Герої Радянського Союзу

АРИСТАРХОВ ДМИТРО АВРАМОВИЧ

Останній герой

Із 139 Героїв Радянського Союзу родом з Кіровоградщини залишився один

Є у колишніх фронтовиків мрії побувати в пам’ятних місцях. Проте вже сили не ті, щоб рушати у далекі подорожі та мандрівки, аби лиш перегорнути сторінки з книги спогадів. Саме з цієї причини не зможе зустрітися із земляками 10 листопада, у день свого 90-річчя, і Дмитро Аврамович Аристархов – почесний громадянин села Аджамки та міста Нижнього Новгорода, у якому він живе вже багато років.

До слова, Дмитро Аристархов залишився єдиний серед живих із числа 139 Героїв Радянського Союзу – уродженців Кіровоград щини.

З ним я познайомився під час його останнього приїзду кілька років тому до рідного села. На уроці мужності в місцевій школі він сказав: «Ми не думали про героїзм. Просто вважали захист Батьківщини звичайною солдатською роботою». І постало з розповіді життя трударя війни. Після тривалого лікування у шпиталі він повертався додому. Однак не близькість домівки туманила погляд, а могили з жерстяними та фанерними зірочками. Потемнілі від вітру та дощу, вони немовби виростали з-під землі на узбіччях сільських доріг, прямо посеред поля, над глибокими яругами. Дивлячись на них, думав Дмитро, що й він міг десь так само лежати. Обійшли його ворожі кулі, посміхнулося фронтове щастя – залишився живим.

Народився Дмитро у бідній селянській сім’ї 10 листопада 1923 року. Мати – Фекла Кузьмівна – була простою селянкою. Батькові – Авраму Платоновичу -довелося побувати на чотирьох війнах: Першій світовій, громадянській, фінській та Другій світовій, на якій був тяжко поранений. Ординарцем у самого Будьонного – командувача Першої кінної армії служив. Дмитрик дуже любив читати книги про людей мужніх і сміливих. Йому по-дитячому не вірилося, що вже ніколи не допливе до берега легендарний комдив Чапаєв…

По закінченні Аджамської семирічки за порадою вчителя Петра Савелійовича Коваленка меткий і до всякого діла удатний хлопчина працював у місцевій артілі. Возив на конях зерно від комбайна на тік та на елеватор на станції Медерове. Був і причіплювачем на тракторі. 1 листопада 1941 року добровольцем пішов на фронт.

Судилося йому п’ять разів помирати і стільки ж воскресати після поранень. І зараз дає знати про себе маленький осколок міни, до якого так і не добралися військові хірурги.

Командир взводу протитанкових рушниць старший лейтенант Дмитро Аристархов пройшов з боями многотрудними дорогами війни, звільняючи Україну, Прибалтику, Польщу, Білорусію. Пам’ять закарбувала Курську дугу, перший підбитий фашистський танк, зустріч з американськими військами на Ельбі.

…Січень переможного 1945 року. Початок Варшавсько-Познанської наступальної операції. Молодого офіцера призначають командиром десантно-штурмової групи в складі 37 бійців. Уночі форсують річку Пилицю – притоку Вісли і захоплюють невеликий плацдарм неподалік від польського села Магерова Воля. Дві доби відважні гвардійці утримували його під шквальним ворожим вогнем. Передові позиції атакували одночасно 15 танків, понад 200 піхотинців при підтримці авіації. З кожною годиною все важче було вести нерівний бій. Ось запалали смолоскипом дві самохідки після влучних пострілів командира групи. Оповився чорним димом ще один підбитий танк – сьомий уже. Однак останнім пострілом вивів із ладу обслугу протитанкової гармати. І тоді на місце вбитого навідника став Дмитро Аристархов. Зумів гранатою підірвати ще один танк.

За успішне форсування Вісли, особисту відвагу й героїзм нашому землякові у 1945 році було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На той час йому виповнилося двадцять два роки…

Після війни продовжував військову службу. Двічі брав участь у Параді Перемоги на Красній площі в Москві. Багато років працював у місті Горькому начальником навчального пункту з початкової військової підготовки.

Прізвище Дмитра Аврамовича Аристархова вирізьблено на мармуровій стіні Історичного музею Великої Вітчизняної війни в Києві, у звільненні якого він брав участь. Золотими літерами вписане в залі Слави на Поклонній горі та занесене до книги «Народна слава Білорусії». Він – кавалер Золотої Зірки та більш ніж 30 урядових нагород. Про його героїзм на війні можна знайти розповіді в книгах документальних нарисів, які вийшли друком у Дніпропетровську, Нижньому Новгороді та Москві.

Дмитро Аврамович не забуває своїх земляків, листується з ними. Про це мені розповіла сільський голова Аджамки Октябрина Левицька. А голова Нижньогородської обласної ради ветеранів генерал-майор у відставці Кирилюк у листі до жителів села написав: «Своїм подвигом Д.А. Аристархов прославив рідну українську землю, свою Аджамку. Він – людина-легенда, гордість і слава свого народу». Жителі Аджамки пишаються своїм славним земляком.

Саржевський А. Останній герой // Наше місто. – 2013. – 7 листопада. – С.4

Читати далі

Балицький Григорій Васильович

Григорій Васильович Балицький, уродженець с. Берестяги Гайворонського району Кіровоградської області. Закінчив сільську школу, Всеукраїнський інститут комуністичної освіти у м. Харкові. Працював заступником директора державної обласної універсальної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка в м. Чернігові, завідуючим відділом обласної газети «Більшовик».

Війна застала Балицького на посаді заступника завідуючого загальним сектором Чернігівського обкому партії України. Коли ворог наближався до Чернігова, обком партії залишив Григорія Васильовича разом з іншими партійними керівниками на тимчасово окупованій території області для організації партизанської боротьби проти німецько-фашистських загарбників.

В жовтні 1941 року Г. Балицький встановив зв’язок з партизанськими загонами, що діяли в лісах Чернігівської області, а в грудні цього ж року вже приступив до диверсійної роботи.

У 1942 році, у бою з противником, Балицький Г. В. захопив ручний кулемет, що дуже пригодився у подальшій партизанській боротьбі. У 1942-1944 рр. Григорій Васильович очолював Партизанський загін імені Сталіна Чернігівського партизанського з’єднання, займався диверсійною роботою.

В листопаді 1942 року Балицький виводе свій партизанський загін в Клітнянські ліси Брянської області і приєднується до чернігівсько-волинського партизанського з’єднання під командуванням О. Ф. Федорова.

Група Григорія Балицького пустила під укіс поїзд «Голуба стріла» з ворожими офіцерами-відпускниками, де знайшли смерть до трьохсот офіцерів німецької армії з числа командного складу льотних і танкових частин. Серед загиблих – генерал і три полковники. А всього за роки війни на території Волинської області , де діяв загін Балицького, пущено під укіс понад 130 ешелонів ворога .

7 березня 1943 року Григорію Васильовичу Балицькому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Польський уряд нагородив його Золотим Хрестом.

Поранення не дало змогу йому продовжити війну, він деякий час працював на партійній роботі у Дрогобицькій області, а з 1947 року жив і працював у м. Кіровограді. Партизанський ватажок залишив спогади для прийдешніх поколінь про нелегкі будні партизан в боротьбі з ворогом – він автор книг «Вибухи гремлять на Волині», «Війна вночі», «Біля радіоприймача», «Короткі спогади». Його мужнє серце перестало битися на 84-му році життя 6 грудня 1989 року. Поховано Балицького Г. В. в м. Кіровограді в Пантеоні Вічної Слави.

Література

Герои Советского Союза : краткий биографический словарь в двух томах. Т. 1. – М.: Воениздат, 1987. – 911 с.

Дацька В. І летіли під укіс ешелони / В. Дацька // Вечірня газета. – 2006. – 10 березня. – С. 15.

Матівос Ю. М. Сторінки безсмертя: Історико-краєзнавчий нарис / Ю. М. Матівос. – Кіровоград: Степ, 2005. – с. 46.

Павличук О. А. Гайворонщина – перлина Подільського краю: Історія і сучасність / О. А. Павличук, О. І. Комірний. – Кіровоград: Центр. – Укр. вид-во, 2004. – с. 67.

Пилипенко О. Кінець “Голубої стріли”/ О. Пилипенко // Народне слово. – 2006. – 14 березня. – С. 4: портр.

Читати далі

Верхоланцев Валерій Олександрович

Верхоланцев Валерій Олександрович народився 6 січня 1916 року в с. Устиново Пермської області (Росія) в робітничій сім’ї. Навчався в педагогічному технікумі, який закінчив у 1936 році і пішов працювати інструктором фізичної культури на заводі в м. Нев’янську Свердловської області. В 1940 році закінчив військово-авіаційну школу пілотів.

 

 

Брав участь у боях з червня 1941 року. Воював під Сталінградом, Старою Руссою, Курськом, Берліном.

Заступник командира 98 окремого коректувально-розвідувального авіаційного полку майор В. О. Верхоланцев здійснив 198 бойових вильотів, знищив тридцять танків, зруйнував на річках Західний Буг та Вісла дві ворожі переправи, бомбив Рейхстаг.

15 травня 1946 року Указом Президії Верховної ради СРСР за зразкове виконання бойових завдань командування з розвідки і знищення живої техніки противника, проявлені при цьому мужність і героїзм майору Верхоланцеву Валерію Олександровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка «(№ 6742).

З 1946 року Верхоланцев В. О. вийшов в запас. Жив і працював в м. Кіровограді, викладав в ПТУ.

Все життя присвятив спорту та його розвитку на Кіровоградщині. Помер у 2001 році , похований в Кіровограді, в Пантеоні Вічної Слави.

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної Війни 1-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, Червоної Зірки, медалями.

Спеціалізована дитячо-юнацька школа олімпійського резерву № 2 м. Кіровограда носить ім’я Верхоланцева Валерія Олександровича, віднедавна тут відкрито меморіальну дошку Герою Радянського Союзу Валерію Верхоланцеву На честь Верхоланцева в області проводяться змагання серед призовної молоді, а також щорічний турнір з легкої атлетики.

Література

Герои Советского Союза: краткий биографический словарь в двух томах. Т. 1. – М.: Воениздат, 1987. – с. 259.

Меморіальна дошка на честь Верхоланцева // 21-й канал. – 2008. – 1 травня. – С. 1

Сімовських М. Герой і в житті, і на війні / М. Сімовських // Вечірня газета. – 2008. – 9 травня. – С. 1.

Читати далі

Габдрахманов Барі Галієвич

Габдрахманов Барі Галієвич народився 25 травня 1912 року в селі Карамишево Черемшанського району Татарстану в селянській сім’ї. Після закінчення школи працював на Донбасі, у Москві та Пермі. У вересні 1941 року призваний до лав Червоної Армії. Під час Великої Вітчизняної війни воював у складі 2-го Українського фронту.

15 січня 1944 року молодший сержант 233 гвардійського артилерійського полку 95 гвардійської стрілецької дивізії 5 гвардійської армії в жорстокому бою біля села Грузьке на Кіровоградщині підбив танк, дві штурмові гармати, знищив два кулемети. Залишившись вдвох з заряджаючим гармати вони вели вогонь по ворогу до останнього снаряда, а потім з автомата продовжував знищувати гітлерівців. В цьому бою Габдрахманов Б. Г. був смертельно поранений і 23 січня 1944 року помер.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії молодшому сержантові Габдрахманову Барі Галієвичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу .

Нагороджений орденом Леніна, орденами Червоної Зірки, Слави 3 ступеня, медалями.

Похований в Кіровограді в Пантеоні Вічної Слави. Його ім’ям названа вулиця в місті Кіровограді. Ім’я Габдрахманова Б. Г. вибито на пам’ятній стелі на честь Героїв-визволителів Кіровограда Пантеоні Вічної Слави.

