Діти війни

Колона німецьких танків рухається із Суботців на Волкове. А дорога та пролягала поруч із дідовою хатою. Коли танки наблизилися до села, хлопці їх побачили і кажуть: «Давайте будемо перебігати дорогу, щоб німцям удачі не було». І почали бігати. Перебігали, перебігали, а тоді я кажу, що хочу спереду стояти, бо був останнім. А хлопці: «Раз-два, біжи!». Та самі не побігли, бо танки були вже близько. Я ж до середини дороги дочапав, а тут машина, що їхала попереду танків, засигналила, і я зупинився. Стою як вкопаний.

Танки (їм не дали вказівки зупинитися) лізуть і лізуть, і напирають один на одного. А німецькі солдати, що сиділи зверху, посипалися і порозбігалися по вигону. Злякалися, напевно, що там боєприпаси можуть вибухнути.

З машини вийшов офіцер — здоровенний, кокарда на фуражці висока, в одній руці стек, в іншій пістолет. Бере мене за плече, відводить убік метрів на п’ять і прицілюється в голову пістолетом. Чую, хлопці кажуть: «Зараз буде вбивати». А я ногами не можу навіть ворухнути, і щось гаряче через мене пройшло, наче обпекло з ніг до голови.

Та в цей момент підбігає Павло Колясенко, смикає німця за полу і каже: «Дядьку, він малий, нічого не розуміє, відпустіть…». Німець відволікся. Потім знову наставляє на мене пістолет. Павло знову смикає його за полу і просить пожаліти. І так тричі. Тут саме прибігла моя баба, схопила за руку і, б’ючи по м’якому місцю, повела додому.

Ось так у серпні 1941 року я зупинив колону німецьких танків. Хоч і було мені два рочки, а той випадок дуже добре врізався в пам’ять. А свідками цього були Іван Колясенко (живий), Павло Колясенко (живий), Іван Червоний (помер), Василь Червоний (помер), Іван Мільченко (помер).

Підготував Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Любарський Р. Це було у серпні 1941 року // Народне слово. – 2013. – 6 червня. – С. 7 

«Хочу, щоб всі знали, скільки горя принесла війна нашим людям. Двадцять друге червня залишилося для мене на все життя датою, що вселяє жах, паніку та невпевненість у міцності миру», — каже мила сивочола жінка, чиї спогади про свідоме дитинство починаються з війни. У сорок першому їй було сім.

Велика, дружна, співоча родина Солдатченків, вихідців з Росії, мешкала в Кіровограді на Новоолексіївці. У будинку було надзвичайно багато книг, дуже любили читати (тепер те ж саме можна сказати й про Аду Василівну). А ще — співати. «Вечорами під шовковицею співали хором, з сусідами. І вся вулиця знала, якщо звідти пісню чути — то Солдатченки відпочивають», — згадуєАда Василівна.

Ця ідилія життя порушилася в одну мить. Маленька Ада з бабусею пішла в садок рвати вишні на вареники, аж раптом — гучні, страшні й тоді ще незрозумілі звуки. Дівчинка аж з дерева впала від несподіванки. То німці почали бомбардувати кіровоградську залізницю.

Наступного ж дня чоловіків з родини мобілізували. Батька Василя Кошеля та дядька Івана Солдатченка забрали на війну.

«Не взяли лише дядька Григорія через поганийзір. А мама зібрала пожитки та нас зі старшою сестрою у двоколісну тачку й повезла «в евакуацію» на Соколівку. Та невдовзі ми повернулися додому — ось-ось мав народитися наш молодший брат. А незабаром у місто увійшли німці. Тоді й почалося справжнє жахіття. Вонив’їжджали на великих критих машинах і ставали біля кожного двору. Скрізь крик, ґвалт, а вони бігають, як дикуни, ловлять курей, стріляють у собак. Заїжджали у наш двір — знесли кут дому. Ми плачемо, а вони регочуть. Вони не вважали нас за людей, обзивали образливими словами, жартували грубо, так, щоб налякати. Запросто могли справити нужду при нас»,— згадує вона.

Як відомо, за роки окупації у Кіровограді побувало пів-Європи: німці, австрійці, румуни, італійці, угорці, хорвати…

«Найбільш лояльними до нас були італійці, найжорстокішими — німці й хорвати. Останні ніколи не пропускали можливість образити чи навіть пхнути чоботом. І дорослі, й діти ходили вулицями, боячись зустрічі з цими нелюдами. А есесівці — то були чорні дияволи зі злобним виразом обличчя. Їх ми боялися найбільше. У нас таких оселилися троє— пам’ятаю їхні імена — Горст, Ернст і Карл. Ми —троє дітей — захворіли на кір. Вони побачили нас— змарнілих, у червоних плямах — і одразу взялися за автомати. Мама впала на коліна й благала не чіпати нас. На гвалт прибіг їхній фельдшер Карл і пояснив німцям, що у нас —звичайне дитяче захворювання і їм, дорослим людям, воно не загрожує. Цей лікар був зовсім іншою людиною, можливо, антифашистом. Якби не він, нас би вже на світі не було. Потім він нас, хворих, ще й провідував», — розповідає Ада Василівна.

