Остарбайтери

Ці спогади записані в зошиті мешканкою Великої Виски (Новоукраїнський район Кіровоградщини) Ларисою Миколаївною Дригою. Про ті страшні дні їй розповіла її мама – Марія Павлівна Жердій (у дівоцтві Талпа).

Це сталося 19 серпня 1943 року у нашому селі Велика Виска. Того дня центр села був забитий підводами, людьми. Сюди звозили молодь з навколишніх сіл для відправлення до Німеччини. Гамір, плач, крики, сльози, стогін стояли такі, що чули в навколишніх селах.

Коли скомандували грузитись на машини, моя бабуся, мамина мама, хотіла закинути на борт скриньку з харчами для своєї донечки Марійки. Але тут підскочив сільський поліцай, відіпхнув її, звалив і почав бити ногами, а вона, щоби не кричати, прикусила губу аж до крові. На жаль, мама не захотіла називати прізвище того поліцая, а він був місцевий. Марійка стояла на машині і все вдивлялася в обличчя проводжаючих, шукаючи свою маму, але її ніде не було видно…

Далі мама пані Лариси Марія Павлівна згадує: «їхали ми товарним потягом, у якому возили худобу. У кожному вагоні було по одному німцю, які їхали до Німеччини у відпустку або лікуватись після поранення. Вся наша молодь була 1926-го року народження. І німці казали, що нас везуть у подарунок Гітлеру. Їхали ми два тижні. Адже часто, особливо вночі, бомбили. Тоді потяг зупиняли, німці вагони закривали на замки, а самі тікали.

Вдень потяг зупиняли десь біля лісосмуги, відкривали вагони і пускали нас у туалет. В цей час дехто ховався в кущі, щоби потім втекти додому. В останньому вагоні їхали самі лише німці, то вони давали автоматну чергу по кущах. Отже хто й хотів втекти додому, залишався на віки-вічні під тими кущами. Під такий обстріл попали і мої сусіди, два Михайла – Чернявський та Піщанський. Ледь поїзд зупинявся, вони бігли до нашого вагону і кликали нас втікати, а ми ж бачили, як стріляли потім німці, ми їх відмовляли від цього ризику, але вони нас не послухали. А їхні батьки, коли я вже приїхала додому, все розпитували за них. Та що я могла сказати?

У Польщі потяг зупинявся в містах Пермозенсь та Перемишль. На зупинці Баня провели огляд. Всі виявились здоровими. По радіо оголосили, щоби добровольці ставали в чергу для отримання пайка – скибки хліба з рибою та ковбасою. Але ми не були добровольцями, а забраними примусово, тож ніхто ставати в чергу не схотів. Через це німці з батогами підбігли і давай нас бити.

– Чому не стаєте в чергу?

А з середини гурту декілька чоловік крикнули їм у відповідь:

– Ми не добровольці, нас забрали насильно.

Отримали ми все ж таки цей пайок. Ковбаса була дуже солоною, то ми ледве не повмирали, адже сильно потім хотіли води. Коли потяг ставав на зупинках, ми бігли до тих місць де можна напитись досхочу води і набрати в пляшечки. А потім ділились по ковточку, щоби вистачило до наступної зупинки.

Дорогою ми бачили багато наших полонених, які лежали надворі, змучені та немічні. їхня територія була огорожена колючим дротом, там було і їхнє кладовище. Наш шлях проходив через три тунелі – довгі та темні, тож весь дим з паровоза залітав до вагонів. Після цього ставало темно від диму, неможливо було навіть розгледіти один одного і дихати було дуже важко. Вже їдучи Німеччиною, на зупинках ми зустрічали дівчат і хлопців, які поїхали туди раніше. Всі вони були старші за нас, худі, чорні, питали, чого ми сюди їдемо, адже тут гірше, ніж у в’язниці. А куди нам вже подітися?

Затемна приїхали до міста Діффердінген. Там був військовий завод та три доменні печі, вогонь летить аж до самого неба. Деякі дівчата плакались, боялися, що всіх нас вкинуть в цю піч. Але все обійшлося. Зустріла нас перекладачка-булоруска Валентина. Вона нас забрала до свого бараку. Раніше нас, українців, приїхали росіяни та білоруси. І навіть вісім бабусь з онуками, які над залізницею пасли худобу, то німці їх забрали разом з коровами. Ті, хто приїхали раніше, казали: «Дівчатка, рідненькі, чого ж ви сюди приїхали? Тут каторга». Всі почали плакати, згадувати рідну Україну. А потім одна каже: «Вас не будуть хоч терзать, а ми перші приїхали, то багато поприїзжало жителів тутешніх, крутять нас на всі сторони, дивуються – мовляв, нам казали, що українці, росіяни і білоруси з рогами, з хвостами, а ви такі ж люди, як і ми». Через певний час нас повели до їдальні і сказали: «Дзевки, это вам не бляны со сметаной жрать возле матки, а тут суп с червями. И не реветь, слышите?». В їдальні був саме обід, дивимось – щось люди ловлять у мисках і на стіл кидають. А я близько стояла і побачила, що то були справді черви, та ще й з хвостами. Де цілий -викинуть, а де й половинки, то з капустою і їдять.

