Учасники бойових дій

Бірюк Степан Григорович

Тяжким випробуванням для нашої країни і народу стала Велика Вітчизняна війна – складова Другої світової.

Він був лікарем від Бога

В армію з початком війни було мобілізовано сотні тисяч лікарів, фельдшерів, медсестер. Тисячі медичних працівників працювали в евакогоспіталях, проявили героїзм, самопожертву, вірність своєму обов`язку, адже доводилось надавати допомогу пораненим в тяжких умовах. Евакогоспіталь – це госпіталь військового часу, в якому надавалася медична допомога та лікували хворих. Вони розподілялися на терапевтичні, хірургічні (у свою чергу терапевтичні та хірургічні могли бути спеціалізованими), сортувально-евакуаційні. З 1941 по 1945 рік було сформовано більше 6 тисяч евакогоспіталів. У роки війни в евакогоспіталі № 3428 працював наш земляк Степан Бірюк (1890-1974). Він народився в с. Рівне Херсонської губернії. Його дідуся всі поважали, тому що добре знався на лікарських рослинах. Тож Степан перейняв від нього інтерес до медицини. Мріяв стати хірургом. 1929 року закінчив заочно Московський медичний інститут. Досконало вивчив англійську та німецьку мови, щоб книги з медицини читати в оригіналі. Медичні знання, набутий досвід роботи в мирний час дали змогу реалізуватися в роки війни. У роки воєнного лихоліття нещадний свинець і уламки калічили людей. Удень і вночі в евакогоспіталь прибували поранені бійці. Одних заносили на носилках, інших підвозили на машинах, деякі приходили самі. Хірург Степан Бірюк в першу чергу надавав допомогу тяжкохворим. Тільки тут, в евакогоспіталі, він пізнав справжнє обличчя війни. Праця виснажувала, траплялося, що й декілька днів не спав, але був щасливий, що врятував людині життя. Були випадки, що, знесилений, засинав напіводягнений, щоб, прокинувшись, скоріше надати допомогу. Тому й не раз чув слова подяки. Скроні Вероніки Євгеніївни – онуки Степана Григоровича – вкрила сивина, яка говорить не тільки за поважний вік, а й про біль втрат. У своїх спогадах (а вона в евакогоспіталі деякий час була разом з дідусем і бабусею) відзначає: «Дідусь ніколи не спішив ампутувати руку, ногу, робив усе можливе, щоб людина не стала інвалідом. Він був лікар від Бога, жив медициною, був надзвичайно відповідальним. Основна риса його характеру – чесність». У серпні 1945 року війна перекинулася на Далекий Схід, де розпочалася Маньчжурська наступальна операція проти Японії. Тут Степан Григорович став начальником госпіталю для інвалідів в Порт-Артурі. Степан Бірюк нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією», «За трудову доблесть». В нагородному листі Степана Григоровича від 9 вересня 1943 року є короткий опис заслуг нашого земляка: «Тов. Бирюк на фронте с 10 октября 1941 года. Несмотря на свой преклонный возраст он много работает над повышением знаний своих подчиненнных, а также и над улучшением операционных процессов раненных. В период воздушной опасности он никогда не оставлял своего поста, а личным примером подбадривал своих подчиненных и раненных. Тов. Бирюк достоин правительственной награды медали «За боевые заслуги». Майор м./с Райх. Зам. нач. госпиталя Майор Бродский». Але Степан Бірюк був нагороджений не медаллю «За бойові заслуги», а орденом Червоної Зірки. Тож за скупими рядками нагородного листа Бірюка – нелегке життя хірурга в роки війни, коли мужність, відповідальність, професіоналізм, кмітливість медика повертали людині життя. Слід відзначити, що одним з основних напрямків роботи відділу історії обласного краєзнавчого музею є вшанування ветеранів війни, виховання на їхніх прикладах підростаючого покоління. Відвідувачів зацікавила виставка «Війна у долі Степана Григоровича Бірюка». Пожовклі фотокартки, нагороди, документи С. Бірюка – це безцінні реліквії, які передала до фондів музею на постійне зберігання його онука Вероніка Євгеніївна. Велика вам вдячність за пам`ять, яка фіксує найдорожче – імена, події, факти грізних, тривожних років воєнного лихоліття.

Валентина Дацька молодший науковий співробітник відділу історії обласного краєзнавчого музею

Візир Микола Семенович

Штурман майор Візир

«Комсомольцю, на літак!»- цей заклик прозвучав в 30-х роках на з’їзді ВЛКСМ. Тисячі комсомольців відгукнулись на нього. Зі шкільної парти, від станка чи плуга за комсомольською путівкою вони приходили до шкіл Військово-Повітряних сил. Багато хто з них став майстром своєї справи. Успішно пройшли випробування вогнем у роки Великої Вітчизняної війни, завоювавши Перемогу, славу та визнання людей.

Такі відважні юнаки були й у нашій Великій Висці. Це, перш за все, Герой Радянського Союзу Євген Миколайович Жердій та штурман майор Микола Семенович Візир. Про Героїв Радянського Союзу Орлова та Жердія ми знали ще зі шкільних років. Євген Миколайович Жердій – лейтенант, командир ланки 273-го винищувального полку 268-ї винищувальної авіаційної дивізії 8-ї повітряної армії. Народився 5 квітня 1918 року в нашому селі. Після десятирічки працював на шахтах Донбасу, вступив до Чугуївського військового авіаційного училища. На фронті воював з 11 травня 1942 року. Здійснив 80 бойових вильотів, брав участь у 14 повітряних боях. Особисто збив чотири літаки і стільки ж – у групових боях. Нагороджений орденом Червоного Прапора. 14 червня над селом Гусинкою Круп’янського району Харківської області збив «мессершмідта», другого – таранив. Загинув у цьому ж бою. Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 5 листопада 1942 року старшому лейтенантові Євгенові Жердію посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На місці загибелі пілота встановлений обеліск. Минулого року моя колега показала мені книгу, яка її зацікавила. Цю книгу їй передали з помешкання нашого покійного односельця Малихіна. Вона з дарчим написом «Малыхину от Визира Николая Семеновича. 1988 год, май месяц». Це книга Героя Радянського Союзу Григорія Петровича Євдокимова «300 вильотів за лінію фронту». У ній автор пише про нашого земляка-льотчика Миколу Візира. Як з’ясувалося – це наш односельчанин, проживав він на вулиці Вербовіцького (тоді Поштова), 9. Виявляється, що майже сусід. Автор хоч і епізодично, але згадує про свого побратима Миколу Візира. Але з цих невеличких уривочків ми можемо дізнатися, яким був наш земляк. Сам Григорій Петрович Євдокимов – учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу, штурман бомбардирувальної авіації – у своїй книзі розповідає про мужність та героїзм, бойову майстерність льотчиків 449-го БАП, в якому воював і сам. Жовтень 1943 року. «Мы сидели на аэродроме Близнецы, что в 20 километрах восточнее станции Лозовая. В ночь с 24 на 25 октября в штаб поступило распоряжение – одиночным экипажем произвести разведку сосредоточения и передвижения немецко-фашистских войск в районе Днепропетровска, Днепродзержинска, Пятихаток, Кривого Рога. – Вызовите экипаж Жолобова, – приказал мне как дежурному по части начальник штаба А.Н.Угольков. Когда Жолобов, Визир, Зинченко и Инсарский прибыли на КП, Угольников подозвал их к лежащей на столе карте и сказал: – Штабом армии нам поставлена задача – разведать группировку войск противника в районе… – и его остроотточеный карандаш упирался последовательно в контрольные ориентиры, указанные в задании… Вылет немедленно по готовности». Через декілька хвилин літак вирулив на бетонну смугу, щоб злетіти. «Шли под облаками. При подходе к линии фронта облачность понизилась до 200-300 метров. Временами шёл дождь. Пилотировать самолет и вести ориентировку становилось все труднее. – До Днепропетровска 2 минуты, – доложил штурман Визир летчику. Вражеские прожектора уже шарили в поднебесье, стараясь поймать непрошеного гостя. Вскоре зенитчики открыли очень плотный огонь… «Сбрасываю САБ (светящаяся авиационная бомба)», – донеслось в наушниках, и тут же сквозняком занесло в кабину резкий запах сгоревшего пороха: сработал пиропатрон. Закрыв люки, штурман подался вперед и стал на колени у переднего обреза остекления. Мощный световой пучок САБ повис над самыми крышами большого количества скопившихся на станции вагонов. По паутинкам прилегающих к станции дорог двигались автомашины, танки, но шли они не к станции, а от нее». У таких складних умовах екіпажу вдалося пройти весь маршрут. У результаті був установлений масовий рух бойової техніки ворога, яка рухалась в західному напрямку, на усіх шосе та залізничних коліях. При першому приближенні штурман Візир нарахував до 3000 автомашин та танків, близько 150 ешелонів. Отримані дані наш односелець передав відкритим текстом. «Зима 1944 года. Войска 3-го Украинского фронта ведут упорные бои за Правобережную Украину. Красные стрелы на оперативных картах штабов упирались в названия городов Корсунь-Шевченковский, Звенигород, Кировоград, Кривой Рог и далее, как бы вырвавшись на простор, стремительно перекинулись на Каменец-Подольск, Черновцы, Яссы, Кишинев, Одессу. Низкая облачность, частые снегопады, метели резко ограничивали боевую работу авиации. В полет выпускались только экипажи, отлично владеющие техникой пилотирования по приборам, имеющие навык ориентировки при ограниченной видимости. В эти дни особое развитие получила так называемая охота – вид боевой деятельности, которую летчики особенно любили. В таком полете экипаж вел разведку, наносил бомбовые и штурмовые удары, вступал в воздушное единоборство с противником. При этом цель для нанесения бомбового и штурмового удара экипаж выбирал самостоятельно, на свое усмотрение. Поэтому в группу «охотников» подбирались наиболее слетанные экипажи, обладающие смелостью, решительностью и, конечно, инициативой. Кроме этого «охотники» должны были отлично разбираться в тактической подготовке как по авиационным, так и общевойсковым вопросам. Всем этим требованиям отвечал экипаж Валентина Жолобова в составе группы штурмана Николая Визира». «…Оставляя за собой клубящееся облако снежного вихря, самолет оторвался от земли и тут же растворился в темноте фронтового неба. Все внимание Жолобова на приборах: авиагоризонте, указателе скорости, компасе, так как линия горизонта совсем не просматривалась и пилотировать приходилось только по приборам. Штурман Николай Визир внимательно следил за припорошенной снегом, изрытой снарядами и бомбами землей. Задача у него очень сложная: при отсутствии горизонтальной видимости вывести самолет на поворотные ориентиры и не просто вывести, но и определить сосредоточение войск противника, его передвижение. Николай посмотрел на светящийся циферблат часов: до расчетного времени выхода самолета на станцию Новый Буг осталась одна минута. – Инсарский, – предупредил он стрелка, – смотри внимательно за землей. Под нами должна быть станция. Вот секундная стрелка сделала последний оборот, а внизу по-прежнему, как в глубоком колодце: ни звука, ни света. Николай вплотную прислонился к нижнему остеклению кабины. «Неужели ошибся в расчетах?» – мелькнула мысль. Вдруг сердце учащенно забилось – на земле появились несколько тускло-желтых размытых пятен, которые тотчас растворились в ночном сумраке. – Инсарский, ты что-нибудь заметил? – спросил Визир. – По-моему какие-то огоньки на земле мелькали, – ответил тот. – Валя, сделай еще заходик, я «фонарики» сброшу (фонариками называли светящиеся бомбы). – Хорошо. Выполняю. И самолет, опустив левое крыло, замкнул круг. Две стокилограммовые светящиеся бомбы ушли к земле, и тут же два мощных светильника разогнали ночной мрак. Экипаж увидел, что все основные, а также запасные и подъездные пути заняты эшелонами. Штурман насчитал их 17. Тотчас от земли потянулось до десятка огненных струй. – Командир, станция забита эшелонами, – сказал Визир, – сделай еще один заход, я сброшу бомбы. Пока самолет строил маневр, Николай выставил на прицеле уточненные данные для бомбометания. А плотность зенитного огня все нарастала. Но огонь немцы вели наугад: они не могли видеть самолет, находящийся выше светящихся бомб. Нажата боевая кнопка, и секунды спустя к небу взметнулось несколько мощных взрывов. Нижняя кромка облаков засветилась багровым пламенем – бомбы попали в цистерны с бензином. Бушующие языки пламени перекидывались на соседние эшелоны, склады, пристанционные здания… Жолобов кинул облегченную машину в облака и, круто изменив курс, вышел из зоны обстрела. Через 4 дня от партизан поступило донесение – на станции Новый Буг начисто сгорело 17 эшелонов с техникой и горючим. Уничтожены также склады и пристанционные здания. Все члены экипажа за этот полет были награждены боевыми орденами». А ось як характеризує автор нашого земляка:«Под стать ему (Евгению Мясникову) был и его штурман Николай Визир, безупречно знавший штурманское дело. Он в любую погоду, днем и ночью, мог провести самолет точно по заданному маршруту, в заданное время поразить цель или выполнить воздушное фотографирование, вывести машину на аэродром посадки: если на борту Николай Визир – любое задание будет выполнено». Навіть будучи пораненим, Микола Семенович виконав своє завдання. Одного разу після вильоту на завдання літак «со страшной силой тряхнуло. В кабину ворвался удушливый запах серы. Темно и трудно дышать. Вспыхнул левый мотор. За стеклами фонаря перекосилось небо, самолет стал палать, не повинуясь больше летчику. Тяжело ранен штурман. С большим трудом летчику удалось сбить пламя с двигателя и вывести машину в горизонтальный полет. Отдав команду ведомым следовать обратно самостоятельно, Е.Мясников повел свою поврежденную машину на одном работающем двигателе. Николай Визир, временами теряя сознание от потери крови, все же сумел вывести самолет на свой аэродром». Зонатта Іщенко с. Велика Виска Маловисківського району. Іщенко З. Штурман майор Візир // Народне слово. – 2013. – 18 липня. – С. 7