Вона пригадує, що дитинство її та однолітків проходило в основному вдома, в закутку. Вийти на вулицю побігати вони просто боялися. Німці ж поводилися як господарі.

«Не пам’ятаю, який на те був привід, але німці влаштували гулянку. Понапивалися, співали, кричали, а потім розпочали стрілянину — в стелю, стіни, двері. Ми від страху поховалися під ліжко, їх же наш страх лише веселив. Пам’ятаю також, що у кожного з них була губна гармошка, вони любили награвати на них і співати. А одна з найулюбленіших ними пісень була «Волга-Волга,мать родная. Волга — русская река». Мабуть, це була їх жадана мрія — дійти до Волги», — кажеАда Орлик.

В її пам’ять також врізалася картина, коли німці вели містом колону наших полонених. «Обідрані, закривавлені, ледь пересуваючи ноги, йшли наші. Куди їх вели — не знаю, мабуть, розстрілювати. Жінки й діти почали кидати в колону щось їстівне, а бідолашні накидалися на їжу, гризли сирі буряки. Тоді ж зі строю вискочили троє й побігли в городи. Німці кинулися за ними. Вони б втекли, але знайшовся негідник — чоловік з нашого району, якого всі знали, — Ротатов, він вказав німцям, куди побігли полонені. З того боку почулися постріли. Невідомо, чи врятувався хтось із втікачів. Правда, потім зник і сам Ротатов, мабуть, злякався помсти», — розповідає Ада Орлик.

Тим часом восени батько Василь Кошельповернувся додому.

«Ми з бабусею перебирали у дворі картоплю, як раптом зайшов зарослий, бородатий чоловік. Та я відразу впізнала в ньому батька. Ешелон, в якому він слідував на фронт, розбомбили, живими залишилися одиниці. Так він повернувся в Кіровоград. Тут він влаштувався на роботу в автомайстерню, розташовану неподалік сучасної площі Богдана Хмельницького, де нині височіє багатоповерхівка. Ми з мамою приходили туди, відвідували тата. Мабуть, саме тоді він став членом партизанського загону імені Ворошилова. Про його діяльність у загоні мені нічого не відомо. Мама лише розповідала, що за тиждень до його арешту він попередив її, щоб готувалася до переїзду, мовляв, будемо жити у лісі. Мама приготувалася, але в призначений день батько не повернувся з роботи»,— розповідає Ада Василівна.

Щоб взнати, що трапилося, мама пішла в автомайстерню. Німець, який був там начальником, сказав мамі, щоб не чекала більше чоловіка вдома. Він показав їй список усіх затриманих — там була майже вся татова бригада. Майже, тому що на змінучоловіки виходили по десятеро, а у списку —дев’ять. Зі списку мамі стали зрозумілими дві речі: тато був ватажком цього загону — його прізвище було підкреслене червоним олівцем, а також те, що десятий працівник його бригади був засланим. Він «здав» усіх, тому його й не арештували.

Та найдивнішим для мами було те, що німець спокійно з нею розмовляв і, більше того, попередив, що їй краще було б більше не ходити до автомайстерні й не намагатися щось довідатися про чоловіка, натомість вона повинна подбати про дітей, сховатися кудись, адже тепер вони — родина партизана.

Майже в перші дні після арешту Василя Кошеля його товариші передали дружині, що його тримають на Биківській. (Ймовірно, йдеться про тюрму німецької служби безпеки.) За словами Ади Орлик, товариші батька також сказали, що у визначений день мама може прийти до тюрми зпередачкою для батька, мовляв, у цей день чергуватиме поліцай з «наших». Мама передала батькові одяг, а їй повернули його —закривавлений, увесь пошматований. Втім і поліцай порадив мамі більше там не з’являтися, щоб не нашкодити собі й дітям. У той час по місту тільки було й чути — того повісили, тих розстріляли. Родина — жінка й троє діточок — почала переховуватися.

«Дякую людям – родинам Савкіних, Неживих, Коваленків, і нехай мене вибачать ті, кого не пам’ятаю. Я усвідомлюю, яким ризиком для них було переховувати нас. Але весь час наражати їх на небезпеку ми теж не могли, тож вирішили повернулися додому. Та від сусідки дізналися про те, що майже щодня до нашого дому приїжджала машина чи приходили люди, які називалися татовими друзями й питали про нас. Та мама розуміла, що то за «друзі». І ми знов пішли по хатах», — розказує Ада Василівна.

