шейнін (Лев Шейнін, письменник, під час трибуналу виступав як юрист – авт.) доповідь.

25.І.46… Увечері були з Вишневським і Федіним в Прес Камп’і і на обіді, який давала англійська делегація в честь дня народження Роберта Бернса… багато спітчів і реготу… Взагалі багато дотепів, жартів, гри слів. Розумів мало…багато грали на шотландській мові, вимові і тд. Напочатку увесь стіл обійшли два волинщика в спідницях, між ними кухар у білому ковпаці, який ніс на тарілці овечий шлунок, виповнений печінкою різаною, кашою – національна страва… ночували в кімн. Понєдєльніка (журналіст, батько відомого футболіста – авт.) № 200.

В газеті – повідомлення про смерть Теодора Драйзера, сказано, що був німецько-американського походження…

…Еріх Марія Ремарк написав книгу «Тріумфальна арка», дія в Европі під фашистами, історія любови…

Крім того, Юрій Яновський записує, що в одній із американських газет прочитав «Молитву вчительки» – вірш у прозі нобелівської лауреатки 1945 р. Габріели Містраль, поетки з Чілі, яка працює консулом в Ріо де Жанейро. Релігійність, містика…

Письменник доволі емоційно сприймає буквально все, що нагадує йому про Україну.

…Коло будинку суду працюють німецькі полонені… Проходять повз шофера Олексу Пасічника з Харківщини, один каже: «Здоров, земляк, дай закурити». «А звідки ти?». «З Дніпропетровська». «Хай тобі Гітлер дає». Білявий хлопець років 28, я сам його бачив. Пілотка, нім. шинеля. Кажуть червоноармійці, що тут повно наших, які бояться повертатися додому. У Мюнхені навіть є театр і український хор. До нас настроєні недоброзичливо.

Інша сценка. Здоровий, високий американець в білому шоломі, переглядаючи документи, раптом сказав: «Добре, хлопці!» (укр. мовою!).

А ось про Крим. З висловлювань ідеолога націонал-соціалістів гітлерівської Німеччини Альфреда Розенберга. «Ми самі мусимо знати, що ніколи звідти не виїдемо. Треба підкреслювати, що ми визволителі. Крим мусить бути тільки німецьким, всі мусять визнати».

31.1.46, четвер. На процесі. …Американець, коли входиш в будинок суду, перевіряв документи, наша машиністка задлялася, шукаючи… Боббі сказав їй «окей», вона продовжувала порпатися в сумочці. Тоді Боббі сердито кинув українською: «Я ж тобі сказав, окей!»….

8.ІІ., п’ятниця. На процесі. Виступає Руденко, генерал-лейтенант юстиції. Сильний український акцент. Вперше обвинувачених названо ввічі розбійниками. Після Руденка виступив Покровський – в дещо розв’язній манері….

По цих записах можна вивчати й стан здоров’я письменника, зміни його настрою. Турботу про дружину Тамару, котра лишилася в Києві. Про безліч побутових дрібничок під час перебування в окупованій Німеччині.

6 грудня увечері боліла голова. Лежав.

…13 грудня. Вечір. Набрав у ручку іншого чорнила, сумно, голова болить. Хочеться додому. А тут все в такому темпі…..;

14. ХІІ.45. П’ятниця! Зранку дома. Почуваю себе хворо. Дуже важко тут з матер, боку – нема одежі, харчі не дієтич. Важко сидіти на процесі… …снилося, що мушу прокидатися і йти з готелю на суд, бо я теж підсудний(!). Скоро чорти почнуть верзтися, не дай бог!.. 19 грудня. Боліла голова. Вечір лежав. …30.ХП.1945.Берлін. Моросить сніг, ставши дощем. Завтра маємо рушити до Нюрнбергу машиною. Цілу ніч верзлося бозна що. Голі могили, небіжчики. Що це означає за Фройдом?

…11.1.46, п’ятниця. Нюрнберг. Прокинувся, як звичайно, о 7.30, о 8.15 розбудив по телефону Вишневського (№ 125), на дворі тепло, вночі був дощ, погода ламуча, видно зміна тиснення, бо у мене болить голова, випив з «Кока-кола» три таблетки американські од головн. бол. Газети вчора читав московські, місцевих не встиг. …18.1.46, п’ятниця. Ходив до амер. дантиста, поклав тимчасову пломбу до 2.ІІ. – тоді постійну. Взяв окуляри у Тешке… Одержав першу телегр. з Києва, сказано, що перші дві статті вже видрукувано. Дома все гаразд. …Купував цяцьки з німецьк. орденських стрічок… 20.1.46, неділя. Нюрнберг. Зранку почував себе хворим, не пішов снідати, лежав до 12, пив «Gardan»… писав листи Тамарі…

ll.II.46 p понеділок. На процесі. У мене повний грип… нежить страшна, а мусив іти, бо …як свідок виступатиме фельдмаршал Паулюс, команд 6 армії, взятий під Сгалінградом. 19.ІІ. вівторок. На процесі…. Одержав від Тамари листа… Пише, що мене можуть відкликали, коли я пришлю телеграму. А тут тов. Харламов каже, що без Москви він все рівно не пустить…

Зі щоденника видно, що Юрій Яновський був завзятим читачем німецько-, англо- та франкомовної періодики. Найчастіше ним згадується газета «TheStarsandStripes» («неофіц.газ. амер. збройних сил на Європ. театр,»). Практично кожний номер він ретельно конспектує: чи то мова йде про хворого генерала Паттона, котрий «хоче випити ковток віскі», чи про «усміхнену кінозірку Енні Джефріс», чи про те, що «в Парижі всі борделі мусять зачинитися на 3 місяці, а всі дівчата перейти суворий контроль».

…За 10.1.46 р. на першій сторінці – демонстрації солдат проти повільної демобілізації: 4 тис. у Франкфурті, 3.500 у Гуамі …Трумен та Ейзенхауер дають обіцянки прискорити… Черчіль поїхав з дружиною до США на лайнері «QueenElizabeth» – на відпочинок. Відкрито підземний готель коло руїн Штутгарта «BunkerHotel», бо немає житла. Фото червоноармієць танцює з блондинкою в хутр. шубі. «На різдво мол. рос. солдат в Штеттіні танцює з гарненькою німецькою дівчиною і показує їй всі останні московські «па». Фото свідків до процесу. Особиста секретарка Гітлера 1940-1945 Іоганна Вольф. Секретарка Гесса з 34-41 р. – Інгеборг Шперр. Вдова Гейнгіха Гіммлера з дорослою донькою Гудрон. Американ. посол в Варшаві протестував проти антикапіталіст. декретів польськ. уряду. Бандити в рос. військ. формі пограбували американський поїзд – «в стилі Дикого Заходу»!

10.ІІ, неділя. …Більше 100 морських офіцерів США проходять курс з 20 лекцій про атомну енергію. Читають два професори, з них один професор фізики університета Дж. Вашінггона – д-р Георгій Гамов, народжений в Одесі… Американці планують перевезти на батьківщину своїх мертвих солдат… асигновано 500 міл. доларів…

Військова газета 1 дивізії «TheAmericanTraveler» та англійську «DeilyMail». Серед німецькомовних – «DieneueZeitung»,в якій звертає увагу на «статтю Альберта Ейнштейна про «атомну небезпеку»: «Старий висловлюється пе-симістично і обіцяє війну обов’язково».

В газеті «MainZeitung» – на те, що суддя Джексон (голова обвинувач від США) на різдвяні канікули побував Близькому Сході і слухав відправу у Віфлеємі, де родився Христос. …6.1.1946, неділя, Встав рано, читав. Газета «Nürnberger Nachrichten» за 5.1.46 р: перша сторінка – допит ген. Шелленберга. На другій – Вільгельму Піку – 70 р., йому обербургомістер Берліна вручив посвідч. почесного громадянина міста. Фото льотчиці Hanna RReitsch…

Вона була останні години біля Гітлера, він був приголомшений, обвинувачував всіх своїх співробітників у зраді…портрет Хорті, який прибув під вартою до Нюрнбергу. Певно він буде виступати як свідок, на процесі»…

Проглядав січневий номер Паризького журналу «LaNef». Формат «УкрЛіт» (тогочасний журнал «Українська література» – авт.). Публікують – «літературні тексти», «есе, поеми, критику», «документи епохи», «романи, новелли франц. і закорд.», «хроніку і замітки» (політично-громадські), видовища в Парижі (мистецтво, музика, танок, театр, кіно, музик-xol). …на рік, 12 номерів. В цьому номері: Роллан – щоденник, Клод Моріяк – стаття про Мальро… 28.І.46, понеділок. На процесі зранку. …представник фр. звинувачення мсьє Фор, його дружина редакторка журнала «LaNef»… просив стагтю про Укр літературу…

Є в нотатках і розповіді про заходи в «невимушеній атмосфері». Так, увечері, о 8 год., прийом у Горшеніна з приводу Дня Червоної Армії. Було в особняку Руденка, присутні всі судді трибунала, всі обвинувачі, спостерігачі Польщі, Югославії, Голандії, Греції. Лоуренс багато танцював…. 2 льотчики-французи з ескадрильї «Нормандія» – герої Рад. Союзу. Обвинувачі..; Англ. – …Робертс. Останній напився, танцював «русскую», скинув піджак, a потім і штани. Була ікра і рос. водка. З наших були суд. – Нікітченко і Волчков, обвинувачення: Руденко, Шейнін, Зоря, Смірнов, Покровський, Рачанський, Александров. Вечір пройшов у невимушеній атмосфері, тепло. Були до 1 ½ ночі. Після 12 год – Федіну – 54 роки, його день народження. Вітали його (не офіційно).

На одній з останніх сторінок нотатника Юрій Яновський малює символічне коло й пише, «а тепер переходжу на зап. Книжку № 2. 24 лютого 1946 р. Нюрнберг «Гранд-Отель», к. 107».

Де та друга книжка ми не знаємо, але, очевидно, щоб не загубилося перша, він помічає на ній: «Ю. Яновский, Киев, ул Ленина 68 кв 66. т. 474-54».

Як бачите, читачу, вона таки не загубилася; І навіть маєте нагоду прочитати пророчі слова Юрія Яновського з неї: «Тепер світ прийшов до інших принципів міжнар. політики, де треба виконувати договори й слова честі. …правосуддя йде поволі, але воно не мине, повинно розібрати всі злочини і встановити на майбутнє норми міжнародного співжиття».

Шепель Ф. Нотатки про Нюрнберзький процес, що зберагіються в Кропивницькому // Народне слово. – 2020. – 14 травня, 21 травня, 28 травня. – С. 6

Іван Гаврилович Євплов народився 16 травня 1920 року в селі Дмитрівка нині Знам’янського району Кіровоградської області. Після закінчення школи навчався в Шамівському сільськогосподарському технікумі.

В юності у нього була мрія – присвятити своє життя армії. У 1940 році він зумів її здійснити: вступив до Одеського піхотного училища. 1942 року закінчив курси удосконалення командного складу. В полум’ї війни пройшов Іван Гаврилович не одну сотню кілометрів землями України, країн Європи. Воював на Калінінському, Південно-Західному, Воронезькому, 3-му Українському і 1-му Білоруському фронтах.

Як виявляється, фортуна не була його супутницею, а, навпаки, посилала нові й нові, щоразу складніші випробування, котрі наносили на душу і тіло свої відбитки. У 1942 році Іван Гаврилович був важко поранений, у 1943 році – контужений, двічі легко поранений. В його пам’яті на все життя закарбувався бій за село Рай-Олександрівку, що на Донеччині…

Старший ад’ютант 1-го стрілецького полку лейтенант І. Г. Євплов вміло організував оборону, сам .безпосередньо розставив вогневі засоби на північно-західній околиці села, завдяки чому було відбито 4 контратаки ворога. Опинившись в оточенні, організовано вивів групу бійців на нові позиції.

29 січня 1945 року стрілецький батальйон під командуванням майора І. Г. Євплова штурмом оволодів населеними пунктами Лаухштедт і Баунсфельде. При цьому знищено і взято в полон до 100 солдатів і офіцерів супротивника..

Свій бойовий шлях наш земляк закінчив у Берлінській операції. Його пам’ять зберегла чимало епізодів війни. Особливо – її переможний фінал. Євплов брав участь у штурмі Берліна, де бої були надто жорстокими і кровопролитними. З боєм доводилось брати кожен будинок.

З нагородного листа Євплова Івана Гавриловича ми дізнаємося про його бойові подвиги:

«Майор Євплов И. Г. в боях с немецкими захватчиками при прорыве обороны на Берлинском натравлении преследования противника в предместье Берлина и форсировании реки Шпрее проявил себя мужественным офицером, способным побеждать превосходящего в силе врага.

В ночь на 23 апреля 1945 года батальон майора Євплова форсировал реку Шпрее и сгремительным ударом прорвал оборону противника на западном берегу ее, тем самым дал возможность форсирования реки подразделениям других соединений.

В бою при форсировании реки Шпрее батальоном уничтожено до 150 немецких солдат, 11 грузовых автомашин и автобусов и много другого военного имущества и вооружения.

Достоин награждения правительственной наградой, присвоення званния Героя Советского Союза.

Командир 988 стрелкового полка подполковник  (Ожогин)

«28» апреля 1945 года.»

Звання Героя Радянського Союзу І. Г. Євплову присвоэно 31 травня 1945 року. Також нагороджений орденами Суворова 3-го ступеня (05.03.1945), Вітчизняної війни 1-го (11.03.1985), 2-го (29.04.1943) ступенів, двома орденами Червоної Зірки (20.06.1943, …) і медалями.

Після війни Іван Гаврилович продовжив військову службу.

З 1949 року – у запасі.

Мешкав у Ростові-на-Дону, працював начальником відділу кадрів виробничого об’єднання м’ясної промисловості.

Невблаганний час забирає від нас у вічність ветеранів війни. Іван Гаврилович Євплов помер 19 травня 2015 року.

У Зйам’янському районному краєзнавчому музеї в експозиційній залі «Біль минає, а пам’ять залишається» є фотокопія портрета нашого земляка Героя Радянського Союзу Івана Гавриловича Євплова, на батьківщині Героя у селі Дмитрівка Знам’янського району є провулок Євплова.

Валентина Дацька, молодший

науковий співробітник відділу

історії Кіровоградського

обласного краєзнавчого музею

Дацька В. Бойовий шлях Івана Євплова // Народне слово. – 2020. – 14 травня. – С. 9

Справжнього військового кореспондента слід було шукати не в штабі, а на командному пункті роти, в окопі, землянці, біля похідного солдатського багаття. Там, де гримить бій, де вирішується доля атаки. Редакції було не байдуже, з яких матеріалів робиться газета. Матеріал з третіх рук – не матеріал. Потрібно вирушити на лінію вогню і писати про те, що бачиш на власні очі.

І Арсеній Тарковський, і Сава Голованівський кодексу честі військового кореспондента дотрималися.

Саві Голованівському цьогоріч наприкінці травня виповнюється 110 років. Його мала батьківщина – село Єлисаветградківка нині Олександрівського району Кіровоградської області.

У червні 1941 року Сава Голованівський, як і багато інших письменників, пішов на фронт. Був кореспондентом фронтової газети «За честь Родины». Його бойове слово лунало на Південно-Західному фронті, на хвилях фронтового радіо, зі сторінок газет «Красная Армия», «Красная Звезда», «Известия», «Правда», «Литературная газета».

Надзвичайно люта зима 1941 – 1942 років стала тяжким випробуванням для письменників-фронтовиків. Не маючи власного транспорту, змушені весь час пересуватись з однієї ділянки фронту на іншу, «голосуючи» на заметених снігом степових дорогих, вони тяжко терпіли в благеньких шинельках та хромових чоботах від жорстоких морозів.

Наприкінці 1941 року тяжко поранений під час наступу 6-ї армії під Лозовою на Харківщині Голованівський потрапив до воронезького шпиталю. Про поета на війні говорять рядки вірша «Другові» (1943):

Не те щоб надто пнувся він в герої

чи безоглядно рвався уперед, –

він вірші пише, а з війни такої

не повернутись може і поет.

Скажи: якщо одержить похоронну,

нехай про смерть не думає мою –

мій вірш у полі займе оборону

і виграє в останньому бою.

Під його публікаціями стояли підписи: «Воронезький фронт», «Український фронт» чи просто «Репортаж з поля бою».

Велику популярність здобула «Пісня про мою Україну» (1942), написана в дні тяжкого відступу з України в приволзькі степи. Вона звучала в солдатських шпиталях, її слова читали бійці у фронтовій газеті в часи оборони Сталінграда.

Я вірив, що ворог тебе не поборе,

І ворог тебе не зборов, –

Він ще відповість за гірке твоє горе

І кров’ю заплатить за кров.

І слава твоя оживе неодмінно,

І доля розквітне ясна, Моя Україно,

Жива Україно,

Блакитна моя сторона.

Під час війни вийшли дев’ять збірочок поезій та нарисів Голованівського. Вдова письменника Катерина Трохимівна, яка мешкала в Києві, 1995 року разом з архівом Сави Овсійовича подарувала музею одну з них – «Мсти, воин!», видану в 1942 році в Уфі Спілкою радянських письменників України. Тоненька обкладинка, щонайскромніше оформлення, невелика за обсягом, збірка має вигляд, типовий для багатьох воєнних видань. Вгорі на обкладинці напис «Фронт и тыл».

Українські письменники раніше за інших відгукнулися на потребу фронту в книзі. Їхня бібліотечка «Фронт і тил» виходила російською і українською мовами.

Також маємо у фондах декілька фотокарток Сави Овсійовича воєнної доби: у воронезькому шпиталі після поранення (1941), з Леонідом Первомайським (1942), разом з військовими кореспондентами.

Нерідко бувало: військові кореспонденти йшли у бій разом з героями свого майбутнього нарису. Вдруге Голованівського було поранено влітку 1943 року під Бєлгородом. Війну закінчив у Берліні.

Ще довгий час воєнна тема бринітиме в творах Голованівського. Чи можна забути, як 7 листопада 1943 року в щойно визволеному Києві Микола Бажан, Олександр Довженко і Сава Голованівський вперше прийшли до Бабиного Яру і побачили гору недопалених трупів, затоптані у пісок окуляри та дитячі черевички.

Саву Голованівського нагороджено орденами Червоного Прапора (1943), двічі – Вітчизняної війни 2-го ступеня, медалями. Повернувся після перемоги у званні полковника. Уривок з вірша 1942 року якнайкраще завершить фронтову сторінку біографії Голованівського:

І не посміє нам ніхто сказати в вічі,

Що перед совістю нечесні ми були –

Що з долі власної взяли ми плату двічі

чи людству й вічності боргів не віддали.

* * *

Арсеній Олександрович Тарковський народився у 1907 році в Єлисаветграді. Батько – Олександр Тарковський, рідний брат Надії Тарковської, першої дружини Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого). Олександр Тарковський з десятирічного віку виховувався в родині Карпенка-Карого, у будинку, де нині знаходиться наш музей.

Арсеній Тарковський залишив наше місто у 1925 році. Він виїхав на навчання до Москви, де присвятив себе літературній діяльності.

У 1941 році, з початком війни, Спілку письменників, членом якої Арсеній Олександрович був з 1940 року, евакуювали до Татарії. Тарковський мав бронь, але совість і почуття обов’язку не дозволили йому скористатися привілеєм. Він написав 11 заяв з проханням відправити на фронт, і у грудні 1941-го був направлений у діючу армію кореспондентом газети «Боевая тревога». Два роки на фронті і майже весь час – на передовій. У 1942 році написав пророчі вірші:

Немецкий автоматчик подстрелит на дороге,

Осколком ли фугаски перешибут мне ноги,

В живот ли пулю влепит эсэсовец-мальчишка,

Но все равно мне будет на этом фронте крышка,

И буду я разутый, без имени и славы,

Замерзшими глазами смотреть на снег кровавый.

Орденом Червоної Зірки військовий кореспондент Тарковський нагороджений за те, що під час штурму висоти замінив убитого командира роти. Підрозділ успішно завершив атаку.

Війна, у всій її ненормальності, – у віршах поета:

…

Судьба, куда ты немца занесла,

Зачем его швырнула как мешок

У старого орловского села

Что, может быть, он сам недавно сжег?

Так, через эти чуждые гробы,

Колеса наши пролагают след.

А что нет дела немцу до судьбы,

То и судьбе до немца дела нет.

У грудні 1943 року під Городком Вітебської області Арсенія Олександровича поранено розривною кулею в ногу. Ампутацію лівої ноги проводили тричі, ніж хірурга підіймався все вище, почалася газова гангрена. У січні 1944 року гвардії капітана доправляють у шпиталь в Москву, де в результаті ще однієї операції гангрену зупинили.

Арсеній Тарковський був стриманою людиною. Коли вже в мирний час розмова заходила про війну – замикався в собі.

* * *

Війна минула, а випробування долі тривали. Через рік після перемоги сумнозвісною постановою ЦК КПРС поза законом поставлено творчість Михайла Зощенка і Анни Ахматової. Перша книга Арсенія Тарковського як митця цієї ж когорти вилучена з друку на шістнадцять років.

У 1948 році сталінський уряд розгорнув боротьбу з «космополітизмом», а по суті – масштабну антисемітську акцію. Сава Голованівський став однією з головних мішеней в Києві. Його звинуватили в націоналізмі і антипатріотизмі. Двері журналів і видавництв розчинилися перед ним лише через дев’ять років.

…Але це вже інша історія.

Лариса ХОСЯІНОВА, директор літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого

---

Хосіянова Л. Війна не існує, якщо про неї нічого не відомо// Вечірня газета. – 2020. – 8 травня. – С. 5

На меморіальній дошці на обеліску Слави над братською могилою в селищі Новому російською мовою вказано імена семи загиблих воїнів («Рядовой Зверев Ф. И., гвардии сержант Карасов А. И., рядовой Кузьмин М. Ф., гвардии рядовой Наводничий А. В., гвардии лейтенант Смоленский М. Ф., гвардии рядовой Чапа П. А., гвардии капитан Шапошников В. А.») та сказано про 41 невідомого похованого там воїна, які полягли на території донедавна Новенської селищної ради (тепер – Новенський старостинський округ Кропивницької об’єднаної територіальної громади) під час Кіровоградської наступальної операції (5 – 16 січня 1944 року). У військових документах про втрати радянських військ цю територію іменовано як «залізничний роз’їзд Лелеківка», «колгосп ЛТК» і невстановлений документально радгосп «Лаврентіївський» (імовірно, це радгосп імені Кірова між нинішніми селищем Новим та селом Обознівкою).

Історик і письменник член Національної спілки краєзнавців України кропивничанин Василь Даценко (лауреат обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова, автор багатьох статей на тему збереження історичної пам’яті про трагічні події Другої світової війні в центрі України) взявся дослідити архівні й інші матеріали, аби прізвища донедавна не відомих бійців з братської могили в селищі Новому стали відомими. Проаналізувавши доступні архівні документи узагальненого електронного банку даних Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації та опрацювавши інші джерела, Василь Даценко дізнався про конкретні втрати радянських військових частин, що вели бої в районі залізничної станції Лелеківка під час наступального бою 7 – 8 січня 1944 року та оборонних боїв 10 – 16 січня 1944 року. Крім того, з’ясував, що на залізничному роз’їзді Лелеківка дислокувалися 12-й та 481-й окремі медико-санітарні батальйони (ОМСБ), померлих у яких ховали поруч з медсанбатами. Василь Всеволодович дізнався, що в новенській братській могилі віднайшли вічний спочинок 59 воїнів, імена яких тепер стали відомими (докладно читайте про це у «Вечірній газеті» № 9 від 6 березня цього року в публікації “Повернені з небуття”).

Ініціювала це дослідження й виготовлення та встановлення нової меморіальної дошки на обеліску Слави з іменами похованих під ним почесний житель селища Нового, що багато років обіймала керівні посади в царині культури Кіровоградської області, Віра Махоріна. Вона ж побувала в обласному комісаріаті, де домовилася, що рідним похованих під обеліском Слави в селищі Новому із Полтавської та Харківської областей повідомлять про віднайдення через багато років після війни місця їх останнього спочинку.

У публікації про дослідження Василя Даценка у «Вечірній газеті» № 9 вказано номери мобільних телефонів Віри Махоріної та ще кількох новенців, які допомагають їй повернути з небуття імена полеглих 1944 року під станцією Лелеківкою солдатів. Завдяки цьому до Віри Іванівни вже зателефонувала кропивничанка Ніна Ткаченко, яка виявилася родичкою двох загиблих, чиї імена є на давно встановленій меморіальній дошці. Ідеться про гвардії молодшого лейтенанта Смолінського Івана Федоровича (1924 – 15.01.1944) та гвардії рядового Наводничого Олександра Васильовича (1907 – 13.01.1944). Жінка та її рідні завдяки Василеві Даценкові тепер дізналися, що насправді гвардії молодший лейтенант Смолінський Іван Федорович похований у братській могилі в селі Грузькому, де увічнений написом на плиті. А гвардії рядовий Наводничий Олександр Васильович, згідно з даними Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації, у виданні «Книга пам’яті України. Кіровоградська область» значиться загиблим у селі Новоандріївці, а похований у селі Обознівці Кропивницького району (рік народження вказаний 1914-й).