Врадій Іван Іванович

Аби не письменник Володимир Богомолов (1926-2003) – автор знаменитого роману про роботу «Смерш» (скорочення від «Смерть шпигунам») «У серпні 44-го», або інша назва «Момент істини», та його вдала екранізація 2002 року – я навряд чи зацікавився б цією темою.

Генерал-лейтенант Іван Врадій:

наш земляк у контррозвідці «Смерш»

Твір Богомолова визнано світовим бестселером, одним з кращих творів про Другу світову війну, його перекладено на 30 мов, здійснено понад 100 видань, загальний наклад книги становить декілька мільйонів примірників. У 2013 році роман Богомолова навіть потрапив до списку «100 книг», рекомендованих у Росії для самостійного читання школярів. Варто також нагадати, що першу повість Богомолова «Іван» (1957) екранізував Андрій Тарковський. Стрічка «Іванове дитинство» (1962) стала першим повнометражним фільмом молодого кінорежисера, яка принесла йому світове визнання та безліч нагород на міжнародних кінофестивалях. З біографії письменника дізнаємося, що 18-річний військовий розвідник Володимир Богомолов брав участь у Кіровоградській наступальній операції (5-16 січня 1944 року). 12 січня 1944 року отримав поранення, лежав у шпиталі. З вересня 1944 року майбутній письменник з військової розвідки був переведений у військову контррозвідку «Смерш». «Смерш» проіснував три роки, але його внесок у перемогу над нацистською Німеччиною важко переоцінити. Він увійшов у історію як найефективніша контррозвідка світу часів Другої світової війни, яка за всіма показниками переграла німецьку розвідку та контррозвідку «Абвер» на чолі з адміралом Вільгельмом Канарісом та спецслужби інших країн. Контррозвідкою «Смерш», яка безпосередньо підпорядковувалася Сталіну, за три роки існування було викрито та знешкоджено 30 тисяч німецьких агентів, майже 3,5 тисячі диверсантів, 6 тисяч терористів. Було проведено 250 радіоігор з метою дезінформації ворога, що посприяли успіху Червоної армії у Курській битві та блискучому проведенню Білоруської, Яссько-Кишинівської, Прибалтійської та Вісло-Одерської операцій. От саме про драматичні події напередодні проведення Білоруської наступальної операції «Багратіон» у серпні 1944 року й розповідається у романі Володимира Богомолова. Радянському командуванню стало відомо, що у тилу діє надзвичайно небезпечна німецька розвідгрупа, діяльність якої ставить під загрозу успішне проведення стратегічної військової операції. Контррозвідники мають будь-що, буквально впродовж доби, захопити живцем німецьких шпигунів з радіостанцією та змусити їх працювати на радянську розвідку. В історії контррозвідки «Смерш» для нас найцікавіше те, що одним з її керівників був уродженець Єлисаветградщини Іван Іванович Врадій (1906-1984). Наш земляк був одним із чотирьох заступників начальника Головного управління контррозвідки (ГУКР) «Смерш» Віктора Абакумова (1908-1954). Біографія Врадія аніскільки не пояснює, як йому, а головне завдяки чому вдалося зробити таку приголомшливу кар`єру в надтаємній службі СРСР. Судіть самі. Народився Іван Врадій 23 грудня 1906 року у с. Тишківці Новоархангельської волості Єлисаветградського повіту (нині це село перебуває у складі Добровеличківського району Кіровоградської області) у родині лісничого, за іншими даними – селянина. Освіта – 6 класів неповної середньої школи у рідному селі, згодом півроку навчався у хімічній профшколі. Майже 10 років (до 1926-го) трудився у батьківському господарстві в Тишківці. Опісля з невідомих нам причин опиняється у Середній Азії. Спочатку працює вантажником на станції Ташкент, потім на різних посадах у Ташкентській психіатричній лікарні: санітар, економ, наглядач. З 1928 по 1932 рік служить у Червоній армії: старший писар, курсант, діловод, скарбник райвійськкомату. У 1932 році вступає в лави ВКП (б). Очевидно, саме членство у комуністичній партії, а головне гарний почерк, який безперечно мав Іван Врадій, та, звісно ж, фарт і допомогли йому в органах держбезпеки зробити блискучу кар`єру… кадровика. Ще б пак! З 1943 по 1946 рік Іван Врадій – начальник відділу кадрів Головного управління контррозвідки «Смерш», заступник начальника ГУКР «Смерш» по кадрах. За вісім років служби в держбезпеці (1936-1944) Врадій, що починав її сержантом, дослужився до чину генерал-лейтенанта! Був нагороджений трьома орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова 2-го ст., орденом Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни 1-го та 2-го ст., п`ятьма медалями, нагрудним знаком «Заслуженный работник НКВД» та ін. Крім Врадія, заступниками Абакумова були Микола Селівановський (1901-1997), Павло Мешик (1910-1953) та Ісай Бабич (1902-1948). Та парадокс: після смерті Сталіна та знищення Берії верхівка «Смерш» була репресована. Звісно, не за погане керівництво контррозвідкою, а за злочини попередніх років: зловживання владою, необґрунтовані репресії, розстріли невинних людей за сфабрикованими звинуваченнями. На совісті кожного з них сотні загублених життів. Були розстріляні з позбавленням всіх нагород та військового звання Віктор Абакумов і Павло Мешик. У 1948 році у Москві за нез`ясованих обставин був убитий Ісай Бабич. От кому пощастило: його з усіма почестями поховали на Новодівичому кладовищі! Трохи менше пощастило Миколі Селівановському. У 1951 році він був заарештований у «справі Абакумова», просидів у в`язниці два роки. Спочатку був звільнений з органів держбезпеки за станом здоров`я, проте у листопаді 1953 року причину звільнення змінили: «по данным, дискредитирующим звание лица начальствующего состава МВД». Ну а що ж наш землячок Іван Врадій? Можна сказати, що Іван Іванович у порівнянні зі своїми колегами відбувся легким переляком – просто попав «під роздачу». Формулювання звільнення Врадія з МДБ у 1951 та з МВС у 1954 роках у довідниках подаються різні: «по фактам дискредитации», «уволен в запас по служебному несоответствию», «постановлением Совета Министров СССР от 3 января 1955 г. лишен звания генерал-лейтенанта как дискредитировавший себя за время работы в органах госбезопасности и недостойный в связи с этим высокого звания генерала». Отже, покарання Івана Врадія вилилося лише у позбавлення його однієї генеральської зірки. Був генерал-лейтенантом – став генерал-майором. До 1969 року Іван Іванович працював заступником начальника Чуйського та Луговського рудоуправлінь в Іркутській області. Остання посада перед виходом на пенсію – голова Чуйського рудкому профспілок. Похований у Москві на Хованському кладовищі. Напрочуд скромний надмогильний пам`ятник з лаконічним написом: «Генерал-майор КГБ Врадий Иван Иванович (23.ХII.1906 – 14.VI.1984)». Дослідник історії контррозвідки «Смерш» Юрій Ленчевський у довідці про Івана Врадія зазначає: «Личность, о которой до сих пор не удалось обнаружить каких-либо объективных сведений».

Володимир БОСЬКО

Григоренко Григорій Ізотович

Долі бійців та їхніх командирів у радянсько-німецькій війні складалися по-різному. І відшукати дві подібні аж ніяк не вдається. Великі випробовування, починаючи з 1941 року і майже до її закінчення, пережив наш земляк Григорій Ізотович Григоренко.

ФРАГМЕНТИ ДОЛІ НА ТЛІ ВІЙНИ

Війну Григорій Григоренко, 1919 р. н., уродженець селища Капітанівка Златопільського (нині Новомиргородського) району Кіровоградської області, член ВКП(б) з 1939 року, випускник Одеського артилерійського училища берегової охорони ім. Фрунзе (1938 р.), зустрів на світанку 22 червня 1941 року: його артилерійську батарею ще за місяць до початку тих трагічних подій передислокували з півдня України до Білорусії. Там у нещадних боях зазнав відступу, перших ворожих обстрілів та втрати рядових бійців. До осені обіймав посаду командира артдивізіону 596 гаубичного артполку РГК 19 армії. На головному тодішньому театрі бойових дій – автостраді Мінськ – Смоленськ – Москва – артилерійським вогнем зупиняв німецьку військову техніку, знищував живу силу ворога. Діяв стійко, мужньо й винахідливо. Значима роль артилериста Григоренка у сповільненні руху німецького війська на Москву очевидна. Закономірно, що 27 вересня 1941 р. Григорій Ізотович Григоренко Указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений орденом Червоного Прапора. Така нагорода в умовах майже постійного відступу Червоної армії на всіх фронтах, часто в паніці та безладі, що тоді творилися у війську, здачі в полон сотень тисяч бійців та навіть цілих армій, інколи на чолі з їхніми командуючими, явище рідкісне, тому державна відзнака – надзвичайно важлива. Однак ордена офіцер не отримав, та, проте, навряд чи й знав про цю досить високу оцінку його бойових заслуг.