Ми тиждень не могли те їсти, поки у нас не скінчилися свої сухарі та пряники. А як вже зовсім зголодніли, то почали їсти, що давали, ще й добавки просили. Суп зовсім був недобрий, але ж їли, адже треба було важко працювати. О четвертій годині ранку нас будив поліцай з собакою. Потім до нас підходили два перекладачі-емігранти: один Нікольський – головний, інший Грищенко, хороший, з Донбасу, весь час казав, що скучив за батьківщиною. Він нас водив на роботу, на обід і з обіду. Ми ніколи не снідали, був тільки обід о другій годині. На обід давали суп з бруквою і хліб. На вечерю суп молочний (вода з сахарином). І через два дні на вечерю давали по двісті грамів хлібного батончика і маленький шматочок маргарину, іноді давали кінської ковбаси. Ми могли з’їсти все за один раз і два дні голодні чекали на чергову вечерю. Вранці завжди була перекличка по номерах. Мій номер був 652. Це була залізна бляха з номером, нашита на одяг. На бортик жакета пришивали клаптик синьої матерії, де білими літерами було написано OST. На ногах як взуття були обов’язково гольцшуги – дерев’яні колодки. Коли ідеш у них, то вони гучно стукотять, то всі німці знають, що ведуть остарбайтерів. Ми намотували на ноги якесь ганчір’я, щоби не муляло ноги. Ідучи на роботу, ми проходили повз табір наших полонених. Напроти нього табору жив гер-шеф і не дозволяв нам з ними говорити, бо «буде всім капут». Бувало, що ми таки мали змогу перекинутися з ними кількома словами, коли той цербер не бачив.

Діффердінгер знаходився за двадцять п’ять кілометрів від Люксембургу. Часто ми чули повітряні тривоги, але ніколи не було бомбардування. Місцеві жителі казали, що тутешній завод належав англійській королеві Єлизаветі. Там робота була дуже тяжка – вивантажували з вагонів пісок, щебінь, цеглу, цемент. А на заводі тягали кокс, і нас весь час підганяли, щоби ми все розвантажили чи завантажили за певний час, який був відведений транспорту на простоювання. Разом з нами працювали італійці, бельгійці, французи. Дівчат не били. Перепадало найбільше юнакам. Коли вони несли мішки з цементом і ненароком впускали, за те їх сильно били. А ми, дівчата, тихенько плакали. Тут ми будували заводську трубу. Перед самими новорічними святами будівництво закінчилося. І наші сміливці встановили на вершечку труби ялинку, хоча німці вже відсвяткували Новий рік 25 грудня…

Через два дні в небі почали літати англійські та американські літаки. Через добу наша перекладачка оголосила: «Дівчата вставайте, будемо відступати, адже наші близько». Нас в бараці було 57 дівчат з росії, Білорусі і багатенько наших з Кіровоградщини. Я зі своєю сусідкою і таборовою подругою Сашею вирішили приєднатися до білоруски Ольги. Вона нас потягнула до лісу, який був біля нашого бараку. На той час хлопці вже розкусили колючий дріт, от вона цим і скористалася. Полізли ми за нею навкарачки до лісу. Там майже тиждень сиділи тихо, без води та їжі. Потім ми з Сашею вирішили повернутися за фотографіями наших рідних. Стоїмо біля табору, аж тут нас кличуть до їдальні.

Ми вирішили піти, бо дуже вже хотілося їсти. Там нам дали по два батончики та дві порції маргарину. Так вони зробили нам «підманку». Коли ми зайшли в барак до своїх ліжок, то у вікно побачили, що до нас з автоматами йдуть двоє німецьких солдатів. Миттю сховалися у шафи, кожен у свою. Сидимо тихенько, боїмося дихати. Солдати зайшли до бараку, постояли і вийшли. Потім повернулися до лісу. Повземо потихеньку і прислухаємося. Через певний час почули, що хтось когось недалечко питає напрямок, куди потрібно тікати. Підвівши голови, ми побачили неподалік двох дорослих чоловіків і маленького хлопчика. Ми з Сашею трішечки знали німецьку мову. Ці люди кликали нас до себе. Хлопчик підійшов та взяв мене за руку. Я боялася підходити. Але коли спитала в дитини, де його мама, він зрадів, що ми також розмовляємо німецькою. Порозумівшись, ми пішли з ними. Три дні ми були в них, вони допомогли нам з одягом та їжею.