Наступним нашим прихистком стала землянка, яку свого часу вирив глибоко в землі дядько Гриша. Там він переховувався із дружиною та п’ятнадцятирічним сином — боявся, щоб сина не погнали у Німеччину. Дядько все продумав і так сконструював погріб, що підземні кімнати не було видно, навіть якщо спуститися у підземелля. Там же він припас нехитрий провіант для мешканців підземелля — воду і зерно. Це були єдині харчі. Й донині Ада Василівна пам’ятає, як плакав від голоду найменший братик, якому не виповнилося тоді й двох років. Йому було найважче розжовувати сухе зерно, щоб поїсти. «Брат так і залишився інвалідом — ніколи не ставав на ноги. Ми ж жили «заритими» до самого визволення Кіровограда. Іноді бабуся спускала нам у відрі на мотузці їжу, незважаючи на чималий ризик — у дворі було повно німців», — згадує своє перебування у катакомбах Ада Орлик.

«Скільки ми там були — не пам’ятаю, довго. Але, коли вже була несила сидіти там, ми з мамою вирішили глянути на світ. Була ніч. Навкруги тиша й усе біле від снігу. Та лише я стала на ноги —затріщали постріли. Вперше в житті я побачила, як летять трасуючі кулі — ніби світляки. Але раптом десь неподалік почулася російська мова —«вишукана» лайка. В нашій родині ніколи так не лаялися. Я й зараз не можу чути ненормовану лексику, але тоді це були… такі милозвучні слова. Від них одразу з’явилося відчуття, що щось навкруги тепер не так, причому в хорошому сенсі»,— тепер уже сміється, згадуючи цей момент АдаВасилівна.

Інстинкт самозбереження змусив її швидко бігти, падаючи та підводячись знову, але вже тільки вперед — до бабусиного дому. Бабуся злякалася, адже бачила, як дівчинка бігла під кулями, плакала, і назад Аду не відпустила. Тож щасливу звістку про закінчення війни дитина отримала у холодній і голодній, але своїй рідній хаті. Зранку вони побачили своїх визволителів. За словами Ади Василівни, вони всі були дуже гарні — у білих кожухах із зірочками на шапках, красиві й усміхнені. І чи могли вони їй видатися іншим

«Їх було небагато, більшість солдатів погнали німців далі. Люди ж принишкли, ніби не могли повірити, що все це відбувається насправді, й весь час намагалися торкнутися до них руками, мабуть, переконатися, що це дійсно наші хлопці, а не ті нелюди», — так запам’яталася Аді Орлик визначна дата — 8 січня 1944 року.

Німці тікали швидко, тому залишили чимало своїх машин. Зокрема одна з таких, покинутих неподалік від дому Солдатченків, виявилася з харчами. Ада притягла додому величезну важку чорну каструлю. Але мама наказала повернути скарб, його врешті забрав собі сусідський хлопчик. Як потім з’ясувалося, там був мед. Проте з другого боку саду стояла інша машина. Біля неї люди вишикувалися в чергу — стояли мовчки й, ніби зачаровані, дивилися на нашого солдата, який розподіляв «скарб».

«А я — у довоєнній шубці, в якій рукава ледь до ліктя, і теж просто захоплено дивлюся на нашого солдата. А він гукає: «Дівчинко, тримай!» —і кинув мені пакунок. Там була заяча тілогрійка з вовняними рукавами. Він наказав мені бігти додому. Втім ходила я й надалі у своїй старій замалій шубці, подаровану солдатом одежину ми потім продали, щоб прогодуватися», — і цей випадок залишився у пам’яті Ади Василівни назавжди. Так само, як і «композиція» з мертвих тіл німців, на яку діти натрапили вже після визволення міста. «Хтось познущався над ними: витоптав із снігу стіл і висадив за нього вже мертвих німців, а в руки вставили карти, ніби з натяком — ну що, виграли? Хтось так зганяв свою ненависть до них»,— згадує жінка.

Згадуючи ту війну, Ада Орлик завжди ставить собі запитання: «Як ми взагалі змогли після всього побаченого й пережитого вирости нормальними людьми?». Втім, змогли. Ада Василівна закінчила школу із срібною медаллю, а згодом і Київський медичний інститут. Красива, освічена, вихована й приємна у спілкуванні, Ада Орлик 50 років життя пропрацювала педіатром . І всі ці роки однією з найцінніших речей у її домі залишається фотоальбом, де зберігаються фотографії вічно молодих — її батька, а також всіх членів партизанського загону імені Ворошилова.

І наостанку. Василя Кошеля — члена партизанського загону — розстріляли у грудні 1943 року неподалік Сахаровського мосту. Родина взнала ці подробиці пізніше, з вуст чужих людей. Ада Василівна розповідає: «Весною 1944 року, коли розмерзлася земля, люди почали розкопувати місця масових розстрілів. Ми з мамою ходили туди, шукали тата в обох братських могилах. Однак не знайшли. Й лише згодом дізналися, що він був у іншій — третій. Та поминаємо ми його на Валах. Щиро дякуємо тому, хто увічнив пам’ять про нього там. Хто б це не був — глибока вам вдячність».

Спілкувалася Ірина НЕТРЕБА

Нетреба С. «Як ми змогли вирости нормальними людьми ?» // Народне слово. – 2013.— 28 березня. – С. 7