На початку жовтня 1941 року 596 гаубично-артилерійський полк, де продовжував службу старший лейтенант Григоренко, зайняв оборону біля м. Ярцево Смоленської області. 4 жовтня 1941 року нацисти прорвали лінію оборони, і Григоренко разом з артдивізіоном опинився в оточенні. До 7 жовтня артилеристи утримували позиції, однак під натиском ворога змушені їх залишити і відходити до м. Вязьми. П’ять днів безперервних боїв в умовах лісистої місцевості, густо помереженої річками й болотами, знекровили полк. 12 жовтня бійці вступили в останній бій, намагаючись прорвати оборону німців, однак задумане не вдалося. Полк залишився без пального для артилерійських тягачів і без боєприпасів. Цього ж дня артилеристи змушені, за наказом начальника артилерії 19-ї армії, знищити всю матеріальну базу, а бійців перевели у піхотні частини. 18 жовтня багато бійців і командирів потрапили у полон. Хворі, простуджені, знесилені, голодні, адже останнього сухаря з’їли тиждень тому, а конину ще раніше, тому були не в змозі чинити опір нацистам. Серед полонених був і Григоренко.

Майже півмісяця колона військовополонених, у якій перебував колишній командир артдивізіону 596 гаубичного артполку РГК 19 армії, пішки рухалася в напрямку Смоленська. Нарешті 6 листопада 1941 року нацисти доправили Григоренка до Смоленського табору військовополонених. Там він пробув до 26 липня 1942 року. У таборі його виокремили як командира Червоної армії і перевели до спеціального барака. Умови утримування були жахливими: постійні голод і холод призвели до того, що в січні 1942 року старший лейтенант захворів на висипний тиф. Через хворобу був переведений до тифозного барака. Боротьба за життя для Григоренка тривала понад чотири місяці. Молодий і тренований організм, всупереч тяжким обставинам табору, подолав хворобу. В травні 1942 року, після одужання, Григоренка з тифозного барака перевели до т. зв. малого табору – філіалу «великого» Смоленського табору. Звідти в’язнів виводили на роботи до Смоленська. До однієї з робочих бригад вписали і Григоренка. Згодом його призначили старшим робочої команди. Військовополонені виходили за межі табору і працювали на ремонті автомобільних доріг, розбирали завали будинків тощо.

У місті Григоренко познайомився з Надією Рудченко – жителькою Смоленська: дівчина регулярно підгодовувала виснажених голодом і важкою фізичною працею радянських військовополонених. Дещо роззнайомившись з ними, Надія повідомила, що зможе перевести кількох чоловіків до партизанів у смоленські ліси. 26 липня 1942 року Григоренко разом з ще чотирма військовополоненими утік з табору і потрапив у розташування 13-го партизанського полку під командуванням Сергія Гришина. Для цього довелося подолати десятки кілометрів лісових нетрів.

Однак, всупереч сподіванням утікачів, партизани зустріли їх не те що непривітно, а досить вороже і недовірливо. Так, усі колишні тепер військовополонені, серед них і Григоренко, були допитані партизанами з застосуванням «фізичного впливу» – їх били батогами, погрожували розстрілом, від них вимагали зізнатися, хто їх послав у ліс і з яким завданням. Після трьох днів виснажливих допитів, що супроводжувалися тортурами, партизани вивели Григоренка на розстріл. Але розстрільна команда з семи бійців таку тяжку кару лише інсценувала, здійснивши кілька пострілів поверх голови офіцера-артилериста. Перенісши жорстокі катування в лісі, не зізнавшись у неіснуючій провині, Григоренко вирішив залишити партизанів і мав намір йти через лінію фронту, щоб потрапити в розташування Червоної армії. Ризик втечі був величезним, адже в лісах офіцер орієнтувався погано, легко міг заблудитися, та, крім того, міг бути спійманий партизанами як дезертир. Тепер врятуватися від розстрілу було б справою безнадійною. Однак втеча з смоленських лісів вдалася.

Дорога на схід до лінії фронту теж супроводжувалася величезними ризиками й випробовуваннями. Оскільки офіцер не мав жодних документів, то пробирався до розташування Червоної армії лісами. Запасів їжі теж не мав, і роздобути її в селах, що їх заполонили німці, не міг, тож жорстко голодував. Кілька разів ледь уник арештів німецькими вояками, яких що ближче до лінії фронту, то ставало більше. Неймовірне везіння сприяло тому, що не наскочив на німецькі патрулі та їхні секрети. Орієнтувався спочатку на гул від вибухів снарядів, потім – на спалахи сигнальних ракет. Серед ночі переповз нейтральну полосу, щомиті чекаючи бути поміченим чи наткнутися на мінне поле. Проте пощастило!

За лінією фронту на Григоренка чекали нові випробовування: його побили вже у перші хвилини зустрічі з радянськими бійцями, які помилково сприйняли Григоренка за ворожого шпигуна, а потім заарештували. Колишній військовополонений потрапив до Особливого відділу НКВС 4-ї Ударної армії. Тут теж відбув кілька допитів, що супроводжувалися звинуваченнями в зраді Батьківщини та погрозах розстріляти як дезертира. Тут, неподалік лінії фронту, щиросердно розповів про всі тяжкі випробовування, що їх переніс після полону. З розташування 4-ї Ударної армії Григоренка відправили на пересильний пункт. Там знову допити, що тривали три місяці. Ухвала військового прокурора була несподіваною для старшого лейтенанта: всупереч сподіванням бути направленим до формувального табору, звідки відкривалася пряма дорога на фронт, його з пересильного пункту відправили до Подольського табору спеціального призначення, що діяв поблизу Суздаля. Тут розпочалися нові тяжкі випробовування: 18 червня 1943 року Григоренко був заарештований відділом контррозвідки«СМЕРШ», обвинувачений за ст.58-1«б» і перевезений до Бутирської тюрми. Підписав постанову на арешт військовий прокурор Подольського табору спецпризначення № 174 капітан Чередниченко.

На час арешту Григоренко вже майже рік перебував у таборі спецпризначення, чекаючи вирішення своєї долі. Доля ця, як виявилося, була нелегкою.

Слідство в Бутирській тюрмі стосовно Григоренка тривало до середини серпня 1943 року. 23-річний старший лейтенант звинувачувався в тому, що нібито «…увійшов у довір’я німецької адміністрації Смоленського табору військовополонених, за що його призначили старшим команди робітників-військовополонених, і виконував обов’язки коменданта «малого» табору». Цього насправді не було.

Після безкінечних допитів, що тривали до 17 серпня 1943 року, справу по звинуваченню Григорія Григоренка направили на розгляд Особливої наради при НКВС. Старший слідчий відділу контррозвідки «СМЕРШ» спецтабору № 174 капітан Ребрунов вимагав для Григоренка позбавлення волі терміном на 10 років. Однак, на щастя, бездушна репресивна машина вперше щодо Григоренка дала збій: справа до суду не дійшла, оскільки 7 жовтня 1943 року військовий прокурор Головної військової прокуратури Червоної армії майор юстиції Ловицький, неупереджено розглянувши матеріали слідства, дійшов висновку, що в діях старшого лейтенанта Григорія Ізотовича Григоренка злочин щодо зради Батьківщини відсутній, а перебування в таборі військовополонених не є співробітництвом з ворогом. Та, крім того, Григоренко з табору військовополонених утік і добровільно прибув у партизанський загін. Тому, зробив висновок військовий прокурор, необхідно Григоренка з ув’язнення звільнити. З Бутирської тюрми старшого лейтенанта знову перевезли до Подольського табору спецпризначення № 174. Там він пробув до 31 листопада 1943 року. Наступного дня його звільнили.

В цей час у діючій армії на посаді військлікаря несла службу дружина старшого лейтенанта 22-річна Віра Садова. Доля її чоловіка залишалася для Віри невідомою.

Подальша доля старшого лейтенанта Григорія Григоренка теж невідома.

Головний архівіст відділу

археографії та використання

документів Державного

архіву Кіровоградської області,

Іван ПЕТРЕНКО.

Петренко І. Фрагменти долі на тлі війни // Народне слово. – 2018. – 12 квітня. – С. 9

Гордієнко Марія Михайлівна

Зв’язкова Марія

Коли почалася та проклята війна, 16 річна Марія навчалася в Миколаєві – мала стати агрономом. З міста почали евакуйовувати школи, дитячі будинки, інститути. Говорили: через два-три тижні розіб’ємо Гітлера і всі повернуться додому. Ось і Марія з подругою зібрали найнеобхідніші речі – їх відправили до Каховки. У ту ж сторону, на схід, суцільним потоком рухалися біженці, переганяли величезні стада великої рогатої худоби, які потрібно було переправляти через Дніпро. Дівчат посадили в товарняк і разом з Миколаївським і Каховським дитбудинками відправили, як говорили, у глибокий тил – у Сталінград. Їхали дуже довго, але харчування було організоване. Там дівчат знову пересадили, вже в пасажирський потяг, і відправили далі в Калач, що за 80 кілометрів на захід від Сталінграда, а звідти на станицю Серафимович. Далі дівчатам довелося самим піклуватися про себе.