Література

Герои Советского Союза: краткий биографический словарь в двух томах. Т. 1. – М.: Воениздат, 1987. – 911 с.

Ханін Л. Герої Радянського Союзу – сини Татарії // Казань, 1969.

Читати далі

Галушкін Василь Максимович

Гвардії червоноармієць, стрілок 9-ї роти 212-го гвардійського стрілецького полку 75-ї гвардійської стрілецької Бахмацької Червонопрапорної дивізії.
Народився Василь Максимович Галушкін 8 березня 1925 року в м. Кіровограді (на той час Зінов’євськ) в робітничій сім’ї. Навчався в школі № 6 м. Кіровограда та Знам’янському технічному училищі № 1 Кіровоградського обласного управління профтехосвіти. Трудову діяльність розпочав у 1940 році помічником майстра заводу сільськогосподарського машинобудування «Червона зірка». Потім його послали в Знам’янку – вчити майбутніх залізничників. Збирався йти в свою першу відпустку, та не встиг – здригнулась земля від ворожих бомб…

Училище евакуювали до Сибіру. Знову виконував обов’язки помічника майстра виробничого навчання. Треба було не за рік, а за три місяці підготувати кваліфікованих робітників для заводів. І коли минув цей строк його викликали в міськком комсомолу.
– Під Сталінградом важко. Гуртується ополчення добровольців. З п’ятисот курсантів вашого училища чотириста сімдесят – хлопці. Проводь терміново збори…
Увечері сто вісімдесят юнаків виявили бажання піти на фронт. Першим записався він, комсорг Василь Галушкін. До лав Радянської Армії їх призвали у грудні 1941 року Гур’євським райвійськкоматом (за іншими даними військкоматом м. Бєлово) Кемеровської області.
Лише три місяці навчання в Кемеровському військовому піхотному училищі, і вже курсанти були на передовій у складі окремої 95-ї Далекосхідної сибірської дивізії. Вони їдуть до берегів Волги, на допомогу сталінградцям. Василя Галушкіна одразу відібрали у взвод розвідки.
Був Сталінград, Ясна Поляна, Курськ, Суми, Чернігів.
З вересня 1943 року Василь Галушкін – стрілець 9-ї стрілецької роти 3-го стрілецького батальйону 212-го гвардійського стрілецького полку 75-ї Бахмацької двічі Червонозоряної ордена Суворова гвардійської стрілецької дивізії.
В цей час радянські війська, визволивши практично всю Лівобережну Україну, розпочали операцію по форсуванню Дніпра. Саме під час цієї операції відзначилося багато наших земляків, одинадцять із яких стали Героями Радянського Союзу. Наймолодшим серед героїв битви за Дніпро став Василь Галушкін.
Під час форсування Дніпра північніше Києва восени 1943 року, у боях при захопленні та утриманні плацдарму на правому березі Дніпра в районі сіл Глібівка та Ясногородка (Вишгородський район Київської області), він замінив загиблого командира роти, виявивши при цьому організаторські здібності.
На пологому березі, де було село Тарасовичі, Дніпро роздвоювався, утворюючи по середині піщаний острів протяжністю до трьох кілометрів. Саме в цьому місці радянські війська готувалися до форсування річки. Там, де було село Тарасовичі, де вівся той запеклий бій, сьогодні б’ються об берег хвилі Київського водосховища.
Розвідгрупа з дванадцяти солдат на чолі з лейтенантом Дмитром Карасьовим отримала нове завдання. Їх шлях – до Дніпра, північніше Києва. Всі в німецьких мундирах, з вибухівкою, картами, на які треба нанести умовні позначки – де брід, де краще пустити пором, де ворожі укріплення.
Вдень і вночі – робота. Більше двох тижнів вони діяли у ворожому тилу. Де треба – підривали мости. А то й викликали на себе наших бомбардувальників – на станціях скупчувались вагони з боєприпасами.
Та головне – переправа. Треба все зробити, аби з найменшими втратами форсувати річку. Обстежили русло біля Ясногородки, передали до своїх карту. На річці з’явились невеличкі снопики трави, очерету, латаття. Вони були прив’язані до каміння, яке пустили на дно. То – мілкі місця. І про них будуть знати наші бійці: два снопики на воді – значить можна йти прямо, і по шию у воді, один сніп – праворуч теж мілина. Таких позначок десятки. У воду хлопцям із загону Карасьова треба було заходити сотні разів, бо інколи кожен метр дна вимірювався.
Протягом трьох днів продовжувалась переправа радянських воїнів та бойової техніки. П’ятнадцять контратак здійснили фашисти, але захоплений плацдарм на західному березі Дніпра мужньо боронили гвардійці, серед яких був і Василь Галушкін, вісімнадцятирічний солдат, безстрашний розвідник.
Розширювався плацдарм. Але гітлерівці не заспокоювались. Коли впав, підкошений кулею командир стрілкової роти лейтенант Целишев, Галушкін зрозумів, що настав критичний момент і сам повів бійців в атаку. В складній ситуації він уміло організував оборону та власним прикладом підняв бойовий дух роти. І вони вистояли. Плацдарм залишився їхнім…
Після бою Василь Галушкін потрапив у госпіталь. І лише взимку дізнався, що там, на берегах Дніпра, він заслужив своєю доблестю і геройством найвищої нагороди Батьківщини.
Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 17 жовтня 1943 року вісімнадцятирічний гвардії червоноармієць Галушкін Василь Максимович став кавалером Золотої Зірки Героя Радянського Союзу.
В наградному листі командир 212-го гвардійського стрілецького полку гвардії полковник Борисов М. С. написав, що 23 вересня 1943 року Василь Галушкін в числі перших у полку подолав річку Дніпро в районі села Глібівка та в бою за плацдарм знищив шість гітлерівців. 26 вересня 1943 року Галушкін В. М. полонив ворожого кулеметника і доставив його в штаб 212-го гвардійського стрілецького полку.
Золоту Зірку вручив йому сам К. К. Рокоссовський…
Потім були Білорусія, Болгарія, Румунія, Чехословаччина, Німеччина — такий бойовий шлях кіровоградця.
А найщасливішим днем у його житті був той, коли в шерензі зведеного полку Героїв Радянського Союзу пройшов Красною площею на Параді Перемоги.
Після війни Василь Максимович Галушкін продовжував службу в армії. Вступив до КПРС у 1946 році, в 1953, закінчивши Київське військове піхотне училище, він став офіцером, бо не уявляв уже життя без армії. Знову вчився, знову був зразковим командиром у Вологодському гарнізоні. І не корився давнім ранам. Майор Галушкін довго таїв той біль. Але роки…
З 1957 року капітан Галушкін В. М. в запасі. Василь Максимович, повернувшись у Кіровоград змінює військову професію на фах інженера-будівельника. Він старший інженер по транспорту тресту «Кіровоградсільбуд».
Не багато кіровоградців знають, що відомий в місті готель «Київ» зводився за сприяння Василя Максимовича Галушкіна. Він брав участь в будівництві готелю, потім став його першим директором.
Василя Максимовича знали в місті. Стрічали його в школах, технікумах, у робітничих колективах. Він згадував перший день війни і подвиг своїх бойових побратимів на берегах Дніпра. І святкову Красну площу 24 червня 1945 року. Все це заради того, щоб мужність батьків була світлом для синів, щоб їхня дорога сходилась в одну. Якось і синові Володі, напередодні свята Перемоги, Василь Максимович теж писав: «Я гордий, що і ти став солдатом. І серце тобі не зрадить, коли ясніє вогонь вірності Вітчизні, де всі ми – одна велика рідня. Коли дорога життя починається з любові… Любові два крила – до матері і Батьківщини…»
Доблесний життєвий шлях Героя скінчився, на жаль, дуже рано. Помер Василь Максимович 5 січня 1979 року. Похований з почестями у місті Кіровограді у Пантеоні Вічної Слави на Меморіальному комплексі «Фортечні вали».
Ім’я Героя Радянського Союзу Василя Галушкіна носить вулиця у м. Кіровограді. На цій тихій, зеленій вулиці, протяжністю близько 1600 метрів на лівому березі річки Інгул, в районі Велика Балка, весною квітнуть вишні, гуляють діти, і ніщо не нагадує про жахіття минулої війни.
А в м. Бєлово Кемеровської області, в дворі школи № 11 встановлено бюст Галушкіна В. М. і його ім’ям названо вулицю.

Йшов хлопчині в ту пору…

З канцелярії передали, що секретаря комітету комсомолу Знам’янського залізничного профтехучилища Василя Галушкіна викликає секретар Бєловського міськкому комсомолу.
Микола Малюхін був небагатослівним.
— Василю, нашій Кузбаській стрілецькій дивізії конче необхідне поповнення. Враховуй, що добровольцям доведеться воювати під Сталінградом. Усе зрозуміло? Дій!
Того ж дня в евакуйованому до Кемеровської області навчальному закладі відбулися комсомольські збори з промовистим порядком дня: «Що ми зробили для фронту в стінах училища?». Довгий список юнаків-добровольців починався комсорговим прізвищем.
Ледве встигли юні залізничники пройти курс молодого бійця, як Кемеровське піхотне училище було піднято раптово по тривозі.
Уночі ешелон зупинився на станції Калач Воронезької області. Поповнення, яке вишикувалось над річкою Підгірною, приймав командир дивізії полковник В. Я. Горішний. Йому доповіли про те, що юнаки в основному з України — Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Полтавщини, що вони опанували навичками мінерів, автоматників, розвідників.
Полковник вдоволено посміхався, походжаючи перед строєм.
Зупинився перед Галушкіним. Оглянув його з ніг до голови.
— А тобі, юначе, по-моєму, ще й сімнадцяти немає? — запитав.
— Так точно,— виструнчився Василь. І, зрозумівши свою помилку,— додав: — У березні минає…
І не наважився уточнити: у березні наступного року.
— Крок вперед усім шістнадцятирічним! — наказав командир дивізії.
Та шеренга не здригнулася: хлопці добре пам’ятали Василеві слова: «Не признаватись будь-що!» Тільки співчутливо позирали на свого комсорга, подумки дорікаючи: «Що ж ти? Сам себе підвів…»
Лише коли комдив дізнався, що Василь комсомольський секретар і що саме він привів до військкомату добровольців, змінив гнів на милість:
— У порядку виключення — зоставайся. Хоч тобі ще вчитись треба… Але як же — без комсорга?.. Куди бажаєш, юначе?
А в листопаді 1942 року полковник В. Я. Горішний вручив молодому розвідникові медаль «За бойові заслуги».
Потім Василь Галушкін воював на Курській дузі, де фашисти ударами з півночі і півдня вирішили оточити війська Центрального і Воронезького фронтів і вийти в тил Південно-Західному фронту. Операції «Цитадель» радянське командування протиставило свої наступальні операції «Полководець Рум’янцев» та «Кутузов».
Василь Галушкін готувався в пошук, за «язиком». У групі — четверо. Старший — Галушкін. Біля ледь помітної на траві стежки зупинилися.
— Чекаємо тут. Стежину тільки-тільки протоптують.
І ніби на доказ Василевого припущення з’явилось троє гітлерівців. «Есесівці!» — аж обпалило.
Замаскувавшись у чагарнику по обидва боки стежини, розвідники добре бачили офіцера і двох автоматників у чорних мундирах. Вони жваво щось обговорювали… До своїх поверталися з обер-лейтенантом, старшим офіцером штабу окремого танкового батальйону. Він ще раз підтвердив час, місце і напрямок головного удару фашистів. У його портфелі виявилися цінні документи.
Потім був Дніпро, Лютезький плацдарм. Розвідникам належало дізнатися до найменших подробиць про можливе місце переправи через ріку, про наявні сили фашистів на шляху форсування, про кількість мостів, доріг.
Поблизу села Тарасевичі, біля піщаного острова, що розділяв ріку на два рукави, перебивши охорону, розвідники оволоділи німецьким буксиром і поромом. Згодом і буксир, і пором добре прислужились під час переправи 212-го гвардійського стрілецького полку.
— Кажуть, що я був наймолодший серед учасників битви за Дніпро,— згадував одного разу Василь Максимович. — Можливо… Хоч і не зовсім вірно. В бій ішли росіяни і білоруси, українці і грузини — мої ровесники, кому щойно виповнилось по сімнадцять-вісімнадцять. Сини полків атакували ворожі позиції нарівні з бувалими воїнами. Наприклад, на батареї лейтенанта Капралова артилеристи гордилися дванадцятирічним Георгієм Денисьєвим, відзначеним у боях орденами Червоного Прапора і Вітчизняної війни.
26 жовтня 1943 року Василь Галушкін був у Москві, куди його викликали для вручення ордена Леніна і Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. І цього разу Михайло Іванович Калінін, як свого часу полковник Василь Якимович Горішний, не повірив вікові юнака. Але червоноармієць Василь Галушкін впевнено і переконано відповів, що йому вже сімнадцять, навіть восьмий місяць вісімнадцятого.
— Сімнадцять — тобі, і «язиків» теж ти привів сімнадцять. Щасливе співпадіння…
Михайло Іванович Калінін міцно потиснув правицю юнака-розвідника.
( З книги Чабаненко В. В. Прославлені у віках. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – С. 69-71)

