Остарбайтери

На початку фашистська влада на окупованих землях пропонувала людям виїжджати до Німеччини добровільно, обіцяючи добру платню та гарні умови життя. У подальшому невелика кількість добровольців уже не задовольняла існуючі потреби рейху в робочій силі, і почала реалізовуватися стратегія брутального терору: населення примушували виїжджати під дулом гвинтівки. Початок масового вивозу припав на квітень 1942 року: вивезенню, у першу чергу, підлягали фізично здорові молоді люди 1920 — 1927 років народження.

Ця драматична сторінка Другої світової та її складової — Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 років — доволі докладно висвітлена у документальних джерелах Державного архіву Кіровоградської області.

На сторінках цих документів — історії з життя „маленьких людей”, які війною і долею були вигнані на чужину, де змушені були працювати на ворога й принизливо зватися „остарбайтерами.”

За рядками приватних листів вигнанців до рідних, які складають у Держархіві області окремий фонд, — драма кожного зокрема і трагедія всього покоління.

І хоч листи ці й підлягали ретельному розгляду цензорів, які зафарбовували „небажані” рядки кореспонденцій, цей пласт документальної інформації надає унікальну можливість дізнатися не лише про місце та умови праці остарбайтерів, а, що важливо, про їх психологічний стан. Так, декілька листів вивезеної до Німеччини 18-річної Валентини Сьомій із с. Михайлівки Олександрійського району до сестри Олександри сповнені невимовною тугою за українською домівкою і навіть нехарактерними для молоді у звичайних умовах мотивами смерті. «Я народилась і виросла серед широкого українського зеленого степу, в селі, праця у місті, на фабриці, мені осоружна, — пише дівчина, — Опишу тобі своє життя. Живу я тут, як собака. Працюю на фабриці 12 годин на день. Вранці нас будять і в 7 годин ранку ми йдемо на фабрику. Дають нам їсти трохи хліба, супу й капусти, трохи кави. Справили туфлі дерев’яні, які вже порвались, і тепер немає в чому ходити. Шість місяців грошей не давали, тепер дають 12 марок. Заробляю. Як Хома на вовні.

Саша, погано мені жить у чужім краю далекім. Я виросла дома й не знала, як треба боятись когось, не бачила, як б’ють, і мене ніхто не бив. А тут…Краще вмерти, ніж так жить. Але бог смерті не дає…

Пиши, як на нашій золотій Україні врожай. Тут зараз тепле літо, але мені воно не миле. Не знаю, чи й вернусь коли на батьківщину…»

І дійсно, багато хто не повертався: гинули від хвороб, побоїв, недоїдання.

Більш ніж 38000 таких справ, переданих свого часу на державне зберігання Управлінням служби безпеки України в Кіровоградській області, зберігає головне архівосховище краю. Ці документи містять доволі докладні відомості про репатріанта, його родину, місце роботи у неволі. Незважаючи на діловий, сухуватий стиль оформлення фільтраційних справ, ці сторінки нерідко містять історії, достойні письменницького пера. Так, згідно з фільтраційною справою на колишнього остарбайтера Косінську-Шиндельман Еллу Олександрівну, вона виїхала до Німеччини як „фольксдойче”, тобто етнічна німкеня. Насправді, Косінська по чоловіку, Елла Шиндельман була єврейкою, про що оперативно повідомив до німецької жандармерії хтось із місцевих жителів Татарівки Новоукраїнського району, де Елла вчителювала. Після цього її разом з чотирирічною донькою забрали німці, як і інших євреїв, задля кривавої розправи. Елла заявила в жандармерії, що вона німкеня, знайшла двох свідків із Татарівки, які, теж наражаючись на смертельну небезпеку, підтвердили, що знали її батька — німця. Це було неправдою.

— Елла народилась у Хабаровську, росла у сиротинці, потім у прийомній родині, і батьків своїх навіть сама не пам’ятала. Але доля усміхнулась цій жінці та її доньці

— її не вбили, а наказали виїхати разом з родиною до Німеччини у якості фольксдойче. По дорозі Елла з родиною втекла, але була впіймана і вже без чоловіка і доньки відправлена до Німеччини як звичайний остарбайтер.