У місцевого діда Марія дізналася, де розташований найближчий колгосп. Так вони опинилися на хуторі Берізки. Головою місцевої сільради там був Євдоким Петрович Широков. Марія розповіла йому про те, як їх бомбили. Місцевим жителям начальник сказав: «Приїхала хохлушка. Лаялася матом!». Ось як сприйняв Євдоким Петрович споріднену мову і слово «бачила», з посмішкою згадала Марія Михайлівна. Отримали Марія з Сонею в сільраді картоплю, м’ясо, жир, сіль, і їх підселили у хату, в якій жили офіцерські дружини з немовлям і дівчинкою років восьми. Не встигли дівчата поїсти, як під вікнами хати з’явилася підвода. Треба було вирушати у тракторну бригаду, що знаходилася в селі Відрадному, за 20 кілометрів від хутора. Новоспеченим колгоспницям потрібно було перетягувати 50-кілограмові ящики із зерном від машин на елеватор. У чому були дівчата, в тому і працювали, і спали в курені. За хорошу працю отримали Марія з Сонею восени корову і по парі валянок без калош. Прийшла до сільради рознарядка – направити в сусідній військкомат трьох людей. Вибір припав на «чужих» дівчат і місцеву сироту. У Михайлівському військкоматі дівчата пройшли комісію. Їх мали відправити у Військово-Морський флот, але чомусь завернули назад. Марія Михайлівна каже, що все було, як уві сні. Повернулися на станицю. Бідували дуже. Валянки без калош у снігу швидко промокали, продірявилися, і доводилося прибирати за тваринами босоніж. Німець наступав. Раніше місцеві кричали у бік дівчат: «Что, хохлы, просрали Украину?». Тепер вони самі перетворилися на біженців. Колгоспи до приходу ворога евакуювали. Дівчатам дали підводу, борошно, їхню корову і направили в село Сергіївку Ленінського району Сталінградської області. Під час однієї із зупинок Марія залізла на скирту і заснула, а підвода пішла далі. Прокинулася – що робити? Листопад, ніч, на босих ногах лише капці… Бігла вперед по дорозі, а назустріч солдати йшли на смерть… Добрі люди дали прихисток, підгодували і показали, куди далі йти: по дорозі, через міст і ліс. У голові крутилися думки про смерть як найкращий спосіб припинити усі страждання. Сховалася знову у скирту: не так холодно, але миші зводили з розуму. Жінки, що їхали повз, забрали Марію з собою. Так, завдяки допомозі незнайомих людей через чотири доби дівчина потрапила до Сергіївки. Невдовзі там з’явилася й підвода, що кинула дівчину посеред степу. Поселили біженців у бараку. Жінки з дітьми спали на ліжках, а Марія з Сонею – на соломі, яка кинута на підлозі. Якось жінки облаштувалися, з місцевими домовилися, і перетворилася Марія… в їх рабиню. Вдень вона ходила на розчищення аеродрому від снігу, а вночі її змушували варити у підвалі горілку. Якось до них у барак завітав льотчик. Ним зацікавилися «особісти», і йому потрібен був свідок. Марія допомогла військовому, а він у подяку дав їй унти замість її капців і пообіцяв допомогти облаштуватися у частині. Але не вийшло. Вночі його літак був підбитий, і льотчик загинув. Марія узяла олівець, папір і написала заяву з проханням відправити її добровольцем на фронт. Через тиждень прийшла повістка. У військкоматі ще й прийняли Марію до комсомолу. Через Волгу перебиралися свіжоспечені солдати по-пластунськи. Але замість окопів потрапила Марія з сухим плевритом до госпіталю. Звідти втекла, щоб не загубити свій 178-й фронтовий запасний стрілецький полк. На передовій дівчину, що вже начебто бачила багато смертей, вразила кількість загиблих. Дуже запам’ятався Марії Михайлівні один капітан медичної служби. Він лежав, розкинувши руки, і його сині очі були спрямовані в таке ж синє небо… Три місяці Марія служила у трофейному батальйоні. Вони підбирали поранених, з убитих солдатів знімали усі речі, офіцерам залишали нижню білизну – обмундирування могло ще знадобитися. Переносити запах тіл, що розкладаються, було просто неможливо. Не хотілося ні їсти, ні пити, усе єство проймала апатія – навіщо все це? Чому? За що? Тіла скидали в братські могили і закопували… Згадуючи війну, Марія Михайлівна не могла стримати сліз. Після звільнення Донецька її направили на півроку вчитися. Коли відкрився Четвертий Український фронт, потрапила зв’язкова Марія у 400-й окремий батальйон зв’язку. Її група обслуговувала командувача фронту. Тож наша землячка брала участь у визволенні Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Румунії, Югославії, Німеччини. Війну Марія Михайлівна закінчила у Кракові… Познайомилися, нагадаю, ми з Марією Михайлівною у госпіталі. Тут, розповідає учасниця бойових дій, створені усі умови для ветеранів, медики дуже уважно, з повагою ставляться до своїх підопічних. Люблять слухати їхні спогади про війну. Але, напевно, що б ми не робили, все одно залишаємося в неоплатному боргу перед тими, хто захистив наше життя. Перед такими, як от Марія Михайлівна. Гуріна Лариса Гуріна Л. Зв’язкова Марія // Народне слово. – 2013. – 13 червня. – С. 5

Горячов Іван Михайлович

Під вогнем війни та полум’ям пожеж

Дивлячись кінофільми із захоплюючими — дещо пригодницькими або навіть детективними — сюжетами про Велику Вітчизняну війну, іноді думаєш: а чи могло так бути насправді? Ото вже автор закрутив! Але так можна вважати доти, доки не познайомишся з такою людиною, як Іван Михайлович Горячов. Його життєвий шлях гідний роману чи кінофільму. Адже йому та його ровесникам випало жити і не зламатися у непростий час, можна сказати, на зламі часів, навіть епох, де вони були головними дійовими особами.

Іван Горячов народився у 1926 році в селі Покровському Аджамського району (нині — Кіровоградського), в доволі благополучній родині, але події подальших років стали випробуванням для хлопчика. Він рано залишився без батька, який помер від тифу, та й сам ледь переборов цю страшну хворобу. А коли німці окупували село, життя 15-річного підлітка перетворилося на пекло. Нелегко доводилося йому та його матері виживати в тяжких умовах окупації. Івана та багатьох його односельців змусили вручну тягати важке каміння з кар’єру, який відкрили німці, аби будувати дорогу. У 1942 році фашисти почали відправляти молодь до Німеччини. Ось-ось могла дійти черга й до Івана. Тож хлопець наважився на відчайдушний вчинок: вагонеткою, повною каміння, наїхав собі на ногу і тяжко травмував пальці. Лікарка-єврейка чудово зрозуміла юнака і лікувала, розтягуючи «лікарняний» на тривалий час. Так вона допомагала багатьом молодим людям, а коли німці викрили її, то вдячні односельці переховували лікарку від фашистської кари. Коли нога зажила, над Іваном знову нависла загроза відправлення до німецької неволі. Тоді він почав переховуватися — у розвалених хатах, бур’яні, плавнях… Так тривало аж до осені 1943 року. Голодний і холодний, він поклявся собі: краще загине, але рабом не буде. Фашисти, яких радянські війська змушували відступати, звіріли. На молодь, яка ховалася від них, здійснювали облави. Врешті-решт Івана та 13 його однолітків таки знайшли і завели до колишньої панської садиби. Розташували на ніч, залишили одного поліцая для охорони майбутніх остарбайтерів, інші пішли спати. Іван з товаришем сіли поближче до дверей і чекали на слушну мить, щоб утекти. Під ранок поліцай заснув, а якась жінка прийшла топити піч. Дим курявою заповнив приміщення, цим і скористалися хлопці. Вони втекли і сховалися в балці так, що їх не знайшли. Тоді фашисти вигнали працювати на дорогу матір Івана, але жінка теж зуміла втекти. Разом із сином вони викопали під старою грушею щось на зразок бліндажа і там переховувалися, доки 6 січня 1944 року село Покровське не визволили радянські війська. На другий же день 12 юнаків, в числі яких був Іван Горячов, прийшли у сусіднє село, де розташовувався військкомат. Звідти хлопців, вже як новобранців, відправили до Вершино-Кам’янки. По дорозі перед очима молодих людей постала страшна картина. Тисячі трупів німецьких солдатів, яких, відступаючи, німці не встигли поховати, десятки одиниць розтрощеної військової техніки, руїни замість сіл — все це вражало. З Вершино-Кам’янки хлопців відправили в Жовті Води. Там, одягнувши військову форму, вони стали справжніми солдатами. Далі відвезли до Крюкова, що під Кременчуком, а звідти — марш-кидком на Кіровоград. За 36 годин новобранці подолали 120 кілометрів! Якимось чином Іванова бабуся дізналася, що її онук у Кіровограді, й прийшла до нього. Вона сказала, що він, Іван, залишився останнім чоловіком у родині і має пам’ятати про це та берегти себе.

Молоді солдати вважали, що їх відправлять на фронт, та їхній шлях лежав у інший бік — до Новочеркаська, у запасний 139-й полк, у полкову школу, де навчали військовим премудростям. Іван потрапив у протитанкову роту і мав опанувати великокаліберний кулемет. Одного ранку усіх підняли по тривозі й відправили на фронт, в армію Рокоссовського, яка гнала німців на захід через Білорусію та Польщу. Діставшись передмістя Варшави, воїни отримали завдання, яке стало останнім на бойовому шляху Івана Горячова. Залізничний насип розділяв радянських солдатів і німців. Протягом доби два «табори» вели перестрілку, закидали одне одного гранатами. У якийсь момент куля німецького снайпера знайшла свою ціль. Іван Михайлович пам’ятає, як хотів було кинути гранату, та раптом — суцільна темрява. Отямившись, зрозумів, що його поранено в обличчя, а поряд лежали його бездиханні товариші… Можливо, це прозвучить дивно, але в той момент молодий солдат відчув себе щасливим. Так, щасливим — він живий, його руки і ноги цілі, а обличчя якось заживе… Не дівчина ж! В госпіталі йому надали медичну допомогу, зашили розірване обличчя, та лікар не знався на щелепній хірургії. Невміла операція дорого коштувала солдату, її наслідки й сьогодні даються взнаки. Та рана поволі заживала, але на фронт Горячову дорога була вже закрита. Навесні 1945 року Іван Михайлович був направлений до пересильного пункту в Ростові. І там був визначений його подальший шлях, той, яким він йтиме багато років свого життя. Він потрапляє у технічні війська і починає вивчати пожежну справу. Горячова призначають начальником відділу пожежної охорони Північно-Кавказького військового округу. А в листопаді 1946 року направляють вчитися до Ленінградського пожежно-технічного училища наркомату оборони. Але списують через три місяці як «нестройового»… Через рік Іван Михайлович повертається на рідну Кіровоградщину. Працює пожежним інспектором у Витязівському районі, начальником пожежної охорони на Кіровоградському олієжиркомбінаті, очолює пожежну охорону Кіровського району Кіровограда, а з 1975 по 1987 рік – трудиться начальником пожежної охорони на заводі «Червона зірка». І це був ще один надзвичайно відповідальний період в його житті. На цьому підприємстві кожен цех та ділянка — пожежонебезпечні, а особливо такі, як «малярка», деревообробний, ливарний… Незначна необережність — і лиха не минути. Пожежна команда заводу не раз піднімалася по тривозі, але профілактична робота, яку проводив Іван Михайлович серед керівників цехів та ділянок, значною мірою запобігала вогняному лиху. Горячов пам’ятає кожну пожежу чи надзвичайну ситуацію, які виникали за час його роботи, але те, що сталося в ливарному цеху, переважає у спогадах ветерана все інше. Іван Михайлович тільки-но повернувся з цеху до себе в кабінет, як раптом у ньому обвалилися стіни старого приміщення, які поховали під собою десятки людей. Це була жахлива трагедія, що забрала людські життя, а багато робітників ще й отримали тяжкі поранення. Вже понад двадцять років, як Іван Горячов на заслуженому відпочинку, він часто згадує усіх, з ким довелося служити та працювати, радий зустрічі з ними. І його теж пам’ятають, багато хто пишається, що довелося працювати з цією незвичайною людиною, справжнім чоловіком, життя якого пройшло випробування вогнем війни та полум’ям пожеж. Анастасія ВЕРБИЦЬКА

Вербицька А. Під вогнем війни та полум’ям пожеж : до 70-річчя Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні // Народне слово. – 2014. – 23 квітня. – С. 10

Грек Клавдія Василівна

Герої живуть серед нас

Вже промайнуло більше, ніж півстоліття після Другої світової… З кожним роком все менше залишається ветеранів. 9 травня, під час мітингу біля пам’ятника «Батьківщина – Мати» в Новомиргороді, їх було зовсім мало. і серед них – тендітна Грек Клавдія Василівна, яка цього дня була нагороджена двома Почесними грамотами: спільною грамотою Новомиргородської районної ради та адміністрації, та грамотою Кіровоградської обласної ради та облдержадміністрації.