Андреев С. А. Совершённое ими бессмертно. — Кн. 1. — М.: Высшая школа, 1976
Галушкін Василь Максимович // Чабаненко В. В. Прославлені у віках. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – С. 69-71
Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь / Пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. — М.: Воениздат, 1987. — Т. 1 / Абаев — Любичев/. — 911 с.
Днепр – река героев: свидетельства всенародного подвига / Н. И. Луцев, П. Я. Добровольский, В. А. Замлинский и др. — К.: Политиздат, 1988. — 371 с.
Рябошапка О. Кавалери Золотої Зірки // Кіровоградська правда. – 1999. – 15 квітня. – С. 2
Шевчук М. Любові два крила // Кіровоградська правда. – 1989. – 7 жовтня. – С. 3
Юрченко О. Одинадцять кіровоградців отримали Зірку Героя за форсування Дніпра. Наймолодший – 17 річний Василь Галушкін // Вечірня газета. – 1999. – 22 жовтня. – С. 5

Читати далі

Джунковська Галина Іванівна

Потім була війна…

1968 рік. Я став студентом фізмату Кіровоградського педінституту. Вивчаючи приміщення, у якому мав провести найближчі п’ять років, звернув увагу на невеличкий стенд біля 47-ї аудиторії. Зі світлини на мене дивилася молода красива жінка у військовому однострої із зіркою Героя Радянського Союзу і багатьма орденами — Джунковська Галина Іванівна. Тут таки стисло переповідалося про її бойовий шлях і звитяги. Пізніше довідався — інформацію про неї збирав і намагався донести до інших її викладач ( вона навчалася у нашому виші) Василь Кузьмович Живицький. Їхні долі багато в чому були схожими. Можливо, тому між ними й виник духовний зв’язок, який вони підтримували все життя.

Василь Живицький народився в Єлисаветграді в 1914 р. Після семирічки він пішов до фабрично-заводського училища. З 1932 р. хлопець — слюсар-ремонтник на «Червоній зірці». Багато його ровесників цим і обмежувалися, але Василь прагнув більшого. У 1934 р. він з відзнакою закінчив Харківський технікум зв’язку і за призначенням почав працювати на міжнародній автоматичній телефонній станції спецзв’язку Наркомважпрому. Роботу поєднував із подальшим навчанням у Харківському педінституті, який закінчив у 1941 році.

А потім була війна. Живицький був мінометником. Вони стріляли у ворога, німці подавляли їхні вогневі позиції. У грудні 1943 р. отримав важкі поранення в руку і ногу. Два місяці госпіталю — і переведення у роту зв’язку, адже він був дипломованим зв’язківцем. Демобілізувався наприкінці 1945-го. Його гімнастерку прикрашали орден Червоної зірки, медалі «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга» та за перемоги над Німеччиною та Японією. Повернувшись у рідне місто, викладав у Кіровоградському педінституті. Серед його студенток була і Г. І. Джунковська.

Галина Джунковська народилася у 1922 р. на Київщині в сім’ї селянина. Ми можемо лише здогадуватися з огляду на події, що розгорталися тоді в Україні, чому сім’я кинула рідну хату в селі Юрківка і опинилася за тридев’ять земель в далекому місті Грозному. У 1938 р. Галина закінчила Грозненське медучилище і поїхала до Москви, де вступила до авіаційного інституту. Молодь тоді марила небом. Навчаючись в інституті, Галина відвідувала також Центральний аероклуб ім. В. Чкалова, зробила півтора десятка парашутних стрибків. Свій перший стрибок вона здійснила у день 20-річчя комсомолу (1939 р.).

З перших днів війни вона записалася добровольцем до лав Червоної Армії. У 1942 р. Галина закінчила курси штурманів при Енгельській авіашколі. З січня 1943 р. — вона на фронті. Бойове хрещення прийняла на Донському фронті. Одна з перших її нагород — медаль «За оборону Сталінграда» — говорить сама за себе. Вона була штурманом у жіночому 125-му бомбардувальному авіаполку, який після загибелі свого командира Марини Раскової почав носити її ім’я. Літала Галина на пікіруючих бомбардувальниках Пе-2.

Із землі по них безжально били зенітки, з повітря на них чатували винищувачі. Кожен з бойових вильотів міг бути останнім.

У червні 1943 р. на Північно-Кавказькому фронті, у складі якого воював жіночий авіаполк, було особливо гаряче. Наші війська долали оборону німців, їх «Блакитну лінію». Спекотно було і в небі. Під час одного з вильотів 2 червня літак Галини підбили німецькі винищувачі.

Тоді група наших Пе-2 бомбардувала німецькі позиції. Німці виставили сильний загороджувальний вогонь (до 100 одночасних розривів снарядів). Але наші літаки вийшли на ціль, виконавши бойове завдання. З’явилися німецькі винищувачі. Дівчата прийняли бій. Було збито два ворожих літаки. Але й машину Героя Радянського Союзу Марії Доліної було підбито. Запалав правий, потім лівий двигуни. Полум’я перекинулося на кабіну, яка перетворилася в пекельну пательню. Внизу ще ворожа територія, а на хвості два «месери». Закінчилися набої. Почали кидати з кабіни гранати. Джунковська в палаючій машині, не звертаючи уваги на опіки, зуміла як штурман вивести літак на найближчий наш прифронтовий аеродром. Дівчата були попечені, але врятовані.

Вдруге Галина горіла у червні 1944 р. під Оршею. Ескадрилья Пе-2 заходила на ціль. Раптом у літак Героя Радянського Союзу Клавдії Фомичової влучив зенітний снаряд. Сама льотчиця отримала важке поранення в ногу. І тоді штурман Джунковська допомогла командиру вивести літак на ціль, відбомбитися і повела охоплену полум’ям машину до своїх. Вистрибнули на гранично малій висоті 150-200 метрів і впали на нейтральній смузі. Пізніше Галина згадувала: «Обидві ми сильно обгоріли. Коли бійці принесли мене і поклали поруч з Клавою на шинель, перші її слова були: «Джун, укол негайно! І заради всього не чіпай обличчя, у тебе злізла вся шкіра. Тримайся, Джун, тепер все в порядку!» Мені було, звичайно, не до обличчя, та й «порядок» був відносним, але мені стало легко на душі від її слів». Опіки другого ступеня, шпиталь і знову бойові вильоти, зенітки, німецькі винищувачі…

Наприкінці війни гвардії старший лейтенант Г. І. Джунковська була представлена до звання Героя Радянського Союзу.

У короткому викладі її заслуг згадується 62 бойових вильоти. Перші — коли вона бомбила німецькі позиції в районі Сталінградського тракторного заводу, останні — в небі над Прибалтикою, ті два, коли вона горіла; пораховано сотні тонн бомбового вантажу, який вона як штурман успішно вивела на цілі, зафіксовано і результати тих бомбувань — висаджені в повітря німецькі склади ешелони, автомашини, танки тощо. Але неможливо було сказати, скільки разів її життя висіло на волосинці, скількох бойових подруг вона втратила і скільки життів тих, хто йшов в атаку там, внизу було врятовано діями цих дівчат.

Зірку Героя і орден Леніна вона отримала у серпні 1945 р. Відважній льотчиці не виповнилося тоді і 23 років.

На фронті Галина зустріла і своє кохання. Він — майор Марков Валентин Васильович, замінив Героя Радянського Союзу Марину Раскову на посаді командира їхнього полку. Їхній військово-польовий роман тривав усе життя. У 1947 р. вона народила йому сина, через два роки — доньку. У 1949 році гвардії майор Г. І. Джунковська, матір двох малолітніх дітей, за станом здоров’я була звільнена з лав збройних сил у запас.

У 1950 р. служба привела сім’ю полковника Маркова до Кіровограда. І Галина у листопаді цього ж року вступила на другий курс факультету англійської мови Кіровоградського педінституту, який згодом успішно закінчила. Тут і заприятелювали два фронтовики — викладач і студентка, В. К. Живицький і Г. І. Джунковська.

Після Кіровограда була Біла Церква, де Галина Іванівна викладала англійську, потім інші міста Радянського Союзу, куди призначали на службу чоловіка.

Вийшов В. В. Марков у відставку генерал-лейтенантом авіації з посади начальника штабу військово-повітряних сил Московської області.

Г. І. Джунковська активно займалася громадською роботою, була членом правління Товариства «СРСР — Нідерланди», членом міжнародної комісії Радянського комітету ветеранів війни. Є авторкою книг «Юність у вогні», «Розкажи, березо», «Офіцер розвідки», спогадів, низки нарисів.

У 1985 році після тяжкої тривалої хвороби її не стало. Чоловік пережив її на сім років. Г. І. Джунковська, В. В. Марков, В. К. Живицький належать до покоління моїх батьків, чия юність, молодість були обпалені війною. Вони опинилися в числі щасливчиків, бо їхнє життя продовжилося. А скільки їхніх ровесників у пам’яті близьких так і залишилися молодими, бо не повернулися з тієї страшної війни.

Для мене 9 Травня — це великий день вшанування тих, хто ціною власного життя, ціною величезних випробувань, які випали на їхню долю, врятував світ від фашизму, вшанування тих, хто дав нам, моєму поколінню можливість народитися на цій землі…

9 Травня — це світле і водночас сумне свято. Це день, коли те покоління ніби дивиться на мене, усіх нас, дивиться з небес і промовляє одним лише поглядом: «Ми відстояли країну у тій страшній пекельній війні, ми відбудували її з руїн, ми залишили її вам, розвинену космічну державу, дали вам щасливе дитинство, мирне небо над головою, можливість учитися, реалізувати себе… А чи збудували ви красиву, щасливу Україну? Якою ви залишите її своїм дітям?»

Я теж мовчки дивлюся на знайомі обличчя на світлинах. Ну що їм відповісти? Вони й так усе бачать з небес…

Віталій ПОСТОЛАТІЙ

Постолатій В. Потім була війна… // Народне слово. – 2014. – 7 травня. – С. 5

 

Читати далі

Єгоров Олексій Семенович

Єгоров Олексій Семенович – підполковник, учасник партизанського руху в Україні та Чехословаччині. Народився 22 лютого 1914 року у м. Андижані (Узбекистан). Очолював до війни планово-економічний відділ одного з підприємств міста Алма-Ата.