Відгукнулися й рідні призваних на війну з Полтавської області й полеглих на станції Лелеківка та похованих неподалік від неї. Ідеться про таких бійців, як Гетя Андрій Петрович (з’ясувалося, що саме так звучить прізвище загиблого, а не Ретя, як записано у військовому документі) й Крупа Максим Дмитрович. Вірі Махоріній зателефонували Любов Петуховська, родичка Геті Андрія Петровича, та Максим Крупа, родич Максима Дмитровича Крупи, й висловили вдячність за віднайдення місця поховання їхніх рідних, а також повідомили, що члени їхніх сімей обов’язково приїдуть на відкриття нової меморіальної дошки з іменами їхніх рідних на обеліску Слави в селищі Новому. Це вшанування має бути гідним тих людей, що віддали своє життя задля нашої свободи й незалежності. У Кіровоградському обласному військовому комісаріаті вже потурбувалися про те, що на цій церемонії будуть як військовий оркестр, так і почесна варта.

Насамкінець варто подякувати Вірі Махоріній та іншим добродіям, які їй допомагають у справі встановлення імен загиблих під час звільнення Кіровограда в роки радянсько-німецької війни 1941 – 1945 років. Адже повідомлення, що батьки, діди, прадіди людей не пропали безвісти, а покояться в конкретному місці, – надзвичайна подія. У зв’язку із цим зазначу, що не всім так щастить. Наприклад, у автора написаного воювали у Другу світову обоє дідів. Один, Соломонюк Юхтихій (Євтихій) Захарович, повернувся з війни, а другий, Лісниченко Антон Іванович, пропав на ній безвісти. І пропав навіть двічі. Свого часу родичі розповіли мені, що колону призовників із Савранського району Одеської області, в якій був і мій дід, розбомбили німці на її шляху до залізничної станції. Сталося це в липні 1941 року. У документі Савранського районного військового комісаріату під назвою «Іменний список безповоротних втрат за період Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр., виявлених у Савранському районі Одеської області станом на 15 листопада 1946 р.» (копію із цього сканованого документа ще до початку нинішньої російської агресії проти України я зробив із сайту Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації «Подвиг народу», де зібрано документи, пов’язані у учасниками німецько-радянської війни 1941 – 1945 рр.) названо 35 уродженців села Осички Савранського району. І в графі «Коли й чому вибув» навпроти 17 імен сказано, що вони пропали безвісти з липня 1941 року – серед них і червоноармієць Лісниченко Антон Іванович. Але над даними про нього написано ще й те, що вже молодший сержант Лісниченко Антон Іванович помер від ран 6 березня 1943 року. І наскільки я знаю, моя бабуся Лісниченко Марія Андріївна отримала того року повідомлення, що він пропав безвісти під Сталінградом. Відтоді, як зробив копію названого вище документа, усе міркую, збіг це чи містика, адже народився я 6 березня 1964 року – рівно через 21 рік після того, як мій дід помер від ран на війні.

Юрій ЛІСНИЧЕНКО

Лісниченко Ю. Невідомі стали відомими// Вечірня газета. – 2020. – 8 травня. – С. 4

Запеклі бої під Кіровоградом (Кропивницьким)

На меморіальній дошці з металу, що на обеліску Слави над братською могилою, зараз російською мовою вказано імена семи відомих загиблих воїнів (рядовой Зверев Ф. И., гвардии сержант Карасов А. И., рядовой Кузьмин М. Ф., гвардии рядовой Наводничий А. В., гвардии лейтенант Смоленский М. Ф., гвардии рядовой Чапа П. А., гвардии капитан Шапошников В. А.) та сказано про 41 невідомого похованого там воїна.

П’ятого січня 1944 року розпочалася Кіровоградська наступальна операція, метою якої було оточення й розгром сильного німецького угруповання й визволення Кіровограда (тепер – Кропивницького). Василь Всеволодович дослідив, що командувач 2-м Українським фронтом генерал армії Іван Конєв наказав командувачеві 5-ю гвардійською армією генерал-лейтенантові Олексієві Жадову зранку шостого сiчня «розвинути енергійний наступ 7-м і 8-м механізованими корпусами в обхід Кіровограда з північного заходу в загальному напрямку на Грузьке, роз’їзд Лелеківка з метою перерізати шляхи, що ведуть з Кіровограда на захід і північний захід, і у взаємодії з військами 5-ї гвардійської танкової армії оволодіти Кіровоградом».

До ранку шостого січня 18-й і 29-й танкові корпуси 5-ї гвардійської танкової армії, розгромивши протитанкові заслони ворога, просунулися на 10 кілометрів. Подолавши оборонний рубіж гітлерівців на річці Аджамці, частини 29-го танкового корпусу напередодні 7 січня прорвалися до південно-східної околиці Кіровограда; 31-а танкова бригада обійшла місто з півдня і вийшла на південно-західну його околицю; 18-й танковий корпус оволодів селом Федорівкою і, прикривши свій південний фланг, головними силами рушив на село Новопавлівку, обходячи Кіровоград з південного заходу. До ранку корпусові вдалося вийти в район цього села й перерізати шосейну дорогу Кіровоград – Рівне. У цей час передові частини 7-го і 8-го механізованих корпусів, розвиваючи наступ на село Грузьке, перехопили залізницю й шосе Кіровоград – Новоукраїнка в районі роз’їзду Лелеківка, де в німців були великі склади боєприпасів і стояв ешелон з озброєнням. Після короткого, але запеклого бою Лелеківка опинилася в руках радянських військ.

Таким чином, на ранок 7 січня 1944 року радянські частини обійшли Кіровоград з півночі та півдня, перерізали основні шляхи відходу противника й замкнули кільце оточення навколо чотирьох німецьких дивізій (3-тя і 14-та танкові, 10-та мотопіхотна, 376-та піхотна). Проте до світанку 8 січня 1944 року 3-тя танкова дивізія німців прорвалася крізь радянське кільце, зазнавши незначних втрат. Спочатку вдарила по радянському 7-му і потім по 8-му механізованих корпусах, скувавши їх боями місцевого значення й зупинивши подальше просування на захід. Це дало полегшення трьом німецьким дивізіям, оточеним у районі Кіровоград – Лелеківка. З 9-го на 10 січня їм вдалося, зазнавши значних втрат, відступити через Інгул в район західніше села Грузького. З’єднавшись ліворуч з 3-ю танковою дивізією, а справа з моторизованою дивізією «Велика Німеччина», вони створили бар’єр для подальшого радянського наступу, який було призупинено 16 січня. Війська 2-го Українського фронту не виконали поставлених завдань. У директиві Ставки від 16 січня 1944 року провину за невиконання завдань фронту було покладено на Івана Конєва: «Усе це Ставка відносить до недостатньої організованості дій військ і відсутності з Вашого боку наполегливості у виконанні завдань, як поставлених Ставкою, так і Вашими особистими наказами». Сам же Конєв писав по-іншому: «Оскільки поставлена мета була уже досягнута, а війська… дуже втомилися, я віддав арміям наказ про перехід до оборони».

Запеклі бої як наступального, так і оборонного характеру проходили й на території донедавна Новенської селищної ради. У військових документах про втрати радянських військ цю територію іменували як залізничний роз’їзд Лелеківка, колгосп ЛТК і невстановлений документально радгосп «Лаврентіївський» (імовірно, це радгосп імені Кірова між нинішніми селищем Новим та селом Обознівкою). Братську могилу в селищі Новому в сучасному її стані було створено до 1985 року, проте дані про поховання в ній семи воїнів з установленими даними про них та 41 – з не встановленими не відповідають реальному стану речей. Проаналізувавши доступні архівні документи узагальненого електронного банку даних Центрального архіву Міністерства оборони Російської федерації та опрацювавши інші джерела, Василь Даценко дізнався про конкретні втрати радянських військових частин, що вели бої в районі залізничної станції Лелеківка під час наступального бою 7–8 січня 1944 року та оборонних боїв 10–16 січня 1944 року. Крім того, на залізничному роз’їзді Лелеківка дислокувалися 12-й та 481-й окремі медико-санітарні батальйони (ОМСБ), померлих у яких ховали поруч з медсанбатами.

Поховані в братській могилі

Тож тепер відомо, що в братській могилі в селищі Новому поховані воїни 7-го механізованого корпусу, які загинули в наступальному бою 7–9 січня 1944 року.

Це такі бійці 41-ї гвардійської танкової бригади: гвардії рядовий Аксьонов Василь Петрович (1917–07.01.1944), гвардії сержант Ашеїн Тулінан (?–08.01.1944), гвардії сержант Глазков Сергій Андрійович (1917–08.01.1944), гвардії старшина Груздєв Матвій Васильович (1905–07.01.1944), гвардії рядовий Гуляєв Андрій Семенович (1921–07.01.1944), гвардії рядовий Ільїн Іван Ілліч (1925–07.01.1944), гвардії рядовий Ільїн Олексій Іванович (1923–08.01.1944), гвардії рядовий Калєнков Віктор Михайлович (1918–07.01.1944), гвардії сержант Кудряшов Микола Кузьмич (1923–07.01.1944), гвардії старшина Мусатов Іван Никифорович (?–07.01.1944), гвардії старшина Нікішев Василь Андрійович (1908–07.01.1944), гвардії рядовий Негерєв Микита Семенович (1902–07.01.1944), гвардії сержант Циганков Іван Карпович (1904–07.01.1944), гвардії рядовий Шумілін Іван Петрович (1918–07.01.1944).

А також воїни 16-ї механізованої бригади: сержант Аладін Сергій Олексійович (1924–09.01.1944), старшина Барашев Шаміль Бадал (1918–09.01.1944), рядовий Звєрєв Федір Іванович (1901–09.01.1944), рядовий Шевчук Анатолій Антонович (1901–09.01.1944), єфрейтор Умихалов Микола Іванович (1907–08.01.1944), лейтенант Шапошников Володимир Олексійович (1923–07.01 1944).

За місцем загибелі 16 січня 1944 року та поховання рядового 42-го гвардійського стрілецького полку 13-ї гвардійської стрілецької дивізії Чапи Петра Абрамовича, 1911 року народження, можна вважати місцем поховання в братській могилі в селищі Новому й таких його однополчан: рядовий Анісімов Євгеній Кирилович (1919–17.01.1944), рядовий Байбуз Костянтин Терентійович (1905–15.01.1944), гвардії рядовий Басидін Василь Миколайович (1925–09.01.1944), рядовий Балтабаєв Урунгумбал (1906–09.01.1944), рядовий Воскобойников Олексій Михайлович (1920–08.01.1944), рядовий Галямов Фатих (1903–11.01.1944), сержант Григор’єв Микола Олександрович (1924–12.01.1944), рядовий Гущин Степан Васильович (1910–09.01.1944), рядовий Дмитренко Олексій Антонович (1902–08.01.1944), молодший сержант Дяченко Яків Михайлович (1902–15.01.1944), молодший сержант Заїков Петро Федорович (1908–17.01.1944), рядовий Іванов Василь Михайлович (1914–11.01.1944), рядовий Ігамов Ахмет (1910–12.01.1944), рядовий Калюжний Андрій Микитович (1909–12.01.1944), рядовий Кіндяков Павло Ілліч (1910–13.01.1944), рядовий Кембаров Худайберди (1906–12.01.1944), рядовий Крупа Максим Дмитрович (1912–09.01.1944), рядовий Кущ Антон Олександрович (1916–11.01.1944), молодший сержант Михеєв Борис Михайлович (1925–16.01.1944), рядовий Оріпов Азамжан (1923–12.01.1944), рядовий Ретя Андрій Петрович (1903–16.01.1944), сержант Собакін Василь Іванович (1896–16.01.1944), рядовий Судюков Леонід Васильович (1924–07.01.1944), рядовий Судьїн Микола Митрофанович (1923–15.01.1944), старшина Хусанов Курбан (1915–16.01.1944), рядовий Шуть Михайло Дмитрович (1909–11.01.1944).

Там же поховані воїни 39-го гвардійського стрілецького полку 95-ї гвардійської стрілецької дивізії: старший сержант Безручко Василь Олександрович (1917–11.01.1944), гвардії рядовий Бердюшин Тимофій Федорович (1910–11.01.1944); 290-го гвардійського стрілецького полку: гвардії рядовий Мартиненко Євтихій Дементійович (1902–13.01.1944), гвардії рядовий Мірошниченко Михайло Петрович (1901–16.01.1944); 233-го гвардійського артилерійського полку: гвардії сержант Карасов Альберт Михайлович (1925–15.01.1944).

Померли в 12-му та 481-му окремих медико-санітарних батальйонах та згідно з документами поховані на станції Лелеківка й бійці 1-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії: гвардії рядовий Євсюков Микола Прокопович (1922–17.01.1944), гвардії рядовий Єршов Дмитро Степанович (?–18.01.1944), гвардії рядовий Кузнєцов Іван Миколайович (1922–18.01.1944), гвардії старший сержант Мар’янов Валентин Іванович (1923–19.01.1944), гвардії єфрейтор Ісупов Мулдабай (1925–20.01.1944), гвардії рядовий Перещенко Мойсей Пименович (1907–01.02.1944), молодший лейтенант Янович В’ячеслав Станіславович (?–20.01.1944).

Дев’ятого Травня відбудеться відкриття нової меморіальної дошки

Василь Даценко також установив, що гвардії молодший лейтенант Смолінський Іван Федорович 1924 року народження, який загинув у бою 15 січня 1944 року, похований у братській могилі в селі Грузькому, де увічнений написом на плиті. А гвардії рядовий Наводничий Олександр Васильович (1907–13.01.1944), згідно з даними Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації, у виданні «Книга пам’яті України. Кіровоградська область» значиться загиблим у селі Новоандріївці, а похований у селі Обозновці Кіропивницького району (рік народження вказаний 1914-й). Даних же щодо рядового Кузьміна М. Ф., названого як і попередніх два воїни на старій меморіальній таблиці на обеліску Слави в селищі Новому, знайти не вдалося.

Ініціювали проведення пошукових архівних робіт задля встановлення осіб, похованих у братській могилі, та значним чином допомогли Василеві Даценку в їх увічненні такі новенці: почесний громадянин селища Нового Віра Махоріна, донедавна секретар Новенської селищної ради Ірина Огаль, учителька української мови та літератури ЗОШ II–III ступенів № 10 Валентина Самонова, завідувачка бібліотеки-філії № 17 міської централізованої бібліотечної системи міста Кропивницького Катерина Салтан. Після з’ясування осіб усіх полеглих депутат міської ради Кропивницького Олександр Цертій допоміг дослідникам виготовити меморіальну дошку з даними про 59 загиблих під час Кіровоградської наступальної операції і похованих у братській могилі на території нинішнього селища Нового. Дев’ятого Травня під час мітингу, присвяченого Дню Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, відбудеться врочисте відкриття нової меморіальної дошки на обеліску Слави.

Організатори події сподіваються, що до того дня відгукнуться родичі деяких полеглих 1944 року, похованих у селищі Новому, та зможуть бути присутніми на встановленні нової меморіальної дошки з таким написом: «Вічна пам’ять воїнам-героям! Список загиблих у Другій світовій війні у 1944 році на території селища Нового та похованих у братській могилі». Про реалістичність цього можна говорити ще й тому, що в Кропивницькому обласному військовому комісаріаті Вірі Махоріній пообіцяли допомогти. Вона передала військовим архівний список загиблих під залізничною станцією Лелеківкою протягом 10–19 січня рядових і сержантів 42-го гвардійського стрілецького полку 13-ї гвардійської стрілецької дивізії. У ньому названо одинадцятьох загиблих з Полтавської області (Байбуз Костянтин Терентійович, Воскобойников Олексій Михайлович, Дмитренко Олексій Антонович, Дяченко Яків Михайлович, Іванов Василь Михайлович, Крупа Максим Дмитрович, Кущ Антон Олександрович, Калюжний Андрій Микитович, Ретя Андрій Петрович, Чапа Петро Абрамович, Шуть Михайло Дмитрович) та одного з Харківської (Кіндяков Павло Ілліч).

Підготував до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО

Лісниченко Ю. Повернені з небуття // Вечірня газета. – 2020. – 6 березня. – С. 5

З боку Фінляндії, яка входила до складу Російської імперії з 1809 по 1917 рік, а на початок 1930-х підтримувала статус нейтралітету та в 1934-му уклала угоду про мирне співіснування з СРСР, це була війна за незалежність та суверенітет. З Радянського Союзу – територіальна експансія. Захоплення чужої території, завдання так званого превентивного удару, фальсифікація фактів, на превеликий жаль, ганебна живуча практика. І нині ми, українці, цьому свідки.

За повідомленнями газети «Известия», в останні дні листопада 1939 року групи фінських солдатів атакували радянські прикордонні застави на північному боці берегової лінії Ладозького озера та інших ділянках фінсько-радянського кордону. Тому за наказом головного командування Червоної армії, з огляду на можливість нових провокацій з боку агресивного сусіда, а також з метою захисту північно-західних рубежів Країни Рад війська Ленінградського ВО перейшли кордон на Карельському перешийку і заглибилися на чужу територію на 10-15 км. Хоча 30 листопада склалися несприятливі погодні умови, авіацією здійснено розвідувальні польоти та піддано бомбардуванню аеродроми в м. Гельсінкі (Гельсингфорс), м. Віїлурі (згодом стане м. Виборг). Тогочасні газетні заголовки: «Банда провокаторів війни буде знешкоджена», «Спротиву генеральчиків приходить кінець», «Фінські бандити захотіли побрязкати зброєю» – відображали відчуття переважаючої сили та впевненість у перемозі. І, неодмінно, патріотичне піднесення, котре охопило радянський народ, коли проводилися мітинги трудових колективів на підтримку Червоної армії з тавруванням ганьбою білофінів, вступ заводських бригад до ТСОАВІАХІМу. Проте, як вважають історики, підтвердження агресивних дій Фінляндії щодо порушення кордонів з СРСР наприкінці 1939 року не знайдено.

Станом на 14 грудня 1939 року війська просунулися вглиб фінської території на 105 км. СРСР було виключено з членства у Лізі Націй.

Молодіжна партія громадян сучасної Фінляндії вважає, що Росія повинна повернути території, які були насильно відібрані після завершення війни у 1940 році.

Чотиримісячну війну розділяють на три періоди. На першому етапі, що тривав до 10 лютого 1940 року, відбувався рух вперед, майже без перешкод, ейфорія від думки про швидку перемогу. Та хід війни набував іншого характеру: опір фінів посилювався, вони воювали дисципліновано і грамотно, використовувалися резервісти, снайпери, лижні загони, котрі добре та злагоджено діяли в звичних для них умовах півночі. До Фінляндії прибули добровольці зі Скандинавії та США. Червоноармійцям доводилося долати лінію Маннергейма – смугу фортифікаційних залізобетонних споруд у три полоси, збудованих за допомогою іноземних спеціалістів. На початку війни, як вказано в третьому томі «Історії Другої світової війни», що була видана Міністерством оборони СРСР в 1975 році, виявилася недостатня підготовка військ до ведення бойових дій у складних умовах лісисто-болотистої місцевості при 40-45-градусному морозі та глибокому сніжному покрові. Війська потребували навчання методам подолання щільно замінованої території.

12 березня 1940 року в Москві було підписано мирний договір між воюючими сторонами, і бойові дії завершилися о 12-й годині наступного дня. До СРСР відійшла вся чаша Ладозького озера, частина фінської території, тому Кексгольм став Приозерськом, Віїлурі – Виборгом, Кархула – Дятловим. Південну частину півострова Ханко в Балтійському морі було здано в аренду на 30 років, хоча радянська військово-морська база проіснувала там до грудня 1941 року.

Дослідники теми наводять різну статистику втрат, яка не може ілюструвати переможну ходу Червоної армії по фінській землі. За даними видання «Полягли в снігах Суомі» агентства «Книга Пам’яті України», втрати радянської сторони становили загалом 126875 чоловік особового складу, істотно меншими виявилися втрати фінів – 66400 чоловік.

«Суттєві зміни у вивченні досвіду війни та розвитку військово-теоретичної думки з’явилися після Пленуму ЦК ВКП(б), який відбувся у березні 1940 року. Вивчення уроків недавньої війни з Фінляндією було основним питанням розгляду засідань Головної Військової Ради, керівного складу округів і армій. Досвід боїв використовувався при підготовці матеріалу з вузлових проблем оперативного ведення війни та тактики», – зазначено у третьому томі «Історії Другої світової війни».

Але необхідно зазначити, що народ Фінляндії, який за своєю кількістю у 55 разів поступався населенню СРСР, показав всьому світові, що одержує перемогу не зброя, а дух тих, хто тримає цю зброю. У деяких публікаціях сучасних журналістів, які висвітлюють події АТО-ООС, проводяться навіть паралелі між Фінляндією 1939 року, що зазнала навали агресивного сусіда-велетня, та Україною, яка попри все виборює свій суверенітет, долаючи вторгнення путінської Росії.

У складі Червоної армії були 44-та стрілецька дивізія, дислокована на Житомирщині, частини Київського та Одеського округів, де служили українці, передані були до складу Ленінградського ВО, офіцери, солдати інших з’єднань теж були нашими краянами. Вони залишили в своїх спогадах війну, побачену на власні очі, війну, за яку були покарані безвинно.

Радянським керівництвом не враховувалися ні характер місцевості, ні погодні умови. Стали відчутні проблеми постачання, акумулятори вантажівок виходили з ладу на морозі, солдати голодували, хліб – мерзлу цеглину – не підвозили по декілька днів. До прикладу, батарея, не дочекавшись декілька днів їжі, в хуртовину, вийшовши з укриття, складеного з мертвих тіл, самовільно залишила позиції та потрапила до фінів. У виданні «Полягли в снігах Суомі», вказується «з метою деблокування частин, які потрапили в оточення, були створені два спеціалізовані загони, але їхні спроби прорвати кільце противника наслідків не мали. За умови браку боєприпасів оточені відбивали атаки ворога, нерідко багнетами застарілих трьохлінійок, вживали відчайдушних спроб вирватися з оточення ціною серйозних жертв, життів багатьох воїнів».

У брезентових чоботях або черевиках, обмотаних ганчір’ям, без рукавиць та валянок (останні видавалися командирам підрозділів), у благеньких шинелях (кожухи, як згадували ветерани, мали політруки, льотчики, танкісти – вважалося, що у кожухах незручно йти в атаку), шоломах-будьонівках радянські воїни повинні були протистояти білофінам, воювати за що? Вину за великі втрати перекладено було на самих же воїнів: командира 44-ї обезкровленої стрілецької дивізії, політрука, начальника штабу показово розстріляли перед строєм.

Мешканці Кіровоградщини, яким довелося воювати у Фінську, належали переважно до селян. Рідко хто з них мав військовий досвід: дехто був учасником так званого Польського походу, дехто в середині 1920-х років служив на заставі, що на персько-радянському кордоні. Архівні джерела відтворюють трагічне полотно Фінської війни, де українцям довелося бути воїнами, а дуже скоро і полоненими двох держав:

Гладченко Моісей Юхимович, 1901 р. н., уродженець Піщанобрідського р-ну, «07.01.1940 отримав поранення, потім обмороження. Після відходу командування я з 4-ма бійцями покинули землянку. 29.01.1940 без орієнтира потрапили в полон до фінів на петрозаводському напрямку».

Барабаш Петро Григорович, 1910 р. н., уродженець Єлисаветградківського р-ну, «19.02.1940 потрапила до полону вся санчастина, де я, поранений, перебував з 30-ма такими ж бійцями».

Ткаченко Явтух Іванович, 1908 р. н., уродженець Компаніївського р-ну, «20.01.1940 зайняли оборону висоти 104,4 на напрямку Петрозаводська. Мав гвинтівку, 60 шт. патронів, які всі вистрелив. Спроби прорвати оточення не вдалися, оскільки на 8 наших було 40 фінів».

Коріновський Федір Якович, 1911 р. н., уродженець Компаніївського р-ну, «08.01.1940 отримав поранення, лежав у землянці, де було ще 25 чоловік, половина з них – обморожені. Продуктів не було, з’їли і конину, їли трупи, людське м’ясо. Мене, напівмертвого, забрали фіни».

Серватюк Григорій Іванович, 1908 р. н., уродженець Великовисківського р-ну, «19.01.1940 на висоті 104,4 обморозив ноги. Намагалися пробитися, але повернулися: з 5-х чоловік лише у 2-х була зброя. З бліндажа не міг вийти на обморожених ногах, виповзав на руках під крики фінів».

Запорожець Іван Петрович, 1903 р. н., уродженець Хмелівського р-ну, «15.01.1940 був поранений в плече, напоровся на фінських лижників у лісі. При собі мав лише 2 гранати, але рука не працювала, до того ж заметіль. Я втратив боєздатність».

Гончар Григорій Сергійович, 1918 р. н., уродженець Долинського р-ну, «30.11.1939 пішли в наступ, заглибилися до фінів на 15 км, взяли с. Уоллес. А вже 02.12.1939 частина потрапила в оточення, чекали підкріплення, але його не було. За наказом командування відступали, залишаючи тяжкопоранених. 22.12.1939 в бою отримав поранення, в землянці знаходився до 28.02.1940, не надіявся вижити. Фіни в нашу землянку кинули гранату: один вбитий, другому відірвало ноги, нас трьох забрали в полон, розмістили в госпіталі м. Коккло».

Військовополонених утримували в різних умовах. Вербування до російської добровольчої армії, що дуже цікавило вже радянських слідчих, не проводилося. Відомо, що до табору військовополонених приїздив колишній міністр закордонних справ УНР Олександр Якович Шульгин.

У квітні 1940 року Фінляндія та СРСР провели обмін військовополонених, і радянські воїни, зраджені своїм керівництвом, потрапили до вітчизняних таборів, зокрема до Южського табору НКВС в Іванівській області. Архівно-слідчі справи наших краян, військовополонених для фінів та зрадників для радянських слідчих, надають інформацію про те, що Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ СРСР за період із серпня по вересень 1940 року винесла рішення про ув’язнення вцілілих воїнів до виправно-трудових таборів строком на 5 або 8 років. Якщо Особлива нарада засідала у 1941-1942 роках, то хронологічні межі відбуття покарання визначалися словосполученням «на період війни». Вина «засуджених» перед батьківщиною полягала у здачі в полон білофінам без спротиву. Частина справ містить «відкопійоване» обвинувачення «…подвергался систематической антисоветской обработке со стороны финских разведывательных органов и проводимой белогвардейцами массовой вербовке для шпионской работы, снабжался религиозной и антисоветской литературой».