Клавдія Василівна – учасник бойових дій, під час війни працювала у підпільній організації, а потім медсестрою у військовому госпіталі Першого Українського Фронту, пройшовши Польщу, Німеччину, Чехословаччину та Австрію. Нелегко було двадцятирічній дівчині, але зі слів Клавдії Василівни, вона ні про що не жалкує. Звичайно, болісно згадувати всі жахіття війни, але все ж таки хорошого в пам’яті залишається більше. – Я народилася в Паліївці, Маловисківського району. Згодом батьки переїхали на Донбас. В 1941 році, коли війна вже розпочалася, я жила в Артемівську, де закінчувала сільськогосподарський технікум. На той час я була секретарем комсомольської організації і мені, як активістці, запропонували підпільну роботу. Відмовити не могла. Я настільки була патріотом, що в мене навіть і не виникало думок, що я можу вчинити якось інакше. Німці до нас прийшли перед початком 42 року, взимку. Вже тоді ніхто не працював, шахти попідривали. Був голод і безробіття. Брати були вже на фронті. Залишилися мої батьки, менша сестра, невістка з маленькою дитинкою та я. Через голод люди почали виїжджати з Донбасу. І навіть зимою долали сотні кілометрів у пошуках хоч чогось кращого. Ми також вирішили повертатися на батьківщину батька – в Малу Виску. Пішки йшли 700 кілометрів, взявши з собою лише два возики. Тоді йшли тисячі. За три тижні ми добралися… Випадково, через особисті зв’язки, я залишаюся працювати в підпіллі в Маловисківському районі. Чомусь багато хто думає, що підпільники схожі на якихось терористів. Це не так. Я не брала участі в так званих терорах. Наше підпілля було пов’язане зі Знам’янським партизанським загоном, і в мене було зовсім інше завдання – потрібно було забезпечувати партизан провізією, одягом, медикаментами. З цим було складно, адже німці вивозили ешелонами все до Німеччини. Пішла працювати я агрономом в комендатуру. Німці там вирощували тютюн. Комендант нашої комендатури був спокійним, та ще й любив заглянути в чарку. Отож, особливих складнощів з виконанням мого завдання не було. Але з приходом нового коменданта все змінилося. Він запровадив тотальний контроль. Але продовжувалося це недовго, приїхали партизани з лісу, переодягнені в фашистську форму, вбили коменданта, розгромили комендатуру. В 1944 році наші війська підійшли до Кіровограда. Але довго вони не могли його визволити. Йшли жорстокі бої. Я дуже хвилювалася за рідних. І не даремно: коли я дісталася до батьківської хати, то побачила, що хата дуже постраждала, було поранено невістку, і потім, вона померла… Тим, кого німці не знайшли і не вбили, треба було допомогти. їм потрібні були документи, їх потрібно було годувати, одягати, лікувати. Ось так я і працювала. Потім пішла працювати медсестрою у пересувний госпіталь. Бувало, що і по три доби не спали, весь час в операційній… Дуже було важко. Бували випадки, що і госпіталь потрапляв під обстріл. Гинули і хворі, і медперсонал. В цей час я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який лікувався в нас. Вже в 1946 році, коли наш госпіталь був в Австрії, я демобілізувалася… Після війни Клавдія Василівна закінчила Одеське училище, отримавши спеціальність фельдшера. І понад 30 років життя присвятила себе медицині, працювала спочатку медсестрою, а потім акушеркою в нашому пологовому будинку. До цих пір, не зважаючи на поважний вік, Клавдія Василівна їздить у сусіднє село Кам’янку на дачу садити картоплю. Сучасні ліки не приймає, здоров’я поправляє травами. Кожен учасник бойових дій під час Другої світової війни зробив свій подвиг, применшити чи не відмітити який неможливо. Знаймо своїх героїв! А. КРАВЦОВА. (Матеріал надруковано в газеті Новомиргородщина Кіровоградської області за 26 травня 2012 року)

Гузема Федір Петрович

Звичайний подвиг простого героя

Дивується своїм літам учасник Великої Вітчизняної війни Федір Петрович Гузема із села Онуфріївка Кіровоградької області. Ветерану – за 90. А коли вчергове спливає в пам`яті все, що довелось перенести за ці роки, не йме віри – як вижив на фронтових дорогах, як вистояв у життєвих випробуваннях… З війною у Федора Гуземи свої рахунки – тричі поранений. Після останнього – тяжка інвалідність, що наклала на його долю особливий гіркий відбиток.

Перша мобілізація на фронт для 19-річного Федора та ще 21 односельця була «невдалою». – Викликали нас у військкомат, – згадує ветеран, – та невдовзі німецькі окупанти вступили до Василівки (село на південному заході району, за 10 км від райцентру. – Авт.). Військкомат поспішно виїхав, а нам довелось розійтися по домівках… Як і в усіх жителів краю, роки окупації залишили в серці глибоку борозну… Та пізньої осені 1943-го Онуфріївку і район визволили від окупантів. І вже польовий військкомат оголосив мобілізацію. Й зовсім юні хлопці, й літні чоловіки зібралися в колгоспному саду, звідки пішли фронтовими дорогами. Далеко не всі повернулися додому. А Федір Гузема вижив, хоч смерть буквально переслідувала його. Жодного разу не тримавши в руках зброї, необстріляний, як і багато інших щойно мобілізованих, новобранець був для ворога легкою мішенню. Навіть не покинувши ще меж Кіровоградщини, в селі Кучерівка, за Знам’янкою, отримав перше поранення в руку.Та найжахливіше випробування чекало попереду. Федір Гузема заступив у дозор. У бінокль оглядав поселення, розташоване неподалік, зайняте ворогом. Напевне, блиск лінз бінокля виказав його місцеперебування. Постріл ворожого снайпера був вдалим – куля влучила в обличчя бійця, пошматувавши й тіло, й кістки. Все, що залишилося від обличчя, Федір міцно притис і, ледве тримаючись на ногах, пішов до медичної частини. Минаючи кількох військових, почув у спину: «Добийте його, нехай не мучиться». Та у відповідь показав кулака, подумки прокричавши: «Ні! Я буду жити!» З таким жахливим пораненням медичною частиною не обійшлося. Гузему та ще одного пораненого вирішили доправити до госпіталю. Але дорогою вбило коня, а люди продовжували стікати кров’ю. Тож військовий хірург, не слов’янської національності, в польових умовах, як міг, склав обличчя, ще й пожартував гірко: «Я тебе сделал носик маленький – курносенький». Потім була тривала дорога у глибокий тил. Його доправили в Москву, в Інститут пластики, де працював талановитий німецький хірург Раур. Ще до війни він потрапив сюди по обміну професорами та виявив бажання залишитися в СРСР. Тут Федору довелося перенести 12 складних операцій, щоб повністю відновити обличчя, потрібно було зробити ще чотири. Під час останніх операцій ніяких знеболювальних не давали, тож від болю він втрачав свідомість. Після півтора року лікування відпустили на три місяці додому, щоб набрався сил для подальших операцій. Але до Москви Федір уже не повернувся, хоч і приходив виклик аж тричі. Повернення додому, хоч уже й після лікування, не було безболісним. Через каліцтво дівчина Федора відмовилася від нього. Інвалід старався менше бувати між людьми, бо кожен оглядався на нього. Врятувало захоплення бджільництвом. Ще в московському госпіталі Федір став слухачем курсів бджолярів заочного професійного училища. Після цього 50 років присвятив пасічництву. За здобутки отримав багато нагород та відзнак. Федір Петрович переконаний, що саме завдяки бджолам і дожив до такого поважного віку без серйозних збоїв у здоров’ї. Нещодавно Федір Гузена «передав» пасіку онукові. Тепер його навчає премудростей бджільництва. Живе ветеран одиноко, в тій хаті, де й народився. Але не скаржиться на самотність. Має сина (дружина померла кілька років тому), трьох онуків і трьох правнуків, які відвідують дідуся та піклуються про нього. А згадуючи ратні часи, Федір Петрович не хизується військовими нагородами, орденами Великої Вітчизняної війни та Слави, двома медалями «За відвагу», а гордиться тим, що ще топче ряст та може радіти веснам і своїм нащадкам… Нехай життя його береже ще багато літ. Адже воно принесло йому стільки болю, що вистачить не на одну долю.

Руслан Сорока

Петро Мельник

Онуфріївка

Кіровоградської області

Ф.Гузема з односельцями Сорока Р., Мельник П. Звичайний подвиг простого героя // Голос України. – 2014. – 22 лютого . – С. 10

Гусинський Тимофій Демидович

Народився Тимофій Демидович 1921 року в селі Мусіївці на Полтавщині. Голод 1932-33 років змусив сім’ю із вісьмох осіб переїхати до Казахстану. Притулок знайшли у колгоспі імені Шевченка Мартукського району, Актюбінської області. Отримавши семилітню освіту у 1938 році вступив до Уральського сільськогосподарського технікуму (м. Уральськ) на агрономічне відділення і одночасно навчався в аероклубі.