Прохання О. Єгорова послати добровольцем на фронт задовольнили тільки в 1942 році. Після закінчення школи особливого призначення при Центральному штабі партизанського руху його направили в Чорноморську групу військ з особливим завданням по знищенню військових об’єктів ворога. Тут він оволодів складним мистецтвом підривника і водночас організацією диверсійної справи.

Справжньою школою для О. Єгорова було партизанське з’єднання уславленого ватажка народних месників Олександра Федорова, майбутнього Двічі Героя Радянського Союзу. Перший пущений під укіс ешелон підривники Єгорова здійснили саме в загоні Федорова. До речі, Олексій Семенович був у нього заступником.

29 серпня1944 року у Словаччині спалахнуло антифашистське національно-визвольне повстання. Збройні сили його складали партизанські загони, до складу яких входило близько 15 тисяч чоловік. З метою надання допомоги повстанцям український штаб партизанського руху перекинув на територію Словаччини кілька партизанських груп. Серед них найчисельнішою і найактивнішою була група підполковника Єгорова. Один за одним летіли під укіс німецькі ешелони з живою силою і технікою, злітали у повітря залізничні й автомобільні мости. Транспортні магістралі країни були повністю паралізовані. Гітлерівці кинули на пошуки диверсантів значні сили, але ті були невловимими.

28 жовтня 1944 року повстанці і партизани за допомогою 38-ї армії 1-го Українського фронту та 1-го Чехословацького армійського корпусу, сформованого в Україні, святкували перемогу. Олексій Єгоров став національним героєм Чехословаччини. Уряд Чехословаччини нагородив Єгорова орденом і медаллю Яна Жижки, медаллю “За хоробрість”, французькою медаллю “Вікторія”, “Військовим хрестом”. На відзнаку визначних бойових заслуг О. С. Єгорова уряд Чехословаччини заснував напередодні 20-річчя Словацького повстання і визволення Чехословаччини від фашистів нагороду – знак “Партизанська зірка О.С.Єгорова”, який йому був пізніше вручений.

Після війни підполковник О. С. Єгоров за порадою свого друга Григорія Балицького поселився у місті над сивим Інгулом. За традицією того часу фронтовиків-орденоносців висували на партійну та радянську роботу. Олексія Семеновича після закінчення Вищої партійної школи при ЦК КПРС призначили першим заступником голови Кіровоградського облвиконкому. Роботи у нього вистачало, адже він курував промисловість області. На цьому відповідальному посту колишній партизанський ватажок діяв так само чітко, точно, виважено.

Він зробив чимало добрих справ для м. Кіровограда. Три ордени Трудового Червоного Прапора тому підтвердження. Від керівництва області він був відповідальний за будову Кременчуцької ГЕС – під його опікою зводилося і нове місто Світловодськ. При безпосередній участі Олексія Семеновича у м. Кіровограді споруджено універмаг «Дитячий світ», приміщення спортшколи, ресторан «Весна», готель «Київ», з’явилися тролейбуси. На його рахунку газифікація обласного центру, спорудження Колгоспного ринку, водовід «Дніпро-Кіровоград». Розуміючи важливість будівельної професії для розвитку Кіровоградщини, він виступив ініціатором спорудження сучасного комплексу профліцею.

Олексій Семенович Єгоров, мов боєць на фронті, помер на посту заступника голови облвиконкому 16 квітня 1970 року. Жити б йому ще, але долею було відміряно 56 весен. Три з них відібрала війна.

Героя поховано на Меморіальному цвинтарі на фортечних валах міста Кіровограда, де йому встановлено пам’ятник. Крім вулиці його імені, в місті його ім’я носить кіровоградський професійний ліцей (1977 р). На будинку, де він жив разом із сім’ю, по вул. Декабристів, 10 встановлено меморіальну дошку.

До 65-річчя Великої Перемоги на території професійного ліцею відкрито бюст Герою Радянського Союзу Олексію Семеновичу Єгорову.

Пам’ять Олексія Семеновича увічнена у Словаччині, його іменем у Татрах назвали перевал Альоші, в Банській Бистриці вулиця носить ім’я Єгорова. Він є Почесним громадянином м. Банська Бистриця.

Література

Вечная память героям / Фот. О. Шрамко // Ведомости Плюс. – 2010. – 14 мая. – С. 3: іл.

Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. Том 1. М.: Воениз., 1987.

Дацька В. Людина з легенди: 27 серпня виповнилось 60 років з дня початку Словацького національного повстання / В. Дацька // Народне слово. – 2004. – 26 серпня. – С. 3: фото.

Лісниченко Ю. Вшанування героїв-земляків / Ю. Лісниченко // Вечірня газета. – 2010. – 7 травня. – С. 2.

Матівос Ю. М. Сторінки безсмертя : Історико-краєзнавчий нарис / Ю. М. Матівос. – Кіровоград : Степ, 2005. -144 с., 14 л. фотоіл.

Погрібний В. Імена : Кіровоград: від Єгорова…  до Гончаренка / В. Погрібний // Кіровоградська правда. – 2004. – 18 вересня. – С. 3.

Френчко Л. Знаменитости степной столицы / Л. Френчко // Ведомости Плюс. – 2005. – 15 апреля. – С. 8: фото.

Цибульський М. Головний подвиг Героя війни/ М. Цибульський // Народне слово. – 2004. – 23 листопада. – С. 3.

Шурапов В. П. Земний уклін тобі, солдате … : Документальна розповідь / В. П. Шурапов, Р. Федосєєва.   – Кіровоград: КОД, 2005. – 339 с. : фотоил.

Читати далі

 

Ковачевич Аркадій Федорович

Останній герой

Із 139 Героїв Радянського Союзу родом з Кіровоградщини залишився один

Аркадій Федорович Ковачевич народився 3 травня 1919 року у місті Новомиргороді нині Кіровоградської області у сім’ї службовця. З 1927 року навчався у школах Новомиргорода, Знам’янки, Кіровограда. У 1934-му вступив до Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства і водночас відвідував аероклуб. У листопаді 1937 року успішно закінчив навчання в клубі й за комсомольською путівкою був направлений на навчання до Одеської військової авіаційної школи льотчиків.

На фронті – з липня 1941-го. Наш земляк воював у небі над Калініном, Одесою, на Курській дузі, над Сталінградом. Командир ескадрильї 9-го гвардійського винищувального авіаційного полку (268-а винищувальна авіаційна дивізія, 8-а повітряна армія, Південний фронт) гвардії старший лейтенант Ковачевич здійснив 356 бойових вильотів, у 58 повітряних боях особисто збив 13 і у складі групи 6 літаків противника. У цих боях не раз балансував між життям і смертю.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 травня 1943 року за зразкове виконання завдань командування і виявлені мужність та героїзм у боях з німецько-фашистськими загарбниками гвардії старшому лейтенанту Аркадію Федоровичу Ковачевичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

Пізніше Аркадій Федорович згадував: «Нам,летчикам, Героя давали в трех случаях: посмертно, за какой-то чрезвычайный поступок, например,таран, или по совокупности. У меня тогда было сбитых 15 самолётов. К тому же я уже имел много орденов».

Підсумовуючи свій звитяжний шлях, Ковачевич писав: «Для меня было большой честью сражаться в замечательном боевом коллективе 9-го Гвардейского истребительного авиаполка. И сейчас, спустя много лет после тех грозных событий, мысль о том, что я был причастен к большим делам этого легендарного полка, наполняет меня гордостью».

Після закінчення у травні 1948 року із золотою медаллю командного факультету Військово-повітряної академії наш земляк командував полком, де йшло перенавчання льотчиків на нові реактивні літаки Як-15, Як-17, Міг-15, Ла-15. Потім командував дивізією, очолював штаб Повітряної армії. Літав на реактивних машинах (останній політ виконав у 1957-му на Міг-17). У 1954 році із золотою медаллю закінчив Військову академію Генштабу Збройних сил СРСР імені К. Ворошилова.

У 80-х роках ХХ століття генерал-лейтенант А.Ф. Ковачевич – викладач Віськово-повітряної академії імені Ю. Гагаріна.

Нагороджений орденом Леніна, Жовтневої революції, трьома орденами Червоного прапора, орденом Вітчизняної війни І ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями.

Останні роки наш земляк мешкав у підмосковному селищі Моніно.

24 серпня 1999 року рішенням Ради депутатів Щолковського району А.Ф. Ковачевичу присвоєно звання «Почетный гражданин Щёлковского района».

Помер Аркадій Федорович Ковачевич 28 листопада 2010 року.

 

Валентина ДАЦЬКА, співробітникобласного краєзнавчогомузею

 

Дацька В. Мужній сокіл // Народне слово. – 2014. – 15 травня . – С. 4.

Читати далі

Кошовий Петро Кирилович

Останній герой

Із 139 Героїв Радянського Союзу родом з Кіровоградщини залишився один

Маршал Радянського Союзу (1968 р.), двічі Герой Радянського Союзу (1944 р., 1945 р.)

Петро Кирилович Кошовий народився 1904 року в багатодітній селянській родині, що походила з українського козачого роду кошових отаманів. Навчався спочатку в школі Чиркіна, потім в Олександрійському педагогічному училищі.

З 1920 року на службі в армії; брав участь у Громадянській війні. Після закінчення у 1927 році кавалерійської школи служив на командних і штабних посадах .

В 1939 році закінчив військову академію імені М. В. Фрунзе. Війну зустрів під Ленінградом В лютому 1940 року його було призначено командиром 65-ї стрілецької дивізії, яка у листопаді 1941 року брала участь у боях за Тихвін. У липні 1942-вересні 1943 років командував 24-ю гвардійською стрілецькою дивізією, а з вересня 1943 року — командир 63-го стрілецького корпусу, у складі 4-го Українського фронту, який відзначився при штурмі Сапун-гори на підступах до міста Севастополя.

За мужність і відвагу в боях за визволення Севастополя Петру Кириловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. За взяття Кенігсберга присвоєно звання Двічі Героя Радянського Союзу.

В травні 1945 року йому була доручена підготовка зведених полків всіх фронтів для участі в Параді Перемоги.

Після закінчення війни П. К. Кошовий був призначений Командуючим військами Сибірського, а потім — Київського військових округів, згодом – Командуючим групи радянських військ в Німеччині. В 1968 р. йому присвоєно звання Маршала Радянського Союзу. Нагороджений 13 орденами СРСР, медалями, орденами іноземних республік. Депутат Верховної Ради СРСР 6-7-го скликань.

В Збройних Силах Радянського Союзу прослужив більше 50 років.

Помер на 73-му році життя у 1976 році і був першим з померлих у званні маршала Радянського Союзу, похованих не біля Кремлівської стіни, а на Новодівичому кладовищі в Москві. На будинку, в якому жив Кошовий, встановлено меморіальну дошку. Бронзовий бюст Двічі Герою Радянського Союзу П. К. Кошовому встановлено на площі м. Олександрії в 1949 році. 17 грудня 1967 року Кошовому Петру Кириловичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

Література

Маршалы Советского Союза: личные дела рассказывают. М., 1996.

Прославлені у віках. — Дніпропетровськ : Промінь,1969.

Тронько П. Т. Герой Радянського Союзу // Енциклопедія історії України — Т. 2. — К. : Наукова думка, 2005. — С. 94.

Цапюк С. К., Петренко В. П. Олександрія вчора, сьогодні, завтра : нариси з історії нашого краю — Олександрія, 2004. — с. 88.

Чабаненко В. В. Прославлені у віках : Нариси про Героїв Радянського Союзу — уродженців Кіровоградської області. — Дніпропетровськ : Промінь, 1983.