Не треба бути обізнаним у юриспруденції, щоб не звернути увагу на відсутність складу злочину в обвинуваченні. Військовополонені піддавалися ворожій агітації, читали, можливо, антирадянську літературу, а далі? Чим заподіяли шкоду радянській державі?

Не можна не сказати і про те, у який спосіб дізнавалися колишні військовополонені відносно нового ув’язнення вже на батьківщині. Федір Коріновський, солдат 208-ї стрілецької дивізії, після повернення з фінського полону додому в с. Федосіївка Компаніївського р-ну потрапив до «арештантського» вагона, а потім – до Мурманська, Норильська. Там, за Полярним колом, дізнався, що засуджений ще 21 серпня 1940 року до 8-річного ув’язнення в таборі. На звернення батька солдата до Генеральної прокуратури відповіді не надійшло. У 1957 році Коріновський сам написав листа до Москви, в якому зазначав, що почуває себе «абсолютно безвинним і зброї не складав». Через рік Військовий трибунал закрив справу за відсутністю складу злочину. Уродженці Кіровоградщини, перебуваючи вже в Норильську, дізнавалися про свої вироки, винесені «судом» півроку, майже рік тому.

Не всі дочекалися відміни вироків, помирали, знесилені та зраджені, за тисячу кілометрів від України. Нерідко траплялися випадки, коли засуджені зверталися з клопотанням про відправку на фронт. Уродженець Хмелівського району Іван Запорожець отримав 5 років таборів, Президія ВР СРСР своїм рішенням від 11 травня 1943 року задовольнила клопотання засудженого про відстрочку виконання вироку до завершення війни та направлення його на фронт. Військовий трибунал Московського ВО лише в 1958 році відмінив вирок Особливої комісії про покарання учасника Фінської війни.

Радянська влада до кожного, хто потрапив до полону або був в оточенні, незалежно від звання та обставин, ставилася підозріло, безпідставно звинувачуючи в «неоказании сопротивления», в зраді. Величезну кількість підтверджень цьому знаходимо і в історії Другої світової війни. Для тоталітарних режимів людське життя знецінене та малозначне.

Лариса ПАСІЧНИК, головний спеціаліст відділу археографії та використання документів Кіровоградського облдержархіву

Пасічник Л. І військовополонені, і зрадники // Народне слово. – 2019. – 9 травня. – С. 9

75 років тому, в січні 1944-го, точилися жорстокі бої за визволення Кіровограда. Зараз про ці героїчні й трагічні події нагадують пам’ятники, обеліски, братські могили, вулиці, котрі носять імена героїв війни.

8 січня 1944 року воїни 2-го Українського фронту під керівництвом генерала І. С. Конєва звільнили Кіровоград від нацистських окупантів, а о 21 годині Москва салютувала військам, які визволили місто, 20-ма артилерійськими залпами із 224 гармат.

Радінформбюро в оперативному зведенні за 11 січня 1944 року повідомляло: «За уточненими даними, в районі Кіровограда за час боїв з 5 по 8 січня включно нашими військами знищено: танків ‒ 294, гармат різних ‒ 296, самохідних гармат – 40, мінометів – 141, кулеметів – 445, бронемашин ‒ 94, автомашин ‒ 972. Противник втратив тільки вбитими понад 15 тисяч солдатів і офіцерів».

23 з’єднанням і частинам 2–го Українського фронту, що особливо відзначились у боях за звільнення Кіровограда, було присвоєно почесне найменування «кіровоградські».

За цими скупими рядками – подвиг захисників рідної землі – від рядового до генерала, мужністю, героїзмом котрих здолано найлютішого ворога людства – нацизм.

Багатьох свідків та учасників війни немає серед нас. Тож такими дорогими для нас є їхні спогади про січневі події в м. Кіровограді 1944 року.

Бориса Полєвого, військового кореспондента, вразили жахливі злодіяння нацистів, які нічим не можна виміряти, в м. Кіровограді 1944-го: «Ми в’їжджаємо до Кіровограда по Олександрійському шосе. Горить поліційна дільниця, горить гестапо, горять лікарня та окремі будинки. Полонені йдуть по вулицях Кіровограда. Ще не змиті їхні прокляті сліди. Три шибениці стоять на базарній площі: тут вішали радянських людей.

У древній фортеці ще не занесені снігом братські могили, куди німці кидали сотні мешканців – розстріляних і напівживих».

…Жінка і війна – поняття несумісні. Жінка дає життя, продовжує й охороняє його, але на найстрашнішій війні двадцятого століття наші берегині нарівні з чоловіками стали на захист країни. Серед них – Валентина Михайлівна Крангач – зв’язкова 170-ї танкової бригади 18-го танкового корпусу 5-ї гвардійської танкової армії. Читаєш її спогади ‒ і розумієш, що війна тяжкою бороною пройшла через душу і серце відважної жінки:

«Мій позивний – «Тайга». Зв’язківцем бути нескладно, а фізично – тяжко.

Траплялося, що і я, і мої подруги плакали, так тяжко доводилось. Адже ми, такі молоді, маленькі, слабенькі, тендітні, були екіпіровані протигазом, карабіном, лопаткою. Нам же на новому місці в першу чергу потрібно було окопатися. Кожна з нас мала котушку з телефонним дротом. Цю котушку я часто згадую, вона ніби до мене приросла…

Уранці 8 січня 1944 року розпочалася артпідготовка. Стояв сильний туман, і нічого не було видно. Німці, яких ми повинні оточити в Кіровограді, ніяк не хотіли його віддавати, адже в місті влаштували базу для ремонту техніки, звідси вивозили тисячі тонн пшениці до Німеччини. Ми в’їхали в Кіровоград на полуторці з боку нинішнього Ковалівського парку. Значно раніше від нас увірвались у місто танкісти. Першим в’їхав Сергій Отрощенко. Командував 18 танковим корпусом Полозков.

Стрілянина в місті тривала увесь день. У бою загинув командир танкової роти Юра Харченко, заступник начальника політвідділу бригади Вася Бойко та інші бійці. Тільки у Плавнях загинуло 46 моїх друзів, 52 були поранені, у Федорівці загинуло 12 чоловік, які поховані у братській могилі у селі. Німці залишили місто повністю зруйнованим. Більшість будинків були заміновані. У нашій бригаді мінером був Саша Новіков, який за розмінування Кіровограда отримав орден Слави.

Кіровоградці нас зустрічали з радістю, плакали, виходили з будинків, обіймалися й цілувалися. Казали: «Як ми вас довго чекали!» Одна жіночка запросила нас до себе додому. Наварила такого смачного кулешу, влаштувала для нас святкову вечерю, повкладала спати. А на ранок ми знову вирушили в путь».

Олександр Федорович Карнаухов – пропагандист політвідділу 5-ї зенітно-артилерійської дивізії резерву Головного командування у хвилини відпочинку вів фронтовий щоденник, в якому збереглися записи про бої за Кіровоград: «5 січня. З раннього ранку земля буквально стогне… Всім фронтом рушили. Тільки–но взяли ще одне село. 20–30 хвилин перепочинку. Приводимо себе в порядок. І знову – в бій. Треба встигнути побувати в кулеметній роті і розповісти про батарею старшого лейтенанта А. Михайлова. Зенітки вчора збили двох бомбардувальників і спалили бронетранспортер. Взяли в полон офіцера. Виявився важливою «пташкою».

8 січня. Місто Кіровоград взято. Навколо палає. Руїни, каміння та щебінь. Знову не спали. Добу? Дві? Забув. Гаразд, відіспимося пізніше. Ходив, дивився місто. Від злості защеміло в серці. Невимовне варварство. В усіх підрозділах провели мітинги. Поклялися мстити ворогу.

10 січня. Нова перемога: вщент розбиті фашисти, оточені на північний захід від Кіровограда. Ну й дали ми їм прочуханки!»У фондах обласного краєзнавчого музею зберігається комплект матеріалів почесного громадянина м. Кіровограда Михайла Івановича Каліхова, який в роки війни був танкістом у 8-му механізованому корпусі 5-ї гвардійської танкової армії. У своїх спогадах Михайло Іванович згадує: «У бою за Кіровоград наші воїни виявляли чудеса героїзму. Коли на Лелеківському роз’їзді було перетнуто залізницю, ворог пішов у відчайдушну контратаку. Танки з хрестами повзли один за одним. У цьому бою командир нашої машини молодший лейтенант Стукалов підбив чотири ворожі… Його танк пошкодили теж. Тоді Стукалов продовжив бій з місця, поки фашисти не відступили. А далі своїми силами відремонтував бойову машину і привів її у Новопавлівку».

За хоробрість і мужність, виявлені в боях за Кіровоград, танкіст Михайло Каліхов отримав підвищення – став командиром танкового взводу з присвоєнням звання гвардії лейтенанта. Михайло Іванович часто відвідував обласний краєзнавчий музей, зустрічався з молоддю, розповідав школярам і студентам про бойових побратимів.

Михайло КАНДІДОВ

Гадаю, жителів нашого міста зацікавлять спогади Михайла Дмитровича Кандідова – легендарного танкіста 31-ї танкової бригади 29-го танкового корпусу. Йому судилося горіти, але не згоріти, бути в пеклі, але залишитися живим наперекір всьому. Спогади даються мовою оригіналу. Вчитайтеся в них, і ви відчуєте гарячий подих сорокових років: «Моя жизнь очень простая – серая, как солдатская шинель. Великую Отечественную войну провел, как говорится, от звонка до звонка. Семь ранений, контузия, ожог ниже пояса. Четырнадцать раз покидал горящий танк.

Бои за Кировоград 31-я танковая бригада (Кировоградская) начала 5 января 1944 года. Немцы оказали сильное сопротивление и с ходу освободили населенный пункт Клинцы. К исходу 7-го января рота вела жестокий бой на южной окраине Кировограда. Город горел, огромные языки огня полыхали в небе. Экипаж увидел два зенитных орудия, которые в ярости вели огонь по нашим танкам. Дистанция 500 метров…Двадцать три года, а я уже старик. Струхнул порядком, но потом освоился и стал бить фашистов. Танк младшего лейтенанта Комарницкого уничтожил немецкое зенитное орудие.

Танки развивали большую скорость, продолжая двигаться вперед, повергнув в панику орудийный расчет. Залп двух танков удачен. Уничтожили второе зенитное орудие. Проутюжили несколько окопов с фашистами, развалили блиндаж. Мой танк получил несколько снарядных поцелуев. Но ни один из них не пробил броню. Но в горячке экипаж не заметил еще одно зенитное орудие. Немецкий расчет орудия начал наводить ствол пушки на наш танк и первым ударил. Снаряд стукнул в правый борт машины, двигатель заглох, дымом заполнилось боевое отделение. Экипаж ранен легко. Минут пять продолжался этот кошмар. Водитель ранен в обе руки, несмотря на адскую боль, открыл балон со сжатым воздухом и двигатель с ревом заработал на больших оборотах…

Шел бой за город. Ранним утром 8-го января 1944 года забрезжил рассвет, появились штурмовики, бомбардировщики. Они бомбили окопы, потом в течение часа длилась артиллерийская подготовка. В семь часов тридцать минут танки 31-й бригады 29-го танкового корпуса прорвали линию немецкой обороны. За танками пошла пехота. Этот удар заставил фашистов отступить… Наши пехотные цепи двигались с упорством и решимостью, не обращая внимания на осколки снарядов и пули. Бойцы ворвались в город на исходе дня. Он был полностью освобожден от немецких захватчиков.

Город встречает освободителей: слезы, объятия, слышались восторженные возгласы, крики, поцелуи, женщины обнимают солдат и офицеров.

Спасибо тебе, танк! За дом во весь рост. За надежные стены, закрывавшие нас от вражеских пуль и снарядов, и за то, что гордо вез нас».

Город встречает освободителей: слезы, объятия, слышались восторженные возгласы, крики, поцелуи, женщины обнимают солдат и офицеров.

Спасибо тебе, танк! За дом во весь рост. За надежные стены, закрывавшие нас от вражеских пуль и снарядов, и за то, что гордо вез нас».

Василь БИКОВ

Василь Биков – командир взводу 339-го полку 111-ї стрілецької дивізії ‒ брав участь у Кіровоградській наступальній операції. 7 січня 1944 року був тяжко поранений у бою під Великою Северинкою. Але, на щастя, вижив всім смертям на зло. Про свої поневіряння засніженими степами Кіровоградщини письменник правдиво розповів у повісті «Мертвим не боляче». Відверто, щемно, схвильовано розповідає про тяжкі бої у нашому краї, про смерть бойових побратимів. У повісті звучать слова подяки лікарям, доброті простої української селянки за врятоване життя: «І якщо я зараз живий, то земний уклін їхнім золотим рукам, щира подяка за турботи. Але найперше дякую тітці Марії. Це вона, самотня, похилого віку селянка, не дала мені зійти кров’ю і замерзнути. Її руки найперше затримали в мені вбогі рештки життя, хоч це було непросто і майже безнадійно».

8 січня вдячні жителі нашого міста підуть на Фортечні вали, де в братських і одиночних могилах покоїться прах більше 36 тисяч борців за Вітчизну, віддадуть шану визволителям міста, краю хвилиною мовчання, покладуть квіти до пам’ятника «Батьківщина – мати» і вічного вогню. Людська пам’ять фіксує найдорожче: імена, події, факти. Вони супроводжують нас завжди. Гадаю, ці свідчення мужніх людей про Кіровоград морозних січневих днів 1944 року не залишать байдужими людей, котрих оминули роки воєнного лихоліття. Адже високий патріотизм, совість, порядність – прості і такі вагомі поняття були часткою їхнього буття.

Валентина ДАЦЬКА,

молодший науковий співробітник

відділу історії обласного

краєзнавчого музею

Дацька В. Кіровоград. Січень 1944-го… // Народне слово. – 2019. – 10 січня. – С. 7

За 74 роки після подвигу дяді Гриші краєзнавець Вадим Смотренко, який знав його особисто, розповів «КП», як звичайний двірник у роки війни врятував від підриву центральну вулицю міста. Нині на Дворцовій стоїть пам`ятник невідомому двірнику, але Вадим Смотренко вважає це прикрою помилкою, бо двірник той – герой дядя Гриша!

Зраз Вадиму Смотренку – 83. Він відомий у місті краєзнавець. А тоді, коли сталася ця історія, йому не було й десяти років. Дядю Гришу знав змалечку, а от про його героїзм дізнався подорослішавши – від мами Олени Смотренко. А тій історію розповіла Олена Розова, свекруха Олени Бурьянової – знаменитої партизанки. МамаВадима працювала в кінотеатрі імені Дзержинського, в якому дядя Гриша тоді підробляв.

– Хоч усі і називали його дядьком, на вигляд йому було років сорок, не більше, – пригадує Вадим. – Він не носив бороди й одягався цілком звичайно. Чи була у нього родина – не відомо.

У нього не було однієї ноги, бо потрапив у молодості під трамвай. Ходив на двох палицях і сам зробив дерев`яну культю, яку поставив на місці втраченої кінцівки. Жив недалеко від кінотеатру і, пам`ятаю, як на обід ходив додому.

Кінотеатром тоді правили німці, що контролювали місто.

– Молодий німець Ріхард знав про усі справи, які відбувалися в кінотеатрі. – розповідає Вадим. –Мама з ним говорила німецькою, бо російської він не знав. У кінотеатрі можна було подивитися фільми «Індійська гробниця», «Ешнапурський тигр», «Маленька нічна серенада» про Моцарта… А перед початком сеансу німці дивилися хроніку, яка розповідала про те, що гітлерівці не взяли Ленінград, Сталінград і воюють взимку в літньому військовому обмундируванні.

За два дні до звільнення Кіровограда – 6 січня 1944 року – німці стали тікати з міста і підривати все, що заманеться.

– Ми залазили з другом Петькою на високий паркан і спостерігали, як усе підривається – бах! – і летять якісь дровиняки і каміння… – пригадує співрозмовник «КП». – Німці підірвали водонапірну вежу водоканалу і жителі міста залишилися без питної води. За водою ходили до Інгулу, де можна було набрати її прямо з ополонки або з джерела, як. наприклад, те, що в кінці Сибірського провулку. Використовували і колодязі Кущівки, і біля школи № 7, який колись забезпечував водою фортецю святої Єлисавети.

Вранці 6 січня німці вже підірвали кілька цехів заводу «Червона зірка». Першим знищили патронний, який виготовляв «начинку» для знаменитої гвинтівки Мосіна.

Відступаючи, окупанти вирішили не лишати «в живих» і теперішню Дворцову.

– Вони замінували територію від парку Леніна до площі Кірова. Кожен будинок і підвал… Дядя Гриша побачив, що фашисти носили дерев`яні ящики, спускалися у підвали під магазинами і будинками по вулиці Леніна і бігали у кінобудку.

Електропроводка на той час проходила через горища. Він зрозумів, що електропроводи з замінованих підвалів німці підключили до кінопроекторської будки. Він, одноногий чоловік, вночі пробрався на горище кінотеатру і перебив дерев`яною дошкою дроти, підключені до «чорнової машинки» з часовим механізмом. Він перебив і нічого не рвонуло. Григорію Бондаренку вдалося це зробити! – захоплюється краєзнавець.

Наступного дня – 7 січня 1944 року – у місті були вже нові німці, які про намір попередніх підірвати центр не знали. У них були інші справи. А про подвиг дяді Гриші дізналися працівники кінотеатру, коли зранку вийшли на роботу, а світла не було. Втім широкого розголосу його вчинок не мав.

– Потім мама звільнилася з кінотеатру і більше про дядю Гришу я нічого не чув, – додає співрозмовник «КП».

Нині на Дворцовій стоїть фігура невідомого двірника.

– Звичайно, цей двірник – не дядя Гриша. Але люди мають знати, що був такий герой, бо те, що він зробив, я вважаю, – подвиг – каже Вадим Смотренко. – Якби не він, німці підірвали б усю Дворцову, можливо наш теперішній театр імені Кропивницького, згорів би і кінотеатр імені Дзержинського, і люди загинули б… Він не побоявся, що його можуть помітити і розстріляти. Коли я проводив туристам екскурсії по Дворцовій, вони захоплювалися архітектурою і казали, що у нас не місто, а музей під відкритим небом. І цей архітектурний музей у нас зберігся саме завдяки дяді Гриші. Він – герой.

 

текст: Олена Сідорова

фото: Ігор Філіпенко

 

Сідорова О. «Якби не двірник дядя Гриша Бондаренко, німці підірвали б усю Дворцову і театр…»: краєзнавець Вадим Смотренко розповів вражаючу невідому історію з життя обласного центру //Кіровоградська правда. – 2018. – 20 квітня. С. 9

Сьогоднішня розповідь приурочена пам`яті. Це данина поваги і любові до тих, хто в смертельному поєдинку з ворогом залишився живий і живе поруч з нами.
Надовго закарбувався в пам`яті великовищанки Марії Крицько той день, коли вона останній раз бачила свою родину і маму, яка привела її того страшного ранку до дитячого садка.
…В обідню пору, коли яскраво світило сонечко і небо, блакитне та безхмарне, не віщувало нічого поганого, вихователька повела малечу до річки. Малюки безтурботно плескались у воді та вигрівались на золотистому піску. Раптом гамір дітей та веселий щебет птахів заглушив моторошний рев двигунів. Як коршаки, на мирному небі закружляли німецькі бомбардувальники. Неподалік дитсадківців в повітря злетів міст. Перелякані дітлахи розбіглися хто куди…
Потім Марійка пам`ятає, як її та інших евакуйованих посадили на підводи і довгою валкою з людей, підвод та колгоспної худоби повезли до Дону. Через деякий час дітей зустрів Сталінград. Кілька діб перепочинку і знову в дорогу – на Урал.
У ті страшні дні війни Марія Василівна, ще зовсім маленька дівчинка, пліч-о-пліч з дорослими сплавляла по річці ліс, влітку разом зі своїми однолітками збирала ягоди та гриби, чистила та різала картоплю, яку потім відвозили на завод, сушили, пакували і відправляли на фронт.
Дівчаток навчили в`язати шкарпетки та кисети, на які так чекали в окопах. Ці невигадливі подарунки були так само дорогі й необхідні бійцям, як снаряди, гармати, танки. Діти знали – це для фронту, для перемоги.
А що ж було там, де опустилася довга коричнева ніч і встановився «новий порядок», як називав себе кривавий гітлерівський режим. Табори смерті, шибениці, масові розстріли, спалені і пограбовані села.
Як страшний сон згадує Уляна Дмитрівна Цибульова (Швець) серпень 1942 року. Вона сімнадцятирічна дівчина мала б навчатися у восьмому класі, але плани перекреслила війна. Село окупували загарбники, які за наказом рейху оголосили добровільний набір робітників до Німеччини. Добровольців на каторжну працю не знайшлося, і тоді стали силоміць забирати молодих, дужих людей. З допомогою собак зганяли всіх жителів до сільського клубу. На тих, хто не корився, поліцаї робили облави. Таким чином відібрали молодь 1926-1928 років народження і під конвоєм відвезли до залізничної станції в Херсон. Насильно повантажили у вагони, і потяг вирушив до Німеччини. Через п`ять діб дороги, коли вже були у польському містечку Перемишль, прибулих «розсортували»: юнаків окремо від дівчат. І знову в дорогу, без їжі та води.
«Розформували» потяг поневолених на території Німеччини. Уляна Дмитрівна працювала неподалік Берліна. Влітку у полі: збирала двічі на рік сільгосппродукцію, а взимку – на заготовках лісу. Одяг був табірний, благенький, крізь який пронизував вітер та дошкуляв холодний дощ. На ногах гольцшуги – черевики на дерев`яній підошві (коли йдеш у них, то далеко чути стукіт).
Ні імен, ні прізвищ – тільки бляшаний номер та на грудях знак OST. Харчувалися двічі на день: суп із брукви, шпинату чи кольрабі, про хліб годі було й думати.
Режим був суворим: за найменшу провину – побиття. Тож мусила з каменем на серці терпіти знущання і коритися, аби залишитися живою.
Та ось прийшов довгоочікуваний день. Це було 16 квітня 1945 року, коли радянські війська почали бомбити містечко, де перебували робітники-бранці. І вже за кілька днів перший Білоруський фронт звільнив поселення від фашистської окупації. А наступного дня, як на крилах, «машиною-полуторкою», яка підвозила боєприпаси, їхала Уляна Дмитрівна до залізничної станції. До Варшави добиралася на даху вагона, не відчувала ні холоду, ні голоду, ні спраги – аби лишень швидше бути вдома, на рідній українській землі.
2 серпня 1941 року Велику Виску захопили нацисти. Понад 500 жителів села брали активну участь в боротьбі з німецькими загарбниками.
Більшість місцевого населення надавали допомогу Радянській армії, саботували вказівки німецьких окупаційних властей, чинили опір відправці на каторгу, рятували полонених і допомагали їм вступати в партизанські загони і повертатися на Велику землю.
26 серпня польова комендатура видала розпорядження про арешт чоловіків віком від 16 до 45 років, які не були прописані в селі, та осіб, що не підкорялися «новому порядку». Згодом почалося масове насильне вигнання молоді на нацистську каторгу.
Свідчення уродженця Великої Виски Ігнатенка Володимира Трохимовича, колишнього остарбайтера.
Був у селі німецький прихвостень-староста на прізвище Білошевський, а дразнили його Куцюруба. Тієї осені з його та коменданта Берта доброї ласки майже 60 осіб були насильно вивезені на примусові роботи до Рейху.
Спочатку Володимира Трохимовича та його однолітків – Фітенків Раїсу та Марію, Половецьку (Музиченко) Мілю, Каблуку Михайла, Доробишевського Олександра, Іванюк Марію та інших відвезли до міста Кіровоград. А звідти у жахливих антисанітарних умовах, в товарних вагонах, в яких перед цим до Германії вивозили худобу, спочатку відправили бранців до польського містечка Лодзь. Потім до німецького міста Упершталь, де був розташований табір. Сам табір був обгороджений колючим дротом з підведеним струмом. А на воротах величезними німецькими літерами було написано «Добро пожаловать!».
Як якусь річ, його за 6 марок 50 феніків викупив покупець для свого господара-бауера. Потім «живий товар» погрузили в вагони та привезли в німецьке місто Есен до фабриканта Крупна.
Остарбайтери не мали імен, у них, як у худоби було тільки тавро. У Володимира Трохимовича на руці було викарбовано № 323, а у його товариша Михайла Каблуки № 318. Українські раби не мали вихідних, не отримували зарплати.
Мізерне харчування – баланда (задимлена зелена гичка) та 250 грамів з тирси та висівок хліба. Жили в переповнених бараках, спали до долівці, на набитих стружками матрацах. На роботу гнали їх 6 кілометрів до заводів. Фабрикант Крупп мав 7 мартенів, 3 прокатні заводи. Остербайтерів примушували розвантажувати вагони з блоками для нових вогнетривких печей. Потім довелося бути у майстра Анштрайго, фарбувати паркани, дахи, трусити сажу…
І так майже 4 роки, поки в кінці 1945 року радянські та американські винищувачі не почали бомбити містечко Есен. Після артнальоту їх відправили в Катенберг, звідти в Верден, потім Мюльгайм і Манденбург. А з Манденбурга переправили на радянську територію.
Страхітливий план «обезлюднювання» і онімечування окупованих територій нацистські вбивці здійснювали із наростаючою люттю. Місця масових страт людей перетворювалися у величезні кладовища. Немає, мабуть, в Україні такого місця, де б гітлерівські кати не умертвляли мирних громадян.
За статистичними даними, на території колишнього Великовисківського району було замучено і розстріляно 101 мирного жителя.
Крім українців, на окупованих територіях постраждали й інші народності. До жахливих злочинів нацистів належить і винищення євреїв та циган. За расовою теорією, вони були ворогами Рейху, з чого випливало одне – ліквідація.
За наказом окупантів у лютому-березі 1942 року на території області почалися масові арешти людей єврейської національності.
А в травні у самій Великій Висці були розстріляні 20 осіб мирних громадян єврейської національності, серед яких були 6 дітей, 2 стариків та 12 жінок.
Кровожадні душогуби не знали меж в своїх злодіяннях. В страсну п`ятницю 1942 року ніхто з великовищан не передчував такої біди. Люди поралися в своїх садибах. З часом люди бачили, як німецькі жандарми і їхні поплічники – зрадники Батьківщини з автоматами в руках почали ходити селом. В їхніх діях було щось загадкове і тривожне.
Незабаром вулиці села наповнилися криком жінок та плачем дітей. Без суду і слідства німці почали зганяти сім`ї єврейської національності до ветлікарні, де їх зачинили і тримали під наглядом озброєної охорони та нацькованих собак.
Селом прокотилася чутка, що євреїв мають стратити. Всі знали, що для них був встановлений жорсткий порядок, адже по всьому селі були розклеєні оголошення, в яких значилося: «…за переховування євреїв – розстріл».
Як розповідали (нині покійна) старожилка Марія Олександрівна Забродська (на той час десятикласниця Мокряк) та Володимир Трохимович Ігнатенко, звірі в людській подобі не жаліли ні дітей, ні жінок, ні стариків. Знищувалися цілі сім`ї. Повністю були закатовані і розстріляні сім`ї ІІІаларів, Розенштейни Роза і Володя, Гетьмановичі Маня, Ціля, їхній батько Афонька, мадяр Догорик та вчителька німецької мови Рахіль Ісаївна Маюсик зі своїм маленьким синочком.
Приречених на страту євреїв голодними протримали два дні в приміщенні ветлікарні.
А на Великдень о 10 годині дня в присутності сільчан під конвоєм, з собаками, повели на розстріл. Попрощатися зі своєю вчителькою прийшла Марія та її сусідські однолітки – Сашко Бордюжа та Русол Павло та Василь (прізвище Марія Олександрівна вже не пам`ятає).
Натовп євреїв складався з жінок дітей та двох немічних стариків, яких прив`язали до воза і волоком через все село тягли до місця страти (провалля між лікарнею та цегельним заводом).
Над проваллям їх поставили в шеренгу і почали по одному розстрілювати на очах у сільчан. Вчительчин хлопчик почав кричати та плакати, сама Рахіль Ісаївна благала нелюдів, щоб помилували малого, але годі було сподіватися на милосердя катів.
Розстріляних кидали до провалля, тих, хто ще подавав ознаки життя, добивали лопатами, а потім закидали землею. Ще довго крізь закидану землю чулися крики і стогін.
Жінки й дівчата йшли дорогами війни поряд з батьками, чоловіками, синами.
Радянські жінки. Їхні мужні руки несли смерть ворогові, їхні ласкаві руки повертали до життя тисячі бійців, як руки медсестри Надії Максимівни Колесник.
19-річна медсестричка-акушерка Великовисківської лікарні Надія Максимівна того ранку прийшла додому з чергування. Від батька дізналась про початок війни. А через декілька днів отримала повістку з військкомату на призовну комісію. Декілька днів формували призовників і під марш духового оркестру відправили за околицю села, де їх чекали підводи, щоб відвести на Шостаківську залізничну станцію.
Вранці повантажилися в ешелони і рушили за захід. Чим ближче під`їжджали до західного кордону, тим частіше їм зустрічалися зруйновані міста, станції. 24 липня ешелон добровольців прибув до Кишинева, де перебувала військова частина.
Вона розташувалася в школі, їх обмундирували і видали усім гвинтівки, патронажі, плащ-намет, котелок та шинель. А через декілька днів прийняли військову присягу.
Незабаром частина з усім госпітальним реманентом погрузилась на машини і почали гіркий для усіх відступ. Перше бойове хрещення Надія Максимівна отримала в селі Фрунзівка Одеської області. Працювали дні та ночі: перев`язували поранених, відправляли в тил. Потім знову була передислокація, особливо тяжкою вона була в районі Казанки Миколаївської області. А в 1942 році стояли на Дінцю, Червоному Лимані. Особливо тяжкою була переправа через Дон. Тут Надія Максимівна була поранена.
Незабаром зупинились на південному Кавказі в Чеченоінгушетії. Тут навіть бинти робили своїми руками. Адже були відірвані від допоміжних служб. Потім довелось залишити Південний Кавказ. Згодом зупинились в Нарзані поблизу міста Орджонікідзе. Військовий госпіталь розмістився в школі. Поранених було дуже багато, навіть евакуйовувати не встигали, оскільки тривало безперервне бомбардування. Медперсонал не знав рахунок дням, не мав відпочинку, навіть не було часу, щоб поїсти, було 1200-1300 поранених за добу.
Після розгрому фашизму на Південному Кавказі медчастина рухалася за фронтом. Були на Кубані. Після тяжкої хвороби довелося доганяти частину вже на рідній Україні. 31 березня 1944 року одну добу довелося бути вдома у Великій Висці. Потім знову війна, дорога до Румунії, Чехословаччини, де в травні 1945 зустріла Перемогу.
Під час війни, коли їй, молоденькій тендітній медсестричці, на своїх худеньких плечиках доводилось не тільки нести весь тягар війни, а й тяжкопоранених військових, заспокоювати хворих і поранених, годинами стояти біля них, рятувати від смерті. Не знаючи прізвища, вони кликали її: «Медсестра Анюта». Так, як і героїню відомої і улюбленої бійцям пісні.
И взвалила на девичьи плечи,
И согрелась во фляге вода…
Нашу встречу и тот зимний вечер
Не забыть ни за что, никогда.
778 жителів села відважно билися на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них два Герої Радянського Союзу – Жердій Євген Миколайович та Орлов Олександр Гнатович.
У 1987 році вийшла друком книга учасника Великої Вітчизняної війни, Героя Радянського Союзу, штурмана бомбардувальної авіації Григорія Петровича Євдокимова «300 вильотів за лінію фронту».
У ній автор пише про льотчика Миколу Семеновича Візира. Як з`ясувалося – це наш односельчанин, і проживав він на вулиці Вербовицького (тоді Поштова), 9.