В червні 1940 року, після успішної здачі екзаменів за другий курс, залишився ще на місяць у технікумі для проходження льотної практики в аероклубі. Тоді вперше, після двох років теорії керування літаком, хлопець піднявся у небо. У кінці липня, по закінченню льотної практики, додому повернувся вже льотчиком. У листопаді 1940 року Тимофія Гусинського призивають до армії та направляють служити у піхоту. В кінці 1941 року він вступив у Краснодарську авіаційну школу пілотів. Навчання довелося закінчувати в екстреному порядку і вже в червні 1942 року був направлений на Карельський фронт льотчиком-винищувачем. Там був зарахований до 767-го авіаполку 122-ї авіаційної дивізії винищувачів, штаб якої перебував у Мурманську. Тут відбулося бойове хрещення Тимофія Демидовича. У жовтні 1944 року почалася Петсамо-Кіркенеська наступальна операція. Її ціллю було знищити основні сили 19-го стрілецького корпусу вермахту біля селища Петсамо (Північна Фінляндія) та потім наступати на Кіркенес (Північна Норвегія). Наземні війська перейшли у наступ по всьому фронту. Ожила й авіація. Радянські льотчики з кінця 1943 року вже літали на вітчизняних «Як-7» та «Як-9», що не тільки не поступалися німецьким мессерам, але за деяким характеристиками навіть перевершували їх. До того часу на рахунку Тимофія Гусинського були вже десятки бойових вильотів та не один збитий літак. 7 жовтня 1944 року він ще з трьома пілотами на «Як-9» вилетів на зміну іншій групі винищувачів, які прикривали наші наземні війська. Над лінією фронту зустрілись із шестіркою «Ме-109». Зав’язався бій. У результаті – чотири німецьких “мессери” збито, з яких два – на рахунку Тимофія Гусинського. Жоден з наших літаків не постраждав. Через тридцять років після війни цей бій згадає письменник Іван Іноземцев у своїй книзі «Крилаті захисники Півночі». Перемогу Тимофій Гусинський зустрів на своєму «рідному» аеродромі за 10 кілометрів від Мурманська. Демобілізувався у 1960 році. Після демобілізації влаштувався працювати в ДОСААФ автотренером в м. Орел (Росія). Згодом переїхав на Україну і з 1963 по 1993 рр. працював у м. Кіровограді на різних посадах: льотчиком-інструктором при учбово-авіаційному центрі ДОСААФ, диспетчером школи вищої льотної підготовки, механіком протипожежного обладнання в обласному архіві. З 1995 року займається громадською та літературною роботою. З 2001 року – член Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ». Видав поетичні збірки: «Себе и товарищам», «Крылатое сердце», «Гимн прожитому», «Сильні дружбою і братством». За свої подвиги отримав заслужені нагороди: три ордена «Червоної Зірки», орден Вітчизняної війни II ступеня, та 20 медалей. У вже незалежній Україні отримав орден Богдана Хмельницького. Література про життя і творчість Віват – Г. Позняку, Т. Гусинському, слава – О. Полевіній… : Хроніка літературного життя // Кіровоградська правда. – 2006. – 13 травня. – С. 3. Гусинский Т. Д. Сильны дружбой и братством : 60 – летию Великой Победы посвящается ( поэма, стихи, мемуары, статья ) / Т. Д. Гусинский. – Кировоград : КОД, 2005. – 124 с. Гусинський Т.”Живи, як Гусинський” / Т. Гусинський // Кіровоградська правда. – 2006. – 25 лютого. – С. 3 : портр. Кращому асу // Народне слово. – 2010. – 17 червня. – С. 5. Лисогор М. З любов‘ю до “яшок” і поезії / М. Лисогор // Кіровоградська правда. – 2010. – 7 травня. – С. 5. Лісниченко Ю. Зустріч у школі Нейгауза / Ю. Лісниченко // Вечірня газета. – 2010. – 14 травня. – С. 8. Ніколаєвський В. Небо не кинув / В. Ніколаєвський // 21-й канал. – 2010. – 6 травня. – С. 3. «Стежина. Літературний часопис” : Випуск 164-й // Кіровоградська правда. – 2010. – 18 травня. – С. 7. Шкабой В. В память о подвигах в Кировоградском небе / В. Шкабой // Ведомости Плюс. – 2010. – 11 июня. – С. 1.

Козлов-Качан Вулкан Миколайович

В Ужгороді є все ще діючий Вулкан

Чому «Вулкан» з великої літери? Бо це чоловіче ім’я, так звати нашого письменника-земляка – Вулкан Миколайович Козлов-Качан. Він живий-здоровий, більшу частину життя прожив в Ужгороді. Виховав з дружиною п’ятьох дітей. Двох синів, доньки й дружини, на жаль, вже немає.

У кінці цього року письменнику виповниться 95. Я давно знаю його брата Володимира Козлова, який живе в Кропивницькому. Цієї весни він овдовів й допомагати дядькові приїздили по черзі дві Вулканівни – Любов з Ужгорода та Катерина із Сум. Остання – архітектор і художниця, нещодавно працювала в Німеччині. Саме вона оформила гарними ілюстраціями батькову книгу, до якої увійшли дві повісті – «Кальмар» (україномовна) і «Секунды весны» (російськомовна). Свого часу обидві побачили світ в ужгородському видавництві «Карпати»: перша – у 1975 році неймовірним тепер тиражем 115 тисяч примірників, а друга – у 1988 році накладом уже 30 тисяч. Нині дві документально-художні повісті об’єднані в одну книгу «Спогади чекіста», бо Вулкан Козлов-Качан після Другої світової війни працював в органах державної безпеки, добре знав та зумів описати життя Закарпаття до і після війни. Саме цю книгу подарувала літературно-меморіальному музею І. К. Карпенка-Карого сім’я брата Козлова-Качана – Володимира. Дуже вдячні за дарунок, адже це – перша книга письменника, яка потрапила в наш фонд. Ветеранів війни лишились одиниці. Тож згадаємо нашого земляка напередодні свята, яке забезпечив нам він і його побратими. Ось що вдалося «розкопати» в інтернеті. Народився письменник 15 грудня 1924 року в селі Гертопановому Бобринецького району Кіровоградської області в сім’ї робітника. З 1925 р. по травень 1941 р. проживав у Кіровограді, вчився в середній школі та аероклубі, був направлений в Одеську військову авіаційну школу пілотів. З 1941 по 1946 рік перебував у лавах Радянської армії, учасник Другої світової війни. З 1946 по 1970 рік працював в органах державної безпеки. Після виходу на пенсію – в аеропорту та інших організаціях. Видав чотири повісті: «Люди і вовки» (1963), «Пробуджений пострілом ранок» (1968), «Кальмар» (1975), «Секунды века» (1988). У 2000 році побачила світ перша книга роману «В степах Громоклея», в 2002 році – твір «Страницы старой тетради». У 2005 році видав другу книгу роману «В степах Громоклея». Це сповідь про життя багатонаціонального півдня України в довоєнний час, про боротьбу земляків автора проти фашистських загарбників у роки Другої світової війни на Кіровоградщині. Чотири роки тому на сайті газети «Новини Закарпаття» була опублікована розповідь нашого земляка, записана Наталією Петерварі. Пропонуємо уривки зі спогадів нашого земляка про воєнну юність: у 19 років він уперше сів за штурвал винищувача.

Антоніна Корінь, науковець літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого

«У пілота-винищувача характер має бути винищувальний»

Ветеран-льотчик пригадує роки Другої світової

…Для Вулкана Миколайовича війна почалася наступного дня після того, як нацистські війська напали на Радянський Союз. 23 червня німецькі бомбардувальники налетіли на аеродром поблизу с. Вигода (це під Одесою), де саме вчили молодих пілотів. На той час серед курсантів авіашколи числилася, в основному, молодь віком 16-17 років. Неповнолітнім був і сам Вулкан. Перший день війни літній чоловік досі пам’ятає в деталях: «Палатки курсантів розташовувалися на полі поруч із лісом. Напередодні випали дощі, нашу палатку підтопило, тож нас перевели в збитий із дощок «червоний куток». Ми саме там були, коли почали лунати вибухи. Курсанти з палаток виглядали, позалягали навколо. Тоді мене здивувало, чому бомби кидають не безпосередньо на поле? Аж потім здогадався: німці подумали, що ми сховаємося в лісі, а ми просто до нього не добігли, так і врятувалися…» Летовище, де навчали молодих курсантів, піддавали атакам два тижні поспіль. Хлопцям привезли з Одеси й видали рушниці, наказали охороняти розташований неподалік аеродром. Навколо нього по периметру військові викопали траншеї, аби боронити летовище від наступу. Та німці виявилися хитрішими: ніхто наступати не збирався, бомби скидали безпосередньо на злітну смугу, щоб наші літаки не могли підніматися в повітря…«А відбувалося це завжди в один і той же час – близько 4 години ранку, – пригадує Вулкан Миколайович. – Та нас цікавило в цій ситуації інше: як у темряві вороги бачать, куди летіти й скидати бомби? Аби з’ясувати це питання, кілька наших інструкторів уночі піднялися в небо й стали патрулювати. Перед самим прильотом німців раптом побачили, що по степу, аж впритул до нашої бази, запалюються вогники. Саме по них, наче по рівно наведеній ниточці, прилетіли ворожі літаки. Розслідування дало цілком неочікувану відповідь: виявилося, що німецькі колоністи, які жили на Одещині ще до початку війни, працювали на ворога й у досвітній час виходили на поля, шикувалися в лінію й запалювали ліхтарики – так і наводили винищувачі на нас».

…Невдовзі з-під Одещини юних курсантів перевели під Сталінград. До речі, аби дозволили воювати, курсант із Кіровоградщини також додав собі віку, як тоді багато хто робив: Вулкан Миколайович дописав собі рік і вісім місяців… «Нас учили спершу літати на У-2, потім мали пересісти на винищувачі, – згадує ветеран. – На ту мить німці вже взяли Ростов, і стало зрозуміло, що рушать на Сталінград. Уявіть собі наш стан у той час: не воюємо, бо молоді, не пускають – а душа рветься туди, в небо, підтримувати своїх; у той же час ворог наступає, підходить усе ближче й ближче; дощі ллють нещадно, нас, курсантів, півтори тисячі, всі розташовані в палатках у голому полі, постійно мокрі, холодні, літати через негоду не можна…» …На винищувач Вулкан Козлов-Качан сів у 1944-му. Пригадує, якось навіть підбили, машина загорілася. «Найважливіше в такій ситуації для кожного пілота – врятувати машину, – каже Вулкан Миколайович. – Зважив тоді всі за й проти і вирішив зробити все можливе, щоб збити вогонь. Для цього різко пішов униз, і так вдалося погасити полум’я. На щастя, і літак уцілів, і я вижив». Вулкан Миколайович пригадує багато деталей воєнного життя. Частина з них відбивається смутком у очах, по ветеранові видно, що побачені й пережиті жахіття не стираються літами. На питання журналістів, яким має бути характер людини, котра піднімається в небо, твердо видає: «У пілота винищувача характер має бути також відповідний – винищувальний, нахабний… Попри характер, – каже льотчик, – потрібна ще й неабияка сила волі. Уявіть собі, під долонею ручка з гашеткою. Ти високо в небі, виглядаєш ворога. Щомиті чекаєш, коли з’явиться в полі зору. При цьому рука ні на мить із ручки не знімається, напруження наростає, і так може тривати годинами. Безмежне небо, передчуття бою і все тіло в очікуванні, доведеться чи ні натискати на кнопку. Воля має бути в такій ситуації міцна, витримка – залізна», – ділиться Вулкан Миколайович. Перемогу Вулкан Козлов-Качан зустрів під Харковом – пілоти ні миті не сиділи, склавши руки. Попри вже очевидну капітуляцію Німеччини, вони ще переганяли винищувачі ближче до фронту… За роки Другої світової Вулкан Миколайович здійснив 495 вильотів, на його грудях – численні нагороди. Багато про що ветеран уже навіть не хоче розказувати, згадувати, збурювати минуле… Але навіть цих коротких уривків спогадів достатньо, аби зрозуміти: війна за мир є найважливішою для кожної свідомої людини… Корінь А. В Ужгороді є все ще діючий Вулкан // Нова газета. – 2019. – 9 травня. – С. 11

Кондрашов Федір Гурійович

Фронтові дороги Федора Кондрашова

Федір Гурійович Кондрашов проживає в Компаніївці. Проживає одинаком: дружина померла давно, сестру, з якою мешкали разом, поховав кілька місяців тому. Родом він із Сталінградської області. На війну пішов дев’ятнадцятилітнім хлопцем — одразу потрапив в саперну частину. Пройшов жорстокі бої під Сталінградом. Після того, як наша армія пішла у наступ, попав під Ростов — в піхотну частину зв’язківцем. Звільняв Ростовську, Луганську, Донецьку, Херсонську області. В Криму був тяжко поранений, лікувався в госпіталі в Сталінграді. Після одужання став у стрій, перевчився на артилериста. Потім були Львів, Варшава, Берлін.