Читати далі

Лановенко Марко Трохимович

Наша земля викохала 5 Героїв Радянського Союзу. Всі вони отримали звання за ратні подвиги у Великій Вітчизняній війні. Серед цієї когорти М.Т.Лановенко, 100-річчя з Дня народження якого святкували в березні, в час, пам’ятний для нашого краю, як час визволення від німецько-фашистських загарбників.

Народився Марко Трохимович у колись чималому селі Надеждівка за п’ять років до Великої Жовтневої революції. Його становлення, як і усіх молодих людей того часу, пройшло під стягом прискореної, кардинальними подіями, доби. Як правило, великим мрійникам зі звичайних селянських родин тоді таланило, бо дороги в майбуття для них стелилися широкі, без перепон. Після закінчення школи подався хлопець на Донбас. Працюючи в темному забої, він щомиті линув думками у південні степи з їх неозорими просторами, з високим небом в яке так пристрасно його тягнуло. Разом з друзями став відвідувати курси ОСОВІАХІМу, де так старанно вчився, що за короткий час оволодів усіма секретами повітряного пілота. І в 1940 році став льотчиком. Попереду чекало велике майбутнє. Та завадила війна.

Марко поступив у діючу Червону армію 21 червня 1941 року. З того часу і до кінця свого життя він присвятив армії. Під час війни здійснив 317 бойових вильотів на бомбування військ і техніки противника, з них – 8 з приземленням у тилу ворога. Транспортував боєприпаси і пальне до лінії фронту, літав у несприятливих погодніх умовах, виконував посадку на малих площадках не ушкоджуючи бойову машину.

У ніч на 7 серпня 1941 року, виконуючи бойове завдання з бомбування аеродрому ворога в Мінську, він філігранно висковзнув з лещат двох німецьких винищувачів. У цьому бою отримав поранення в шию, а в бомбардувальника було перебито штурвал. Лановенко зумів не лише влучно скинути бомби в ціль, але й повернутися на рідне летовище, зберігши і екіпаж, і літак, ішого разу йому довелося за суцільної хмарності бомбувати залізницю з висоти 700 метрів. Лише з третьої спроби, під спалахи 25 ворожих прожекторів, було скинуто боєзапас та знищено велику кількість, начинених військовою технікою, ешелонів, живу силу та розбомблено будівлю вокзалу. З цього завдання літак повернувся з 400 пробоїнами, з яких З – пряме попадання зенітної артилерії.

Він брав участь у перевезенні вояків Чехословацької бригади в тил ворога і неодноразово, вночі, садовив літак за лінією фронту. Це лише кілька епізодів його бойової біографії, відомості яких збереглися у друкованих матеріалах того часу. Марка Трохимовича, як знаючого командира, вірного сина краї­ни, відповідального, сміливого солдата, особисто відмічав Головнокомандуючий авіацією. Вже в мирний час нашому земляку було присвоєно звання «Льотчик І класу», а 15 травня 1946 року – звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі Золота Зірка.

Помер М.Т.Лановенко в 2003 році в Москві, де оселився після війни. Він впродовж усього життя підтримував тісні зв’язки з малою батьківщиною, час від часу навідував район, листувався з музеями, піонерськими дружинами шкіл, пошуковцями, всіма тими, хто цікавився історією Великої Вітчизняної війни. Голованівці пишаються своїм знаменитим земляком. В Надеждівці одна з вулиць носить його ім’я, на Молдовській школі, де навчався, прикріплено меморіальну дошку, а в музеї історії Голованівського району створена експозиція «Герої Радянського Союзу – наші земляки. М.Т.Лановенко – почесний громадянин смт Голованівськ».

У дні 100-річчя від Дня народження Героя школи, музеї, бібліотеки стали на вахту його пам’яті. У Молдовській школі, НВК «Голованівська ЗШ І-Ш ст. ім. Т.Г.Шевченка-гімназія» пройшли уроки мужності, в музеї історії Голованівського району працювала виставка документів, світлин, епістолярного доробку М.Т.Ла-новенка.

Пам’ять про звитягу та бойові подвиги Марка Трохимовича Лановенка не меркне в серцях його земляків.

Валентина ХОЛОДНЮК,

директор музею історії Голованівського району

(Матеріал з газети «Вісник Голованівщини» за 21 квітня 2012 року)

Читати далі

Невпряга Микола Тимофійович

Новгородківщина вітає свого Героя Радянського Союзу

25 грудня своє 88-річчя відсвяткував Герой Радянського Союзу, ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій Микола Тимофійович Невпряга. Жителі району сердечно вітають Героя-земляка та бажають йому довгих років життя при міцному здоров’ї, добробуту і всіляких гараздів.

Микола Тимофійович народився 25 грудня 1925 року в селищі Новгородка Кіровоградської області в сім’ї селянина. Навчався в Новгородці, а згодом у селі Красиному на Криворіжжі, куди переїхали батьки. Потім – у ремісничому училищі міста Дніпропетровська. У Червоній Армії з травня 1944 року. Воював на 2-му і 3-му Українських фронтах. Особливо відзначився при форсуванні річки Дунай та боях за утримання плацдарму на її правому березі.< /p>

Командир відділення 1077-го стрілецького полку 316-ї стрілецької дивізії 46-ї армії 2-го Українського фронту червоноармієць Невпряга в ніч на 5 грудня 1944 року, діючи в складі батальйону капітана Моженка Ф. У., при форсуванні річки в районі населеного пункту Текелі (15 кілометрів на південь від Будапешта, Угорщина) в числі перших досяг правого берега і увірвався у ворожу траншею. У боях по утриманню плацдарму брав участь у відбитті шістнадцяти ворожих контратак, що сприяло утриманню захопленого плацдарму. Батальйон за добу боїв знищив понад 550 ворожих солдатів і офіцерів, два шестиствольних міномети, 5 станкових і 12 ручних кулеметів, 2 бронетранспортери і кілька танків. Потім визволяв Угорщину, Австрію, Чехословаччину…

Має військове звання «Гвардії старшина»; має державні нагороди: ордени: «Отечественной войны» (нагороджений в 1985 році), «За Мужество» (нагороджений в 1999 році), «Богдана Хмельницького» (нагороджений в 1999 році), присвоєно звання – Герой Радянського Союзу в 1945 році; почесний громадянин міста Новомосковськ.< /p>

У кожного героя свій подвиг. Одні здійснили його за лічені секунди чи хвилини, інші – за більш довгий час, але всі вони проявили мужність і відвагу, хоробрість, героїзм і готовність до самопожертвування в ім’я своєї Вітчизни. За що ми, їхні нащадки, щиро вдячні та не забудемо про їхній подвиг ніколи.

Лісова О.

Лісова О. Новгородківщина вітає свого Героя Радянського Союзу // Новгородківські вісті. – 2014. – 3 січня. – С. 2

Читати далі

Поворознюк Іван Семенович

Герой Радянського Союзу

1920 року в селі Великі Трояни у селянській сім’ї народився Іван Семенович Поворознюк, у майбутньому старший лейтенант, командир взводу 119-го Єльнинського окремого танкового полку.

Кандидат у члени КПРС з 1943 року. Працював у рідному колгоспі. Був комсомольським активістом.

Восени 1939 року Іван Семенович був призваний на дійсну військову службу.

 

Закінчив полкову танкову школу молодших командирів та офіцерські курси. З липня 1941 року на фронті. Бойове хрещення одержав у лісах Підмосков’я. Згодом воював на Дону і Кубані. У січні 1943 року, перебуваючи у глибокій розвідці, взяв на себе командування ротою. Його танкісти знищили 4 автомашини, кілька гармат, кулеметів і з цінними розвідданими вирвалися з кільця оточення. Командування відзначило сміливців нагородами.

Особливо відзначився І. Поворознюк в боях під Єльнею і Смоленськом. 7 серпня 1943 року на чолі взводу прорвався до околиці села Веселухи, потім до центру села. Виявивши розташування вогневих точок ворога, повернувся до своєї частини. На світанку 7 серпня 1943 року важкі танки вийшли зі своїх широких окопів. Перед ворожими траншеями шлях їм перепинила артилерія. Спершу вели вогонь по батареї. Але група Поворознюка відходити не збиралася. Тоді заговорило ще кілька гармат. Та було вже пізно: танки прасували траншею і бліндажі, чавили кулеметні гнізда. Тільки екіпаж І. Поворознюка знешкодив кілька вогневих точок і майже взвод піхоти та першим прорвався до висоти 233,3. Висота, неприступна за всіма донесеннями, прогиналася під важкими гусеницями. Гітлерівці з жахом покидали розбиті бліндажі. Але хтось таки встиг жбурнути в’язку гранат, і Поворознюкова машина спинилася: мотор заглух перед другою лінією траншей. Німці поткнулися було до танка, але екіпаж, який вирішив битися до останнього патрона, зустрів їх рясним вогнем. Заговорила танкова гармата. Від її влучного пострілу замовкла ще одна вогнева точка, друга. А фашисти сунуть і сунуть. Їм на допомогу поспішали танки й самохідні гармати.

Із палаючої машини офіцер вів кулеметний вогонь, кидав гранати по гітлерівцях через сигнальний люк, підбив «фердинанда». Старший лейтенант наводить гармату на самохідку та шалено обстрілює висоту. Приціл. Снаряд розривається поруч. Приціл. Самохідка вибухнула. Її долю розділила й друга штурмова гармата. Німецькі танки звужують кільце оточення. Щоправда, йдуть вони широким кругом до висоти, де зовсім беззахисним застряг важкий танк Поворознюка. Стіна вибухів.

Ось снаряд пробиває броню. Вибух. Коли старший лейтенант очуняв, екіпаж його був мертвим. У Поворознюка ще стало сил забрати у вірних побратимів, з ким він здружився в зимових боях на Дону, гранати. Він вибрався з палаючої машини. Але німці стріляли звідусіль. Хоробрий танкіст опинився віч-на-віч із ворогами.

Поворознюк відповзає до окопу, обкладається гранатами. Один за одним падають гітлерівці від його пістолетних пострілів. І цієї хвилини танк злетів у повітря. Приголомшений загибеллю екіпажу і машини, злісно прикушує губу і жбурляє гранати. Та зверху на нього обрушується раптом щось важке і гостре… Коли піхотинці вдерлися до окопу на висоті, старшого лейтенанта врятувати вже не було можливості. Загинув.

Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 3 червня 1944 року старший лейтенант Поворознюк Іван Семенович посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

На фото: І. ПОВОРОЗНЮК

Л. ЯСІНСЬКА, бібліотекар Велико-троянівської бібліотеки-філіалу.

Ясінська Л. Герой Радянського Союзу // Слово і час. – 2013. – 26 жовтня. – С. 2

Читати далі

Погорілий Семен Олексійович

Семен Олексійович Погорілий – учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу (1945). Здобувши освіту в рідному Новому Стародубі, згодом працював у місцевій школі. У листопаді 1937 р. був призваний до лав Червоної Армії. Закінчив полкову школу і військове танкове училище. Звільняв Київщину, Черкащину, Вінниччину, Молдавію, Румунію, Білорусію, Польщу. Його взвод особливо відзначився у боях за визволення міст Сохачів, Любень, Іновроцлав, де знищив кілька десятків одиниць військової техніки ворога, понад 300 фашистів, а 200 солдатів і офіцерів узяв у полон. У бою під містом Альтдам був смертельно поранений. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки.

У грудні 1943 року маршева рота отримала із заводу нові танки. Ми обстрілялися на полігоні, завантажилися на ешелони виїхали на захід, до фронту. Ешелон просувався з Горького досить швидко, але в Україні хід уповільнився. Фашистська авіація жорстоко бомбардувала залізничні вузли. Нарешті, аж наприкінці січня 1944-го, проминувши Київ, прибули у Білу Церкву. На станції нас зустріли представники 107-ї танкової бригади, яка входила до складу 16-го танкового корпусу другої танкової армії, частина якої дислокувалася в районі Білої Церкви у резерві 1-го Українського фронту. Ми потрапили у 2-гу роту 3-го батальйону, командиром якої був капітан А.Кульбякін. Зустрів нас як батько – дав відпочити, помитися, перекусити. Лише після цього детально розпитав кожного – де, в яких частинах воював, чи є поранення, нагороди, де сім’я тощо.