Зонатта ІЩЕНКО,
с. Велика Виска
Маловисківського р-ну

В обстановці великого патріотичного піднесення розпочалася мобілізація. Лише з 23 по 30 червня 1941 року до райвійськкоматів області надійшло 1654 заяви. З проханням записати їх добровольцями до Червоної Армії зверталися жінки, учасники громадянської та радянсько-фінської війн.

Як і по всій Україні, в області формувалися загони ополченців, до яких вступило 66 281 осіб. В обласному центрі було створено дивізію народного ополчення (начальник штабу А. Купріянов).

Відповідно до постанови Раднаркому СРСР від 24 червня 1941 року «Про заходи боротьби з парашутними десантами і диверсантами противника у прифронтовій смузі» у липні на Кіровоградщині було створено 32 винищувальних батальйони і 1015 груп сприяння їм, до яких записалося 21 877 осіб. Всього по області у складі винищувальних батальйонів значилося 66 281 особа. В останніх числах липня бійці винищувального батальйону знищили фашистський десант, який висадився на ст. Лелеківка, щоб перерізати стратегічну залізничну артерію.

З перших днів війни промислові підприємства області – кіровоградські заводи «Червона зірка», «Профінтерн» (ремонтно-механічний завод ім. В. Таратути) та інші розпочали випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Було продовжено робочий день.

Для заміни фронтовиків на робочі місця з 22 червня по 22 липня на підприємства і установи області прийшло 2066 жінок.

24 червня під госпіталь було переобладнано приміщення педінституту. Лікувалися поранені червоноармійці й у медичних закладах області, приміщеннях машинобудівного і будівельного технікумів, пологовому будинку на Новомиколаївці. Перед пораненими виступали дитячі колективи, артисти Кіровоградської філармонії та Житомирського державного театру оперети, яких війна застала на гастролях у м. Кіровограді.

25 червня облвиконком зобов’язав місцеву владу організувати охорону врожаю. У перший тиждень війни 546 жінок перейшли працювати трактористами й комбайнерами. На 15 липня зерна було зібрано вдвічі більше, ніж у 1940 році. У жнивах брали участь робітники, службовці, студенти, школярі.

З наближенням фронту розпочалася робота з евакуації населення, підприємств, тракторів, комбайнів, худоби, зібраного врожаю, матеріально-культурних цінностей вглиб Радянського Союзу.

Перед загрозою швидкого німецького наступу населення області залучалося до спорудження оборонних рубежів. Лише на території Новомиргородського району до 20 липня було створено мережу оборони загальною довжиною 276 км. У м. Кіровограді, у районі Лелеківки, Балашівки, Маслянеківки виросли противотанкові рови і дзоти. Та ці оборонні укріплення не знадобилися .

Під тиском противника радянські війська відступали.

У другій половині липня війська Червоної армії вели оборонні бої на території Кіровоградщини. У ряді місць їм вдалося на певний час зупинити ворога. Особливо кровопролитними були бої 6-ї і 12-ї армій на заході області. З 2 по 7 серпня в районі с. Підвисокого вони, потрапивши в оточення, вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ті трагічні події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16-го механізованого корпусу під командуванням комдива А. Д. Соколова, які полягли у нерівному бою на річці Синюсі. У районі села Красногірка воїни 96-ї стрілецької дивізії і 18-ї армії в оточенні відбили десятки танкових атак фашистів.

4 серпня бійці 70-го Ізмаїльського прикордонного загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин.

Героїчний опір радянських воїнів у Зеленій брамі порушив плани німецького командування , зокрема, було на тиждень затримано рух на схід німецьких танкових колон. І все ж радянські війська під натиском ворога відступили.

30 липня фашисти зайняли Новоархангельськ, 1 серпня — Малу Виску, Новомиргород, Добровеличківку, 5 серпня — Кіровоград, 6 серпня — Олександрію. Уся територія області була окупована фашистами. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші, Адабаші, Терновій Балці окупанти створили табори для військовополонених, яких було багато і де були нелюдські умови перебування.

Лише у Зеленій брамі потрапило в німецький полон 100 тисяч воїнів розгромлених частин 6-ї та 12-ї радянських армій. Крім того, через територію області гнали й полонених з оточених у «Київському котлі» (380 тисяч осіб) та біля Мелітополя (біля 100 тисяч осіб) радянських частин.

Розпочались масові розстріли євреїв і циганів, комуністів і комсомольців, працівників радянських органів.

Надзвичайна державна комісія встановила, що коли частини Червоної Армії у грудні 1943 року звільнили місто Олександрію, «в місті вже не було жодного єврея», а за даними перепису станом на 8 вересня 1941 року, там було єврейського населення 2572 особи. У Бобринці усі євреї були переселені в «гетто», а згодом розстріляні. У таборі для військовополонених на станції Адабаш було близько 120 військовополонених-євреїв, яких після тривалих катувань розстріляли. У Златополі (зараз м. Новомиргород ), де була відносно велика єврейська община, відразу після окупації фашисти загнали в гетто усіх євреїв, а потім знищили.

Жертвами нацистського терору ставали вихованці дитячих будинків, хворі в лікувальних закладах.

29 серпня 1941 року німецька польова комендатура видала розпорядження про облік та арешт осіб, які підозрювалися у саботажі. Селяни змушені були постачати урожай, харчі німецькій армії. Було відновлено виробництво на заводі «Червона зірка» та ряді інших підприємств для потреб Німеччини.

Першої окупаційної зими було введено трудову повинність. Почали закликати добровольців їхати на роботи до Німеччини. Ті з кіровоградців, які туди потрапили, жили в промислових таборах, сім’ях, виконували переважно чорнову роботу, доглядали за худобою. Потреба в робочій силі привела до масового примусового вивозу. У 1941-1943 роках мобілізації, як правило, підлягали особи від 16 до 25 років, а в останній період окупації – все працездатне населення, незважаючи на вік. Тих, хто відмовлявся їхати до Німеччини, карали в’язницею або табором примусових робіт.

За офіційними даними за роки окупації на території області фашисти знищили 150 тисяч мирних громадян і 54 тисячі військовополонених. 52 тисячі громадян було насильно вивезено до Німеччини. У містах і селах діяли військово-польові комендатури, військові гарнізони, гестапо, поліція, каральні загони.

З перших місяців окупації почалася збройна боротьба партизанів і підпільників. Загони імені К. Ворошилова, М. Щорса, І. Сталіна діяли на території Кам’янського, Знам’янського і Єлизаветградківського (зараз Олександрійський р-н ) районів. У кінці 1941 року загинули керівники підпілля П. К. Василина, Е. А. Скабард, І. І. Нечаєв, П. І. Боєвець, І. С. Щученко.

Після відчутних ударів карателів у 1942 році поступово відновлюється організаційна структура сил опору. Великий загін діяв у районі Холодного Яру. У Кіровограді було створено дві підпільно-диверсійні групи — ім. К. Ворошилова та ім. С. Кірова. Підпільники розповсюджували листівки, допомагали визволенню людей із німецьких в’язниць, здійснювали диверсії на заводах. Група ім. К. Ворошилова мала свої підрозділи в селах Кіровоградського, Великовисківського (зараз Маловисківський р-н), Компаніївського, Аджамського (Кіровоградський р-н), Єлисаветградківського (Олександрівський р-н) та інших районів. За час своєї діяльності її члени організували 682 диверсійні акти, знищили 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз пального.

У Кіровограді активно діяли молодіжні підпільні групи П. Лахманова та О. Бур’янової.

В Олександрійському районі існувало 5 підпільно-диверсійних груп. Комсомольсько-молодіжна організація, командиром якої був П. Марко, вела агітаційну роботу серед населення, здійснювала диверсійні акти. Активно діяли патріоти груп Л. Сидоренка, Я. Яковенка. У березні 1943 року на станції Олександрія підпільники пустили під укіс 10 вагонів із військовими вантажами, згодом перерізали кабель зв’язку Ростов-Берлін.

На південному заході області підпільники Гайворонщини влаштовували диверсії на залізницях, розповсюджували листівки, допомагали партизанам Прибужжя.

Молодіжним підпіллям села Красногірка Голованівського району (група «Спартак») і сусідніх сіл у 1942-1943 роках партизанам було передано 50 гвинтівок, 2 кулемети, понад 200 гранат, вибухівку, виведено з ладу млин, 2 молотарки, десятки одиниць сільгоспінвентаря. Вони брали участь і в операціях по знищенню гітлерівців і українців-поліцаїв. «Спартаківці» були схоплені і страчені.

У партизансько-підпільній боротьбі проти ворога полягли смертю хоробрих юні Ф. Шепель, Я. Матвієнко, І. Юрченко, І. Коваленко з села Підлісне Олександрівського району.

У березні 1943 року почала видаватись газета підпільного обкому КП(б)У «За радянську Батьківщину». У цей період через 12 районів області пройшло партизанське з’єднання під командуванням М. Наумова. Відчутних ударів ворогу завдавали загони І. Діброви та С. Довженка, що діяли у Чорному лісі.

Протягом травня-серпня партизанськими загонами Кіровоградщини було знищено 46 ворожих ешелони.

Усього на території області в роки війни вели боротьбу проти фашистських загарбників 16457 партизан, 5510 підпільників і близько 40 тисяч учасників інших форм боротьби з фашизмом.

За даними співробітників Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, на території краю в роки війни діяло підпілля УПА, найміцніші осередки якого були створені в Олександрії та Новоукраїнці. Вони займались переважно пропагандистською роботою, інформували націоналістичне керівництво і газети про стан справ в області.

У вересні 1943 року війська Червоної Армії підійшли до адміністративних меж Кіровоградщини. Фашисти, готуючись до відступу, вивозили на Захід матеріальні цінності, чорнозем, пам’ятки історії і культури. Гітлерівці силоміць відправляли до Німеччини молодь. Руйнувалися найважливіші соціально-економічні об’єкти.

28 вересня-3 жовтня частини 37-ї і 5-ї гвардійських армій при підтримці 5-ї повітряної армії форсували Дніпро, де загинуло дуже багато воїнів і розпочали визволення Онуфріївського й Новогеоргіївського (зараз Світловодський р-н) районів.

21 жовтня було визволено перший райцентр області — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку, 3 грудня — Новогеоргіївськ (м. Світловодськ). Жорстокі бої зав’язались на підступах до Олександрії. 6 грудня місто повністю визволив Червонопрапорний механізований корпус, який на честь цього дістав ім’я «Олександрійський». У період жорстоких боїв за м. Знам’янку вирішальну допомогу регулярним частинам надали партизани Чорного лісу. 1 грудня місто було визволене. У ході визволення області активно взаємодіяли з наступаючими військами партизани з’єднань ім. І. Сталіна (командир П. Дубовий), загони «Москва» (І. Боровиков), ім. К. Ворошилова (А. Куценко).

Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту. Двадцять три з’єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських».

Війська 3-го Українського фронту у березні звільнили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення області на заході. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне (Новоглинянське), Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району (19 березня).

У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Цим же званням були відзначені 135 наших земляків, у т. ч. маршал Радянського Союзу П. К. Кошовий, генерал-майор авіації О. Ю. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Д. Діброва, І. Г. Мельник. В італійському Русі Опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Т. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами. Уродженець Гайворонського району Г. В. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Окупація та військові дії завдали значних збитків промисловості та сільському господарству Кіровоградщини.

У Кіровограді було зруйновано всі провідні підприємства, у т. ч. завод «Червона зірка». В Олександрії окупанти майже повністю зруйнували підприємства буровугільної та місцевої промисловості. Збитків зазнали заклади культури та освіти.

Одразу, після визволення області, розпочалася робота по відновленню її економічної і гуманітарної інфраструктури. Уже навесні 1944 року першу продукцію почали випускати заводи «Червона зірка», «Червоний профінтерн» (ремонтно-механічний завод ім. В. Таратути), канатний, 2 хлібозаводи, 5 пікарень. В Олександрії запрацювали 2 буровугільні шахти, маслозавод, завод гірського воску. В умовах військового часу залізничники відновили 1200 км шліхів, 4 депо, 77 мостів. Маловисківський цукровий завод щодоби переробляв 6,5 тис. цнт буряка. За перший рік в області стали до ладу 235 підприємств і 166 промислових артілей, відновили діяльність 1717 колгоспів, 25 радгоспів, 64 МТС.

У кінці 1944 року відновили роботу всі кінотеатри, 2 театри, педінститут, 9 технікумів, 1063 школи, 70 лікарень, 132 поліклініки, майже всі будинки культури, клуби, бібліотеки, виходила газета «Кіровоградська правда».

За успіхи у відбудовчий період область неодноразово відзначалась нагородами уряду.

Література

Кіровоградщина: історія, традиції, сучасність / керівник проекту С. Негода; за заг. ред. О. В. Чуднова. – Кіровоград: ПВЦ “Імекс-ЛТД”, 2008. – 639 с.

Подвиг у спадок: Жителі міста Кіровограда у Великій Вітчизняній війні / Ред.-упоряд. А. Ф. Крятенко. – Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2002. – 61 с.

Шевченко С. І. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни: На допомогу вчителю / С. І. Шевченко. – Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. Володимира Винниченка, 2004. – 20 с.

Липень 1941 р. 2398 добровольців подали заяви з проханням послати їх на фронт. В області діяли 32 винищувальні батальйони, до складу яких входило 5939 чоловік і 1015 груп сприяння винищувальним батальйонам, які налічували 15938 членів. У ряди народного ополчення вступило близько 100 тис. чоловік. Було створено підпільний обком, 2 міськкоми, 28 райкомів КП(б)У, 5 партизанських загонів і 29 диверсійних груп.

Серпень 1941 р. У нерівних умовах в окремих місцевостях області Червона Армія вела оборонні бої. 6-а і 12-а армія у районі с. Підвисокого вели оборону проти переважаючих сил ворога. Їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ці події у книзі «Зелена брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Соколова, які полягли нерівному бою на Синюсі. У районі с. Красногірки воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. Бійці 70-го прикордонного Ізмаїльського загону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин. Область було повністю окуповано фашистами.

Осінь 1941 р. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші окупанти створили табори для військовополонених. Тривали масові розстріли євреїв, циган, комсомольців, комуністів, радянських працівників. Відновлено діяльність «Просвіти», виходила газета «Український голос». На території Кам’янського, Знам’янського і Єлизаветградківського районів діяли партизанські загони ім. Ворошилова, Щорса, Сталіна. Загинули керівники підпілля П. Василина, Є. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко.

1942 р. У Кіровограді діяли підпільно-диверсійні групи ім. Ворошилова і Кірова. За участю їхніх підрозділів у селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлизаветградківського районів здійснено 682 диверсійні акти, знищено 1600 гітлерівців, 72 паровози, 8 літаків, 96 авіамоторів, 11 танків, 2887 автомашин, кілька баз із пальним.

Осінь 1943 р. Розпочалось визволення області. 21 жовтня звільнено перший райцентр — Петрове, 24 листопада — Онуфріївку.

Зима 1943-1944 pp. У грудні визволено Знам’янку, Новогеоргіївськ, Олександрію. Три дні тривали бої за Кіровоград. 8 січня обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту, 23 з’єднання і частини дістали почесні найменування «Кіровоградських». Тривали бої за південний регіон області.

Березень 1944 р. Війська 3-го Українського фронту визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення заходу області. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району. У боях за визволення області 400 воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1941-1945 рр. Званням Героя Радянського Союзу були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. Кошовий і генерал-майор авіації О. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І. Діброва та І. Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О. Шаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

Підготував Сергій ШЕВЧЕНКО ( Кіровоградська правда, 2001 р. – 8 травня. – С. 2.)

18 жовтня 1943 року було подолано міцний вузол оборони противника в районі села Деріївка. Це були перші визволені кілометри Кіровоградщини. За героїчні подвиги під час форсування Дніпра, розширення плацдарму на ділянці Деріївка – Куцеволівка 218 воїнів тридцять сьомої армії (командуючий генерал-лейтенант М.М. Шарохін) були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

21 жовтня 1943 року воїни тридцять четвертого, тридцять дев’ятого та сорок другого гвардійських полків тринадцятої Полтавської ордена Леніна Червонопрапорної стрілецької дивізії визволили перший районний центр Кіровоградщини – селище Петрове, яке до березня 1944 року було прифронтовим тилом радянських військ.

23 листопада 1943 року з’єднання 53-ї армії Другого Українського фронту звільнили районний центр – Онуфріївку.

На ранок 3 грудня 1943 року частини п’ятої гвардійської повітряно-десантної та 138-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Новогеоргіївськ.

6 грудня 1943 року частини і з’єднання п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту та тринадцятої і 111 стрілецьких дивізій, шостої гвардійської повітряно-десантної дивізії восьмого механізованого корпусу п’ятої гвардійської армії визволили місто Олександрію.

7 грудня 1943 року частини 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії, 94-ї гвардійської і 84-ї стрілецької дивізій визволили колишній районний центр селище Нову Прагу.

8 грудня 1943 року частини і з’єднання 75-го стрілкового корпусу 53-ї армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Єлизаветградку.

9 грудня 1943 року частини 18-го і 29-го танкових корпусів п’ятої гвардійської танкової армії, 6-ї і 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій п’ятої танкової армії при взаємодії з партизанами Чорного лісу визволили місто Знам’янку.

5 січня 1944 року частини 9-ї повітрянодесантної гвардійської дивізії п’ятої гвардійської армії, а також шостої дивізії сьомої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Аджамку.

На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту розпочали битву за визволення Кіровограда і вранці 8 січня 1944 року кіровоградці радо зустрічали своїх визволителів у складі п’ятої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант О.С. Жадов), сьомої гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант М.С. Шумилов) та п’ятої гвардійської танкової армії (командуючий генерал-полковник П.О. Ротмістров).

9 січня 1944 року частини п’ятої гвардійської повітрянодесантної і 375-ї стрілецької дивізій четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили районний центр – селище Олександрівку.

10 березня 1944 року частини 93-ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 123-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Новгородку.

З 10 на 11 березня 1944 року війська Другого Українського фронту визволили міста Златопіль і Новомиргород.

11 березня 1944 року частини 31-ї танкової бригади разом із воїнами двадцятого стрілецького корпусу визволили місто Гайворон.

11 березня 1944 року війська тридцять третього стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр – село Велику Виску.

12 березня 1944 року війська 19-ї , 52-ї і 73-ї гвардійських стрілецьких дивізій 57-ї армії Третього Українського фронту визволили місто Долинську, а воїни 69-ї стрілецької дивізії четвертої гвардійської армії, 25-ї гвардійської стрілецької дивізії сьомої гвардійської армії та 213 стрілецької дивізії п’ятої ударної армії Другого Українського фронту звільнили місто Ульяновку.

13 березня 1944 року воїни 214-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили місто Малу Виску.

У той же день було визволено і колишній районний центр – село Тишківку.

14 березня 1944 року воїни 213-ї стрілецької дивізії 48-го стрілецького корпусу п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили колишній районний центр село Хмельове, а війська 110-ї гвардійської дивізії Другого Українського фронту – селище Новоархангельськ та колишній районний центр – село Підвисоке.

15 березня 1944 року воїни 223-го кавалерійського полку 63-ї кавалерійської дивізії Другого Українського фронту визволили селище Голованівськ.