Перебувши так три дні, ми вирішили знову повернутися до табору, дорогою зустрівши американців. Вже в таборі вони почали вмиватися, я подала домашній вишиваний рушник, щоби втерлися. Дивлюсь і дивуюсь: після вмивання рушник чистий, білий, а їхні обличчя так і залишились чорними. Солдати зрозуміли моє здивування, почали сміятися. Потім один і каже: «Ми – негри. Ферштейн?». Американські солдати поїхали, а ми з подружкою пішли в місто. Доходимо до школи, аж тут назустріч нам виходить поліцай-люксембуржець і кличе нас у школу. Ми зайшли до спортзалу, а там були вже всі наші поліцаї, медсестра і шефи, стоять у фашистських формах, на рукавах фашистські знаки і руки підняті до гори. Тремтять. Ми цю картину побачили, дуже перелякалися. А поліцейський підводить нас до корзини і каже: «Беріть». Ми віднікуємося: мовляв, ні не будемо брати. Він почав на нас кричати, щоб брали. А в тій козині годинники і каблучки золоті, бутерброди, гроші та інші речі. Ми довго вагалися, а тоді взяли по бутерброду. Поліцай казав брати все, що захочемо. Ми взяли ще носові хусточки. Подякували і, перелякані, не знали, що робити далі.

Коли нас відпустили, ми далі пішли містом. Бачимо – наш колишній шеф замітає вулицю, один кінець вуса обсмалений, сам худющий. Перехожі плювали на нього. Місцеві жителі пропонували нам йти жити до них додому. Мою подругу Сашу забрали, через недовгий час забрали й мене. Моя хазяйка на моєму вікні причепила радянський прапор. Коли я детальніше оглянула кімнату, то була дуже здивована, адже побачила, що на стіні за шафами висіли портрети Леніна та Сталіна. Одного разу хазяйка запропонувала послухати по приймачу новини, які вони потайки слухали вночі. Вона мене втішала і казала: «Маріє, Гітлер спалив всю Україну. Коли війна скінчиться, ти додому не їдь. У моєї Октави немає дітей, ні братів, ні сестер. Залишайся у нас. Все, що в нас є, буде тобі». Я обняла, подякувала, але відмовила. Хоч як там було затишно, мене поважали і любили, але я дуже хотіла додому…

Одного разу мені потрібно було піти в магазин. Я зайшла до себе в кімнату, щоб перевдягнутись. І тут в небі з’явився літак. Я підійшла до вікна, щоби роздивитись, в цю ж мить з літака кулеметною чергою почався обстріл вікна, на якому висів мій прапор. Хазяйка наказала швидко його зняти, адже літак зробив в небі розворот і намірився летіти над будинком для повторного обстрілу. А ввечері по будинку знову стріляли…

Пройшло небагато часу, і з Радянського Союзу прилетіли вже наші літаки. Одного вечора нас запросили в школу, де радянський військовий розповів новини, з яких ми дізнались, що відбувалося в цей час у нас на Батьківщині. Він переконував не боятися, що ми були в Німеччині – мовляв, нашої вини в цьому не було, ми до Німеччини їхали не добровільно, нас гнали насильно. Запевняв, що скоро війна закінчиться, і всі поїдуть додому. Тож, мовляв, годі гнути спину на капіталістів. Ще й сьомого листопада ми пішли на демонстрацію з прапорами та портретами вождів.

Минув час. Живемо тихо, спокійно. Одного разу телефонує подруга: «Маріє, швидко збирайся, заходь за мною, нас будуть вивозити до Союзу». Моя хазяйка допомагала мені збирати, плакала разом зі мною. Нам тяжко було розставатися. Попрощавшись, я пішла, наказала не проводжати, тому що боялася за них, щоб потім їх не вбили. На вокзал ми з Сашею прийшли вдосвіта. Через дві години прибув потяг. В дорозі поїзд обстрілювали літаки. Зрештою розбили перший та останні вагони, вбили машиніста та його помічника. Ми побігли до лісу. А вже була холодна пора, померзли, бо все, що було з одягу, залишилось у вагоні. Пробувши в лісі годин з п’ять, ми повернулись до розбитого поїзда. Ніч минула тихо, вранці, трішки задрімавши, чуємо, що хитається наш ешелон. Виявилось, що нам приїхали на допомогу.

Від’єднали розбиті вагони приєднали інші, сформували новий потяг і повезли далі. Ми не знали куди і хто нас везе. На зупинці ми дізнались, що доїхали до французького містечка Шалом. Пробули там три дні. Потім старих та хворих погрузили в автобуси, інші пішки, а це 60 кілометрів, почали добиратися до міста Бержерак. Потім почали нас навчати стройової підготовки та військової дисципліни. Підйом, зарядка, політзаняття; тренувались розбирати та збирати зброю, підтягувались на турніку, вчили біографії маршалів та інших високопоставлених осіб.