Весну 1945 року Федір Гурійович зустрів у Берліні. «Берлін капітулював о першій годині ночі 2 травня. Ми стояли на вулиці, яка йшла до Бранденбурзьких воріт. Потім був наказ вийти за місто, де німці продовжували опір. Очевидно, якась німецька частина не знала про капітуляцію. Але коли ми підійшли, там все було в білих простирадлах, вивішених із вікон. Ми вже остаточно зрозуміли, що війні — кінець», — згадує нині Кондрашов. На цьому війна закінчилася, але він ще два роки служив в армії. «Не пройшла для мене війна даром — тричі був поранений, вісім дірок в мені залишила», — розповідає Федір Гурійович. Два ордени Червоної Зірки отримав, один за Варшаву, другий за Берлін. Війну закінчив єфрейтором. Ветеран розповідає, що звання єфрейтора йому двічі присвоювали. «Я дуже не хотів ніяких звань, тому що був малограмотний — до війни закінчив лише чотири класи, ну який з мене командир з такою освітою?». Але командувати все-таки нашому земляку довелось. Так трапилось, що його мати із сестрами приїхали на Кіровоградщину із Сталінградської області, де жити було дуже важко. Приїхав в Компаніївський район і Федір Гурійович. Довірили йому тракторну бригаду в селі Тернова Балка, і такого керівника годі було десь шукати: все знає, все вміє, всьому дасть раду. Кращою в районі і в області стала його тракторна бригада. Високі показники в роботі були відзначені і в самій Москві — на ВДНГ, а в 1975 році — орденом Жовтневої Революції. Як живеться сьогодні солдату? 5 травня 2013 року йому виповнилось 90 років, але ще бадьорий солдат, випромінює оптимізм, із задоволенням порається по господарству — на городі й бур’янини не знайдеш. Семеро внуків, шість правнуків і багато добрих людей поряд. У 2009 році, якраз до Дня Перемоги, в хату провели природний газ — потурбувалися районна і селищна рада. А в 2011 році прямо на мітингу Федору Гурійовичу було вручено автомобіль «Ладу»-семірку як інваліду війни за сприяння спонсорів-підприємців. Нинішню річницю Перемоги Федір Гурійович відзначив разом із товаришами по зброї, такими ж ветеранами, в палатці з солдатською кашею і наркомівською чаркою після урочистостей на центральній площі Компаніївки.

Прес-група Компаніївської районної ради ветеранів

Фронтові дороги Федора Кондрашова // Народне слово. – 2013. – 13 червня. – С. 5

Мітіров Дмитро Сергійович

За плечима ветерана Великої Вітчизняної війни Дмитра Сергійовича Мітірова — героїчний бойовий шлях, поважний трудовий стаж, чимало добрих і корисних справ. Людина неспокійної вдачі, він ніколи не залишається осторонь громадського життя рідного міста і навіть у свої 87-м уважно слідкує за усім, що відбувається в районі та області.

На фронт Дмитро Сергійович потрапив у 1944-му, одразу після визволення Новоукраїнки. Перше бойове хрещення вісімнадцятирічний юнак прийняв як солдат мінометної роти стрілецького полку, проте згодом, пройшовши короткотривалий курс навчання у танковому училищі, став танкістом-наводчиком, командиром гармати танка 5-ї роти 1-го механізованого корпусу 237-ї танкової дивізії І Білоруського фронту. Від Польщі до Німеччини вела його фронтова дорога, брав участь у визволенні Варшави, форсуванні ріки Одер, запеклих боях за Берлін. Саме тут, у серці Німеччини, за два тижні до Перемоги, під час жорстокого бою хоробрий старший сержант Дмитро Мітіров дістав тяжке поранення. Чотири дні та чотири ночі стікав кров’ю на полі бою боєць, чекаючи на підкріплення. Від неймовірного болю, що обпікав праву ногу та спину не міг ні поворухнутись, ні заговорити. Йому здавалось, що то вже саме пекло піднялось на поверхню, щоб забрати його до себе. Перемагаючи нелюдські страждання, юнак насамперед намагався не втратити свідомість… Лише згодом, у польовому госпіталі, Дмитро дізнається, що у тій останній для нього битві з його товаришів у живих залишились лише троє — він та ще двоє танкістів… Чотирнадцять госпіталів (!) пройшов відважний старший сержант, чотири місяці боролись медики за його життя. Через зараження крові та численні відкриті рани йому ампутували ногу, але життя врятували. І вже потім Дмитро Сергійович довідається, що у тій калюжі втраченої ним крові, що залишилась на німецькій землі, «потонули» його документи. Тож довелося докласти чимало зусиль, аби їх поновити. Через ту втрату та труднощі з поновленням військових документів лише через п’ятдесят два роки хороброго воїна знайде заслужена нагорода. У 1996 році ветерана Великої Вітчизняної війни Дмитра Сергійовича Мітірова знову викличуть до військкомату, щоб урочисто вручити орден Слави 3-го ступеня, яким було відзначено його участь у боях під час форсування річки Одер… За мужність і хоробрість у роки Великої Вітчизняної Дмитро Сергійович також нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом «За мужність», дев’ятнадцятьма медалями. А тоді, після Перемоги, дев’ятнадцятирічний старший сержант Дмитро Мітіров повернеться до рідної домівки лише на початку жовтня 1945-го. Незважаючи на інвалідність, Дмитро руки не опустив, пішов навчатись до Кіровоградського обласного навчально-курсового комбінату, здобув професію і сорок три з половиною роки свого життя присвятив важливій бухгалтерській справі, працюючи на підприємствах Новоукраїнського району. Людина ініціативна, енергійна, загартована в боях, Дмитро Сергійович і в мирний час вирізнявся сумлінною працею, виваженістю, відповідальністю, дисциплінованістю. І сьогодні, вже багата років перебуваючи на заслуженому відпочинку, ветеран війни та праці не залишається осторонь громадського життя. Слідкує за новинами у районі та області, йому небайдужі проблеми рідного міста. Постійно підтримує зв’язок з представниками влади, зокрема зі спеціалістами управління праці та соціального захисту населення райдержадміністрації, цікавиться, як вирішуються нагальні проблеми ветеранів та інвалідів війни. Улітку 2010-го учаснику бойових дій, ветерану Великої Вітчизняної війни, інваліду І групи, ветерану праці Дмитру Сергійовичу Мітірову було вручено ключі від нового легкового автомобіля «Славута», а також його забезпечили мобільним телефонним зв’язком. Не забувають представники влади про ветерана не лише у День Перемоги, а й у інші свята, навідуються до Дмитра Сергійовича. По-родинному затишно й щиро проходять ці зустрічі. Зворушений такою увагою, сивочолий фронтовик розповідає про свої фронтові шляхи, про трудові будні та дякує за турботу, підтримку і пам’ять… Корнійченко О. Останній бій старшого сержанта // Народне слово. – 2012. — 21 червня. – С. 7

Муха Варвара

Усе життя – на передовій

Нині на Сході України серед інших патріотів із бойовиками й російськими військовими воюють навіть вісімнадцятирічні, а в тилу хлопці й дівчата такого ж віку, а то й молодші, збирають для солдатів усе необхідне на війні. Коріння цього притаманного українцям патріотизму – у минулому. І наочним прикладом цього є кіровоградка Варвара Муха, якій 15 грудня виповниться 90 років.

Уродженка села Піски-Радьківські Борівського району Харківської області 1941 року, після закінчення школи, пішла працювати табельницею на залізничну станцію. Туди ж повернулася нормувальницею після звільнення її рідного району від німців, та за кілька місяців вісімнадцятирічною за направленням райкому комсомолу разом зі своїми подругами-однолітками пішла на фронт. – Свою військову службу я розпочала в складі 2-го гвардійського окремого моторизованого понтонно-мостового батальйону 4-ї окремої моторизованої понтонно-мостової бригади (наприкінці війни вона вже називалася 4-ю окремою моторизованою Червонопрапорною ордена Кутузова другого ступеня Дніпропетровською понтонно-мостовою бригадою), – розповідає Варвара Яківна. – У липні 1943 року наш батальйон, у якому я служила телефоністкою, було направлено на форсування Сіверського Дінця неподалік від міста Ізюма. Там я забезпечувала зв’язок штабу батальйону з переправою, яку весь час бомбардували та обстрілювали німці. У другій половині дня, 19 липня, під час ліквідації пориву на одній з ліній зв’язку мене поранили, після чого я потрапила на лікування в санчастину, яка розмістилася в землянках у лісі… Своїх фронтових товаришів дівчина після лікування наздогнала вже тоді, коли бригада готувалася до форсування Дніпра вище Дніпровської ГЕС. Більше місяця через ніч дівчина переправлялася першим понтоном на правий берег Дніпра, на плацдарм завглибшки півкілометра і завширшки півтора. Там вона з іншими телефоністами забезпечувала зв’язок на переправі, яка діяла лише вночі. На правий берег прямували радянські бійці й техніка, на лівий переправляли поранених солдатів і офіцерів. – Пам’ятаю, як на світанку ми пливли на лівий берег останнім понтоном, – згадує ветеран війни і праці. – Багато понтонерів було поранено, ті з них, що мали змогу, взялися за весла. І тільки завдяки їхній допомозі наш понтон не затягнуло в заміновану греблю Дніпрогесу (пізніше за форсування Дніпра п’ятьом нашим понтонерам присвоїли звання Героя Радянського Союзу). А я сиділа в понтоні і просила поранених не кричати, не стогнати, бо німці стріляли навіть на звук… За налагодження зв’язку на переправі через Дніпро дівчина одержала свою першу бойову нагороду – медаль “За відвагу”, а її фронтова подруга Катерина Баранова – медаль “За бойові заслуги”. Після форсування Дніпра батальйон, у якому служили дівчата, брав участь у бойових операціях у складі 3-го Українського, 2-го Білоруського і 3-го Білоруського фронтів – у форсуванні річок Дністер, Неман, Вісла, Одер. Як розповідає Варвара Яківна, особливо вона запам’ятала форсування Одеру, де переправу навели на місці зруйнованого мосту. На палях і дошках під щільним ворожим вогнем вона з котушкою дроту й телефонним апаратом у руках прокладала лінію зв’язку й лагодила її. За участь у цій переправі її нагородили другою бойовою нагородою – орденом Червоної Зірки. Під час оголошення капітуляції Німеччини гвардія рядова Варвара Муха перебувала у складі свого підрозділу в місті Свенемюнде, тоді його ще обстрілювали німецькі бойові кораблі з Балтійського моря. Згодом дівчина разом зі своїми побратимами побувала в Берліні, де разом з ними сфотографувалася на тлі декількох архітектурних пам’яток. Після демобілізації 1945 року Варвара Яківна вступила на навчання до Харківського інституту радянської торгівлі, який закінчила 1949-го. Тоді ж приїхала в Кіровоград, де рік відпрацювала економістом у облторгвідділі. А з 1950-го по 1980-й – на комсомольській і партійній роботі (працювала інструктором обкому комсомолу, інструктором відділу пропаганди і агітації обкому компартії, завідувачем відділу Ленінського райкому компартії, навчалася у Вищій партійній школі в Києві). За участь у війні 1941-1945 років після її завершення ветерана війни і праці нагороджено орденом Вітчизняної війни першого ступеня, орденом “За мужність” третього ступеня та багатьма медалями. Та навіть після виходу на пенсію Варвара Яківна не полишила активного життя й трудилася до вісімдесяти років архіваріусом та бібліотекарем у медичному училищі імені Є. Мухіна (зараз – медичний коледж). Вона й зараз, через десять років, залишається такою ж життєрадісною, тішиться зустрічам з рідними і друзями, яким їй є що розповісти зі свого насиченого труднощами й радощами життя. А вони всі разом збираються привітати ювілярку з днем народження й побажати їй мирного неба, здоров’я і душевного спокою. Юрій ЛІСНИЧЕНКО Фото з архіву Варвари Мухи Лісниченко Ю. Усе життя – на передовій // Вечірня газета. – 2014. – 12 грудня. – С.4