Працювала на заводі, була тяжко поранена в, живіт, потім переведена на нібито на „легку” роботу на овочеву фабрику, яку описує так: „Працювали, ми по коліно у крижаній воді, чистили гнилі овочі на постійних протягах. Часто нас били за не-належну роботу, страшенно недоїдали, з їжі в основному були овочі, бруква, капуста, хліб.” Але Елла Шиндельман продовжувала боротись за життя і повернулась у 1945-му додому, в Татарівку. Тут за неї взялися вже свої — через три дні по приїзді викликали до місцевого відділу НКВС, де на неї почали „шити справу” як на зрадницю (пригадали „фольксдойче”). Чим закінчилась ця історія, невідомо. У справі інформації про це немає, але чомусь так хочеться вірити, що зранену тілом і душею жінку, яка так хотіла жити, не вбили на землі, що стала для неї рідною…

Загалом під час окупації Кіровоградщини з її теренів було вивезено понад 50 тисяч наших земляків. По-різному склалась їхня доля, частина колишніх остарбайтерів діждалась матеріальної компенсації за свій рабський труд. Але ніхто й ніколи не компенсує втрату дитини, коханої людини, розірваного ланцюга роду. А вимушене невільництво мільйонів людей під час Другої світової назавжди залишиться болем і ганьбою загальнолюдської історії.

Олена ТРИБУЦЬКА,

начальник відділу інформації

та використання документів

обласного держархіву.

Народне слово. – 2012. – 14 червня. – С. 7

У листопаді 1942 року мене насильно вивезли в Німеччину разом із багатьма односельцями. Нам тоді було по 17-19 років. Кінцевим пунктом призначення для групи, в якій перебувала, стало місто Дюссельдорф. Поселили нас у дерев’яних бараках, спати доводилося на двоповерхових нарах. Важка робота у дві зміни біля гарячих чанів, де кипіла гума (працювали на гумовій фабриці), забирала останні сили. Висока температура, дим, дихати немає чим. Ковток свіжого повітря паморочив голову і забивав дух, до нього потрібно було звикнути.

Кормили дуже погано. Вранці і ввечері чай або кава, а в обід бруква і шпинат чи капуста, по 200 г хліба. Весь час і дівчата, і хлопці знаходилися під наглядом німців. На роботу і назад водили під конвоєм. Але багатьом вдалося втекти. Вони влаштовувалися у фермерів, там кормили краще, і можна було напитися молока, коли доїли корів. Проте деяких втікачів знаходили і саджали в карцер.

Весною 1943 року фабрику бомбили американці. Під час таких нальотів авіації всі ховалися у бункери, що були під фабрикою. За ніч бомбили по 5-6 разів. Ми, лозуватські дівчата, поклялися: кому пощастить залишитися живими, повернуться додому і розкажуть односельчанам про загиблих, про те, що вони не зраджували рідній Батьківщині.

Під час бомбардування у перший бункер влучила бомба, і всі, хто там був, загинули. Я залишилася живою завдяки тому, що була в другому бункері. Тієї ж ночі прибув рятувальний загін. Це були наші хлопці, але в німецькому одязі. З-під цегли залізних балок вони діставали мертвих дівчат, понівечених, обірваних, босих. Багатьох не можна було впізнати. Вантажною машиною везли вбитих на кладовище. Німців хоронили по одному, а полонених окремо, в братських могилах.

На чужій землі в братській могилі залишилися Байол Ксенія Степанівна, Байол Пелагея Степанівна, Волошина Ніна Федорівна, Ліщинські Марія Терентіївна. Минуло вже більше шістдесяти років, а в пам’яті цей жах настільки закарбувався, що ніби це було вчора. Руки тремтять, сльози котяться. Таке не забувається.
Р. Талпа, завідуюча Лозуватським
краєзнавчим музеєм

Талпа Р. Таке не забувається… // Слово і час. – 2012. – 27 жовтня. – С. 3

Німеччина. Довга дорога до неї розпочалася для молодої дівчини 22 серпня 1942 року. Її разом з Олександрою Митрофановою, Ганною Кримською та іншими дівчатами до Грушки з Лозуватої везли підводами поліцаї Лисиця і Грабазей. Потягом до Кракова везли всіх разом. Уже після зупинки зробили розподіл – хлопців залишили, а дівчат повезли далі. Кінцевим пунктом для Параски Самійлівни став ліс Гайдибрид, де був табір полонених та остарбайтерів. Усі разом працювали на будівництві двоповерхових будинків: копали траншеї, носили камінь, цеглу, дошки. Робота важка і виснажлива, а їжа якою кормили (раз на добу черпак «бовтушки» і 300 г хліба з різзю), давала змогу лише якось існувати на цьому світі. Їх було двадцять чотири дівчини. Добре пам’ятає Параска Самійлівна Матрону Чимиринську та Ганну Бантаж.