Цього ж дня війська 81-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Другого Українського фронту визволили селище Компаніївку, а воїни 228-ї стрілецької дивізії 37-ї армії та 58-ї гвардійської стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту визволили районний центр – Устинівку.

16 березня 1944 року війська 19-ї, 93-ї, 113-ї та 223-ї стрілецьких дивізій Третього Українського фронту звільнили місто Бобринець, а воїни 297-ї Слав’яно-Кіровоградської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії 25-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії звільнили колишній районний центр – село Рівне.

17 березня 1944 року воїни 13-ї , 97-ї та 50-ї гвардійських дивізій у взаємодії з 27-ю гвардійською танковою бригадою Другого Українського фронту визволили місто Новоукраїнку. Того ж дня частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської дивізій п’ятої гвардійської армії Другого Українського фронту визволили Добровеличківку, а частини 68-го стрілецького корпусу 57-ї армії Третього Українського фронту звільнили колишній районний центр село Витязівку.

18 березня 1944 року війська 32-го корпусу 5-ї гвардійської армії звільнили колишній районний центр – село Піщаний Брід.

21 березня 1944 року війська 3-го гвардійського корпусу звільнили районний центр – село Вільшанку.

У боях за Кіровоградщину небачений патріотизм проявили тисячі солдат і офіцерів різних національностей. Більше чотирьохсот із них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 58-ми частинам та з’єднанням присвоєно найменування Кіровоградських, Олександрійських, Знам’янських, Новоукраїнських. Тисячі воїнів покояться в нашій политій кров’ю землі. Для вшанування їх пам’яті на території області було встановлено 606 пам’ятників і 145 обелісків. Сподіваюся, що нинішнього року органи державного управління та місцевого самоврядування разом із громадськими організаціями розгорнуть велику патріотичну роботу по впорядкуванню братських могил і окремих поховань воїнів Радянської Армії, партизанів, підпільників та невтомних трудівників і трудівниць тилу, по ремонту та реставрації пам’ятників і обелісків, встановленню пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із безсмертними подвигами в ім’я Перемоги, семидесятиріччя якої будемо всенародно відзначати в травні 2015 року.

Бабій В., краєзнавець

Бабій В. Гідно вшануємо пам’ятні дати народного подвигу // Народне слово. – 2013. – 26 вересня. – С.7.

В ніч на 1 серпня, за наказом командуючого Південним фронтом, війська 6-ї та 12-ї армій під загальним командуванням генерал-майора Понєдєліна П.Г. відійшли на рубіж ріки Синюхи. З урахуванням реальної ситуації військова рада двох армій направила на світанку 1 серпня радіограму в штаб Південного фронту і до ДКО:

«Становище стало критичним. Оточення 6-ї і 12-ї армій завершено повністю. Існує пряма загроза розпаду загального бойового порядку 6-ї і 12-ї армій на два ізольованих осередки з центрами в Бабанці і Текліївці. Резервів немає. Просимо очистити зосередженням нових сил ділянку Тернівка-Новоархангельськ. Боєприпасів немає. Пальне на виході».

У відповідь по радіо надійшло абсолютно необгрунтоване бойове розпорядження: «Міцно утримувати займаний рубіж».

У «Журналі бойових дій військ Південного фронту» за 2 серпня вказано, що «противник силою до п’яти піхотних дивізій, до трьох танкових дивізій, до двох мехдивізій прагне завершити оточення групи Понєдєліна» і, що вихід групи на рубіж ріки Синюха «супроводжувався жорстокими боями авангардів групи за оволодіння Новоархангельськом, що неодноразово переходив із рук у руки. Ар’єргардні групи Понєдєліна прикривали відхід, ведучи жорстокі бої…».

У «Журналі» за 3 серпня вказано, що противник оволодів Первомайськом і «група Понєдєліна, виснажена в безупинних боях, у важких умовах веде бої в оточенні, намагаючись прорватися у східному і південно-східному напрямках… Спроби постачання боєприпасів повітрям успіху не мали».

У «Журналі» за 4 серпня записано: «Група Понєдєліна продовжує вести бої в замкнутому кільці без снарядів і артилерії, відбиваючи безупинні атаки противника».

Командування Південного фронту, на виконання вказівки командуючого Південно-Західним напрямком маршала Будьонного С.М., намагалося використати транспортну авіацію для постачання оточеним боєприпасів, але, на жаль, кільце звужувалося і все, чого потребували оточені, потрапляло донімців.

У «Журналі» за 5 серпня, після повідомлення про те, що противник оволодів Кіровоградом, записано: «Група Понєдєліна протягом дня продовжувала вести запеклі нерівні бої з переважаючими атакуючими силами противника. Готувала нічний штурм з метою виходу з оточення… Даних про результати нічної атаки не надійшло…»

Через п’ять днів, 10 серпня 1941 року, в «Журналі» зафіксовано, що «фронт продовжував відхід на новий оборонний рубіж» і, що «з групою Понєдєліна зв’язок втрачено і повідомлень про неї немає».

З мемуарів колишнього командуючого Південним фронтом генерала армії Тюленева І.В. дізнаємося, що Сталін добряче відчитав його за втрату зв’язку з оточеними: «Дві армії — це не голка в копиці сіна!» Тому реакції командуючого фронтом не довелося довго чекати.

В одному з документів з грифом «Для негайної доповіді. Москва. Главковерху товаришу Сталіну», говориться, що штабом фронту виділено дві групи спеціально підготовлених осіб для перекидання на літаках у район оточення. «Групи забезпечені короткохвильовими радіостанціями. Люди одягнені в цивільний одяг. Завдання груп: проникнути в райони, зайняті частинами 6-ї та 12-ї армій, і негайно доповісти про їхнє становище по радіо встановленим кодом…».

Але на той час встановлювати зв’язок уже не було з ким. Згадкою про ті трагічні події є скромний обеліск в Ульяновському районі на могилі розстріляної гітлерівцями дівчини-парашутистки.

Воїни оточених частин 6-ї та 12 армій виявляли неабияку мужність, завдавали ударів по німецьким частинам, які ставили за мету якнайшвидше дійти до Дніпра. Під Новоархангельськом відчутних втрат зазнала відбірна моторизована дивізія СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер», у щоденнику бойових дій якої зафіксовано, що з таким опором противника зустрічаються вперше.

Відважно билися на кіровоградській землі прикордонники. Так, бійці з 97-го прикордонного загону героїчно відбили атаки німців у Кам’янечому В західній частині цього села відбувся рукопашний бій, в ході якого бійці в зелених кашкетах билися з ворогом багнетами та саперними лопатками. З с. Підвисокого прикордонники разом з 21-им кавалерійським полком НКВС наступали на с. Левківку для подальшого прориву на Новоархангельськ і Торговицю. Багато з них загинуло невідомими.

Згідно з повідомленням німецького командування від 8 серпня 1941 року, як трофеї німцям дісталося 317 танків, 850 гармат, багато автомашин. У радянських військах загинуло понад 200 тис. осіб, в полон потрапило 103 тис. бійців і командирів Червоної Армії. Крім командуючих 6-ю та 12-ю арміями генерал-лейтенанта Музиченка І.М. і генерал-майора Понєдєліна П.Т., бранцями ворога стали генерал-майор Кирилов М.К. — командир 13-го стрілецького корпусу, генерал-майор Корнілов І.А. — командир 49-го стрілецького корпусу; командири дивізій: генерал-майор Ткаченко С.А. (44-та гірськострілецька), генерал-майор Абрамідзе П.І. (72-га гірськострілецька), генерал-майор Прохоров В.І. (80-та стрілецька), генерал-майор Тонконогов Я.І. (141-ша стрілецька), генерал-майор Прошкін М.І. (58-ма гірськострілецька). В оточенні у Зеленій Брамі загинули або, як записано в їх архівних особових справах — «пропали безвісти»: начальник артилерії 6-ї армії генерал-майор Федоров Г.І., начальник артилерії 12-ї армії полковник Владимиров В.В., командир 37-го стрілецького корпусу комбриг Зибін С.П., начальник штабу 2-го механізованого корпусу полковник Сучков М.П., начальник штабу 24-го механізованого корпусу полковник Данилов О.І., командири дивізій генерал-майор Турунов І.Є. (169-та стрілецька), генерал-майор Бєлов М.Н. (15-та моторизована дивізія), полковник Фотченков П.І. (10-та танкова дивізія), полковник Саркисян А.С. (216-та моторизована дивізія).

Командир 173-ї стрілецької дивізії генерал-майор Верзін С.В., йдучи 9 серпня з групою бійців у багнетну атаку на прорив, пустив собі кулю в серце, щоб не потрапити до рук ворога. Тяжкопораненого у бою на прорив командуючого 16-им механізованим корпусом комдива Соколова А.Д. було схоплено німцями, перевезено до Новоукраїнки, де він і помер від поранень. Також тяжкопораненим під час прориву було захоплено в полон командира 44-ї стрілецької дивізії полковника Кримова В.П., який помер у Голованівському таборі військовополонених. Помер від ран на руках у своїх бійців командир 24-го механізованого корпусу генерал-майор Чистяков О.В.

Героїчний опір радянських воїнів у Зеленій Брамі порушив плани фашистського командування, зокрема, було на тиждень затримано рух на Схід німецьких танкових колон, які, як відомо, відігравали у бліц-крігу основну роль.

З початку серпня 1941 року полонених радянських воїнів із оточеного угрупування 6-ї та 12-ї армій в урочищі «Зелена Брама» біля села Підвисокого, що на Кіровоградщині, було переміщено до концентраційного табору, відомого як «Уманська яма» (німецьке найменування – шталаг, тобто, табір для полонених рядового складу №349).

За колючій дріт концтабору на території кар’єру колишнього цегельного заводу потрапили понад 70 тисяч полонених солдат, сержантів та офіцерів. Доля поранених бійців була найтрагічнішою – до мук голоду, спраги, антисанітарії додавалися страждання від ран без будь-якої медичної допомоги.

Проти такого ставлення до поранених виступили полонені лікарі на чолі з Борисом Маркевичем. І німецький комендант дав згоду на певне полегшення режиму утримання поранених та хворих і створення для них окремо лазаретів (ревірів, німецькою) поза територією концтабору. Важко зрозуміти, що означав цей жест з претензією на гуманізм і людяність, знаючи подальшу долю поранених.

Найтяжчих хворих перенесли у приміщення гуртожитку колишнього цегельного заводу. Цей лазарет (ревір) отримав номер 1. Але медичної допомоги вони так і не діждалися, як і полегшення умов утримання – хіба тільки не відкрите небо над головою, як у решти в’язнів «Уманської ями». Практично всі полонені з ревіру №1 загинули. Їхні тіла скидали у траншеї поблизу будівлі, де вони один за одним помирали… Нині на тому місці – пам’ятна стела, на якій викарбовано: «Здесь похоронены более 300 советских воинов, узников фашистского концлагеря, умерших от ран, голода и болезней в 1941-1943 годах».

Відновити дійсні масштаби втрат радянських військ у боях, що відбувалися в урочище Зелена Брама в 1941 році, через відсутність документів дуже важко. Відомо тільки, що 20 липня 6-а і 12-а армія налічували 129,5 тисяч чоловік. За даними оперативного зведення штабу Південного фронту № 098, станом на 11 серпня 1941 року з оточення вийшло 11 тисяч чоловік, головним чином, з тилових частин.

Втрати противника також були великими. Лише одна 4-а гірськострілецька дивізія втратила тільки убитими 1 778 чоловік.

Література

Виноградов А. Слава и боль Зеленой Брамы / А. Виноградов // Украина-Центр. – 2009. – 27 августа. – С. 12, 13.

Даценко В. Трагічний серпень 41-го… / В. Даценко // Кіровоградська правда. – 2009. – 18 серпня. – С. 5.

Даценко В. Чи варто шукати золото у Зеленій Брамі?/ В. Даценко // Кіровоградська правда. – 2009. – 27 жовтня. – С. 4-5.

Даценко В. И никто не узнает… / В. Даценко // Украина-Центр. – 2009. – 7 мая. – С. 9.

Даценко В. Он жил в Маловисковском районе, он стал Героем / В. Даценко // Украина-Центр. – 2011. – 14 апреля. – С. 8.

Даценко В. Таємниця «смертного медальйону» / В. Даценко // Кіровоградська правда. – 2010. – 28 травня. – С. 10.

Даценко В.В. Щоб пам’ятали: Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 / В.В. Даценко. – 2-е вид., випр. та доп. – Кіровоград: ПВЦ «Імекс-ЛТД», 2010. – 303 с.

Долматовский Е.А. Зеленая Брама : Докум. легенда об одном из первых сражений Великой Отечест. войны / Е.А. Долматовский. – 2-е изд., доп. – М.: Политиздат, 1985. – 319 с.

Кіровоградщина : історія, традиції, сучасність / керівник проекту С. Негода ; за заг. ред. О.В. Чуднова. – Кіровоград: ПВЦ «Імекс-ЛТД», 2008. – 639 с.

Кротов А. Страницы, опаленные войной / А. Кротов // Ведомости Плюс. – 2010. – 2 июля. – С. 7.

Кузнецова А. Вернулся к матери… / А. Кузнецова // Украина-Центр. – 2008. – 26 сентября. – С. 8.

Кузнецова А. Отзовись, Узбекистан ! / А. Кузнецова // Украина-Центр. – 2010. – 22 апреля. – С. 5.

Кузнецова А. Уманский котел: взгляд из современной Москвы / А. Кузнецова // Украина-Центр. – 2009. – 27 августа. – С. 13.

Матівос Ю. Нерозгадані таємниці Зеленої Брами / Ю. Матівос // Кіровоградська правда. – 2007. – 18 вересня. – С. 3.

Матівос Ю. Трагедія і героїзм Зеленої Брами: Сторінки безсмертя / Ю. Матівос // Кіровоградська правда. – 2007. – 17 липня. – С. 3; Кіровоградська правда. – 2007. –20 липня. – С. 5.

Пилипенко О. Трагічні дні Зеленої Брами: До 65-річчя початку Великої Вітчизняної війни / О. Пилипенко // Ведомости Плюс. – 2006. – 30 июня ; 7 июля. – С. 7.

Шепель Ф. Один із ста тисяч: Як оточення під Зеленою Брамою позначилось на долі простого солдата / Ф. Шепель // Народне слово. – 2010. – 28 січня. – С. 6.

«Якщо хтось залишиться живий, пам‘ятайте наші імена» // Кіровоградська правда. – 2008. – 8 травня. – С. 3.

– Ми з вами вже розмовляли про обставини трагедії оточення двох армій в урочищі Зелена Брама в серпні 1941 року, а що було після?

– 1 серпня 1941 року кільце оточення довкола 6-ї та 12-ї армій замкнулося, але активний спротив оточених тривав до 7 серпня. 6 серпня в полон потрапив командарм Музиченко, 7 серпня – командарм Понєдєлін, у той же час у полон потрапили й інші офіцери високого рангу. У цілому ж у ті дні відбувався процес знищення осередків опору.

– Як кажуть зараз, зачистка?

– Так, зачистка місцевості. Документально вдається підтвердити, що в умовах відсутності боєприпасів, затяжних дощів, нічного холоду, голоду, знесилення останні групи бійців, десь близько 10 тисяч чоловік, склали зброю 13-14 серпня. Були, очевидно, якісь групи опору й пізніше, але це потребує додаткових досліджень. Є інформація, що командир 44-ї танкової дивізії полковник Василь Кримов організував бійців у зведений стрілецький корпус, аби прорватися з кільця. Але його дії були безуспішними, а сам полковник отримав тяжке поранення, потрапив у полон і помер у Голованівському таборі.

– Теж доля після Зеленої Брами…

– У середині серпня проблема Зеленої Брами, тобто проблема ліквідації двох армій, для Вермахту була вирішена.

– А потім?

– А потім полон. Рядовий склад і частину офіцерів німецьке командування відправляло в Уманську яму – великий глиняний кар’єр поряд з Уманським цегельним заводом. Щодо умов утримання полонених в уманському таборі є спогади капітана Митрофана Танченка, який там перебував, а потім утік під час етапування з Умані до Вінниці. Тобто ми можемо говорити, що полонених бійців 6-ї та 12-ї армій утримували в Умані, Вінниці та Голованівську. Також можна говорити, що були особливості утримання рядового і молодшого офіцерського складу та вищого командного складу армій. Для перших – це однозначно Уманська яма, де не вистачало їжі, не було медичного догляду. Цивільне населення їм допомагало харчами, бо німці розуміли, що голод і антисанітарія провокують епідемії, смертність серед полонених і так далі.

– Це щодо рядового та молодшого офіцерського складу?

– Так. Якщо ж говорити про вищий командний склад армій, то генерали Понєдєлін, Кирилов, Музиченко та інші потрапили в Рівненську тюрму, де утримувалися впродовж трьох місяців. 10 листопада 1941 року після того, як високопоставлені полонені заявили протест, що вони військовополонені й не можуть утримуватися, як злочинці, у тюрмі, їх перевели в Хаммельбурзький табір для офіцерів. До речі, табори для військовополонених ділилися на офіцерські та для рядового складу. Американська кінохроніка 1945 року свідчить, що офіцери перебували в таборах у своєму військовому обмундируванні, навіть при орденах. Для прикладу, відоме табірне фото генерала Єршакова, який потрапив у полон під Вязьмою, на якому він з двома орденами Червоного Прапора та із значком депутата Верховної ради СРСР.

–Їх утримували в кращих умовах з огляду на можливість перевербування?

– І для цього теж. Але, скажімо, з усіх високопоставлених полонених в урочищі Зелена Брама офіцерів знайшлося лише кілька негідників. Так, виявили бажання співпрацювати з противником командувач 60-ї гірськострілецької дивізії генерал Маркіс Саліхов (вийшов з оточення, але потрапив у полон в районі Дніпропетровська 25 серпня 1941 р.) та начальник оперативного відділу штабу 6-ї армії полковник Михайло Меандров, а інші не зрадили.

– Давайте тепер поговоримо про долі військовополонених Зеленої Брами, але вже в радянських умовах, після повернення в СРСР?

– Це теж цікавий аспект. У цьому плані потрібно говорити не лише про тих, кого звільнили з німецьких таборів у 1945 році, а й про тих, хто вийшов або вирвався з оточення. Це також доволі сумна історія. Коли вони переходили лінію фронту, то зразу ж потрапляли у так звані фільтраційні табори.

– До своїх?

– Так, до своїх. Справа в тім, що вони досить часто переходили лінію фронту без документів, переодягненими, як тоді писали, в «гражданских платьях». Цих людей радянські спецоргани концентрували у фільтраційних таборах, де спеціально навчені «слідчі» впродовж двох-трьох місяців «розпитували» їх про те, як вони зберігали вірність Батьківщині й військовій присязі. Це окремі дуже страшні історії.

– Це була тотальна система перевірки на благонадійність?

– Так. Але досвід вивчення відповідних офіцерських обліково-послужних карток свідчить, що ті, хто пройшов «співбесіду», потрапляли в діючу армію або інструкторами на курси вдосконалення командного складу РСЧА, де навчали молодих офіцерів, які не мали бойового досвіду. Але повної довіри до таких офіцерів не було. Для прикладу, у найбільш драматичний момент Курської битви влітку 1943 року спеціальним наказом по РСЧА у частинах було вилучено тих, хто був в оточенні.

– З якою метою?

– Важко сказати. Ця проблема ще чекає своїх дослідників.

– А як перевіряли основних фігурантів історії, адже в 1945 році їх звільнили американці й вони повинні були стати вільними людьми?

– У квітні 1945 року більшість радянських генералів, що перебували в німецьких таборах, перевели в табір в Моосбурзі, з якого 29 квітня вони були звільнені американськими частинами та перевезені до Парижу.

– Парижу?

– Так, американці евакуювали їх до столиці Франції, де вони впродовж місяця проходили реабілітацію, а потім через радянську дипломатичну місію були передані в СРСР. Наприкінці червня 1945 року Понєдєліна, Кирилова, Музиченка та ще 30 генералів спецрейсом під наглядом офіцерів держбезпеки було доправлено до Москви, де вони були розміщені на державних спецдачах у Підмосков’ї. До 31 грудня 1945 року всі генерали проходили спецперевірку-фільтрацію. З-поміж 33 генералів 12 перевірку не пройшли, серед них генерали Понєдєлін і Кирилов. Їх арештували. Незважаючи на те, що Понєдєлін і Кирилов вже мали смертний вирок радянського правосуддя (датований 13 жовтня 1941 року), їх безстроково ув’язнили, і слідство в їхній справі тривало ще чотири з половиною роки.

За цей час кожного з них допитали всього по 22 рази. Генералів утримували у в’язниці в Лефортово, кілька разів відправляли в Сухановську тюрму, думаю, для залякування.

– Що це за тюрма?

– Сухановська тюрма – це особливорежимна спецтюрма НКДБ-МДБ, ще відома як спецоб’єкт «Сто десять» або «Дача Берії». Свого часу вона була облаштована в Свято-Катерининському монастирі в Підмосков’ї. В’язниця славилася нелюдськими умовами утримання, через які люди божеволіли. До речі, коли арештований міністр держбезпеки Віктор Абакумов сам потрапив до «рідної» Сухановки, то зразу ж почав скаржитися на нестерпні умови утримання.

– Чим ця тюрма була страшна?

– Для прикладу, до людей задля отримання потрібних свідчень застосовували так званий «баранячий ріг», «зняття шкарпеток», «холодні й гарячі камери». Це все садистські прийоми. «Баранячий ріг» – людину скручували в бублик, зв’язані руки й ноги з допомогою паска підтягували до голови за спиною, а потім били ногами, як м’яч. При цьому людина не могла прикриватися від ударів. Зняття шкарпеток» – це коли людину били киями по ступнях, після чого вона кілька днів не могла ходити, мочилася кров’ю. Сухановка – єдина тюрма в СРСР, в якій не існувало внутрішнього розпорядку. Утримуваних навіть до туалету випускали раз на добу, хочеш чи не хочеш.

– Свавілля найвищого рівня, коли потрібно було зламати людину…

– Абсолютне. Для прикладу, зі спогадів, які я читав, відомо, що вертухаї, які курсували між камерами, мали постійно поглядати в глазок-кормушку й не дозволяти людям в камерах лягати на нари. Як тільки з’являвся охочий полежати, зразу крик: «Підйом!» Інший варіант: лежак піднімали вдень до стіни, як полицю в купе, і стопорили замком, тоді в камері можна було присісти на розміщений посеред неї бетонний пеньок, як його називали на жаргоні. Тримали людей по одному-двоє. Були так звані блакитні камери, в яких стеля, стіни й вікна були пофарбовані в яскраво-блакитний колір, при гарному сонячному світлі люди від цієї блакиті божеволіли. Були «кімнати підвищеного комфорту», в яких нагніталася висока температура, а потім туди вкидали побиту людину, отримані під час допитів садна роз’їдав піт.

Було й навпаки – холодні камери, де температура + 2, людей там тримали в натільній білизні. Були кам’яні мішки, де не можна було стати в повний зріст, але не можна й присісти, бо колінами впиралися в стіну, а на стіні накидана «шуба» (жорстка штукатурка). Коли з такого карцера сидільця виводили через кілька діб, то він не міг не тільки рухатися, а й зняти взуття, ноги набрякали так, що чоботи потрібно було розрізати.

– І Понєдєлін через все це пройшов…

– Він був у Сухановці, а тому щось із сказаного вище застосовувалося й до нього. Як правило, туди направляли на місяць-два, щоб зламати. Для прикладу, за результатами перебування Понєдєліна в Сухановці йому була видана медична довідка, що він за станом здоров’я придатний для використання на полегшених роботах. Як на мене, це був такий собі натяк, що, якщо визнаєш провину, ми тебе не розстріляємо. Це було за місяць-півтора до судового засідання в його справі. 25 серпня 1950 року Військова колегія ВС СРСР винесла вирок генералам Понєдєліну та Кирилову, яких розстріляли в той же день.

– А щодо рідних цих генералів?

– По-перше, родичів усіх, хто потрапив у полон, наказом № 270 записали в зрадники. Радянська система знайшла родичів і Понєдєліна, і Кирилова. Їх, як членів родин зрадників Батьківщини, було засуджено до 10 років ув’язнення, 5 з яких вони мали відбувати в таборах, а 5 – на спецпоселенні. Причому це стосувалося батьків, дружин і повнолітніх дітей. Сиділи дружини і Понєдєліна, і Кирилова. Батька Понєдєліна – Григорія Васильовича, 1865 року народження, теж не пожаліли. Як свідчать деякі автори, його в перші ж дні в таборі зеки убили чи побили, після чого він помер. А от донька генерала Понєдєліна цієї долі уникла, її вивіз за межі Москви генерал Сергій Тимошков, батьковий друг, попередньо замінивши документи…

– А що командарм Музиченко?

– Він пройшов фільтрацію. 31 грудня 1945 року він був виправданий рішенням органів, що проводили спецперевірку. Це й не дивно, адже ще влітку 1941 року йому придумали легенду, що він був захоплений у полон, оскільки отримав тяжке поранення. Серед дослідників побутує думка, що це було зроблено навмисно, рятуючи авторитет вихідців з Першої кінної армії, у лавах якої свого часу служив і Музиченко. Що цікаво, його в 1946 році звільнили в запас. Помер командарм у 1970 році. Помираючи, він сказав синові: «Я помираю, і правду про Зелену Браму вже ніхто ніколи не дізнається». До того ж, після війни він жодного разу не побував у Зеленій Брамі, і на контакти з дослідником трагедії 6-ї і 12-ї армій Дмитром Фартушняком не йшов.

– Як досліджували Зелену Браму зразу після війни, що робили?

