Щорічно 11 квітня згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН у світі відзначається Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Цю дату було встановлена на честь події 11 квітня 1945 року, коли в’язні табору Бухенвальд почали інтернаціональне повстання проти гітлерівців. Цього дня весь світ віддає данину скорботної пам’яті жертвам нацизму, які загинули у концтаборах, і Україна разом з усім світом вклоняється людям, які пройшли крізь жахіття нацистських катівень. На жаль, історія тяжіє до повторів, тому людство не має права забувати її страшні сторінки.
Ці спогади записані в зошиті мешканкою Великої Виски (Новоукраїнський район Кіровоградщини) Ларисою Миколаївною Дригою. Про ті страшні дні їй розповіла її мама – Марія Павлівна Жердій (у дівоцтві Талпа).
Це сталося 19 серпня 1943 року у нашому селі Велика Виска. Того дня центр села був забитий підводами, людьми. Сюди звозили молодь з навколишніх сіл для відправлення до Німеччини. Гамір, плач, крики, сльози, стогін стояли такі, що чули в навколишніх селах.
Коли скомандували грузитись на машини, моя бабуся, мамина мама, хотіла закинути на борт скриньку з харчами для своєї донечки Марійки. Але тут підскочив сільський поліцай, відіпхнув її, звалив і почав бити ногами, а вона, щоби не кричати, прикусила губу аж до крові. На жаль, мама не захотіла називати прізвище того поліцая, а він був місцевий. Марійка стояла на машині і все вдивлялася в обличчя проводжаючих, шукаючи свою маму, але її ніде не було видно…
Далі мама пані Лариси Марія Павлівна згадує: «їхали ми товарним потягом, у якому возили худобу. У кожному вагоні було по одному німцю, які їхали до Німеччини у відпустку або лікуватись після поранення. Вся наша молодь була 1926-го року народження. І німці казали, що нас везуть у подарунок Гітлеру. Їхали ми два тижні. Адже часто, особливо вночі, бомбили. Тоді потяг зупиняли, німці вагони закривали на замки, а самі тікали.
Вдень потяг зупиняли десь біля лісосмуги, відкривали вагони і пускали нас у туалет. В цей час дехто ховався в кущі, щоби потім втекти додому. В останньому вагоні їхали самі лише німці, то вони давали автоматну чергу по кущах. Отже хто й хотів втекти додому, залишався на віки-вічні під тими кущами. Під такий обстріл попали і мої сусіди, два Михайла – Чернявський та Піщанський. Ледь поїзд зупинявся, вони бігли до нашого вагону і кликали нас втікати, а ми ж бачили, як стріляли потім німці, ми їх відмовляли від цього ризику, але вони нас не послухали. А їхні батьки, коли я вже приїхала додому, все розпитували за них. Та що я могла сказати?
У Польщі потяг зупинявся в містах Пермозенсь та Перемишль. На зупинці Баня провели огляд. Всі виявились здоровими. По радіо оголосили, щоби добровольці ставали в чергу для отримання пайка – скибки хліба з рибою та ковбасою. Але ми не були добровольцями, а забраними примусово, тож ніхто ставати в чергу не схотів. Через це німці з батогами підбігли і давай нас бити.
– Чому не стаєте в чергу?
А з середини гурту декілька чоловік крикнули їм у відповідь:
– Ми не добровольці, нас забрали насильно.
Отримали ми все ж таки цей пайок. Ковбаса була дуже солоною, то ми ледве не повмирали, адже сильно потім хотіли води. Коли потяг ставав на зупинках, ми бігли до тих місць де можна напитись досхочу води і набрати в пляшечки. А потім ділились по ковточку, щоби вистачило до наступної зупинки.
Дорогою ми бачили багато наших полонених, які лежали надворі, змучені та немічні. їхня територія була огорожена колючим дротом, там було і їхнє кладовище. Наш шлях проходив через три тунелі – довгі та темні, тож весь дим з паровоза залітав до вагонів. Після цього ставало темно від диму, неможливо було навіть розгледіти один одного і дихати було дуже важко. Вже їдучи Німеччиною, на зупинках ми зустрічали дівчат і хлопців, які поїхали туди раніше. Всі вони були старші за нас, худі, чорні, питали, чого ми сюди їдемо, адже тут гірше, ніж у в’язниці. А куди нам вже подітися?