– Я була маленька і дуже худенька, – ділиться спогадами Параска Самійлівна, – мене забрали з будівництва до хазяїна. У нього було 25 корів, 5 коней, 25 га землі. Я й корів доїла, і в полі працювала. По сусідству у хазяїна жила полячка Ганка. За те, що вона хотіла побачитися зі мною, хазяїн нас обох побив нагайкою так, що не могли й ходити.

Якось до мене в кімнату зайшов хазяїн лише у нічній сорочці. Я втекла від нього. Але разом із сусідом він мене наздогнав і відвів у місто в тюрму за спробу втечі. У камері одразу заснула на матраці, адже була дуже стомлена. Коли прокинулася, побачила, що мене вкрили воші. Я кричала, просилася, згортала вошей із себе руками. Лише через три дні мене перевели в іншу камеру, де було двоє дівчат. Коли пан приїхав мене забирати, я відмовилася. Щоб покарати, мене посадили у кам’яний ізолятор, який наповнювали водою. Вода прибувала, сягала колін, а я стояла і співала пісню «И родные не узнают, где могилка моя». Шість днів не давали їсти, тож із камери мене відвезли в лікарню, де пробула два дні.
Параску Самійлівну знову забрав Мінцер Карлов, хазяїн, у якого працювала. У нього було троє дітей – хлопчик і дві дівчинки. Він був жорстокою людиною. Вночі дівчині вдалося втекти до Ґанки. Її пан написав записку, а його дочка відвела Параску в місто. Там дали папір і посадили на автобус. З автобуса зовсім незнайома бабуся забрала Параску до себе додому, лікувала її, хотіла залишити в себе, але дівчину віддали іншим панам. Аж до визволення вона там жила і працювала.

Після визволення Параска Самійлівна була у запасному полку, йшла за фронтом. У жовтні 1945 року повернулася додому і як вже військовозобов’язана стала на облік у райвійськкомат. Але, на щастя, воювати більше не довелося. І нехай нікому більше не доводиться, а на землі завжди буде мир.
Р. Талпа, завідуюча Лозуватським
краєзнавчим музеєм

Талпа Р. Гіркі спогади остарбайтера // Слово і час. – 2012. – 27 жовтня. – С. 3

А після сніданку наша четвірка оточила діда Олексія, допитуючись, звідки прибув і як потрапив до шпиталю? «Зачекайте, —пригальмував він допитливих, — спочатку натягну на вуха свій апарат, бо погано чую». Та й почав розповідати про себе: відверто й доброзичливо.

…Народився у селі Кулішівка Градизького району на Полтавщині 19 квітня 1919 року у родині коваля Івана Тимофійовича. Коли Олексію виповнилося три роки, померла мати Люба, а батько, оплакавши її, згодом привів у дім мачуху. Про неї хлопчик нічого поганого сказати не міг, але й не відчув домашнього тепла. Добре, хоча б вже й те, що батько допоміг йому закінчити у сусідньому селі Жовнине семирічну школу і направив сина до Кременчука, очікуючи, що він вивчиться на фельдшера, бо що не кажіть, а представники цієї професії користувалися повагою у селян. Та син не виправдав батьківського сподівання. У медтехнікум він все ж вступив, але протримався лише до першої лабораторної роботи у міському морзі. Погодьтесь, ця робота — далеко не для слабких нервів! Але щоб не повертатися додому і гаяти час, хлопець вступив до фабрично-заводського училища «Дормашбуду», де навчався на коваля. Пізніше почав працювати у депо.

Невідомо, як би склалася його подальша робітнича кар’єра, коли б про «успіхи» сина не дізнався батько. Він списався зі своїм братом — гірником з Донбасу, дядьком Данилом, який приїхав із листом від батька і забрав юнака на шахту під містечко Кадіївку, що знаходилася за сотню кілометрів від Ворошиловграда,нинішнього Луганська. Спочатку він працював позмінно коногоном, адже механізації ще не було. Вугілля добували з першого горизонту пластів, майже відкритим способом (опускалися по дерев’яній драбині) і поступово заглиблювалися під землю.