Говорили, що нас з хозротою було приблизно 8 000 осіб. Поруч з нами жили індокитайці. Були взводи, роти і батальйони – чоловічі та жіночі. Наша І рота отримала портрет Сталіна. Жили ми в Бержераці. Клімат там м’який і теплий, їсти було що. Якось французи привезли крабів – цілу вантажну машину. Ми кричали, що не хочемо, адже не знали, що воно таке, Але вони пояснили, що це делікатес. З часом нам дали нову форму, почали ще суворіше вимагати військової дисципліни і на всіх заняттях наголошували, що відправлять до Японії. Опівночі ми слухали по радіо останні новини. Чути було дуже погано, доводилося дослухатися. Але вранці 9 травня радіо гучно запрацювало голосом диктора Левітана: «Закінчилась війна!». Ми посхоплювались і неначе подуріли. Бігаємо, обнімаємось, кричимо, плачемо. Але на душі було тривожно, адже не знали, що робити і як жити далі. Чи живі наші рідні, чи вцілили домівки…

Потім нас попередили, що в табір до нас приїдуть 60 чоловіків – французів, які були у нас в Союзі в полоні, і буде обмін людьми. Але щоби поїхати додому, потрібно було тут відбути ще З місяці. Зрештою одного дня на вокзал прийшов гарний пасажирський потяг, хлопці зверху прикрасили і уквітчали вагони тими зіллям і прикрасами, які позносили французи – листя пальми та гілля ялини і лавровишні. Так їхали доти, поки була цілою дорога. Коли ж закінчилась залізнична колія, довелося вигрузитися і їхати вантажними критими машинами майже тиждень, по розбитих дорогах, а далі знову вантажитись у поїзд. Переправились через річку Ельбу, поїзд зупинився на три години. Вийшли з вагонів, почали вмиватися, мити ноги. І знову в дорогу. Проїхали місто Торгау, там по радіо оголосили, щоби всі чоловіки від 18 до 35 років звільнили вагони і пройшли в ті ворота , що стоять попереду них. А жінки йшли в інший кінець. Пробули там місяць, кожного дня проходили фільтрацію, допити проводили наші військові. Мені на допити сказали, що мій брат був поліцаєм, а в мене немає брата. Є сестра в Сталінграді. Запитали, чи вона жива. А я зовсім нічого не знала про дім та рідних і знайомих.

Коли під’їхали ближче до рідного краю ,бачили розбиті села та міста. У Володимирі-Волинському зупинилися. Був жовтень. Почалися дощі. Жили тоді в куренях. Давали їсти на 3-4 дні склянку пшона, яке самому потрібно було варити. А на чому?

Так проживали довгий час. Кожного дня привозили репатрійованих з Німеччини, Франції. За місяць набралося по областях чимало людей. Потім знову погрузили у вагони. Спочатку людей з Дніпропетровської області, потім Запорізької, а наостанок Кіровоградської. Нарешті доїхали до залізничної станції Знам’янка. Потім товарним доїхали до Малої Виски. До Великої Виски нас підвіз один чоловік, який підводою віз пошту.

Коли доходила до рідної хати, сусідка привітала і сказала, що наші всі живі. Вдома дізналась, що біля хати стояли дві машини з снарядами, а коли німці відступали, то підірвали машини. Тож колишня хата була зруйнована, а батьки так-сяк зліпили іншу…

Підготувала Зонатта ІЩЕНКО,

бібліотекарка Великовисківського ліцею

Мар’янівської сільської ради Новоукраїнського району

На початку фашистська влада на окупованих землях пропонувала людям виїжджати до Німеччини добровільно, обіцяючи добру платню та гарні умови життя. У подальшому невелика кількість добровольців уже не задовольняла існуючі потреби рейху в робочій силі, і почала реалізовуватися стратегія брутального терору: населення примушували виїжджати під дулом гвинтівки. Початок масового вивозу припав на квітень 1942 року: вивезенню, у першу чергу, підлягали фізично здорові молоді люди 1920 — 1927 років народження.

Ця драматична сторінка Другої світової та її складової — Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 років — доволі докладно висвітлена у документальних джерелах Державного архіву Кіровоградської області.

На сторінках цих документів — історії з життя „маленьких людей”, які війною і долею були вигнані на чужину, де змушені були працювати на ворога й принизливо зватися „остарбайтерами.”

За рядками приватних листів вигнанців до рідних, які складають у Держархіві області окремий фонд, — драма кожного зокрема і трагедія всього покоління.

І хоч листи ці й підлягали ретельному розгляду цензорів, які зафарбовували „небажані” рядки кореспонденцій, цей пласт документальної інформації надає унікальну можливість дізнатися не лише про місце та умови праці остарбайтерів, а, що важливо, про їх психологічний стан. Так, декілька листів вивезеної до Німеччини 18-річної Валентини Сьомій із с. Михайлівки Олександрійського району до сестри Олександри сповнені невимовною тугою за українською домівкою і навіть нехарактерними для молоді у звичайних умовах мотивами смерті. «Я народилась і виросла серед широкого українського зеленого степу, в селі, праця у місті, на фабриці, мені осоружна, — пише дівчина, — Опишу тобі своє життя. Живу я тут, як собака. Працюю на фабриці 12 годин на день. Вранці нас будять і в 7 годин ранку ми йдемо на фабрику. Дають нам їсти трохи хліба, супу й капусти, трохи кави. Справили туфлі дерев’яні, які вже порвались, і тепер немає в чому ходити. Шість місяців грошей не давали, тепер дають 12 марок. Заробляю. Як Хома на вовні.