Затемна приїхали до міста Діффердінген. Там був військовий завод та три доменні печі, вогонь летить аж до самого неба. Деякі дівчата плакались, боялися, що всіх нас вкинуть в цю піч. Але все обійшлося. Зустріла нас перекладачка-булоруска Валентина. Вона нас забрала до свого бараку. Раніше нас, українців, приїхали росіяни та білоруси. І навіть вісім бабусь з онуками, які над залізницею пасли худобу, то німці їх забрали разом з коровами. Ті, хто приїхали раніше, казали: «Дівчатка, рідненькі, чого ж ви сюди приїхали? Тут каторга». Всі почали плакати, згадувати рідну Україну. А потім одна каже: «Вас не будуть хоч терзать, а ми перші приїхали, то багато поприїзжало жителів тутешніх, крутять нас на всі сторони, дивуються – мовляв, нам казали, що українці, росіяни і білоруси з рогами, з хвостами, а ви такі ж люди, як і ми». Через певний час нас повели до їдальні і сказали: «Дзевки, это вам не бляны со сметаной жрать возле матки, а тут суп с червями. И не реветь, слышите?». В їдальні був саме обід, дивимось – щось люди ловлять у мисках і на стіл кидають. А я близько стояла і побачила, що то були справді черви, та ще й з хвостами. Де цілий -викинуть, а де й половинки, то з капустою і їдять.
Ми тиждень не могли те їсти, поки у нас не скінчилися свої сухарі та пряники. А як вже зовсім зголодніли, то почали їсти, що давали, ще й добавки просили. Суп зовсім був недобрий, але ж їли, адже треба було важко працювати. О четвертій годині ранку нас будив поліцай з собакою. Потім до нас підходили два перекладачі-емігранти: один Нікольський – головний, інший Грищенко, хороший, з Донбасу, весь час казав, що скучив за батьківщиною. Він нас водив на роботу, на обід і з обіду. Ми ніколи не снідали, був тільки обід о другій годині. На обід давали суп з бруквою і хліб. На вечерю суп молочний (вода з сахарином). І через два дні на вечерю давали по двісті грамів хлібного батончика і маленький шматочок маргарину, іноді давали кінської ковбаси. Ми могли з’їсти все за один раз і два дні голодні чекали на чергову вечерю. Вранці завжди була перекличка по номерах. Мій номер був 652. Це була залізна бляха з номером, нашита на одяг. На бортик жакета пришивали клаптик синьої матерії, де білими літерами було написано OST. На ногах як взуття були обов’язково гольцшуги – дерев’яні колодки. Коли ідеш у них, то вони гучно стукотять, то всі німці знають, що ведуть остарбайтерів. Ми намотували на ноги якесь ганчір’я, щоби не муляло ноги. Ідучи на роботу, ми проходили повз табір наших полонених. Напроти нього табору жив гер-шеф і не дозволяв нам з ними говорити, бо «буде всім капут». Бувало, що ми таки мали змогу перекинутися з ними кількома словами, коли той цербер не бачив. Діффердінгер знаходився за двадцять п’ять кілометрів від Люксембургу. Часто ми чули повітряні тривоги, але ніколи не було бомбардування. Місцеві жителі казали, що тутешній завод належав англійській королеві Єлизаветі. Там робота була дуже тяжка – вивантажували з вагонів пісок, щебінь, цеглу, цемент. А на заводі тягали кокс, і нас весь час підганяли, щоби ми все розвантажили чи завантажили за певний час, який був відведений транспорту на простоювання. Разом з нами працювали італійці, бельгійці, французи. Дівчат не били. Перепадало найбільше юнакам. Коли вони несли мішки з цементом і ненароком впускали, за те їх сильно били. А ми, дівчата, тихенько плакали. Тут ми будували заводську трубу. Перед самими новорічними святами будівництво закінчилося. І наші сміливці встановили на вершечку труби ялинку, хоча німці вже відсвяткували Новий рік 25 грудня…
Залишити відповідь