Навесні 1940 року Олексія призвали до лав Червоної армії і направили на західний кордон, де, на його щастя, завершився кровопролитний конфлікт із Фінляндією, а новобранцям належало наводити порядок у республіках Прибалтики. Тобто, встановлювати радянську владу на місцях, нібито за проханням робітничого класу і пригнобленого селянства. Не відчувши серйозного супротиву, їхня, іменіВорошилова, дивізія була направлена на кордон Білорусії з Польщею, де розташувалася в районі залізничної станції Берези-Картузької. У штабі 228-го артилерійського полку 205-ї моторизованої дивізії іменіК. Ворошилова сержант Олексій Палений служив зв’язківцем. Розташовані неподалік передові позиції були укріплені гарматами-гаубицями та сорокап’ятками. Гвинтівки були зразка 1912 року. Танки ж знаходилися на ремонті. А командирам доводилося отримувати безглузді накази: не піддаватися на провокації з боку супротивника і не втягуватися у збройний конфлікт.

Фашистська Німеччина розпочала бойові дії з території Польщі моторизованою піхотою й танками на світанку 22 червня 1941 року. І все ж противник зустрів самовіддану відсіч, бо червоноармійці, не розгубившись, ударили з усіх видів своєї зброї. Спочатку не шкодували снарядів і патронів, але вороги у багато разів переважали і в силі, і в озброєнні. Відчувши, що у першу добу оборонців так легко з укріплень не виб’єш, німці кинули на позицію свою авіацію. За короткий час обрамлена густою зеленню місцевість перетворилася у згарище та руїни. Дерева падали, вирвані з корінням, і горіли, як сірники. Та в окремі моменти захисту бійці все ж показували дива хоробрості. Із замаскованого чотириствольного зенітного кулемета один із них збив «месершмідта».

Оборону тримали майже дві доби. Давалася взнаки непідготовленість до нападу противника, адже дивізія готувалася для бойових дій під час нальоту ворожої авіації. Наприклад, зовсім безпорадний для бою залишався танковий полк, бо машини стояли без запасу пального. Коли командир автобатальйону капітан Воробйов нарешті отримав запізнілий наказ від комполку терміново заправити танки, в рейс до місця заправки — Бронної гори — відправилася одна автоцистерна і сім бортових машин, що транспортували по два баки, розраховані на 80 літрів бензину. Їх у дорозі накрили німецькі літаки і до кінцевої мети доїхав лише одна вантажівка. Зв’язок з тиловими частинами був утрачений. Останнє, що пам’ятає Олексій, командир дивізії Пилип Кудюров прибув до них на легкій танкетці і наказав мінувати перед німцями відходи для відступу. Наказ був відданий, а мінувати відходи вже й не було чим!

Про долю командира дивізії стало відомо після війни. Йому вдалося з жменькою бійців вийти з ворожого оточення під Смоленськом. Командування призначило Кудюрова командиром 40-ї кавалерійської дивізії і направило на оборону Північного Кавказу. У грудні 1941 року Пилип Федорович загинув, а на його честь у Севастополі, де він проживав до армії, перейменували одну з вулиць.

Олексій Палений, разом із групою бійців відступали через ліси й болота Білорусії. Запам’яталися тоді тяжкі бої біля білоруського міста Гомеля за переправу на річці Сож, а також за притоку Десни Снов,де від полку лишилася лише третина бійців. Особливо сутужно було бійцям біля міста Щорс у Чернігівській області. З ворожого оточення їм допоміг вирватися бронепоїзд, який відстрілювався з гармат і кулеметів. Про його трагічну долю дізналися пізніше з історії, алесаме він допоміг уникнути повного розгрому 228-го полку.

Як не поспішали воїни приєднатися до основних сил, щоб боронити Київ, все ж не встигли. Напівголодні, поранені, обірвані, з трьохлінійками та без запасу патронів, вони прибилися на північ Полтавщини, де недалеко від міста Пирятина їх (десятків зо два бійців) оточили фашисти. Олексій, скориставшись темрявою, встиг вскочити у рів, де причаївся і пролежав, прикинувшись неживим. Тож уночі йому вдалося дістатися до рідної Кулішівки, яка на той час булаокупована фашистами. Вдома сина переодягнули у цивільний одяг, але гостинністю батьків вдалося скористатися недовго. 6 травня 1942 року Олексія Паленого з групою молодих односельчан фашисти забрали до Німеччини, обіцяючи безхмарне й сите життя у розкішному Фатерлянді. А яке там життя буде насправді, Альоша вже зрозумів, коли їхали у набитому вагоні-телятнику, у якому їх «забували» нагодувати і добре, якщо під час зупинок на станціях хтось із співчуваючих кидав напіввідкриті двері шматок хліба або картоплину.