Саша, погано мені жить у чужім краю далекім. Я виросла дома й не знала, як треба боятись когось, не бачила, як б’ють, і мене ніхто не бив. А тут…Краще вмерти, ніж так жить. Але бог смерті не дає…

Пиши, як на нашій золотій Україні врожай. Тут зараз тепле літо, але мені воно не миле. Не знаю, чи й вернусь коли на батьківщину…»

І дійсно, багато хто не повертався: гинули від хвороб, побоїв, недоїдання.

Більш ніж 38000 таких справ, переданих свого часу на державне зберігання Управлінням служби безпеки України в Кіровоградській області, зберігає головне архівосховище краю. Ці документи містять доволі докладні відомості про репатріанта, його родину, місце роботи у неволі. Незважаючи на діловий, сухуватий стиль оформлення фільтраційних справ, ці сторінки нерідко містять історії, достойні письменницького пера. Так, згідно з фільтраційною справою на колишнього остарбайтера Косінську-Шиндельман Еллу Олександрівну, вона виїхала до Німеччини як „фольксдойче”, тобто етнічна німкеня. Насправді, Косінська по чоловіку, Елла Шиндельман була єврейкою, про що оперативно повідомив до німецької жандармерії хтось із місцевих жителів Татарівки Новоукраїнського району, де Елла вчителювала. Після цього її разом з чотирирічною донькою забрали німці, як і інших євреїв, задля кривавої розправи. Елла заявила в жандармерії, що вона німкеня, знайшла двох свідків із Татарівки, які, теж наражаючись на смертельну небезпеку, підтвердили, що знали її батька — німця. Це було неправдою.

— Елла народилась у Хабаровську, росла у сиротинці, потім у прийомній родині, і батьків своїх навіть сама не пам’ятала. Але доля усміхнулась цій жінці та її доньці

— її не вбили, а наказали виїхати разом з родиною до Німеччини у якості фольксдойче. По дорозі Елла з родиною втекла, але була впіймана і вже без чоловіка і доньки відправлена до Німеччини як звичайний остарбайтер.

Працювала на заводі, була тяжко поранена в, живіт, потім переведена на нібито на „легку” роботу на овочеву фабрику, яку описує так: „Працювали, ми по коліно у крижаній воді, чистили гнилі овочі на постійних протягах. Часто нас били за не-належну роботу, страшенно недоїдали, з їжі в основному були овочі, бруква, капуста, хліб.” Але Елла Шиндельман продовжувала боротись за життя і повернулась у 1945-му додому, в Татарівку. Тут за неї взялися вже свої — через три дні по приїзді викликали до місцевого відділу НКВС, де на неї почали „шити справу” як на зрадницю (пригадали „фольксдойче”). Чим закінчилась ця історія, невідомо. У справі інформації про це немає, але чомусь так хочеться вірити, що зранену тілом і душею жінку, яка так хотіла жити, не вбили на землі, що стала для неї рідною…

Загалом під час окупації Кіровоградщини з її теренів було вивезено понад 50 тисяч наших земляків. По-різному склалась їхня доля, частина колишніх остарбайтерів діждалась матеріальної компенсації за свій рабський труд. Але ніхто й ніколи не компенсує втрату дитини, коханої людини, розірваного ланцюга роду. А вимушене невільництво мільйонів людей під час Другої світової назавжди залишиться болем і ганьбою загальнолюдської історії.

Олена ТРИБУЦЬКА,

начальник відділу інформації

та використання документів

обласного держархіву.

Народне слово. – 2012. – 14 червня. – С. 7

У листопаді 1942 року мене насильно вивезли в Німеччину разом із багатьма односельцями. Нам тоді було по 17-19 років. Кінцевим пунктом призначення для групи, в якій перебувала, стало місто Дюссельдорф. Поселили нас у дерев’яних бараках, спати доводилося на двоповерхових нарах. Важка робота у дві зміни біля гарячих чанів, де кипіла гума (працювали на гумовій фабриці), забирала останні сили. Висока температура, дим, дихати немає чим. Ковток свіжого повітря паморочив голову і забивав дух, до нього потрібно було звикнути.

Кормили дуже погано. Вранці і ввечері чай або кава, а в обід бруква і шпинат чи капуста, по 200 г хліба. Весь час і дівчата, і хлопці знаходилися під наглядом німців. На роботу і назад водили під конвоєм. Але багатьом вдалося втекти. Вони влаштовувалися у фермерів, там кормили краще, і можна було напитися молока, коли доїли корів. Проте деяких втікачів знаходили і саджали в карцер.

Весною 1943 року фабрику бомбили американці. Під час таких нальотів авіації всі ховалися у бункери, що були під фабрикою. За ніч бомбили по 5-6 разів. Ми, лозуватські дівчата, поклялися: кому пощастить залишитися живими, повернуться додому і розкажуть односельчанам про загиблих, про те, що вони не зраджували рідній Батьківщині.