Командиром нашої машини був призначений лейтенант Семен Погорілий. Йому було близько тридцяти років. Небагатослівний сам, не любив цього і у інших. Після знайомства, він повів мене до танка. Оглядаючи машину, задавав короткі запитання, після яких я переконався, що техніку він знає на відмінно – найкращого спеціаліста за пояс заткне. Аж після війни я дізнався, що він закінчив автодорожний Інститут.

Бойове хрещення у складі 107-ї бригади ми прийняли в перших числах лютого, коли війська 1-го та 2-го Українських фронтів оточили корсунь-шевченківське угруповання гітлерівців. Вночі нас підняли по тривозі перекинули на південь, до місця бою. Цей марш став серйозним іспитом для молодих механіків – водіїв.

Наступної ночі ввійшли в село Петрівку і з десантом на броні рушили далі до села Вотилівки. Воно розкинулося за широким рівним полем. Сидимо, чекаємо сигналу. Командир машини Погорілий скомандував: «Вперед!». Заревіли мотори. Справа танк веде мій друг Федір Головня. Випередивши інших, через пагорб вриваємось у село, і відразу ж нас зустрічають німецькі «пантери». Обійшли одну з них.

-Увага, «фердйнанд»! – чути голос лейтенанта Погорілого. Попереду метрів за сто здає назад броньований громило. Обидва наші танки – мій і друга – ударили в правий борт і мотори «фердинанда». Важка самохідка спалахнула. Та недовго ми раділи, майже за мить танк затрусило від розривів зовсім поряд. Фашисти били десь із тилу.

-Замаскуватися!, – наказує Погорілий. Ховаємося за хату так, щоб це помітили фашисти, а далі – ривок городами, чого вони вже не побачили. Головня теж ховається з протилежного боку, (інших все ще немає). За наказом лейтенанта нишком спостерігаємо. Та тут вороги запримітили танк Головні і відкрили вогонь. Треба якось допомогти, але вдалині показався німецький танк Т- III, який стріляв навпомацки, куди попало. Ми підпустили його поближче, і лейтенант сам підбив його з другого удару.

Горіла «пантера», горів «фердинанд», горіла тридцятьчетвірка Головні, горіли хати і сараї…

Вотилівку взяли наступного дня, але вже без нашої участі. Мій танк підірвався на міні. Добре, що вона рвонула зовні лівої гусениці і весь удар прийняли на себе опорні катки, два з яких вирвало. Довелося брати їх із уцілілих танків і на ходу міняти. Та все ж рубіж ми відстояли.

Далі були бої за Лисянку, Почапинці, Умань, Вапнярку, Дністер. Весь березень воювали на молдавських землях, звільнили місто Бєльці, за що бригада отримала орден Бойового Червоного Прапора. На початку квітня, форсувавши Прут, 2-га танкова армія ввійшла на територію Румунії, а звідти з боями на північ – поближче до Берліну.

Довідавшись, що будемо йти через Білорусь, замріявся – може побачу рідні місця, адже із 41-го нічого не чув, не відав про рідну домівку, про сім’ю… Пізніше дізнався, що всю сім’ю фашисти розстріляли, а село спалили.

Замінивши побиті танки на нові, рушили до залізниці – вантажитися і прямувати під Ковель, на 1-й Білоруський фронт.

10 березня 1945 року під містом Альтдам наш батальйон готувався до атаки. Попереду розляглося поле, за ним – залізниця, за якою ворог. Справа – Одер і Штеттинська затока, зліва -селище. Вже вечоріло, коли лейтенант Погорілий, отримавши радіосигнал, скомандував: «Вперед!» – і ми пішли в атаку. Фашисти вели безперебійний мінометний вогонь. Десь за кілометр від залізниці я відчув сильний удар у лівий борт машини і побачив густий дим. По днищу танка розтікалося мастило. Ворожий снаряд (болванка) пробив броню і бак. Щоб призупинити надходження повітря, я перекрив бортові і кормові жалюзі. Стрілок-радист Дмитро Орєхов накинув шинель на двигунну перегородку. Усе це – в русі і безперервно стріляючи з обох кулеметів. До залізничного насипу залишилося метрів двісті. Знову удар, і знову у лівий борт. Машину різко крутонуло на лівій гусениці, снаряд перебив ліву бортову передачу. Одночасно замовк двигун. Тисну на стартер – не заводиться. Подачі напруги з акумулятора немає. Швидко міняю запобіжник. Не заводиться. Стало зрозумілим, що перебитий центральний електропровід. Перевожу двигун на живлення від аварійних балонів зі стисненим повітрям. Двигун нарешті запрацював. Кружляючи на правій гусениці, дотягую машину до невеликої впадини. Одначе башту і частину борту бачить противник. На нас сипляться постійні удари і з мінометів, і з кулеметів, вибухають фаустпатрони. Влучили у башту. Ворог буквально розстрілює непорушну машину. Інших наших машин не видно, рація мовчить. Лейтенант Погорілий наказує екіпажу покинути машину. Першим швидко вилазить через верхній люк прямо під шквал вогню, за ним Супрунов, я веду вогонь, Орєхов подає снаряди. Через мить почув стогін – обидва наші товариші поранені. Супрунов  – у плече, лейтенант тяжко – у плече і груди Він просить пити. Я викинув флягу з водою і бинти. Чую голос Супрункова: «Не потрібно, помер наш командир…».

Так наприкінці війни загинув мій відважний бойовий командир, Герой Радянського Союзу, лейтенант Семен Олексійович Погорілий. В одному екіпажі ми з ним пройшли довгий бойовий шлях від Білої Церкви до Одера.

З великим сумом згадую його і багатьох інших товаришів, котрі полягли за Батьківщину буквально за лічені дні до великої Перемоги. Знали, бачили, що вона близько, але навіть у думці не припускалися якось поберегти себе. Жили і воювали чесно до останньої хвилини.

(Із мемуарів С.С. Мацапурибойового побратима нашого земляка Семена Олексійовича Погорілого, наданих редакції племінником героя П. Р.. Давиденком).

Підготувала Валентина РЯБОКОНЬ.

(Матеріал надруковано у газеті «Трудова слава» Петровської районної ради і районної державної адміністрації Кіровоградської області за 28 квітня 2012 року).

Читати далі

Саблін Володимир Пилипович

Командир мінометної обслуги

Володимир Пилипович Саблін, уродженець м. Челябінська. Трудове життя його розпочалося рано — у 14 років, після загибелі батька під час Першої світової війни. Все його довоєнне життя пов’язане з Челябінським залізничним вузлом. З перших днів Великої Вітчизняної війни залізничник Саблін прагнув якомога швидше потрапити на фронт. У військкоматі відповіли: «Такі трудолюби як ви дуже потрібні і в тилу». Але він не заспокоюється і знову проситься на фронт. Як на лихо, під час маневрової роботи на станції отримав виробничу травму — через необережність йому відрізало два пальці лівої руки. Та й це не зупинило уральця. Після поданого звернення на ім’я маршала К. Є. Ворошилова, його прохання задовольнили. Фронт!
Служив сержант-мінометник В. Саблін у складі 956-го стрілецького полку 299-ї стрілецької дивізії під командуванням генерала М. Г. Травникова.

За мужність і відвагу, проявлені командиром мінометної обслуги 30 вересня 1943 року під час форсування Дніпра, командування представило його до вищої урядової нагороди — звання Героя Радянського Союзу.
7 жовтня 43-го, під час масованої контратаки німців на правому березі Дніпра, мінометники на чолі з В. Сабліним знищили кілька вогневих точок противника, відбили не одну ворожу атаку і вже гранатами навічно поклали на землю два десятки фашистів. Комдив нагородив уральця орденом Червоної Зірки.
299-та Харківська стрілецька дивізія з боєм ступила на кіровоградську землю. Неподалік невеликого степового села Копані Знам’янського району мінометна обслуга сержанта Володимира Сабліна опинилася на передньому краї наступу 956-го полку. На узлісся, де окопалися відважні мінометники, ворог спрямував шквал артилерійського вогню. Тут же на позиції червоноармійців німецькі літаки здійснили бомбовий удар, а ще з усіх напрямків фашисти вели кулеметний вогонь. Земля здригалася від вибухів снарядів, але міномет відважного уральця продовжував точно бити по ворожих позиціях. У тому запеклому бою за Копані загинуло чимало бойових друзів В. Сабліна. На нього самого очікували нові бої на території Кіровоградщини.
І ось останній бій. Він відбувся 13 січня 1944 року. Тяжкий, запеклий бій на підступах до села Грузького Кіровоградського району. Ворожа куля скосила сержанта Володимира Пилиповича Сабліна. Це була велика втрата для батальйону, полку, дивізії. Зазвичай солдати не плачуть, але в той сумний момент навіть стриманий і суворий комбат майор Курочкін не втримався і втер чоловічу сльозу. Тільки й міг промовити: «Він був справжнім героєм…».
22 лютого 1944 року стало відомо про присвоєння В. П. Сабліну звання Героя Радянського Союзу. І лише в листопаді 1947 року дружина героя-уральця Параска Андріївна Сабліна отримала від Голови Верховної Ради СРСР Почесну грамоту, яка підтвердила факт присвоєння її чоловікові високого звання — за виявлену мужність і героїзм під час визвольних боїв на території України.
У селищі залізничників Локомотивному (м. Челябінськ) одна з вулиць носить ім’я Героя Радянського Союзу Володимира Пилиповича Сабліна. Спортсмени-уральці щорічно проводять змагання на честь колишнього залізничника.
Рівно два роки воював проти фашистів В. Саблін. Був відзначений орденами Леніна, Червоної зірки, медаллю «За відвагу». Загинув у свої 42 роки. Володимир Саблін — герой визвольних боїв на Кіровоградщині: 299-та стрілецька дивізія, 956-й стрілецький полк. Село Грузьке Кіровоградського району.
Олександр РЯБОШАПКА
м. Знамянка

Рябошапка О. Командир мінометної обслуги // Народне слово. – 2014. – 7 травня. – С. 5

Читати далі

Філіпенко Леонід Миколайович

Легендою він став ще за життя…

Леонід Миколайович Філіпенко – Герой Радянського Союзу (1945 рік), учасник Великої Вітчизняної війни, Почесний громадянин міста Вітебськ (Білорусія). Нагороджений: орденом Леніна, трьома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом “За заслуги перед Вітчизною”.

Народився Леонід Миколайович Філіпенко 5 березня 1914 року в с. Варварівка Новоукраїнського району в сім’ї селянина. Початкову освіту здобув у рідному селі, вісім класів вечірньої школи закінчив у 1933 р. у м. Бобруйську Білоруської РСР. Там же, в 1936 році закінчив педагогічний робітфак і працював обліковцем Бобруйської панчішно-трикотажної фабрики “КІМ” (Комуністичний Інтернаціонал молоді). У лавах Червоної Армії – з 15 вересня 1936 року.

У 1939 році Леонід Філіпенко визволяв Західну Білорусію, потім брав участь в радянсько-фінській війні, а з червня 1941-го воював на Західному, Волховському, Донському, Сталінградському, Центральному і всіх трьох Білоруських фронтах Великої Вітчизняної війни. Пройшовши сувору школу повітряно-десантних військ, Філіпенко з помічника командира взводу виріс до командира батальйону і все життя вважав, що десант був його головною бойовою школою, навчив моральній стійкості, тверезій розсудливості і винахідливості в безнадійних ситуаціях.