Зупинився потяг поблизу кордону з Францією в Ельзас-Лотарингії у передмісті Саарбрюкена, де знаходився німецький вагоноремонтний завод. При визначенні нарядів на роботу, німці дізнавшись, що Олексій працював зварювальником, перевірили його здібності й залишилися задоволені. Так і довелося йому обпалювати фарбу і приварювати металеві планки до передніх частин зчеплення вагонів, що зазнали пошкодження ударів буфера. Поселили у бараці разом з інши робітниками. Довелося працювати повний світловий день під наглядом поліцаїв. Двічі на день давали на їжу брукву, постійно ходили з підтягнутим животом, мерзли, хворіли, а тих, хто затримувався з виходом на роботу, стьобали гумовими кийками. Це інколи відчував на собі й Олексій.

Нарешті наступив травень 1945 року. На територію, де працювали підневільні залізничники, скинули бомби американські літаки. Німецькі вояки розбіглися, як миші, а союзники, які звільнили їх з неволі, виявилися гуманними. Перед тим, як відправити їх на Батьківщину, запропонували перечекати бої, забезпечили харчуванням, яке відібрали у місцевих бюргерів, і через два місяці направили їх потягом до СРСР. На жаль, не досить гостинно їх зустріли на рідній землі. Після перетину кордону на одній із станцій, назви якої Олексій Іванович вже й не пам’ятає, їх висадили з вагонів і під охороною направили в сортувальний табір, де визначилися, в який край і на яку роботу їх послати. Міцніші жінки і дівчата працювали кухарками та санітарками у військових частинах, а чоловіків відправили на три роки на примусову роботу на шахти Донбасу.

Але цією працею вже не можна було залякати Олексія. Повернувся він на Луганщину під землю, але вже не коногоном. Навпаки, більшість рвалася у забійники рубати відбійним молотком вугілля. Це вважалося престижною роботою. Невдовзі й він туди потрапив. У шахту 11-РАУ, де доводилося щозміни по вісім годин лежати та повзати по штреку і вирубувати по 16-17 метрів вугілля. Відпочивати довго не вдавалося, адже відразу ж діставав холод, а під ноги іноді підбиралася вода. На шахті й зустрів своє щастя. Одружився з дівчиною Поліною і прожив з нею душа в душу аж до старості, поки вона відійшла в інший світ. Ще коли Олексій працював на шахті, в родині народився син. Щоправда, коли Поля збиралася його народжувати, з Олексієм трапилося нещастя. На третій рік його роботи через халатність гірників, які своєчасно не поставили кріплення у штреку, а динамітом зривали шурфи, Олексія привалило пластом. На щастя, його вчасно відкопали, але насипом вугілля пошкодило ребра і довелося тривалий час відлежуватися в лікарні.

Багато розповів Олексій Іванович про своє життя. Наприклад, як він повернувся з шахтарського краю і почав працювати слюсарем і електрозварювальником у МТС у селі Табурище Ново-Георгієвєвського району — райцентр, який згодом був затоплений під час спорудження Кременчуцької ГЕС. У той час, за кошти, які він отримав за шахтарську працю, чоловік придбав автомобіль та зумів власними руками побудувати будинок у Світловодську. До цього варто додати, що Олексій Палений працював на бетонному заводі, постачальником у райспоживспілці та майстром холодильних установок на заводі «Промінь». Він вийшов на пенсію у 1970 році, маючи 59 років трудового стажу.

— Ще років два тому я їздив на велосипеді, —посміхаючись, додає до розповіді Олексій Іванович,— та дороги стали нікудишніми, не хочеться падати, тож чекаю літа. Беру вудочки і прошу сина, щоб підкинув мене автомобілем до Дніпра. А там не нудьгую. Їдуть діти з роботи, то хтось і підбере мене додому…

Дмитро ТАНСЬКИЙ

 

Танський Д. Олексій Палений – боєць, остарбайтер, шахтар… // Кіровоградська правда. – 2013. – 5 квітня. – С. 9