Під час бомбардування у перший бункер влучила бомба, і всі, хто там був, загинули. Я залишилася живою завдяки тому, що була в другому бункері. Тієї ж ночі прибув рятувальний загін. Це були наші хлопці, але в німецькому одязі. З-під цегли залізних балок вони діставали мертвих дівчат, понівечених, обірваних, босих. Багатьох не можна було впізнати. Вантажною машиною везли вбитих на кладовище. Німців хоронили по одному, а полонених окремо, в братських могилах.

На чужій землі в братській могилі залишилися Байол Ксенія Степанівна, Байол Пелагея Степанівна, Волошина Ніна Федорівна, Ліщинські Марія Терентіївна. Минуло вже більше шістдесяти років, а в пам’яті цей жах настільки закарбувався, що ніби це було вчора. Руки тремтять, сльози котяться. Таке не забувається.
Р. Талпа, завідуюча Лозуватським
краєзнавчим музеєм

Талпа Р. Таке не забувається… // Слово і час. – 2012. – 27 жовтня. – С. 3

Німеччина. Довга дорога до неї розпочалася для молодої дівчини 22 серпня 1942 року. Її разом з Олександрою Митрофановою, Ганною Кримською та іншими дівчатами до Грушки з Лозуватої везли підводами поліцаї Лисиця і Грабазей. Потягом до Кракова везли всіх разом. Уже після зупинки зробили розподіл – хлопців залишили, а дівчат повезли далі. Кінцевим пунктом для Параски Самійлівни став ліс Гайдибрид, де був табір полонених та остарбайтерів. Усі разом працювали на будівництві двоповерхових будинків: копали траншеї, носили камінь, цеглу, дошки. Робота важка і виснажлива, а їжа якою кормили (раз на добу черпак «бовтушки» і 300 г хліба з різзю), давала змогу лише якось існувати на цьому світі. Їх було двадцять чотири дівчини. Добре пам’ятає Параска Самійлівна Матрону Чимиринську та Ганну Бантаж.

– Я була маленька і дуже худенька, – ділиться спогадами Параска Самійлівна, – мене забрали з будівництва до хазяїна. У нього було 25 корів, 5 коней, 25 га землі. Я й корів доїла, і в полі працювала. По сусідству у хазяїна жила полячка Ганка. За те, що вона хотіла побачитися зі мною, хазяїн нас обох побив нагайкою так, що не могли й ходити.

Якось до мене в кімнату зайшов хазяїн лише у нічній сорочці. Я втекла від нього. Але разом із сусідом він мене наздогнав і відвів у місто в тюрму за спробу втечі. У камері одразу заснула на матраці, адже була дуже стомлена. Коли прокинулася, побачила, що мене вкрили воші. Я кричала, просилася, згортала вошей із себе руками. Лише через три дні мене перевели в іншу камеру, де було двоє дівчат. Коли пан приїхав мене забирати, я відмовилася. Щоб покарати, мене посадили у кам’яний ізолятор, який наповнювали водою. Вода прибувала, сягала колін, а я стояла і співала пісню «И родные не узнают, где могилка моя». Шість днів не давали їсти, тож із камери мене відвезли в лікарню, де пробула два дні.
Параску Самійлівну знову забрав Мінцер Карлов, хазяїн, у якого працювала. У нього було троє дітей – хлопчик і дві дівчинки. Він був жорстокою людиною. Вночі дівчині вдалося втекти до Ґанки. Її пан написав записку, а його дочка відвела Параску в місто. Там дали папір і посадили на автобус. З автобуса зовсім незнайома бабуся забрала Параску до себе додому, лікувала її, хотіла залишити в себе, але дівчину віддали іншим панам. Аж до визволення вона там жила і працювала.

Після визволення Параска Самійлівна була у запасному полку, йшла за фронтом. У жовтні 1945 року повернулася додому і як вже військовозобов’язана стала на облік у райвійськкомат. Але, на щастя, воювати більше не довелося. І нехай нікому більше не доводиться, а на землі завжди буде мир.
Р. Талпа, завідуюча Лозуватським
краєзнавчим музеєм

Талпа Р. Гіркі спогади остарбайтера // Слово і час. – 2012. – 27 жовтня. – С. 3

А після сніданку наша четвірка оточила діда Олексія, допитуючись, звідки прибув і як потрапив до шпиталю? «Зачекайте, —пригальмував він допитливих, — спочатку натягну на вуха свій апарат, бо погано чую». Та й почав розповідати про себе: відверто й доброзичливо.