– Ніяк. У СРСР ця тема була за трьома замками. Єдиним і незмінним дослідником трагедії був вчитель Підвисоцької школи Дмитро Іванович Фартушняк, який це робив на власний страх і ризик. У Союзі тема невдач Червоної Армії, котлів, масового захоплення в полон була під знаком «секретно». Стосовно цього діяли переліки цензурних норм, які чітко регламентували, про що можна писати, говорити на радіо, оприлюднювати в дослідженнях і мемуарах. Той же Дмитро Фартушняк вперше зміг вийти на широкий загал з інформацією про трагедію лише 1965 року, коли в Підвисокому було відкрито музей, присвячений подіям літа 1941 року в урочищі Зелена Брама.

Втрачений час негативно позначився й на проблемі поховань-перепоховань загиблих в котлі. Пошукові роботи тривають й досі, за оцінками пошуковців, у Зеленій Брамі та її околицях не похована належним чином ще не одна тисяча воїнів.

– Як довго тривав процес реабілітації, або чи довго герої та мученики Зеленої Брами залишалися ворогами?

– Процес реабілітації, біля витоків якої стояв Микита Хрущов, почався після смерті Сталіна. Реабілітовані Кирилов і Понєдєлін були в лютому 1956 року, але родини про це дізналися аж у 1960-х роках. Процес реабілітації був складним, усе перевірялося й перепровірялося. У жовтні 1957 року Хрущов на засіданні Пленуму ЦК КПРС заявив, що поразка 6-ї і 12-ї армії влітку 1941 року – це особистий прорахунок Жукова як начальника Генерального штабу.

– А де поховали розстріляних генералів?

– Тіла розстріляних генералів доправили в Донський монастир, де в той час був єдиний в Москві крематорій, де вони були спалені. Прах після кремації був утилізований в одному із навколишніх ярів, у так званій могилі незатребуваних прахів. Лише 1996 року, за ініціативи Юрія Лужкова та Анатолія Собчака, генералам була облаштована символічна могила з гранітним надгробком.

– І все…

– Так. Але, на мою думку, процес їхньої реабілітації не закінчився й досі. За часів Бориса Єльцина в Росії було опубліковано дуже багато матеріалів стосовно трагедії в Зеленій Брамі, аналіз яких чітко вказував на те, хто винен, чому так сталося й так далі. Але з часом історію почали знову перелицьовувати, в одному підручнику для російських шкіл навіть писалося, що Понєдєлін був виправданий і помер в 1956 році. Зараз, на догоду плішивому диктатору, знову повертаються до радянських штампів про зрадників, які розвалили армію…

Сергій Полулях

Шепель Ф. Після битви в Зеленій Брамі…// Украина-центр. – 2021. – 9 сентября. – С. 8

Не применшуючи важливості й цінності спогадів командуючого 2-го Українського фронту, необхідно зазначити, що мемуари (не лише І.С. Конєва, а й інших воєначальників Великої Вітчизняної війни) – річ досить суб’єктивна. Оскільки, по-перше, вони відображали особистий, а тому не завжди об’єктивний погляд автора на описувані події, а по-друге, мемуари піддавалися ретельному рецензуванню різноманітними комісіями.

Безперечно, у фактологічному плані маршал Конєв детально описав хід тих подій, які увійшли в історію під назвою Кіровоградської наступальної операції. Проте, коли читаєш «Записки командуючого фронтом», складається враження, що це була локальна операція, яка відбувалася незалежно від одночасних з нею наступальних дій, боїв та операцій на інших фронтах. Пізніше такий регіональний погляд на Кіровоградську операцію з мемуарної літератури перекочував у наукові та науково-популярні публікації радянської й сучасної історичної та краєзнавчої науки.

Але ж сучасні дослідження свідчать, що Кіровоградська наступальна операція 2-го Українського фронту відбувалася у тісному взаємозв’язку з воєнними операціями 1-го (командуючий – генерал армії М.Ф. Ватутін) та 3-го (командуючий – генерал армії Р.Я. Малиновський) Українських фронтів.

У результаті грудневого наступу 1943 року війська 2-го Українського фронту прорвали оборону противника по р. Інгулець й наблизились до міста Кіровограда.

Відповідно до вказівок Ставки Верховного Головнокомандування (СВГ) Військова рада 2-го Українського фронту розробила план наступальної операції. Згідно з ним планувалося ударом в напрямку Казанки і Березнегуватого (Миколаївська область) вийти в тил нікопольському угрупованню противника і, взаємодіючи з 3-м і 4-м Українськими фронтами, його знищити. Таким чином, на початок грудня 1943 р. 2-й Український фронт взагалі не мав наступати в кіровоградському напрямку, а повинен був кинути всі свої сили на знищення нікопольського ворожого угруповання.

Однак ситуація, що склалася на кінець 1943-го, зумовлена передусім успішним наступом 1-го Українського фронту, який в цей час вдало проводив Житомирсько-Бердичівську наступальну операцію, і це суттєво скоригувало плани керівництва 2-го Українського фронту та СВГ.

Нове завдання військам 2-го Українського фронту було визначено в директиві № 30272 Ставки ВГ від 29 грудня 1943 р.:

«В связи с успешным наступлением войск 1-го Украинского фронта Ставка Верховного Главнокомандования, во изменение директивы № 30262 от 9.12.1943 г., приказывает:

1. 2-му Украинскому фронту, прочно удерживая занимаемый рубеж на своём левом крыле, не позднее 5 января 1944 г. возобновить наступление, нанося главный удар на Кировоград силами не менее четырех армий, из которых одна танковая.
2. Ближайшая задача – разбить кировоградскую группировку и занять Кировоград, охватывая его с севера и юга. В дальнейшем овладеть районом Ново-Украинка, Помошная и наступать на Первомайск с целью выхода на р. Южный Буг, где и закрепиться.
3. Одновременно нанести вспомогательный удар силами двух армий в общем направлении Шпола, ст. Христиновка».

Таким чином, ударом на Кіровоград та Первомайськ передбачалося розколоти німецький фронт на Правобережній Україні, що мало сприяти наступу як 1-го, так і 3-го Українських фронтів. Допоміжний наступ двох армій 2-го Українського фронту на Шполу і Христинівку був спрямований назустріч військам 1-го Українського фронту, який, проводячи Житомирсько-Бердичівську операцію, головного удару завдавав на Вінницю, а допоміжні – на Ровно (Рівне) і Христинівку.

У Христинівці війська обох Українських фронтів мали з’єднатися, оточивши таким чином угруповання німецьких військ в районі Канева, Сміли й Звенигородки.

Отже, якщо порівняти Житомирсько-Бердичівську та Кіровоградську фронтові наступальні операції, можна з упевненістю відзначити, що за тактичним задумом вони були подібні. Стратегічний план обох операцій передбачав завдання основною частиною військ фронту головного удару та водночас виділення декількох армій для проведення допоміжного наступу. Тому, мабуть, твердження сучасних українських і російських дослідників про те, що штучний розподіл задуманої як єдине ціле операції двох фронтів на самостійні фронтові операції був неправильним. Мабуть, краще б було називати її Житомирсько-Кіровоградською операцією 1-го та 2-го Українських фронтів.

Важливо також торкнутися ще одного головного питання в історії Кіровоградської наступальної операції – її результатів. У радянській історичній науці утвердилась думка про те, що головним результатом цієї операції було визволення міста Кіровограда, внаслідок цього операцію вважали цілком вдалою і завершеною. Проте, як відомо, Кіровоград був визволений 8 січня 1944 р., а наступальна операція тривала до 16 січня.

Отже, які ж були її результати?

По-перше, головним досягненням 12-денної операції було оволодіння радянськими військами важливим вузлом доріг – Кіровоградом. По-друге, глибина просування військ 2-го Українського фронту (при відносно невисоких темпах наступу, в середньому 3-4 км на добу) склала 40-50 км. По-третє, І.С. Конєву не вдалось розвинути удар на Первомайськ, що мав привести до розсічення німецької оборони та сприяти наступу 1-го та 3-го Українських фронтів і виходу їх на рубіж р. Південний Буг. По-четверте, нереалізованим залишився задум оточення німецького угруповання на канівському виступі. Війська 1-го Українського фронту, розпочавши наступ 24 грудня 1943 р., на 12 січня 1944 р. просунулись вперед на 200 км та перехопили основні шляхи відходу канівського угруповання ворога. Проте війська 2-го Українського фронту не виконали поставлених завдань. Затримавшись у боях за Кіровоград, 14 січня вони були в 120 км від Умані та станції Христинівка. У мемуарах Е. фон Манштейна, який навіть не відчув загрозу удару фронту І. Конєва у північному напрямку, діям 2-го Українського фронту відведено всього кілька рядків: «Хоча фронт 8-ї армії був відтиснутий дещо на захід і нам довелось залишити Кіровоград, противник поки що не міг здійснити рішучий прорив з метою оточення наших військ у Дніпровській дузі».

Затримка військ 2-го Українського фронту в боях під Кіровоградом призвела до доволі серйозних негативних наслідків. Частина військ 1-го Українського фронту зазнала відчутних втрат, зокрема у районі Звенигородки, фактично до 20-х чисел січня 1944 р. в оточенні перебували частини 136-ї, полк 167-ї стрілецьких дивізій та 6-та мотострілецька бригада.

У директиві Ставки від 16 січня 1944 р. вина за невиконання завдань фронту покладалась на І.С. Конєва. «…Все це Ставка відносить до недостатньої організованості дій військ і відсутності з Вашого боку наполегливості у виконанні завдань як поставлених Ставкою, так і Ваших особистих наказів».

У спогадах маршала СРСР подана «дещо інша» інтерпретація завершення Кіровоградської операції. «Оскільки поставлена мета була уже досягнута, а війська… дуже втомилися, мною був відданий арміям наказ про перехід до оборони».

Звичайно ж, сьогодні абсолютно зухвало було б звинувачувати війська 2-го Українського фронту і його командуючого генерала армії І.С. Конєва в тому, що відбувалося на наших землях 70 років тому. Конєв був, безперечно, талановитим військовим, легендарним полководцем Великої Вітчизняної війни. Тим більше, що військам 2-го Українського фронту протистояла німецька група армій «Південь», командуючим якої був генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн, за визначенням дослідників, «лучший оперативный ум» вермахту. Фон Манштейн одночасно із контрударами по військах 1-го Українського фронту здійснив заходи з локалізації наступу і військ 2-го Українського фронту, перекинувши в смугу останнього три танкові дивізії та моторизовану дивізію “Велика Німеччина”. Завдяки цим заходам Е. фон Манштейну вдалося зупинити війська І.С. Конєва в районі Кіровограда, не допустивши таким чином їх вихід до Христинівки, що призвело б до оточення канівського угруповання німецьких військ.

Отже, за фактичними результатами дій радянських військ історики штучно поділили задуману як єдину військову операцію 1-го та 2-го Українських фронтів на дві самостійні фронтові операції: Житомирсько-Бердичівську та Кіровоградську. Проте, враховуючи їх стратегічну мету, хід та результати, можна з упевненістю стверджувати, що це була спільна операція двох фронтів, яку необхідно називати Житомирсько-Кіровоградською наступальною операцією та вважати її незавершеною.

Борис ШЕВЧЕНКО, молодший науковий співробітник відділу історії обласного краєзнавчого музею

Шевченко Б. Кіровоградська наступальна операція : погляд з ХХI століття // Народне слово. – 2013. – 14 лютого. – С. 8

Проаналізувавши результати дводенного наступу й оцінивши стан і можливість противника вести бойові дії, генерал армії І.С.Конєв 7 січня 1944 р. о 17-й годині 30 хвилин віддав оперативну директиву військам, яка уточнювала завдання арміям і корпусам щодо подальшого розвитку операції. 53-тя армія (командуючий – генерал-лейтенант І.В.Галанін) повинна була розвивати наступ на Новомиргород, а 5-та гвардійська армія, завдаючи головного удару, мала оволодіти Кіровоградом. 7-ма гвардійська армія (командуючий – генерал-лейтенант М.С.Шумілов) повинна була вийти на рубіж Карлівка (нині с. Крупське Кіровоградського району), Федорівка й завдати ворогові удару в південно-західному напрямку на Рівне.

Своє завдання отримав також 8-й Олександрійський механізований корпус, який діяв у складі 5-ї гвардійської танкової армії. Він зранку 8 січня 1944 р. мав провести енергійний наступ на Грузьке, а на кінець дня вийти в район Малої Виски.

Уже ввечері 7 січня 8-й мехкорпус, розбивши заслони 376-ї піхотної та 14-ї танкової дивізій, звільнив Грузьке, розташувавши тут свій штаб.

Командиру корпусу генералу А.М.Хасіну було доручено організувати наступ у глибокий тил противника в напрямку на Мар’янівку, Паліївку (нині села Маловисківського району) та Малу Виску.

Для проведення рейду була створена окрема корпусна (рухома) група у складі 66-ї, 67-ї (полковник К.Є.Андерсон), 68-ї (полковник М.Є.Мироненко) механізованих бригад, 83-го (полковник Г.М.Кушнір) і 139-го танкових полків при підтримці 116-ї танкової бригади підполковника Є.А.Юревича.

В цілому групу загальною кількістю приблизно у 20 танків та 400 бійців очолив заступник командира корпусу полковник М.Н.Крічман.

Незважаючи на те, що часу на підготовку рейду було обмаль, готувався він, за свідченням його учасників, досить ретельно. Зокрема було підготовлено запаси пального, боєприпасів та продовольства, розроблено варіанти бойових дій при зустрічах з німецькими військами та спеціальні цифрові сигнали для зв’язку, проведено партійні і комсомольські зібрання.

За словами одного з учасників маловисківського рейду: «Каждый танковый экипаж и экипаж самоходной артиллерийской установки запомнил, с кем конкретно взаимодействует, а мотострелки – на каком танке им предстоит действовать в качестве десанта. И это очень важно во всей подготовке рейда».

Перед корпусною групою 8-го мехкорпусу було поставлене завдання: діючи далеко у відриві від інших частин, бити ворога на марші, раптово з’являтися і громити на своєму шляху німецькі гарнізони, сіяти паніку, оволодіти Малою Вискою, де, перерізавши залізницю, позбавити ворога можливості підкидати підкріплення, техніку, боєприпаси, пальне й продовольство оточеним під Кіровоградом частинам.

Після завершення приготувань ввечері 8 січня група вирушила у глибокий тил німецької армії, в напрямку на Малу Виску. Ось як описав початок рейду у своїй книзі «Позывные наших сердец» Всеволод Павлович Шиманський, який брав участь у боях, будучи начальником зв’язку 116-ї танкової бригади: «…танкисты и десантники в белых халатах толпятся возле машин, вытянувшихся в походную колонну. Танки и САУ выкрашены белой краской. Я хлопотал возле автомобиля с радиостанцией. Это единственное средство связи подвижной группы с Большой землей… Подана команда выступать. Участники рейда быстро заняли свои места, и колонна тронулась. Впереди – походное охранение, возглавляемое командиром танкового взвода лейтенантом Ильей Яшиным… Выдерживая установленные дистанции, за охранением шли остальные подразделения нашей бригады, вслед за нами самоходные артиллерийские установки и другие подразделения…».

Через деякий час корпусна група вийшла у район с. Мар’янівки. Переправившись через р. Пойма, танки батальйону капітана М.С.Проценка спрямували удар в німецьку автоколону, що розташувалася на вулицях села, знищивши значну кількість ворожої військової техніки. Багато в чому успіху радянським солдатам посприяв момент раптовості. Оскільки, зупинившись у Мар’янівці, німці не очікували на можливу появу радянських військ. Навіть німецькі часові, за словами В.П.Шиманського, «вначале приняли нас за своїх».

Під час боїв за Мар’янівку радянським військам вдалось вчасно ліквідувати ворожий зв’язок, що дало можливість залишити знищення мар’янівського гарнізону без відома німецького командування. Внаслідок цього керівництвом групи було прийнято рішення негайно направити танковий взвод лейтенанта І.О.Яшина в напрямку с. Паліївки, за яким через деякий час мала вирушити вся корпусна група.

«К Палиевке подошли глубокой ночью (о 5-й годині. – Авт.). Километрах в двух от нее за склоном высоты остановились. С высоты можно было при луне различить и село, и маячившие вдали трубы двух заводов. Прогудел паровоз. Повсюду ни одного огонька. Село казалось вымершим. Но это лишь казалось. Разведчики доложили: в селе много автомобилей. Замечены часовые», – пише учасник рейду В.П. Шиманський.

В цей час у с. Паліївці був розміщений штаб 47-го танкового корпусу 8-ї німецької польової армії генерала Отто Велера. Загалом 8-ма армія у січні 1944 року складалась із трьох корпусів: 3-го, 11-го армійських і 47-го танкового. Останній був утворений 21 червня 1942 р. шляхом переформування з моторизованого корпусу. З 30 грудня 1943-го по 4 березня 1944 року командиром 47-го корпусу був генерал танкових військ Ніколаус фон Форман.

Наблизившись з північно-східного напрямку до Паліївки, керівництво корпусної групи прийняло рішення атакувати село. Для цього корпусна група була поділена на три частини. Перша та друга повинні були обійти село з двох сторін і завдати удару одночасно по Паліївці та Малій Висці. Третя частина, в свою чергу, мала наступати на село з фронту. Вогонь вони повинні були відкривати в останній момент.

Після того, як всі військові частини зайняли передбачені позиції, подали сигнал початку наступу. З фронту на Паліївку наступала 116-та танкова бригада Є.А.Юревича. «Выстрелы танковых пушек разорвали ночную тишину, в поселках взметнулись первые всполохи пожаров. Танки с десантом врывались на улицы, давили груженые машины. Горели и взрывались бочки с бензином и ящики с боеприпасами, ухали разрывы гранат, четко трещали автоматы и пулеметы. Застигнутые врасплох вражеские офицеры и солдаты выскакивали из домов и тут же падали, сраженные пулями».

Через багато років Всеволод Павлович Шиманський на сторінках своєї книги згадував про неймовірний скрегіт, який лунав під час бою й був спричинений тим, що танки старших лейтенантів В.Галушка, О.Мокроусова, М.Бобровицького, лейтенанта В.Сичугова нещадно давили розташовану на вулицях села ворожу техніку.

Штаб 47-го танкового корпусу був знищений, вдалося здобути цінні військові документи. Після цього завдали удар по залізничній станції у Малій Висці, де був знищений ешелон із зброєю.

Згодом за даними розвідки стало відомо, що у декількох кілометрах від Малої Виски розташований німецький аеродром. Командир рухомої групи полковник М.Н.Крічман прийняв рішення направити туди танковий загін, командувати яким було доручено капітану М.С.Проценку.

Через те, що німецький аеродром охоронявся зенітною артилерією, перед М.С.Проценком стояло завдання підійти до нього непоміченим, щоб не потрапити під вогонь зеніток, підготовлених для стрільби по наземних цілях. Робітниця з місцевого цукрового заводу Євдокія Кальноока визвалася допомогти танкістам, показавши зручний шлях до ворожого аеродрому. Саме завдяки її допомозі радянським танкам вдалося непоміченими підійти до аеродрому й знищити розташовану на ньому ворожу техніку.

У своїх спогадах В.П.Шиманський наводить фрагмент розповіді М.С.Проценка про його бойові дії на аеродромі: «С ходу уничтожили с десяток самолетов, а из пулеметов положили немало прислуги. Но и немцы по соседству с аэродромом не сидели сложа руки. Направили на помощь своим тяжелый танк и два бронетранспортера с пехотой. Конечно, это не могло серьезно помешать нам. Имея превосходство, мы разделались с ними и еще десятки самолетов растоптали. Когда покидали аэродром, сзади был красивый фейерверк! Горели самолеты, бензоцистерны, рвались склады с бомбами».

Принагідно зазначимо, що з 7 по 9 січня 1944 р. на аеродромі у Малій Висці дислокувалась авіаційна частина, в якій служив Е.Хартман – він вважається кращим льотчиком-асом (1400 бойових вильотів; 800 повітряних боїв; 352 збитих літаки) Другої світової війни. При цьому радянські аси І.Кожедуб (64 літаки) та О.Покришкін (59 літаків) за кількістю збитих літаків значно поступаються Е.Хартману.

Отже, після тяжких нічних боїв військові частини корпусної групи зайняли Паліївку та Малу Виску. Відразу після цього полковник М.Н.Крічман віддав командирам частин наказ активно вести розвідку, виставити дозори та влаштувати засідки на можливих напрямках наступу німецьких військ.

І справді, ворог досить швидко отямився. Поряд, у Новомиргороді, Тишківці та Капітанівці, розміщувалися декілька німецьких піхотних і танкових дивізій. У Злинці та Хмельовому були розташовані ворожі аеродроми, злітаючи з яких, німецькі літаки вже на ранок 8 січня розпочали масове бомбардування Малої Виски та Паліївки. Лейтенант В.П.Шиманський згадує: «С тоской поглядывали мы на небо, не теряя надежды увидеть свои самолеты. Но они не показывались… было нам не сладко. Над землей, дрожавшей от разрывов, стоял несмолкаемый гул. Свист осколков. Бомбы разметывали уцелевшие строения, корежили оставленную врагом технику. Начались пожары».

До кінця дня корпусна група зазнала тяжких втрат, частина військової техніки була виведена з ладу, а у танках залишилося лише по 30-40 літрів пального та по четвертій частині комплекту боєприпасів. Крім того група залишилася без зв’язку, оскільки під час німецького бомбардування одна із авіабомб влучила в автомобіль з радіостанцією.

Увечері 8 січня, приблизно о 23.00, біля села Паліївки приземлився радянський літак По-2, на борту якого перебували капітан Н.Г.Демченко (за іншими даними – В.Я.Дідковський) та офіцер зв’язку майор В.А.Лосєв. Останній передав наказ командуючого 5-ї танкової армії керівнику корпусної групи М.Н.Крічману про негайний відступ в напрямку на Мар’янівку.

Залишивши у Малій Висці і Паліївці прикриття, корпусна група перед світанком вирушила на Мар’янівку, де, зустрівшись з переважаючими силами ворога, змушена була зайняти оборону.

Протягом 8-12 січня 1944 р. радянські війська вели героїчні бої у Мар’янівці, зазнавши надзвичайно великих втрат. Ось як ці події описує їх учасник В.П.Шиманський: «За день (8 січня. – Авт.) бригада отбила девять яростных атак танков и мотопехоты. Над селом стоял несмолкаемый гул. Бомбежки следовали одна за другой… Кончались боеприпасы. Многие участники рейда погибли или были тяжело ранены».

Ввечері 8 січня полковник М.Н.Крічман вирішив направити командуванню 8-го механізованого корпусу (на той час штаб корпусу перебував у с. Грузькому) донесення про проведені бої, положення рухомої групи та можливі шляхи відступу за лінію фронту. Для виконання цього завдання, дорученого помічнику начальника штабу 116-ї бригади капітану В.Т.Федорову, був виділений окремий танк, яким командував лейтенант А.Дусенбаєв. Після 13-годинного переходу по тилах ворога радянський танк прибув у штаб 8-го мехкорпусу, де В.Т.Федоров доповів начальнику штабу генералу А.І.Білогорському про тяжке положення корпусної групи. Після чого начальник штабу повідомив, що у ніч на 9 січня вже був висланий літак з пілотом І.М.Пацулою, який доставив наказ командуючого корпусом А.М.Хасіна. Згідно з ним корпусна група мала до 19.00 зосередитися у колгоспі «Мар’яновському», де повинна розділитися на дві групи. Танки мали прориватися за маршрутом: переправа Мар’янівка – колгосп «Петровський» (нині с. Вись Маловисківського району) – Андріївка, а піхотні частини: колгосп «Мар’янівський» – південна окраїна Мар’янівки – колгосп «Петровський» – Андріївка. У с. Андріївка обидві групи повинні були з’єднатися й вийти до с. Катеринівки Кіровоградського району.

Вихід корпусної групи за лінію фронту був надзвичайно тяжкий, про це, зокрема, свідчить розповідь В.П.Шиманського: «В стороне от того места, где должны прорываться танки, вдруг началась стрельба. Это демонстрация, предпринятая с целью ввести в заблуждение врага. Пока противник разбирался, что к чему, наши танки по переправе двинулись на прорыв. Наша пешая группа в это время скрытно по кустарнику направлялась вдоль речки Пойма. Впереди пробиралась разведка… Многие из нас без шинелей, в одних телогрейках. Несмотря на глубокий снег и страшную усталость, двигались довольно быстро… Шли воины, готовые в любую минуту дать последний, решительный бой!».

Рано-вранці 13 січня корпусна група, покинувши тили німецької армії, вийшла за лінію фронту й з’єдналася з основними силами 8-го механізованого корпусу, частини якого розташовувалися південніше Грузького.

За даними дослідження «Дорогами побед: боевой путь 5-й гвардейской танковой армии», корпусна група під час маловисківського рейду знищила 10 складів з військовим майном та продовольством, 500 автомобілів, 20 танків, 25 бронетранспортерів, 10 гармат, 300 мотоциклів, 3 ешелони на залізничній станції у Малій Висці, 1000 велосипедів і приблизно 1000 німецьких солдат та офіцерів.

У повідомленні Радінформбюро від 13 січня 1944 р. зазначалося, що «советский моторизованный отряд прорвался во вражеский тыл. Стремительно продвигаясь вперед, наши бойцы на одном из аэродромов сожгли 40 немецких самолетов».

За іншими даними, під час рейду було підбито 13 ворожих танків та знищено до 400 німецьких солдатів і офіцерів.