П’ять поранень і дві контузії залишили свої мітки на тілі Героя, які він отримав під час Сталінградської битви, на Курській дузі визволяючи Білорусію та беручи участь у Східно-Прусській операції…

У боях під Сталінградом взводний Філіпенко не раз дивився смерті в очі, був двічі поранений. Перший раз куля навиліт прошила зап’ясток лівої руки. Діяти нею він не міг, але в бойовому строю залишився: поранені, які могли хоча б якось триматись на ногах, під Сталінградом не полишали поля бою, боролись до останнього. У жовтні 1942-го, вже в самому місті, він був поранений удруге і потрапив до госпіталю. Куля застрягла у плечовому суглобі тієї ж лівої руки, і лікарі вирішили, що видаляти її небезпечно. Так усе життя Леонід Миколайович і проносив у своєму тілі шматок ворожого свинцю.

На визволення Білорусії, де в окупованому Бобруйську знаходились його батьки, Леонід чекав з особливим нетерпінням, і коли воно почалось, бив ворога ще більш нещадно. Велика кількість болотистих низин, озер, річок, мілководних водойм створювали додаткові труднощі у веденні бойових дій. Та й тут Філіпенка виручали знання місцевості, природні орієнтири та інтуїція. Один з боїв на білоруському Поліссі глибоко врізався в пам’ять ветерана. Село Південна Молча було майже суцільно оточене водою. Наказ відбити його у ворога надійшов батальйону, у складі якого воювала рота Філіпенка. І знову допомогла гарна школа, яку він пройшов у десантних військах. Зухвала і раптова нічна атака вдалася. Рота захопила п’ять будинків, але сили були явно нерівними, і під шквальним вогнем гітлерівців підрозділ був вимушений відступити. Щоб остаточно не замерзнути, бійці Філіпенка ще тричі ходили в атаку тієї ночі. Під ранок ротний усе ж вирішив перехитрити супротивника і взяти село. В обхід було послано один взвод, який наробив багато шуму і створив у ворога враження, що його оточують значними силами. Два інші взводи, після масованого кулеметного обстрілу німецьких позицій, увірвалися до села і видавили з нього фашистів, які люто чинили опір. Населений пункт було взято. Після цієї перемоги багатьох бійців було представлено до нагород, а ротного удостоєно ордена Червоного Прапора.

Відзначився комбат Філіпенко і в боях на території Східної Пруссії. Батальйон 413-го стрілецького полку (73-а стрілецька дивізія, 48-а армія, 3-й Білоруський фронт) під командуванням капітана Філіпенка в ніч на 17 лютого 1945 року на підручних засобах першим форсував річку Пассарге в районі міста Бранево (Польша) і захопив плацдарм. Бійці відбили 4 контратаки танків і піхоти противника. Утримуючи плацдарм шириною 500 метрів, воїни забезпечили переправу через річку підрозділів полку і всієї дивізії. Батальйон Філіпенка знищив близько ста гітлерівців, чотири танки, 11 станкових і 18 ручних кулеметів, протитанкову гармату.

Звання Героя Радянського Союзу Леоніду Миколайовичу присвоєно за бій у районі міста Брансберг. Батальйон, яким командував Л.М.Філіпенко, потрапив в оточення німецької піхоти. Зв’язавшись по рації з командуванням полку, комбат запросив дозвіл на відступ, але отримав відмову…

Після жорстокого кровопролитного бою із особистого складу батальйону в оточенні залишилось 113 чоловік. Вночі, провівши сміливу вилазку, вони проривалися не до своїх, а продовжували наступати і захопили німецькі укріплення на домінуючій висоті, перерізавши дорогу Кеннігсберг-Берлін. Під нещадним німецьким обстрілом невелика група бійців батальйону утримувала зайняті позиції п’ять діб. Коли ж таки підійшло підкріплення, в живих залишилось 13 чоловік, але стратегічно важливий об’єкт зберегли і тисячі життів врятували ціною власного життя. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм капітанові Філіпенку Леоніду Миколайовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Закінчилась війна, та не скинув військової шинелі полковник Філіпенко, навчав десантників. Після виходу в запас, у 1960 році Леонід Миколайович повернувся до Вітебська, де працював начальником штабу цивільної оборони фабрики “КІМ”. Помер ветеран 27 січня 2012 року. На шпальтах білоруських газет повідомлялось, що на 98-му році життя помер Почесний громадянин Вітебська, Герой Радянського Союзу Леонід Миколайович Філіпенко. Він був останнім із 20 жителів Вітебська, які були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

У селі Малотимошівці на адмінприміщенні сільської ради встановлено меморіальну дошку легендарному земляку.

Підготувала Олена КОМІСАРЕНКО.
Комісаренко О. Легендою він став ще за життя… // Новоукраїнські вісті. – 2013. – 12 жовтня. – С.4

Читати далі

Фісанович Ізраїль Ілліч

Одним із незабутніх імен, яким по праву пишається наше місто Кіровоград, є ім’я Ізраїля Ілліча Фісановича

Ізраїль Ілліч Фісанович народився 10 (23) листопада 1914 року в м. Єлисаветграді (нині м. Кіровоград) в родині службовця. Його батько Ілля Львович у часи Першої світової війни воював рядовим у кінній артилерії і повернувся додому в 1918 році. У 1922 році родина переїжджає до м. Харкова. Тут І. Фісанович закінчив семирічну школу і вступив до фабрично-заводського училища (ФЗУ) при заводі сільськогосподарських машин “Серп і молот”. Після закінчення училища, Харківський міськом комсомолу направив його у Військово-морське училище ім. М. Фрунзе. За відмінні успіхи в навчанні в училищі він одержав іменний срібний годинник.

Після закінчення училища з травня 1936 року лейтенант Фісанович служив на Балтиці, був штурманом на підводному човні М-77, дивізійним штурманом, командиром підводного човну М-84. Влітку 1938 року переведений на Північний флот,згодом навчався у Ленінграді (нині м. Санкт-Петербург, Росія).

Після закінчення навчання він знову прибув на Північ. 22 липня 1941 року був призначений командиром підводного човна М-172. 21 серпня 1941 року човен М-172 здійснив прорив у ворожу гавань порту Петсамо, атакував і потопив ворожі судна. Це була унікальна операція, яку могли здійснити лише надзвичайно безстрашні і професійні люди.

Фісанович не тільки першим прорвався по вузькому довгому фіорді у ворожий порт Петсамо, але й першим серед командирів бригади підводних човнів Північного флоту потопив в один похід два транспорти ворога. Так з першого ж бойового походу Фісанович очолив когорту майстрів торпедної атаки.

У січні 1942-го, після чергового вдалого торпедування транспорту, М-172 стали переслідувати ворожі сторожові кораблі і літаки: десять годин тривала гонитва, на “крихітку”, так називали М-172, скинули 326 глибинних бомб, але Фісанович зумів привести її цілою і непошкодженою на базу.

За 2 роки під командуванням Ізраїля Фісановича М-172 зробила 17 бойових походів. Було потоплено 2 великих бойових кораблі, 10 суден й 1 танкер противника – усього 13 одиниць.

Були виконані завдання з евакуації й десантуванню розвідгруп до ворожого тилу.

За героїзм та мужність усього екіпажу підводний човен „М-172″ нагороджений орденом Червоного Прапора, а його командиру капітан-лейтенанту І.І.Фісановичу 3 квітня 1942 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

За участь у бойових діях Бригади підводних човнів Північного флоту у роки Великої Вітчизняної війни капітан-лейтенант І. І. Фісанович нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І ступеня та орденом США „Морський Хрест” .

У травні 1944 року І.І.Фісанович прийняв в Англії підводний човен В-І, а до місця призначення його екіпаж не дійшов. 19 вересня 1944 року за загадкових обставин човен зник. Причин та обставин його загибелі не встановлено. Фісанович загинув у двадцять дев’ять років.

Герой Радянського Союзу І. Фісанович навічно зарахований до списків військової частини Північного флоту, а також до колективу харківського заводу “Серп і Молот”.

Його ім’ям названа вулиця в м. Полярному Мурманської області (Росія).

У 1965 р. виконкомом Кіровоградської міської ради було прийнято рішення перейменувати вулицю Нижнє-Пермську м. Кіровограда на вулицю імені Героя Радянського Союзу І.І.Фісановича з установленням меморіальної дошки на будинку № 39, де він народився.

У вересні 2009 року в Шотландії в порту Данді був відкритий пам’ятник підводникам, що загинули в роки Другої світової війни, серед сотень прізвищ висічені й імена радянських моряків екіпажу Фісановича.

Письменник Г.Семенов у своїй книзі “Дорогі мої харків’яни” один із нарисів присвятив Фісановичу. Про бойові подвиги нашого видатного земляка писали майже усі газети та журнали країни, а серед відомих авторів – В. Каверін, М. Асєєв, адмірал А. Головко, композитор Є. Жарковський та багато інших. Але мало хто знає, що у грудях звитяжного моряка-підводника билося полум’яне і ліричне серце поета. Він писав прекрасні вірші, чудові пісні:

Література

Герои Советского Союза: краткий биографический словарь в двух томах. Т. 2. – М.: Воениздат, 1987. – С. 658.

Дацька В. Море було його стихією, його любов‘ю: 10 листопада 2004 року виповнилося 90 років з дня народження нашого земляка Героя Радянського Союзу, легендарного Ізраїля Ілліча Фісановича / В. Дацька // Кіровоградська правда. – 2004. – 11 листопада. – С. 2.

Дацька В. Море було його стихією і любов‘ю / В. Дацька // Вечірня газета. – 2009. – 11 вересня. – С. 8.

Кобець О. Він повернувся в Кіровоград / О. Кобець // Безпека життєдіяльності. – 2007. – № 4. – С. 37: фото.

Трибуцька О. Герої Кіровоградщини – захисники Вітчизни. – Народне слово. – 2010. – 15 квітня. – с. 7.

Шурапов В. П. Земний уклін тобі, солдате…: Документальна розповідь / В. П. Шурапов, Р. Федосєєва. – Кіровоград: КОД, 2005. – 339 с.: фотоіл.

Юрченко А. Елисаветград – Ленинград – Гамбург, или Возвращение к легенде / А. Юрченко // Украина-Центр. – 2008. – 25 июля. – С. 8.

Читати далі

Худякова Антоніна Федорівна

 

Худякова Антоніна Федорівна народилася 20 червня 1917 року в с. Нова-Слобода Брянської області (Росія). Навчалася в церковно-приходській школі с. Нова-Слобода, потім у м. Карачеві. Закінчивши семирічку, вступила до індустріального технікуму м. Бежиці Брянської області. У 1937 р. була направлена майстром в Дніпродзержинськ на вагонобудівний завод. Працюючи на заводі, навчалася в аероклубі, потім у Херсонській школі Осоавіахіму. У 1940 р., ставши штурманом-льотчиком, розпочала роботу спочатку в Брянському, а потім в Орловському аероклубах.

На початку Великої Вітчизняної війни Худякова А. Ф. добровольцем пішла в льотну частину Раскової, потім у полк Бершанської. З травня 1942 р. на фронтах Великої Вітчизняної війни. Особисто провела 926 бойових вильотів, мала бойовий наліт 3139 годин. Брала активну участь в обороні Північного Кавказу, розгромі фашистських загарбників на Таманському і Кримському півостровах, у Білорусії, Польщі, Східній Прусії, Німеччині.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року Худяковій Антоніні Федорівні присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордену Леніна і медалі «Золота зірка».

Після війни постійно жила в м. Олександрії. З 1980 р. до 1991 р. працювала директором музею, допомагала в організації краєзнавчого музею, зборі експонатів, створенні експозицій.

Нагороджена орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни І ступеня та багатьма бойовими медалями.

Померла у 1998 році.