…Народився у селі Кулішівка Градизького району на Полтавщині 19 квітня 1919 року у родині коваля Івана Тимофійовича. Коли Олексію виповнилося три роки, померла мати Люба, а батько, оплакавши її, згодом привів у дім мачуху. Про неї хлопчик нічого поганого сказати не міг, але й не відчув домашнього тепла. Добре, хоча б вже й те, що батько допоміг йому закінчити у сусідньому селі Жовнине семирічну школу і направив сина до Кременчука, очікуючи, що він вивчиться на фельдшера, бо що не кажіть, а представники цієї професії користувалися повагою у селян. Та син не виправдав батьківського сподівання. У медтехнікум він все ж вступив, але протримався лише до першої лабораторної роботи у міському морзі. Погодьтесь, ця робота — далеко не для слабких нервів! Але щоб не повертатися додому і гаяти час, хлопець вступив до фабрично-заводського училища «Дормашбуду», де навчався на коваля. Пізніше почав працювати у депо.

Невідомо, як би склалася його подальша робітнича кар’єра, коли б про «успіхи» сина не дізнався батько. Він списався зі своїм братом — гірником з Донбасу, дядьком Данилом, який приїхав із листом від батька і забрав юнака на шахту під містечко Кадіївку, що знаходилася за сотню кілометрів від Ворошиловграда,нинішнього Луганська. Спочатку він працював позмінно коногоном, адже механізації ще не було. Вугілля добували з першого горизонту пластів, майже відкритим способом (опускалися по дерев’яній драбині) і поступово заглиблювалися під землю.

Навесні 1940 року Олексія призвали до лав Червоної армії і направили на західний кордон, де, на його щастя, завершився кровопролитний конфлікт із Фінляндією, а новобранцям належало наводити порядок у республіках Прибалтики. Тобто, встановлювати радянську владу на місцях, нібито за проханням робітничого класу і пригнобленого селянства. Не відчувши серйозного супротиву, їхня, іменіВорошилова, дивізія була направлена на кордон Білорусії з Польщею, де розташувалася в районі залізничної станції Берези-Картузької. У штабі 228-го артилерійського полку 205-ї моторизованої дивізії іменіК. Ворошилова сержант Олексій Палений служив зв’язківцем. Розташовані неподалік передові позиції були укріплені гарматами-гаубицями та сорокап’ятками. Гвинтівки були зразка 1912 року. Танки ж знаходилися на ремонті. А командирам доводилося отримувати безглузді накази: не піддаватися на провокації з боку супротивника і не втягуватися у збройний конфлікт.

Фашистська Німеччина розпочала бойові дії з території Польщі моторизованою піхотою й танками на світанку 22 червня 1941 року. І все ж противник зустрів самовіддану відсіч, бо червоноармійці, не розгубившись, ударили з усіх видів своєї зброї. Спочатку не шкодували снарядів і патронів, але вороги у багато разів переважали і в силі, і в озброєнні. Відчувши, що у першу добу оборонців так легко з укріплень не виб’єш, німці кинули на позицію свою авіацію. За короткий час обрамлена густою зеленню місцевість перетворилася у згарище та руїни. Дерева падали, вирвані з корінням, і горіли, як сірники. Та в окремі моменти захисту бійці все ж показували дива хоробрості. Із замаскованого чотириствольного зенітного кулемета один із них збив «месершмідта».

Оборону тримали майже дві доби. Давалася взнаки непідготовленість до нападу противника, адже дивізія готувалася для бойових дій під час нальоту ворожої авіації. Наприклад, зовсім безпорадний для бою залишався танковий полк, бо машини стояли без запасу пального. Коли командир автобатальйону капітан Воробйов нарешті отримав запізнілий наказ від комполку терміново заправити танки, в рейс до місця заправки — Бронної гори — відправилася одна автоцистерна і сім бортових машин, що транспортували по два баки, розраховані на 80 літрів бензину. Їх у дорозі накрили німецькі літаки і до кінцевої мети доїхав лише одна вантажівка. Зв’язок з тиловими частинами був утрачений. Останнє, що пам’ятає Олексій, командир дивізії Пилип Кудюров прибув до них на легкій танкетці і наказав мінувати перед німцями відходи для відступу. Наказ був відданий, а мінувати відходи вже й не було чим!

Про долю командира дивізії стало відомо після війни. Йому вдалося з жменькою бійців вийти з ворожого оточення під Смоленськом. Командування призначило Кудюрова командиром 40-ї кавалерійської дивізії і направило на оборону Північного Кавказу. У грудні 1941 року Пилип Федорович загинув, а на його честь у Севастополі, де він проживав до армії, перейменували одну з вулиць.

Олексій Палений, разом із групою бійців відступали через ліси й болота Білорусії. Запам’яталися тоді тяжкі бої біля білоруського міста Гомеля за переправу на річці Сож, а також за притоку Десни Снов,де від полку лишилася лише третина бійців. Особливо сутужно було бійцям біля міста Щорс у Чернігівській області. З ворожого оточення їм допоміг вирватися бронепоїзд, який відстрілювався з гармат і кулеметів. Про його трагічну долю дізналися пізніше з історії, алесаме він допоміг уникнути повного розгрому 228-го полку.