У той же час корпусна група втратила майже половину техніки та особового складу. Лише у Мар’янівці загинуло 237 солдатів та офіцерів. Недарма безпосередній учасник рейду лейтенант В.П.Шиманський, описуючи ці події, зазначив, що для 116-ї танкової бригади за весь період військових дій у складі 8-го механізованого корпусу на 2-му Українському фронті маловисківський рейд був найтяжчою воєнною операцією.

Борис ШЕВЧЕНКО,молодший науковий співробітник обласного краєзнавчого музею.

Шевченко Б. Героїзм і трагедія: Маловисківський рейд 8-го Олександрійського механізованого корпусу // Народне слово. – 2013. – 17 січня. – С. 7

Цей табір для військовополонених, що називався шталаг 305-(Stalag 305-Kirowograd), був одним із найстрашніших у створеній гітлерівцями системі знищення радянських громадян. Він функціонував з вересня 1941 по лютий 1943 року у казармах колишнього радянського 43-го стрілецького полку. Філії табору знаходилися на ст. Адабаш Новоукраїнського району (Stalag 305/Z-Nowoukrainka) та у м. Первомайську Миколаївської області (Stalag 305/Z -Регwomaisk). Що нам відомо про цей табір знищення? Дуже мало.
Після визволення Кіровоградщини у березні 1944 року розпочала роботу надзвичайна державна комісія з розслідування злочинів гітлерівських загарбників. На підставі показань свідків, заяв громадян, протоколів допитів німецьких військовополонених, матеріалів розкопок санітарних поховань було складено акт від 24 квітня 1944 року, у якому зазначалося, що у таборі за період його існування загинуло від голоду, холоду, мордувань і знущань біля 50 тис. радянських громадян різних національностей, які потрапили у гітлерівський полон. Жодного прізвища загиблих у шталагу № 305 в акті не зазначено.

У 1968 році у м. Ганновері (Німеччина) відбувся судовий процес над військовослужбовцями з 783-го охоронного батальйону вермахту («das Landesschьtzenbataillon 783») або «Вewachung», які охороняли військовополонених у шталагу № 305 та його філіях. Цей батальйон, укомплектований резервістами, 10 жовтня 1941 прибув до Кіровограда з Польщі. Під час ганноверського процесу 27 червня 1968 року військовослужбовців батальйону було визнано винними у масовому знищенні у Кіровограді мирного населення та військовополонених і двох із них, які уціліли після війни, засуджено до реальних термінів ув’язнення. Потрібно мати на увазі, що судом підтверджено, що охорону табору і знищення радянських військовополонених здійснювали не есесівці чи жандарми, а прості солдати з вермахту.
За даними військового архіву ФРН, укіровоградському таборі щомісячно знаходилося понад 20 тисяч військовополонених. Після захоплення Кіровограда у серпні 1941 року гітлерівці спочатку створили у місті пересильний табір-дулаг у кіровоградській в’язниці. Проте у зв’язку з величезною кількістю полонених після оточення Південно-Західного фронту у т. з. «київському котлі» виникла потреба у його розширенні у новому місці.

І таке місце для стаціонарного табору-шталагу у Кіровограді знайшлося.

З рукописної книги спогадів під назвою «Етапи смерті» ставропольчанина Івана Ксенофонтовича Яковлєва (21.01.1921 – 22.06.2001), який був в’язнем кіровоградського шталагу № 305 і уцілів у страшному вирі війни: «Знаходився він (табір – Авт.) у жвавій частині міста, недалеко від заводу сільськогосподарських машин «Червона Зірка». Обіймав територію цілого кварталу, забудованого по контуру добротними теплими стайнями для коней кавалерійського полку, хазяйськими будівлями, а на головній вулиці – казармами і одноповерховим цегляним будинком – штабу полку, широкими воротами з прохідної. Посередині всіх цих будівель був великий плац – манеж. Стійла в стайнях німці замінили на двоярусні дерев’яні нари, де покотом лягали полонені. Казарми займала табірна поліція, всілякі служби, німецькі солдати охорони, а в штабному будинку розмістилася комендатура табору. У районі казарм, у полковій кухні і їдальні, встановлені помости для роздачі хліба і баланди, а також великий, обгороджений поміст, де при роздачі їжі завжди грав духовий оркестр полонених музикантів. Нас провели через вхідні ворота прямо до комендатури, де писарі-перекладачі знайомилися з нашими історіями хвороби, реєстрували нових полонених, щойно прибулих до табору. Писарі з кожним розмовляли, давали направлення для розміщення в стайнях табору.

Мені дістався табірний блок в лівій частині табору(ближче до стадіону«Зірка» – Авт.). Штубовий – помічникблокового начальника, вказав мені місце на верхніх нарах, де я і розмістився. Кожне місце було занумероване, вузголів’ї лежали особисті речі полоненого, його одяг. Як пояснив мені штубовий, крадіжки тут строго караються, як непокора німцям, поліції або навіть пересічному функціон-хертлінгу – полоненому, що займає певні посади в таборі. Словом – дисципліна тут була сувора.

Розпорядок у таборі був простий: підйом, ранковий туалет в загальних умивальних кімнатах і вбиральнях, сніданок, шикування команд на роботу. Решта займалися прибиранням приміщень та двору табору. Блокові і штубові відповідали за порядок і чистоту у ввірених приміщеннях, доповідали перевіряючим про виконану роботу, хворих, виниклі проблеми. Увечері полонені поверталися до табору, приводили себе в порядок. У певний час поблочно шикувалися на плацу на перевірку, а після тут же отримували вечерю. Роздача їжі була аналогічною у всіх таборах: діжки з баландою, роздавальник з півлітровим черпаком і поліцаї, які стежать за порядком роздачі їжі. У цьому таборі німці ввели ще одне нововведення: під час роздачі їжі духовий оркестр виконував пісні радянських композиторів, військові марші і т.д.». І. К. Яковлєв у своїх спогадах назвав коменданта табору влітку 1942 року – це був гауптман  (капітан) Курт Вагнер.

Мені вдалося віднайти зроблену невідомим німецьким фотографом з вікна нинішнього адміністративного приміщення Територіального управління МНС України світлину, на якій зображено описаний І. К. Яков-лєвим внутрішній двір табору з полоненими, вишикуваними у чергу до якоїсь процедури.

За даними Центрального державного архіву громадських об’єднань України (фонд 57, опис 4, справа 231, аркуші 25-26), у кіровоградському шталагу № 305 протягом усього періоду його існування загинуло 54 тисячі військовополонених. У даному випадку названу цифру слід прокоментувати матеріалами військового архіву ФРН, згідно з якими у лютому 1942 року у таборі знаходилося 22,2 тис. військовополонених, у червні 1942 року – 20,2 тис., у жовтні 1942 року – 33,7 тис, у грудні 1942 року -16,7 тис, у лютому 1943 року-13,5 тис. військовополонених (у військовому архіві ФРН уточнюється, що з жовтня 1941 по лютий 1942 року табір у Кіровограді називався дулаг № 171). Як видно, найбільше військовополонених накопичувалося у шталагу № 305 у 1942 році, коли з травня по жовтень Червона Армія зазнала поразок під Харковом, Ленінградом, Ростовом-на-Дону, на Північному Кавказі, втратила Севастополь. Цього періоду від голоду та хвороб, особливо дизентерії та туберкульозу у таборі щодня помирало до 300 осіб (ЦДВА Росії, фонд 14, опис 2, справа 2118, аркуш 75).

Із спогадів мешканки Кіровограда М. С. Плахотіної: «У казармах біля Будинку офіцерів під час окупації був табір наших військовополонених. Щоранку з воріт табору виїжджало кілька німецьких вантажних машин, в кузовах яких стояли, тісно притулившись один до іншого, люди – тіні, виснажені, з землистим кольором обличчя, з запалими тьмяними очима. Це ті полонені, які могли вже ось-ось померти, і фашисти їх завбачливо вивозили за місто, де розстрілювали і ховали. Між казармою і тротуаром, на невеликій ділянці праворуч від Вічного вогню (де тепер той вічний вогонь? – Авт.), ховали тих, що вмирали вночі, не дочекавшись моменту вивезення за місто. Вмирали головним чином від виснаження».

Письменник Олесь Гончар, який визволяв нашу область, не обійшов своєю увагою опис Кіровограда після вигнання гітлерівців. Ось що він відзначив у своєму фронтовому щоденнику (запис російською мовою): «Рассказывают, какпленных, мертвых и живих, складывали в машины, чтобы везти на свалку. Сквозь доски кузова высовывались еще живые руки, шевелились. Пленных закапывали в землюеще живыми. Кормили сырым просом. И били, били. Рассказ о наших пленных: их гнали много, колонна за колонной. Изнуренные, одни скелеты. К тюрьме народ валом валит, несут кушать. Немцы прикладами уже ничего не сделают, пустили воду из брандспойтов. На дорогу одна женщина вынесла ведро картошки. Пленные набросились, сбили ее с ног. Немцы тут же пристрели6 человек пленных и женщину избили прикладами». А це запис у щоденнику О. Гончара за 26 березня 1944 року про адабашський табір: «Стоит в степи, как жуткое прошлое, как эмблема немецкого господства: лагерь. Толстые столбы с колючей проволокой.
В средине одна солома. В ней спали. Тут умирали. Целые дни строили шоссе. Пленных не кормили. Еду носили тайком из окрестных деревень женщины, дети. Измученные, черные, грязные, голые жили. Жили, как дикари в степи, в тоске ожидая смерти среди камней».

В’язнем кіровоградського шталагу 305 був і дядько російського кінорежисера Нікіти Михалкова Михайло Михалков, який потрапив у полон у «київському котлі». Ось як він згадував страшний час перебування у таборі: «И вот мы в Кировограде.. Людей, даже не обыскивая, загоняли в зоны, обнесенные колючей проволокой. Таких зон, как мне показалось, были десятки. В них томилось, как я узнал позже, более пятидесяти тысяч советских граждан, ставших невольниками.

В зоне, куда я попал, большинствосоставляли военнопленные. Проволока шла в три ряда и прочно окольцовывала наш участок. Участки плотно прижатыодин к другому, и так на несколько километров.

По коридорам между зонами ходили немцы с овчарками. У ворот каждой
зоны – несколько автоматчиков. День и ночь люди находились на голой земле под открытым небом…

Проснувшись утром, я увидел, что немцы вызывают и уводят из зоны «ев-реев и комиссаров». Днем нас сгруппировали по сотням и вывели «на обед». Мы миновали множество зон и очутились на большом армейском полигоне, оцепленном колючей проволокой. Более тридцати котлов, из которых валил пар, стояли в ряд. Колонны по четыре человека в шеренге подходили к котлам и получали баланду: немытые кишки и всякая требуха до кипячения не доводились – делалось зто специально для того, чтобы после такого «обеда» людистрадали поносами и дизентерией. (Я видел зтих несчастных, корчившихся в предсмертных муках от диких болей в желудке.) Каждый получал один черпак баланды. Хто подставлял котелок, кто – миску, кто – тарелку. Я подставил кепку. На четверых давали один круг жмыха, но разделить его на части было просто невозможно, так крепко он был спрессован.

Отойдя на некоторое расстояние от котлов, я быстро покончил с баландой и ждал свою порцию жмыха. Вдруг слышу крики, шум, немецкую брань… Смотрю, около одного из котлов – свалка, видимо, поссорились из-за жмыха или баланды. Автоматчики шарахнули по этой куче несколькими длинными очередями. Люди бросились врассыпную. Убитые остались лежать на земле…»
У матеріалах ганноверського судового процесу констатовано, що «померлих військовополонених шталагу № 305 хоронили у спільних могилах на кладовищі, розташованому поза табором». За свідченнями очевидців – кіровоградців, померлих у таборі спочатку хоронили за його огорожею на місці нинішнього скверу біля пам’ятника жертвам фашизму, а також біля стадіону «Зірка», а з настанням теплої пори вивозили за місто.
На території міської лікарні № 1 функціонував створений кіровоградськими лікарями лазарет для порятунку тяжко хворих військовополонених, який очолювали відомий у місті лікар Чвалинський Адам та його донька Софія. Їм вдалося врятувати не одного бранця. Померлих у лазареті хоронили на місці нинішнього кладовища жертв гітлерівської окупації.

Після прибуття до табору пішим порядком (у своїй рукописній книзі І. К. Яковлєв описав страдницький шлях до Кіровоградського табору від місця полонення на Полтавщині через Кременчук, Олександрію, Знам’янку) військовополонені проходили так звану «фільтрацію», у ході якої гітлерівці виявляли осіб, які підпадали під категорію «ворогів рейху» – євреїв, політкомісарів, співробітників НКВС. Вони підлягали негайному знищенню. Так, військовополонених-євреїв вивозили і розстрілювали у районі протитанкового рову біля дороги, що вела на с. Рівне Новоукраїнского району (нині там стоїть пам’ятний обеліск жертвам Холокосту). Зокрема, у листопаді 1941 року там було розстріляно 150 військовополонених єврейської національності. За показаннями Надзвичайній державній слідчій комісії з розслідування гітлерівських злочинів у Кіровограді свідка І. І. Крижановского, за наказом коменданта шталагу № 305 у грудні 1941 року посеред плацу була викопана яма площею 2×4 м і метр глибиною. Яму наповнили рідким гноєм, і незабаром до неї підігнали 100-120 євреїв-військовополонених в одній білизні і босоніж, їх змусили по черзі купатися в цій ямі. День був морозний, білизна на кожному відразу обмерзла. В такому вигляді їх загнали до холодного приміщення, до ранку усі полонені перетворилися на крижані фігури.

У проведенні «селекції-фільтрації» гітлерівцям сприяли зрадники з числа військовополонених, які за зайву порцію баланди чи місце у табірній поліції продавали своїх товаришів по біді. Потім таких (їх називали легіонерами-добровольцями) зараховували до табірної охорони та до сформованого у Кіровограді 124-го поліцейського батальйону, який гітлерівці використовували для каральних акцій проти партизан.
Серед військовополонених шталагу № 305 німці активно вишукували осіб з числа командного складу, особливо льотчиків та авіаційний технічний персонал. У місті їх концентрували окремо у будинку по вул. Колгоспній, який називали «Будинком російських льотчиків». Зрозуміло, що мова йшла про можливість вербування льотно-технічного персоналу для служби у німецьких Люфтваффе. У картотеці на радянських військовополонених мені вдалося натрапити на картку військовополоненого – молодшого лейтенанта Афанасія Сергійовича Тереха, 1921 року народження, повітряного стрільця 502-го штурмового авіаційного полку, який як авіаційний спеціаліст був виявлений серед в’язнів шталагу № 305, перебував у «Будинку російських льотчиків», у вересні 1943 року направлений до табору для військовополонених-льотчиків у м. Лодзь. 31 липня 1944 року здійснив втечу з табору, 10 серпня 1943 року спійманий і переданий до гестапо. Подальша доля невідома.

Ще дві долі офіцерів-в’язнів шталагу № 305.

Військовий інженер Чорноморського флоту майорАнатолій Володимирович Щербаков, 1906 року народження, у полон потрапив 4 липня 1942 року під Севастополем, у шталагу № 305 знаходився по листопад 1942 року, був виявлений як офіцер, направлений до Володимир-Волинського оффлагу та інших таборів, двічі втікав, але вижив, у липні 1945 року був репатрійований з Німеччини.

Співробітник штабу 116-ї стрілецької дивізії майор Володимир Авдійчук, 1903 року народження, під час боїв у «київському котлі» з тяжким пораненням у голову потрапив у полон. Бійці приховали його командирське звання, разом з ними він став бранцем табору № 305. Але знайшовся зрадник, Авдійчука вивезли з етапом до Володимир-Волинського оффлагу, де він захворів на черевний тиф і помер 5 березня 1942 року.

Як і у всіх гітлерівських таборах смерті, у шталагу № 305 діяла продумана система фізичного та морального знущання над полоненими. Крім щоденних побоїв з боку охорони, тяжкої праці на ремонті та будівництві доріг і мостів, бранців викошували голод та хвороби. Тож серед знемагаючих від голоду військовополонених мали місце випадки людоїдства, про що німецьке командування складало акти, але не заради припинення таких випадків, а щоб показати радянських людей варварами-канібалами, проти яких «цивілізованою Великонімеччиною» ведеться війна.

Так, 29 листопада 1941 року було засвідчено підписами військового прокурора Шойлера, судді Майнліха, табірного лікаря Шингарьова (з військовополонених – Авт.) повідомлення начальника караулу єфрейтора Гасса про те, що військовополоненими-узбеками вночі вбито і розчленовано для приготування м’ясної страви шість військовополонених слов’ян. До акта долучено шокуюче фото.

Ідентичні акти були складені у грудні 1941, січні та лютому 942 року.

Гітлерівці також здійснювали ідеологічну обробку військовополонених, намагаючись якщо не залучити їх до служби на користь Німеччини, то хоч паралізувати волю, унеможливлюючи стремління до втечі з неволі та боротьбу з ворогом. Для цього використовувалися реальні факти. Так, німецька газета «Ді фронт» від 10 травня 1942 року вмістила статтю під промовистим заголовком «Військовополонені – вороги. Як Сталін поводиться зі своїми солдатами». Там досить резонно стверджувалося: «Ради розглядають усіх військовополонених як зрадників. Вони відмовилися від міжнародних договорів, підписаних усіма культурними державами, – не існує обміну важкопораненими, немає поштового зв’язку між полоненими та їх родичами». Ця обставина уміло використовувалася для схилення військовополонених до переходу на службу до ворога. При комендатурі табору діяв пункт німецького контррозвідувального органу «Зондерштаб-Р», який вербував агентуру з числа військовополонених. Відвідували табір і емісари різноманітних колаборантських формувань – з власовської РОА та інших. Не секрет, що німцям вдавалося досягти мети.

Ось витяг з протоколу допиту захопленого у полон 23 грудня 1942 року унтер-офіцера з 16-ї німецької танкової дивізії Шмалера Курта: «У січні (1942 року – Авт.) ми прибули у Кіровоград, там пробули до квітня ц. р. У Кіровограді навесні цього року бачив до 100 українців, які марширували по місту без зброї, в червоно-армійській формі. Кажуть, що перед відправкою на фронт їх перевдягають у німецьке обмундирування».

(Центральний архів ФСБ РФ, Ф.14, оп.5. с.173, арк.17-19).

Командир взводу 609 стрілецького полку 139-ї стрілецької дивізії лейтенантШалва Олександрович Окропірідзе, 1920 року народження, вважався зниклим безвісти у вересні 1941 року. Але він під час спроби  виходу з оточення у Зеленій Брамі був захоплений у полон і вже у першій партії військовополонених став в’язнем кіровоградського табору: «Я разом з усіма знаходився у нелюдських умовах. Голод, побої поліцаїв, дизентерія, розстріли комуністів і комісарів, осіб єврейської національності – вбивали мене морально і фізично. Користуючись тим, що я був доведений в таборі до крайнього фізичного і нервового виснаження, Оберлендер (співробітник абверу – Авт.)домігся моєї згоди скласти списки військовополонених кавказьких національностей, з тим щоб за моєї участі довести до них нібито допомогу Червоного Хреста. Поступово, крок за кроком, Оберлендер втягнув мене в роботу з відбору радянських військовополонених з кавказців для служби в німецькій армії. За злочини, вчинені проти мого народу, я поніс заслужене покарання. Близько дванадцяти років я чесною працею у виправно-трудових установах спокутував свою провину».

Іншим шляхом пішов в’язень шталагу № 305 Шалва Горделадзе, який до війни працював в астрономічній обсерваторії Київського університету на посаді заступника директора з наукової роботи, читав курс лекцій з теоретичної астрофізики та спектроскопії для студентів старших курсів університету, був одним із засновників кафедри оптики. З початком війни він пішов добровольцем на фронт, був військовим топографом в артилерійському полку. У вересні 1941 року у «київському котлі» потрапив у полон. Пройшов крізь Кременчуцький, Олександрійський дулаги. Він не піддався на приманку служити у так званому «кавказькому легіоні». Кіровоградським підпільникам з групи Олени Бур’янової вдалося визволити його з шталагу № 305 і переправити у Чорний ліс, де Горделадзе став бійцем партизанського загону імені Ворошилова. У післявоєнні часи очолював кафедру математичної фізики Київського політехнічного інституту.

Також у «київському котлі» потрапив у полон військовий лікар Михайло Михайлович Савченко, 1914 року народження уродженець Підгоренського району Воронезької області РФ. У шталагу № 305 він працював лікарем лазарету, рятував від смерті своїх побратимів по полону. У зв’язку з тим, що німці, побоюючись виникнення епідемій серед мирного населення, вишукували серед військовополонених лікарів і залучали їх до обслуговування підприємств, Савченка перевели на напіввільний режим, що дало йому змогу уникнути вивезення у Німеччину і втекти до партизан. Він став лікарем партизанського з’єднання ім. Ворошилова, був нагороджений орденами «Бойового Червоного Прапора», «Великої Вітчизняної війни II ст..», «Червоної Зірки», медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» (ДАКО, Ф.Р 7665, оп.1, спр.2, арк.57).

По картотеці військовополонених-в’язнів шталагу № 305, померлих саме у Кіровограді, відомі імена лише Сергія Васильовича Єрошкіна, 1916 року народження, уродженця Саратовської області, Федора Івановича Томиліна, 1912 року народження, уродженця Курської області, які померли від виснаження відповідно 16 та 18 листопада 1941 року. Євстахій Тихонович Курочкін, 1905 року народження, уродженець Луганської області, помер від голоду в 1943 році.

Віктор Петрович Горєлов,1912 року народження, уродженець м. Оренбург, рядовий 294-го стрілецького полку, у полон потрапив 1941 року у «київському котлі», помер 19 січня 1943 року, у Книзі пам’яті числиться загиблим у бою у 1942 році.

Василь Федорович Момот, 1908 року народження, уродженець с. Губівка Компаніївського району, командир ремонтного взводу 206 артилерійського полку РГК, військтехнік 1 рангу (старший лейтенант), полонений у червні 1942 року під Харковом, перебував у шталагу № 305 до січня 1943 року, вивезений до Норвегії, помер від туберкульозу у червні 1944 року (у Книзі пам’яті значиться загиблим у бою у березні 1942 року). Післявоєнне повідомлення про його смерть у таборі не надійшло до сім’ї загиблого через помилку у вказаному у персональній картці прізвищі – не Момот, а Мамон.

Темі знищення радянських людей у кіровоградському таборі смерті присвячена наукова робота німецького історика Крістіана Меллера «Масова смерть і масове знищення – шталаг 305 на Україні 1941-1944», захищена у 2000 році в університеті Готтфріда Вільгельма Лейбніца (м. Ганновер, Німеччина).

Для увічнення пам’яті радянських громадян-військовополонених. які загинули під час гітлерівськоїокупації у шталагу № 305, доцільно було б встановити на стіні адміністративного приміщення кіровоградського гарнізону по вул. Шевченка меморіальну дошку такого змісту: «Тут у роки Великої Вітчизняної війни у 1941-1943 роках гітлерівськими загарбниками у шталагу № 305 закатовано понад 50 тис. радянських військовополонених. Зупинись, перехожий, вклонися пам’яті жертв страшної війни».

Василь ДАЦЕНКО,
історик-краєзнавець

Даценко В. Табори смерті. Продумана система знущань над полоненими : згадаймо і їх поіменно… // Кіровоградська правда. – 2012. – 11 травня. – С. 4; 18 травня. – С. 4

Про Велику Вітчизняну війну написано безліч наукової та мемуарної літератури — тисячі, якщо не сотні тисяч томів. Серед документів Держархіву області є й такі, які з достовірністю свідчать про події періоду, віддаленого від нас майже сімома десятиліттями. Йдеться про те, що відбувалося на території області з серпня 1941р. по березень 1944р., коли Кіровоградщина була окупована німецько-фашистськими військами.

В перші ж дні окупації в Кіровограді, Новоукраїнці, Олександрії з’явилися концтабори, в’язниці, катівні. Тільки в обласному центрі за час окупації фашисти розстріляли та закатували близько 72 тисяч громадян! Педагогічний технікум, що знаходився на вулиці Польовій, було перетворено на тюрму СД. За подвір’ям катівні окупанти розстріляли три тисячі наших земляків. У тюрмі на Польовій утримувались навіть діти. Крім в’язниць у місті в районі Кущівки окупанти влаштували концтабір для цивільного населення. Подібні концтабори фашисти створили в Компаніївському, Новоархангельському та Онуфріївському районах. Усі 1300 в’язнів, які утримувалися в Компаніївському та Новоархангельському концтаборах, були розстріляні.

На території Олександрівського району «нові хазяї» створили пересильний табір. Тут було ув’язнено 1059 чоловік, яких примусово мали вивезти на роботу до Німеччини. Майже половині з тих, хто утримувався там, 468 ув’язненим, вдалося втекти. Доречно згадати, що, за даними Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників на території СРСР, кількість остарбайтерів з України становила 2 мільйони 233112 чоловік.

У десяти районах Кіровоградщини — Добровеличківському Златопільському, Знам’янському, Новгородківському, Новоархангельському, Новогеоргіївському, Новоукраїнському, Олександрійському, Онуфріївському, Тишківському — окупанти створили табори для військовополонених. Архівні документи містять свідчення про жахливі, пекельні умови існування червоноармійців, що потрапили до полону. В акті розслідування фашистських злодіянь у місті Олександрії, підписаному 6 березня 1944 року, через три місяці після визволення цього населеного пункту, вказується, що в Олександрійському концтаборі для військовополонених розстріляно й по-звірячому закатовано понад 5500 червоноармійців.