У грудні 2003 р.Олександрійському  краєзнавчому музею було присвоєно ім’я Героя Радянського Союзу А. Ф. Худякової.

За видатні заслуги перед Батьківщиною в роки Великої Вітчизняної війни, значну роботу по військово-патріотичному вихованню молоді отримала звання «Почесний громадянин міста Олександрії». На будинку, де вона жила в м. Олександрії, встановлено меморіальну дошку. Також А. Худяковій встановлено бюст на алеї Героїв у місті Карачеві Брянська облась, Росія), (Скульптор А. Ромашевський); вона є почесним громадянином цього міста.

Література:

Кузик. Б. М., Білошапка. В. В. Кіровоградщина : Історія та сучасність центру України. 2 том. — Дніпропетровськ. Арт-Прес, 2005.

Ракобольская И. В., Кравцова Н. «Нас называли ночными ведьмами». — М.: Изд-во МГУ, 2005. — 336 с.

Читати далі

Шатило Кім Дмитрович

Все далі й далі від нас події німецько-радянської війни – складової Другої світової, але й сьогодні подвиг визволителів Кіровоградщини пам’ятаємо.

8 січня цього року виповнюється 73-тя річниця визволення м. Кіровограда від нацистських загарбників. Кіровоградська наступальна операція, котрою керував командуючий Другим Українським фронтом генерал І. С. Конєв, тривала з 5 по 17 січня 1944 року.

В боях за визволення обласного центру брали участь воїни більше 30 національностей. Тисячі з них нагороджені орденами і медалями. В. І. Акімов, Б. Г. Габдрахманов, І. І. Глотов, І. І. Зибін, І. А. Машков, І. Г. Шабанов, Г. І. Пенежко, М. П. Котловець, З. Ш. Шайморданов, К. Д. Шатило удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

За тими боями – не одне молоде життя, тяжкі поранення, кров, виснажлива щоденна солдатська праця.

Одна з вулиць нашого міста названа на честь Шатила Кіма Дмитровича.

Кім Дмитрович Шатило народився 30 жовтня 1924 року в станиці Гіагінська Адигейської АО Краснодарського краю. Його дитинство пройшло в м. П’ятигорську, де він закінчив вісім класів.

За плечима цієї мужньої людини – нелегкий життєвий шлях. В юнацькі роки працював слюсарем на Московському авіаційному заводі.

В роки війни мріяв стати танкістом, тож у 1943 році закінчив Пушкінське танкове училище. З нагородного листа від 13 січня 1944 року за підписом командира 84-го окремого танкового полку майора Чеховського ми дізнаємося про подвиг відважного танкіста.

В боях з німецькими загарбниками за місто Кіровоград виявив мужність, героїзм. 8 січня 1944 року в районі висоти 186,91 км північніше Рожноватки, виконуючи поставлене командуванням бойове завдання на танку Т-34, помітив велике скупчення техніки, автотранспорту та піхоти противника. Не розгубившись, командир танка Т-34 Кім Дмитрович Шатило безстрашно повів екіпаж в атаку. Від раптових дій сміливців у противника почалася паніка, в результаті чого було завдано ворогу великих втрат: спалено шість танків, у тому числі два «Тигри», роздавлено 51 автомашину, знищено майже роту ворожих солдатів і офіцерів.

Шатило з товаришами продовжив бій, хоча пошкоджений танк палав. Кіму Дмитровичу вдалося вивести його на територію наших військ. Екіпаж з трьох чоловік загинув, а Кіма Шатила знайшли непритомним біля танка.

За мужність і відвагу, виявлені в Кіровоградській наступальній операції, Кім Дмитрович Шатило удостоєний звання Героя Радянського Союзу 10 березня 1944 року.

Закінчились роки воєнного лихоліття. В 1952 році колишній танкіст закінчив юридичну школу, пізніше – юридичний інститут.

Був викладачем у Вищій школі МВС у Москві, хоча тяжке поранення в роки війни, біль втрат не раз нагадували про себе.

Кім Дмитрович Шатило помер 10 січня 1964 року. В П’ятигорську іменем Героя названо школу № 1.

Нинішнього року 8 січня жителі нашого міста на військово-меморіальному кладовищі з вдячністю поклали квіти на могили воїнів – визволителів, підпільників, партизанів, біля Вічного вогню хвилиною мовчання вшанували героїв. Ветерани війни – і полеглі, і ті, хто вижив усім смертям на зло, – сіль землі, тому що пройшли через тяжкі випробування, не втратили віри у перемогу, зберегли честь, совість, порядність, почуття обов’язку. В когорті цих мужніх людей – і Кім Дмитрович Шатило.

Валентина ДАЦЬКА,

молодший науковий

співробітник відділу історії

Кіровоградського обласного

краєзнавчого музею

 

 

Дацька В. Його іменем названо вулицю // Народне слово. – 2017. – 12 січня. – С. 6

Читати далі

Шашло Тимофій Максимович 

Тимофій Шашло: воїн, викладач, письменник 

21 лютого виповнилося 100 років з дня народження Тимофія Максимовича Шашла — нашого земляка, Героя Радянського Союзу. Народився він у селі Куцеволівка нині Онуфріївського району Кіровоградської області. У фондах обласного краєзнавчого музею зберігається його книга «Дорожче за життя», в якій Тимофій тепло згадує про рідне село, дитинство, про настанови батькового товариша Свирида Петровича Стрижака: «Незабаром в нашому селі відкрили чотирирічку. Діти колишніх батраків сіли за парти. Дочекався і я щасливого дня, коли переступив поріг школи. Тільки закінчив чотири класи, відкрився п’ятий. Батько наполягав, щоб продовжувати навчання, але я відмовлявся. Скільки можна вчитися! Я уже все знаю. Читаю, пишу, різні задачки розв’язую.

Свирид Петрович, довідавшись про це, зауважив мені: «Не туди гнеш, юначе. Учитися треба, Тимку. Наука в ліс не веде, а з лісу виводить». І я вчився. Був активістом у піонерському загоні, пізніше секретарем комсомольської організації…
Внизу розкинулось моє село, веселе, багате і гарне. Ось на майдані серед зелені височить нова споруда сільради. Лівіше — правління колгоспу і школа — семирічка. Далі — дитячі ясла, олійня і хата-лабораторія…
Кожна хатинка, криниця, стежка знайомі мені, близькі серцю».
У 1931 році юнак закінчив середню школу і в тому ж році короткострокові учительські курси. Потім працював учителем середньої школи села Деріївка Онуфріївського району Кіровоградської області, а в 1938 році закінчив Кременчуцький педагогічний інститут і став учителем математики та директором середньої школи в селі Млинок цього ж району.
Слід зазначити, що Тимофій Максимович був улюбленим учителем у дітей, тому що в кожному учневі він бачив потенційний талант, особистість.
Свого часу Василь Сухомлинський тепло говорив про Тимофія Шашла як про талановитого педагога та пишався тим, що з Онуфріївського району вийшло чимало талановитих людей на освітянській ниві.
Йому, людині мирної і гуманної професії учителя, важко було навіть уявити, що прийде такий день, коли він розлучиться зі своїми вихованцями.
Тимофій Шашло — учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Командир танка 1-го танкового полку 1-ї танкової бригади 21-ї армії Південно-Західного фронту старший сержант Тимофій Шашло здійснив подвиг у ході Сумсько-Харківської оборонної операції. Цей бій відбувся 1 жовтня 1941 року біля села Штепівка Лебединського району на Сумщині.
З нагородного листа на командира танка 1-го танкового батальйону 1-го танкового полку 1-ї танкової бригади старшого сержанта Шашла Тимофія Максимовича ми дізнаємося, що наш земляк 1 жовтня 1941 року 9 разів водив свій танк в атаку, вміло керував екіпажем. Його танк знищив батарею і до 40 транспортних машин ворога. Окрім цього, Шашло знищив один середній танк противника, але його танк був підбитий ворожим снарядом і загорівся. Відважний  танкіст сміливо повів машину в атаку на батарею ворога, де знищив обслугу гармати. Палаючий танк потрапив в оточення фашистів. Старший сержант відкрив люк і пострілами з револьвера знищив 5 фашистів, після чого разом зі своїм екіпажем пробився до нашої піхоти і продовжував бій.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 листопада 1941 року за зразкове виконання бойових завдань в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками і виявлені мужність і героїзм старшому сержанту Тимофію Максимовичу Шашлу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Автору книги «Дорожче за життя» є що розповісти читачам про події Великої Вітчизняної війни, героїв-побратимів. До речі, одна з глав книги присвячена бою біля села Штепівка. Тимофій Максимович розповідає просто, доступно, лаконічно. Про себе — мало, а більше про командирів танків, механіків-водіїв, стрільців-радистів, командирів взводів, рот. І перед нами постають захисники Батьківщини з їхніми роздумами, болями, ненавистю до ворога.
З жовтня 1941 року Шашло — комісар танкової роти в 1-й танковій бригаді, а вже через півроку інструктор політвідділу 6-ї гвардійської танкової бригади, пізніше — комісар танкового батальйону в цій же бригаді. Протягом цього часу воював на Південно-Західному фронті.
У жовтні 1942 року закінчив курси політскладу при Військовій академії механізації і моторизації РСЧА ім. Сталіна. Потім став заступником по політчастині командира 56-го танкового полку, пізніше — начальником відділу танкових військ політичного управління Воронезького фронту. Брав участь у Курській битві, в Бєлгородсько-Харківській наступальній операції, в битві за Дніпро, у Київській наступальній та Київській оборонній операціях. Як бачимо, Тимофій Шашло постійно перебував на найбільш небезпечних ділянках, безпосередньо водив у бій роти, батальйони, бригади.
З лютого 1944 року і до Перемоги — заступник по політчастині командира 20-ї гвардійської танкової бригади 6-ї танкової армії на 2-му і 3-му Українських фронтах. Учасник Корсунь-Шевченківської, Умансько-Ботошанської, Яссько-Кишинівської, Бухарестсько-Арадської, Дебреценської, Будапештської, Венської, Братиславсько-Брновської та Празької наступальних операцій. Брав участь в радянсько-японській війні 1945 року — Хінгано-Мукденська наступальна операція.
За роки війни пройшов шлях від старшого сержанта до підполковника. Груди Тимофія Шашла прикрасили нагороди — два ордени Леніна, два ордени Червоного Прапора, два ордени Вітчизняної війни 1-го ступеня, ордени Вітчизняної війни 2-го ступеня, Трудового Червоного Прапора та медалі.
У вересні 1945 року він був направлений на навчання на курси при Військовій академії бронетанкових і механізованих військ Червоної Армії імені Сталіна. В наступному році за станом здоров’я підполковник Тимофій Шашло звільнений у запас.
Після демобілізації жив у Києві, закінчив партшколу при ЦККП України, став секретарем Печерського райкому партії Києва, з 1951 року — завідуючий Київським міським відділом народної освіти. Пізніше став проректором заочного та вечірнього навчання Київського державного педагогічного інституту імені М. Горького. Багато уваги приділяв військово-патріотичному вихованню молоді.
Тимофій Максимович Шашло — доктор педагогічних наук, професор, заслужений учитель УРСР. Окрім згаданої книги «Дорожче за життя» написав документальні повісті «Батько і син»,«Алмази шліфують». Він помер 22 жовтня 1989 року. Похований у Києві, на Байковому кладовищі.
Іменем Героя названа вулиця в с. Штепівка, середня школа в с. Куцеволівка, на будинку, де жив наш земляк, і на приміщенні школи установлені меморіальні дошки.
Валентина ДАЦЬКА,
співробітник обласного
краєзнавчого музею.

Дацька В. Тимофій Шашло: воїн, викладач, письменник // Народне слово. – 2016. – 25 лютого. – С. 5

Читати далі