Як не поспішали воїни приєднатися до основних сил, щоб боронити Київ, все ж не встигли. Напівголодні, поранені, обірвані, з трьохлінійками та без запасу патронів, вони прибилися на північ Полтавщини, де недалеко від міста Пирятина їх (десятків зо два бійців) оточили фашисти. Олексій, скориставшись темрявою, встиг вскочити у рів, де причаївся і пролежав, прикинувшись неживим. Тож уночі йому вдалося дістатися до рідної Кулішівки, яка на той час булаокупована фашистами. Вдома сина переодягнули у цивільний одяг, але гостинністю батьків вдалося скористатися недовго. 6 травня 1942 року Олексія Паленого з групою молодих односельчан фашисти забрали до Німеччини, обіцяючи безхмарне й сите життя у розкішному Фатерлянді. А яке там життя буде насправді, Альоша вже зрозумів, коли їхали у набитому вагоні-телятнику, у якому їх «забували» нагодувати і добре, якщо під час зупинок на станціях хтось із співчуваючих кидав напіввідкриті двері шматок хліба або картоплину.

Зупинився потяг поблизу кордону з Францією в Ельзас-Лотарингії у передмісті Саарбрюкена, де знаходився німецький вагоноремонтний завод. При визначенні нарядів на роботу, німці дізнавшись, що Олексій працював зварювальником, перевірили його здібності й залишилися задоволені. Так і довелося йому обпалювати фарбу і приварювати металеві планки до передніх частин зчеплення вагонів, що зазнали пошкодження ударів буфера. Поселили у бараці разом з інши робітниками. Довелося працювати повний світловий день під наглядом поліцаїв. Двічі на день давали на їжу брукву, постійно ходили з підтягнутим животом, мерзли, хворіли, а тих, хто затримувався з виходом на роботу, стьобали гумовими кийками. Це інколи відчував на собі й Олексій.

Нарешті наступив травень 1945 року. На територію, де працювали підневільні залізничники, скинули бомби американські літаки. Німецькі вояки розбіглися, як миші, а союзники, які звільнили їх з неволі, виявилися гуманними. Перед тим, як відправити їх на Батьківщину, запропонували перечекати бої, забезпечили харчуванням, яке відібрали у місцевих бюргерів, і через два місяці направили їх потягом до СРСР. На жаль, не досить гостинно їх зустріли на рідній землі. Після перетину кордону на одній із станцій, назви якої Олексій Іванович вже й не пам’ятає, їх висадили з вагонів і під охороною направили в сортувальний табір, де визначилися, в який край і на яку роботу їх послати. Міцніші жінки і дівчата працювали кухарками та санітарками у військових частинах, а чоловіків відправили на три роки на примусову роботу на шахти Донбасу.

Але цією працею вже не можна було залякати Олексія. Повернувся він на Луганщину під землю, але вже не коногоном. Навпаки, більшість рвалася у забійники рубати відбійним молотком вугілля. Це вважалося престижною роботою. Невдовзі й він туди потрапив. У шахту 11-РАУ, де доводилося щозміни по вісім годин лежати та повзати по штреку і вирубувати по 16-17 метрів вугілля. Відпочивати довго не вдавалося, адже відразу ж діставав холод, а під ноги іноді підбиралася вода. На шахті й зустрів своє щастя. Одружився з дівчиною Поліною і прожив з нею душа в душу аж до старості, поки вона відійшла в інший світ. Ще коли Олексій працював на шахті, в родині народився син. Щоправда, коли Поля збиралася його народжувати, з Олексієм трапилося нещастя. На третій рік його роботи через халатність гірників, які своєчасно не поставили кріплення у штреку, а динамітом зривали шурфи, Олексія привалило пластом. На щастя, його вчасно відкопали, але насипом вугілля пошкодило ребра і довелося тривалий час відлежуватися в лікарні.

Багато розповів Олексій Іванович про своє життя. Наприклад, як він повернувся з шахтарського краю і почав працювати слюсарем і електрозварювальником у МТС у селі Табурище Ново-Георгієвєвського району — райцентр, який згодом був затоплений під час спорудження Кременчуцької ГЕС. У той час, за кошти, які він отримав за шахтарську працю, чоловік придбав автомобіль та зумів власними руками побудувати будинок у Світловодську. До цього варто додати, що Олексій Палений працював на бетонному заводі, постачальником у райспоживспілці та майстром холодильних установок на заводі «Промінь». Він вийшов на пенсію у 1970 році, маючи 59 років трудового стажу.

— Ще років два тому я їздив на велосипеді, —посміхаючись, додає до розповіді Олексій Іванович,— та дороги стали нікудишніми, не хочеться падати, тож чекаю літа. Беру вудочки і прошу сина, щоб підкинув мене автомобілем до Дніпра. А там не нудьгую. Їдуть діти з роботи, то хтось і підбере мене додому…

Дмитро ТАНСЬКИЙ

Танський Д. Олексій Палений – боєць, остарбайтер, шахтар… // Кіровоградська правда. – 2013. – 5 квітня. – С. 9