Газета «Кіровоградська правда» від 22 квітня 1944 року містить статтю «Не забудемо, не простимо!», в якій описано злодіяння фашистів у пересильному концтаборі, що знаходився в Павлиші Онуфріївського району, на території колишньої МТС. Тут було ув’язнено до 7000 чоловік, але іноді чисельність полонених сягала й 17000. «В кінці листопада 1941 року, – як сповіщає автор статті, – в Павлиському таборі трапилася подія, що коштувала життя сотням людей. Цілий день ішов дощ. Полонені, що перебували під відкритим небом, промокли до кісток. Змучені вкрай холодом, вони руками згрібали розкислу землю, гребли до самого грунту і так влаштовувалися в своєрідних логовищах. Вночі подув вітер, вдарив мороз. Тисячі промоклих людей почали замерзати, на всі благання й крики про порятунок німецькі вартові відповідали пострілами. Грудьми своїми пробили полонені дорогу через колючий дріт огорожі, серед темряви й мороку осінньої ночі кинулися вони тікати. Німецькі солдати відкрили стрілянину по втікачах. В ту ніч втекло 2000 полонених, а на подвір’ї табору й на навколишніх шляхах було підібрано 400 трупів. Після цієї події в таборі був встановлений незносно жорстокий режим».

Тортури, знущання над в’язнями, голод, відсутність медичної допомоги, каторжна праця, масові знищення, висока смертність – характерні ознаки всіх типів таборів, створених окупантами на Україні. Німецькі дослідники також визнають, що табори на окупованих східних територіях мали найжорсткіший характер. Науковцями багатьох країн висловлюється думка, що в майбутньому існує можливість виявлення невідомих документів про місця примусового утримання людей в Україні, що є свідченням безсилля часу над пам’яттю про найкривавішу війну XX століття.

Лариса ПАСІЧНИК,
головний спеціаліст відділу інформації
та використання документів Держархіву області.

Пасічник Л. Тортури, голод, розстріли… // Народне слово. – 2011. – 5 травня. – С. 10

Першу партію радянських офіцерів, пригнаних у Бухенвальд пішки, гітлерівські кати вбили в старій стайні, яка знаходилася поблизу табору. Пізніше в цій стайні есесівці обладнали кімнату з ростоміром, де пострілами в голову вбили 8483 людини. У блоці № 2 (крематорій) фашисти організували виробництво наочних медичних посібників з частин людського тіла, які були розіслані по німецьких навчальних закладах.

Ця драматична сторінка Другої світової війни 1939 — 1945 років доволі докладно висвітлена у документах особового походження Я. П. Тадеуша, які зберігаються у Державному архіві Кіровоградської області.

У 1941 році Яків Павлович Тадеуш був поранений у бою і потрапив у полон. Чотири роки — з 1942-го по 1945-й — чоловік перебував у пеклі, яке створили на землі нацисти. Бухенвальд став уособленням смерті, страждань, потворної, безбожної, нелюдської суті фашизму. У спогадах, які залишив Тадеуш, детально описане життя табору і боротьба його в’язнів, які навіть у жахливих умовах, створених нелюдами в одному із найзловісніших місць на планеті, зберегли силу духу.

У спогадах Я. П. Тадеуша детально описані знущання, які тривали три з половиною роки. У таборі часто гриміли постріли, з крематорію розповзався запах паленого людського м’яса. На ранковій та вечірній перевірках, якщо були хворі, їх просто кидали на лавки в кінці шеренги – по радіо фашисти попереджали: «У таборі немає хворих, є лише живі і мертві». Кожен день у таборі починався з очікування смерті. Тяжко працювали на будівництві: по 5-6 чоловік впрягалися у вози і транспортували каміння, яке приносили в’язні з каменоломні на руках. Холодними осінніми днями, щоб хоч якось зігрітися, зав’язували рукава гімнастерок мотузками і насипали за пазуху тирсу. Великим щастям було знайти паперовий мішок з-під цементу і зробити з нього майку. Фашистські варвари намагалися перетворити кожну людину в жалюгідного й слухняного раба, знищити в ній все людське. Та вони прорахувалися.

У Бухенвальді діяла підпільна комуністична організація «Інтернаціональний комітет», до якої входили підпільні організації представників 19 країн. На неї в’язні покладали всі надії. Шляхом до визволення було збройне повстання. Та його потрібно було як слід підготувати. Яків Тадеуш був одним із активних учасників підпільної організації концтабору, основними завданнями якої в умовах надзвичайної конспірації були спротив та антифашистська боротьба.

Почалося нагромадження зброї, боєприпасів, які добували при бомбардуванні містечка СС літаками союзників. У 1944 році, коли американські бомбардувальники розгромили воєнний завод табору, німці послали в’язнів розбирати руїни, гасити пожежі. Звідти приносили частини пістолетів, гвинтівок. У каналізаційних трубах ховали зібрану зброю. Радянська підпільна організація об’єднувала 1176 патріотів. В їх арсеналах зберігалося 87 карабінів, 150 ручних гранат, 110 пістолетів, 300 ножів і кинджалів, стільки ж пляшок із запалювальною сумішшю, один ручний кулемет.

Весна 1945 року принесла визволення людству. Неминуче наближалася розв’язка. Залишалися лічені не тільки тижні, але й дні фашистського рейху. Але за колючим дротом концтаборів, як і раніше, перебували в’язні усіх країн Європи. Це були небезпечні свідки злочинів третього рейху. З підземної канцелярії надійшов категоричний наказ Гітлера: жоден в’язень не повинен потрапити до рук союзних військ. Есесівські фабрики смерті почали працювати з підвищеним навантаженням. Сумна доля чекала і в’язнів Бухенвальда. Однак 11 квітня табір повстав. Усі загони діяли злагоджено і чітко. Вхідні ворота було взято штурмом. Протягом двох годин кипіла затята боротьба. З 12 по 14 квітня повсталі тримали оборону. Було захоплено навіть чимало трофейної зброї. Вражає, що перемогли смерть виснажені в’язні — живі скелети, туго обтягнені шкірою, у смугастому одязі каторжан. Це був небачений подвиг антифашистів — славних синів багатьох націй. В’язні, які лишилися живими, називали 11 квітня 1945 року своїм другим днем народження.

19 квітня визволені в’язні Бухенвальда чотирма мовами прийняли клятву: «Ми, колишні в’язні Бухенвальда: росіяни, французи, поляки, чехи, німці, іспанці, італійці, австрійці, бельгійці, голландці, англійці, люксембуржці, югослави, румуни, угорці — спільно боролися проти СС, проти нацистської банди за наше особисте визволення. Ми твердо були переконані: наша справа справедлива, перемога буде за нами!

Ми присягаємо перед усім світом, що припинимо боротьбу тільки тоді, коли останній фашистський злочинець постане перед судом народів.

Знищення фашизму з усім корінням — наше завдання».

З 16 липня 1937 року по 31 березня 1945 року в Бухенвальді було ув’язнено 238980 осіб. 56545 чоловік загинуло, близько 21 тисячі було звільнено у квітні 1945 року, понад 161000 чоловік були послані працювати на воєнні заводи чи потрапили в інші концтабори.

11 квітня стало Міжнародним днем звільнення в’язнів Бухенвальда і багатьох концтаборів Німеччини.

Ольга САЛОЇД, бібліограф Держархіву області.

Салоїд О. У пеклі Бухенвальда // Народне слово. – 2014. – 10 липня. – С. 6

Хащувате славилося працьовитими людьми, талановитими ремісниками, майстрами всіх спеціальностей, які задовольняли потреби мешканців навколишніх сіл. Щотижня відбувалися великі ярмарки. Торгували зерном, худобою і різними товарами промислового та кустарного виробництва. В 1930 році в Хащуватому було вже п’ять колгоспів, а в 1931-му організовано машинно-тракторну станцію.

Таким було життя у містечку до 22 червня 1941 року. З початком війни все чоловіче населення Хащуватого від 18 до 50 років було мобілізоване на війну. Розпочалася евакуація. Частина населення, що рила окопи, залишилася в містечку.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз почалося планомірне і послідовне знищення єврейського народу. Нацисти створили чотири спеціальні групи («ейнзацгруппен»), завданням яких було знищення «комісарів, євреїв і циган». У діяльності цих загонів був шаблон: під час вступу військ у якесь місто чи містечко вони зразу з’ясовували завдяки місцевому населенню імена равинів і найбільш відомих членів єврейської общини й вимагали від них скласти списки на все єврейське населення для реєстрації і відправки в «єврейський район». Євреї не підозрювали про справжні наміри нацистів і виконували розпорядження окупантів.

Ось зберігся такий документ:
«Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше.
Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний.
Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний».
«Хто після цього часу буде зустрінутий за межами цього призначеного місця, буде дуже суворо покараний.
Жидівське населення, поки буде звільнено потрібні закриті помешкання, буде розташоване у загальному збірному приміщенні. Тому треба взяти з собою одяг, білизну та продукти на один тиждень. Решту хатніх речей можна буде взяти після того, як буде відведено місце для гетто. Треба принести з собою особові посвідки з фото (пашпорти)».

16 лютого 1942 р. зібрані німецькою комендатурою поліцаї з ближніх сіл оточили містечко і стали виганяти людей з домівок. Їх гнали в кінотеатр. Близько тисячі людей було закрито в холодному і темному приміщенні. Люди не розуміли, чого від них хочуть, що з ними буде, чого їм чекати.

З кінотеатру людей стали забирати партіями по 20 чоловік. Спочатку стариків і підлітків. Два десятки п’яних поліцаїв, озброєних німецькими автоматами, гнали їх до глиняного кар’єру, де були вириті великі ями.

Із спогадів І. Силаєва: «Той страшний зимовий день 16 лютого 1942 р. врізався в пам’ять назавжди. Ще вдосвіта село було оточено загороджувальними загонами німців і поліцаїв… А в містечку на той час відбувалися страшні речі. Групи німців і поліцаїв ходили від будинку до будинку, виганяли на вулиці мешканців-євреїв – у чому хто був і, зібравши чергову невелику колону, в якій поряд з молоддю йшли літні люди й дітвора (дехто з жінок ніс малих дітей на руках), вели всіх до глинища, де колись добували сировину для цегельного заводу. Прибулих вишикували вздовж урвища обличчям до ями по 30-40 людей. Позаду них стояли українці-поліцаї з гвинтівками напоготові, а третю шеренгу складали німецькі солдати. За командою офіцера (чин його здалеку роздивитися було неможливо) поліцаї виконували не завжди дружній залп, а німці обмежувалися тим, що фотографували все те. Іноді офіцер, угледівши, що в ямі хтось поворухнувся, наказував комусь із німців построчити туди з автомата. І так продовжувалося до самого вечора. Казали, що того для було вбито 746 євреїв. Усе те ми з моїм молодшим братом спостерігали через вікно з відстані приблизно в 100-150 метрів…».

Першим, кому вдалося уникнути страшної долі, був Ісаак Крис. Коли почалася війна, він був в армії і, як багато сотень тисяч солдатів з початку війни, потрапив у полон, утік і повернувся в Хащувате, й тому опинився в клубі разом з усіма. Зрозумівши зразу, що відбувається, він сховався у суфлерській будці, відірвавши дошку і протиснувшись в отвір. Ісаак чув жахливі крики, плач жінок і дітей. На третій день, коли все стихло, вночі вибрався з клубу і берегом Бугу пішов до сусіднього села Салькового. Став просити допомоги в селян, та знайшов її не одразу. Його прихистила родина Фані Радзієвської. Українська сім’я, ризикуючи життям, переховувала його чотири місяці, потім вночі на підводі його перевезли в Бершадь, в гетто. У жахливих, нестерпних умовах бершадського гетто мало кому вдалося вижити. Але він вижив і після визволення Гайворона прискакав верхи на коні й назвав імена десятьох поліцаїв.

Другою, кому поталанило вижити, була Віра Ташлицька. «Я хотіла б все-таки розповісти, що довелось мені пережити, тоді одинадцятирічній дівчинці. У понеділок вранці 16 лютого 1942 року до нашого будинку увірвались поліцаї і з криком «виходити!» погнали нас на вулицю. Наша сім’я складалася з семи чоловік: дідуся, бабусі, мами, старшої сестри 16 років, двох братів 10-ти і 3-х років і мене.

Нас загнали в клуб. Люди стояли в темноті, і в метушні я загубила своїх рідних. Приречених викликали по 10 чоловік, а потім сюди привозили одяг попередніх. Всі зрозуміли, що людей виводять на розстріл. Поліцаї знущались над нами, діти плакали, а жінки намагались заспокоїти їх як могли. І тут настала наша черга. Нас вивели на головну вулицю. Поряд на санях везли хворих, людей похилого віку і дітей. Нас привели до місця розстрілу. Чергова партія роздягнених догола людей чекала своєї жахливої участі перед краєм обриву…

І знову тиша. Нам наказали роздягнутися, підвели до обриву і вистроїли лицем до трупів. Я побачила тіла поранених, які в передсмертних судомах іще ворушили руками й ногами. Потім нас всіх поставили на коліна. Мені стало страшно, я зажмурила очі і закрила вуха руками… Промайнула якась мить. Я отямилась, не вірячи, що жива. Лежачи внизу серед розстріляних, я дивилася вгору і бачила, як до краю яру підводили мою старшу сестру, яка тримала на руках мого трирічного братика. Він плакав, йому було страшно і холодно. Пролунав постріл, і вони впали поряд зі мною. Так ми востаннє були разом.

А людей все приводили й приводили. А поліцаї все залишалися. Вони добивали поранених. А яма продовжувала «дихати». Десь заплакала дитина. Поряд зі мною лежали мої рідні, вони були мертві. Я вибралася із ями, і тільки тоді відчула, що надворі був сильний мороз. Підбігла до найближчого будинку, стала стукати із останніх сил, але ніхто не відкрив. В другому – теж. Нарешті в одному будинку мені відкрили. Ці люди впізнали мене. Вони знали нашу родину і мого дідуся-кравця. Господаря будинку звали Дзяма. Я вся тремтіла від холоду, волосся було в крові. Мене помили, переодягнули і поклали спати. Ще довгий час жахливі сновидіння і запах крові переслідували мене. В цьому будинку я прожила декілька днів, але знаходитися тут було небезпечно для всіх, і я вирішила піти, пошукати тих, хто міг би мене сховати.

В той час я навіть не могла усвідомити, що Господь мені дає, можливо, єдиний шанс із десятка мільйонів, щоб залишитися в живих. Так я добралася до сусіднього села Салькового. Декілька днів блукала по ньому в пошуках їжі, прихистку і спасіння. Знайшлись добрі люди, які, незважаючи на смертельну небезпеку, сховали мене в себе. Це були Левицький Юхим Іванович, його дружина Валентина Карпівна і їхня донька, 10-літня Евеліна. За два з половиною роки, що вони мене переховували, довелось пережити дуже багато».

Із спогадів І. Силаєва: «Завітали кати й до нашого сусіда Кожухівського. Сам українець, він був одружений з єврейкою і мав від неї трьох діточок. Найменше ще й ходити як слід не могло. Тож їх усіх разом з тещею, яка з ними жила, погнали на розстріл. Кожухівський хапав поліцаїв за рукави, волав: “Заберіть і мене, я теж юда!”. Але вони відштовхнули його, та ще й прикладом огріли. Тієї ж ночі він щез із села, а згодом промайнула чутка, що він подався до партизанів у Савранські ліси…».

Свідчить Лідія Черевайко: «Одного зимового дня я побігла до кар’єру кататися з гори. Бачу, наближаються сани, на яких сиділи багато людей, напівроздягнених, обірваних і сильно побитих. Їхні обличчя були закривавлені і в синцях. Поліцаї, а їх було троє, швидко почали виштовхувати із саней і ставити лицем до ями. Ці люди страшно кричали, там були старики і жінки… Особливо мені запала в пам’яті дівчина з довгою косою. Вона впала на коліна і, обнімаючи ноги одного із поліцаїв, благала відпустити її. Поліцай відштовхнув цю дівчину ногою».

Село Хащувате було визволене від німецьких окупантів 13 березня 1944 р. 5-ю гвардійською Червонопрапорною танковою армією (командуючий – маршал бронетанкових військ П.О. Ротмістров) та 4-ю гвардійською армією (командуючий – генерал-лейтенант І.В. Галанін).

У тому ж році Державна військово-медична комісія з розслідування злодіянь гітлерівців та їх поплічників на окупованій території СРСР розкопала ями в глиняному кар’єрі села Хащуватого. В ямах було виявлено тіла 963 розстріляних.

Сім десятиліть минуло з тих пір, та забути хащуватську трагедію неможливо. І кожен житель Хащуватого сподівається, що подібні трагічні уроки історії назавжди залишаться для людства в минулому і таке ніколи не повториться.

Впродовж не одного десятка років 16 лютого та 9 Травня на єврейському цвинтарі та біля обеліска Слави (де на двох стелах викарбувано прізвища близько 200 жителів села єврейської національності, що пропали безвісти) в центрі Хащуватого збираються люди. Вони приїздять із різних міст України, близького та далекого зарубіжжя – Росії, Узбекистану, США, Ізраїлю, Німеччини. Приїжджають сім’ями, разом з дітьми і онуками, щоб згадати своїх рідних, що лежать у цих братських могилах. І це не організований мітинг. Люди самі приходять, приїздять, прилітають кожного року за будь-якої погоди, щоб віддати шану безвинно убієнним. Вони пам’ятають про велику трагедію і вважають своїм обов’язком у цей святковий і водночас скорботний день відвідати пам’ятні місця.

Роман ЗАСЯДЬВОВК, науковий співробітник районного краєзнавчого музею. м. Гайворон.

Засядьвовк Р. Хащуватська трагедія // Народне слово. – 2013. – 14 лютого. – С.9

Як це було

70-річчю визволення Новгородківського району від німецько-фашистських загарбників присвячується

 

Чорним вороном пролетіла над нашою Батьківщиною Друга світова війна 1941-1945 років. Історія цієї страшної війни має надзвичайно багато «білих плям», які відносяться і до Кіровоградщини. Гітлерівцям територію Кіровоградщини вдалося захопити протягом одного тижня, з 30 липня по 7 серпня, а радянським воїнам відбивати її довелося майже півроку, з кінця вересня 1943-го по середину березня 1944-го року. 7 серпня 1941 року німецько-фашистські загарбники вдерлися до Новгородки. Перші бої за визволення Новгородківського району почалися в другій половині жовтня 1943 року, а повністю визволені села району були: 5 січня 1944 року – села Новоандріївка, Рибчине, Веселе, Бережинка, Перше Травня; 6 січня – села Тарасівка, Губівка, Козирівка, Ольгівка.

Для використання поставленої мети, місцеві колгоспи (яких налічувалось шість) були перетворені у так звані «общинні господарства». Зібраний ними врожай і продукція тваринництва підлягали обов’язковій здачі окупантам. Жителі сіл Новоандріївка, Рибчине, Бережинка, Веселе, Перше Травня фактично перетворилися в кріпосних, прикріплених до господарств. Під страхом смертельної кари вони повинні були працювати на Німеччину. Особисті господарства селян розорялися грошовими податками і обов’язковими поставками продовольства натурою.

Крім примусових робіт на жителів сіл ліг грабіжницький податок. Відбиралися хліб, худоба, птиця, молоко. З кожної дійної корови господар мав здати 820 літрів молока на рік, яєць 200 шт., 150 карбованців на утримання кожного члена сім’ї на місяць.

Окупанти також прагнули вивезти на захід працездатне і придатне для військової служби населення. Понад п’ятдесят юнаків і дівчат 16-20 років гітлерівці відправили до Німеччини на роботу. Вивезенню людей в «рейх» гітлерівці придавали особливого значення – це давало можливість вивільнити для фронту і кинути в пекло війни нові сотні тисяч німецьких робітників і послабити опір поневоленого населення.

З наближенням фронту – згадує житель села Новоандріївки Добичін О. В. – робилися обшуки, німці забирали молодь на роботу в Німеччину. З великою строгістю примушували кожну сім’ю вивісити таблички зі списком мешканців будинку.

Відкрито протестувати було неможливо. У випадку незадоволення і протесту проти умов праці, розпоряджень чи порядку застосовувалися покарання: позбавлення харчування або смертельна кара.

858 днів і ночей наші села перебували в окупації.

11 грудня 1943 року бійцями та командирами 3 стрілецької дивізії 33 гвардійського корпусу (генерала Семенова 5 гвардійської армії генерал-лейтенанта Жданова) 2 Українського фронту село Новоандріївка було звільнено від німців. Але в результаті контрнаступу німецьких військ радянські війська залишили село і відступили. Наступна і остаточна спроба звільнити село відбулася на початку січня 1944 року.

За наказом командуючого 2-м Українським фронтом генерала армії Конєва планувалося завдати два удари по фашистах на Кіровоградському напрямі. Перший – силами військ 5-ї гвардійської армії і 7-го механізованого корпусу з району Знам’янки, обійшовши Кіровоград з північного заходу, і другий – силами 7 гвардійської (генерал-полковника Шумилова) і 5-ї гвардійської танкової армій (генерал-полковник Ротмістров) з Митрофанівки та Вершино-Кам’янки в обхід Кіровограда з південного заходу.

Наступ розпочався 5 січня на світанку о 8 годині 10 хвилин. Вал шквального вогню обрушився на оборонні рубежі фашистів. 50 хвилин тривав обстріл, після артилерійського обстрілу в наступ пішли танки і піхота. Першим в село увірвався екіпаж танка на чолі з лейтенантом О. Ю. Рубінчиком. Рота під командуванням лейтенанта Рубінчика, діючи на ділянці 849-го стрілецького полку 303 стрілецької дивізії, під час бою прорвала укріплену смугу противника на рубежі Червоний Яр – Плавні, тим самим забезпечила виконання бойового завдання. Його рота при звільненні села знищила 1 самохідну гармату, 7 гармат різного калібру, 15 автомашин і до роти німецьких солдатів і офіцерів. За визволення наших сіл загинуло близько тисячі бійців Радянської Армії, які вічно спочивають у Братській могилі сіл Новоандріївка та Рибчине. 238 наших односельців із зброєю в руках відвойовували свободу і незалежність своєї Батьківщини. З війни не повернулося 127. Минає 70 років з того часу, коли на нашій новоандріївській та рибчанській землі пролунали останні залпи битви за визволення нашого краю. Для історії це невеликий відрізок часу, а для людського життя – це життя одного покоління.

Не залишилося жодного учасника бойових дій ВВв. Але в селах проживає 27 учасників ВВв (роботи в тилу) та 75 чоловік — діти війни.

Тарасівка

5 серпня село було окуповане загарбниками. Всіма силами люди намагалися допомогти Радянській Армії швидше перемогти ненависного ворога: зволікали з обробітком полів та вивезенням із села продуктів харчування, виводили з ладу реманент. Німці за найменшу провину катували людей нагайками. Група односельців увійшла до підпільно-диверсійного загону: Макар Бурмака, Ольга Бурмака, Надія Бурмака, Іван Макаренко, Йосип Середа, Кирило Карпушин, Трохим Карпушин, Євдокія Стародубець, Микола Єрьомін, Яків Єрьомін. Згодом вони були схоплені фашистами і в грудні 1943 року закатовані у Кіровоградській в’язниці.

На початку січня німці покинули село. Воно стало нейтральною смугою. Фашисти стояли в Козирівці. Радянські розвідники періодично навідувались в село, а війська почали входити увечері з 5 на 6 січня 1944 року. Вранці ворог зробив відчайдушну спробу вибити радянські війська із села. Але підійшла стрілецька дивізія і контратакою, при підтримці артилерійського вогню, закріпила нічний успіх. 6 січня 1944 року село звільнили бійці 81 гвардійської стрілецької дивізії 2-го Українського фронту. Села Тарасівка, Губівка, Козирівка та Ольгівка були звільнені, але ще два місяці під селом точилися бої, у яких загинуло багато радянських воїнів.

В 60-х роках на братській могилі загиблих воїнів встановлено пам’ятник.

Життя прожити – не ниву перейти

Так назвав спогади про своє життя ветеран Великої Вітчизняної війни, житель села Козирівка Чернецький Володимир Михайлович.

Володимиру Михайловичу довелось пережити розкуркулення, адже сім’я мала пару бичків, корову, восьмеро овець, двоє свиней. Батько шив одяг для жителів села, то вони йому засівали поле та виконували інші роботи по господарству. На землі сіяли жито, пшеницю, була ділянка під баштаном. Все це відібрали.

Не минув сім’ю Володимира Михайловича й голод 1933 р. А врятувалися завдяки тому, що переїхали до Кривого Рогу, де люди менше голодували. 20 лютого 1938 р. юнак дізнався про арешт батька, якого розстріляли у в’язниці і реабілітували лише через 20 років.

Після закінчення 7 класу разом з товаришем вступили до Кіровоградського технікуму механізації. Всі сили молодий парубок вкладав в технічні знання. Багато читав, брав участь у технічних гуртках.

Друга світова війна розпочалася, коли Володимир Михайлович закінчував навчання і залишилось здати державні екзамени. Це і стало причиною того, що добровольця не взяли на фронт з перших днів. А далі були трудові будні в тилу. Самовідданою працею молода людина доводила, що боротися з ворогом можна не тільки на фронті. Як і багатьох юнаків і дівчат країни, Володимира Михайловича забирали для вигнання в Німеччину, але він дивом врятувався.

7 січня 1944 року під час визволення рідного краю польовий військкомат проводив у Козирівці призов на фронт у діючу армію. Володимир Михайлович без вагань вступив до лав Радянської Армії і пройшов дорогами війни до самої Перемоги. Доля розпорядилася так, що він визволяв Будапешт і Прагу. Під час боїв отримав поранення і контузію. Коли мобілізувався, то повернувся в рідне село, щоб піднімати з руїн свій край.

70-річчю визволення Новгородківського району від німецько-фашистських загарбників присвячується. Як це було (Зі слів очевидців) // Новгородківські вісті. – 2014. – 3 січня. – С. 2