Нагорний Олександр Федорович

Своє дитинство Сашко Нагорний провів у мальовничому селі Грушка Бобринецького району на Кіровоградщині в сім’ї учасника імперіалістичної війни, колишнього моряка Чорноморського флоту Федора Тихоновича Нагарного – шофера місцевого радгоспу імені Рози Люксембург. Мати хлопця, Марія Леонтіївна, працювала в цьому ж господарстві. Батьки була трударями, віддавали праці всі свої сили і час. Тож приклад у навчанні малий Сайко брав зі старшої на п’ять років сестри Марії. Любив книги…

Ратну справу батька продовжив гідно

…1941-й запам’ятався юнакові не лише завершенням семирічки з відмінними оцінками. Страшне слово «війна» робітники радгоспу вперше почули 22 червня опівдні на загальній сходці від свого директора. Того червневого дня були мобілізовані разом із односельцями 46-річний Федір Тихонович та його старший син 18-річний Андрій. Сашко залишився, бо був замалий роками, щоб піти добровольцем, та опинився згодом на окупованій території. Іще через два роки пішла на фронт із міста Грозний сестра Марія. «…Перш ніж відправити на передову, мене, 17-річного, направили на навчання в ШМАС — школу молодших авіаційних спеціалістів, по закінченні якої я отримав документ про здобуття військової спеціальності механіка з авіаційного озброєння, — згадував свого часу Олександр Нагорний. – Згодом мені присвоїли військове звання «молодший сержант». Служив стрільцем-радистом у 39-й винищувальній авіаційній дивізії під командуванням полковника Негоди у складі 5-ї гвардійської повітряної армії. Воював на II Українському та І Білоруському фронтах. На початку 1945 року отримав звання молодшого лейтенанта. На молдавській землі випадково зустрівся з батьком, який узяв із собою на фронт мирну професію шофера. Майже добу були разом… А от побачитися зі старшим братом Андрієм так і не довелося – він загинув під час форсування Дністра і з почестями похований на міському цвинтарі міста Бендери в братській могилі разом із фронтовими друзями. І хоч прожиті роки притупляють біль втрат, проте спогади про нього залишились у пам’яті назавжди. Як і загиблі побратими, сплюндровані села, спалені пожарищами в Україні, Молдавії, Білорусі…» Демобілізувався в грудні 1956-го. Потім навчався на історичному факультеті Одеського університету, який закінчив на початку 60-х років. Був запрошений на посаду директора Державного архіву Кіровоградської області. Пізніше працював завідувачем архівного відділу облвиконкому. Закінчив заочно Московський історико-архівний інститут, аспірантуру при Одеському університеті… Архівній справі Олександр Нагорний віддав сорок років життя. За високі показники в роботі єдиний в області був нагороджений знаком «Відмінник архівної справи СРСР». А ще брав активну участь у підготовці соціально важливих видань. Таких, як «Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни», «Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область», «Книга Пам’яті Кіровоградської області» у семи томах та ще одного додаткового тому «Книга Скорботи» – «Реабілітовані історією». Ветеран війни і праці, полковник у відставці, знаний на Кіровоградщині історик та архівіст, член Національної спілки журналістів України Олександр Нагорний лише рік не дожив до свого 90-літнього ювілею. Він належав до покоління сімнадцяти-двадцятилітніх юнаків, які свого часу пройшли всі фронти. Завдяки їм ми, прийдешні покоління, отримали змогу радіти життю, людям, сонцю… Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ Саржевський А. Ратну справу свого батька продовжив гідно // Голос України. – 22 червня. – С. 7

Ніколаєвський Всеволод Васильович

«Пам’ятаю все. Пам’ятаю до найдрібніших деталей» Наближається День пам’яті та примирення і 76-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 – 1945 років.

Ця війна торкнулась практично кожної української сім’ї. Про одного з її учасників я і хочу розповісти. Мова піде про нашого земляка Всеволода Васильовича Ніколаєвського, дядька моєї дружини. Ця мужня людина пройшла всю Другу світову буквально з першого і до останнього дня. Втім, пройшла, це невірно сказано. Вона геройськи воювала, причому у самому її пеклі, була багаторазово поранена і контужена, одержала численні бойові нагороди. Народився дядя Сєва у тоді ще Єлисаветграді в 1921 році. В дитинстві разом зі старшою сестрою Валентиною, тобто з моєю майбутньою тещею, жили у батьківському будинку, що і зараз стоїть у Сінному провулку. Колись його побудували їхній дід з рідним братом на дві сім’ї. Якось я возив уже дуже немолодих брата із сестрою до цього будинку їхнього дитинства. Валентина Василівна впізнала в ньому «своє» віконечко, бо діти тоді жили кожен в окремій кімнатці. Одразу після школи Всеволод пішов працювати на завод «Червона зірка», де ще з часів братів Ельворті трудився його батько. Там же майже все своє трудове життя працювала старшим бухгалтером відділу збуту і його старша сестра Валентина. Можливо, і зараз хтось з ветеранів червонозорівців її пам’ятає. Їхній батько, Василь Іванович, пішов на пенсію з посади технолога одного з цехів заводу. До речі, його ще молодого жінка Роберта Ельворті Мері особисто майже насильно відправила на лікування від туберкульозу до Башкирії – попити кумису. Втім, не допомогло. Перед війною, працюючи на заводі, Всеволод Ніколаєвський приятелював з майбутнім Героєм Радянського Союзу Григорієм Куроп´ятниковим. Як розказувала теща, Гриша часто бував у них вдома. Жили вони перед війною у будинку на вул. Бериславській (нині – Єгорова). Їхні вікна виходили в бік вулиці К. Маркса. У 1939 році двох приятелів-червонозорівців одночасно призвали до армії, разом направили до Чорноморського флоту. Але там їхні життєві шляхи розійшлися. Всеволод потрапив на бойовий есмінець «Сообразительный», а Григорій – на сторожовий катер. Вже на п’ятий день війни, 26 червня 1941 року, «Сообразительный» у складі групи кораблів вийшов із севастопольської бази, маючи бойове завдання знищити скупчення ворожого транспорту в порту Констанца (Румунія). Кінцевим результатом цієї операції моряків Чорноморського флоту став підпал нафтосховища, виведення з ладу залізниці та вокзалу. На зворотному шляху радянські кораблі атакувала ворожа авіація, вони зазнали серйозних пошкоджень і навіть втрат. У цьому бою машиніст-турбініст есмінця «Сообразительный» краснофлотець Всеволод Ніколаєвський прийняв перше бойове хрещення. Надалі цей бойовий корабель брав участь у боях під Одесою, в районі Туапсе та Новоросійська.

У 1972 році командир «Сообразительного» (тоді ще капітан третього рангу) Сергій Степанович Ворков, вже будучи контрадміралом у запасі, проживаючи в Ленінграді, написав книжку спогадів про подвиги гвардійського екіпажу свого есмінця «Мили мужества». У книжці є й сторінка, присвячена Всеволоду Ніколаєвському: «…Пусть молодёжь не думает, что победа пришла сама. Она очень нам дорого обошлась. Разве можно забыть замечательных товарищей, отдавших свою жизнь за её (Родины) счастье…» – пишет мне В. В. Николаевский из Херсона. Гвардии краснофлотец Николаевский – машинист-турбинист, служил у нас на корабле с начала войны. «Недавно у меня открылись раны, полученные в боях, – сообщает он. – В госпитале на лечении я случайно увидел у товарища статью, автором которой является мой командир. Долго не мог успокоиться… Не одну сотню миль прошел я на «Сообразительном»… Помню всё. Помню до мельчайших деталей». По боевой тревоге он находился у кормового орудия вторым зарядным. Боец помнит и налёт авиации на корабли в Новороссийске и снятие 1975 человек с лидера «Ташкент», и дальние походы к западным берегам через всё Черное море. И вот в конце 1942 года волею судеб он сам оказался в составе 255-й бригады морской пехоты. Николаевский участвовал в высадке десанта в Озерейку (т. н. «Малая земля»). В бою вражеские пули ранили его в голову, перебили два ребра… И всё же, превозмогая боль, потянул руку, достал автомат… и продолжал вести огонь по наступающим фашистам… Когда враг подошел совсем близко, истекающий кровью боец потерял сознание… Ныне Всеволод Николаевский, инвалид войны, живёт в родных местах». Слід пояснити, що в ту славнозвісну 255-у бригаду морської піхоти В. Ніколаєвського було направлено після тяжкого поранення в бою на крейсері «Сообразительный» та лікування у госпіталі. Наприкінці грудня 1941 року групою кораблів Чорноморського флоту командував уродженець Добровеличківського району капітан першого рангу Басистий Микола Юхимович. Його штаб розмішувався саме на «Сообразительном». В результаті операції військ фронту та моряків-чорноморців на початку 1942 року Керч та Феодосію визволили від фашистів. Після війни адмірал Басистий командував Чорноморським флотом і у 1958 році вийшов у відставку з посади заступника головнокомандуючого ВМФ СРСР.

У 2013 році мені довелось бути присутнім на зборах ветеранів-підводників у День Військово-морського флоту. Незмінним учасником цих щорічних заходів була вдова Григорія Куроп’ятникова Ганна Олексіївна. Познайомились, з’ясувалось, що вона пам’ятає Всеволода, була з чоловіком у нього в гостях у Херсоні. В той день на пантеоні Вічної слави підводники вшанували пам’ять та поклали квіти до могил героїв-моряків І. Фісановича та Г. Куроп’ятникова, а також до пам’ятника Г. Куроп’ятникову. Завершилось зібрання у приватному військово-морському музеї, що у Великій Северинці. До речі, на стенді цього чудового музею «Ми ВАС пам’ятаємо!» з моєї ініціативи обладнано і куточок пам’яті нашого земляка Всеволода Ніколаєвського. Жив Всеволод Ніколаєвський до свого останнього дня у Херсоні, у приватному будинку, який сам побудував. Невеликий на зріст, худорлявий, як кажуть, жилавий, але яка величезна, непоборна сила духу… Жив скромно, абсолютно не афішуючи свою особу. Одержав інвалідського «Запорожця» (водив машину зять). Пам’ятаю його завжди бадьорим і життєрадісним, з молодими, бешкетними іскорками в очах. Він з гумором ставився до негараздів. Саме такі мужні люди повинні бути зразком для нас та наступних поколінь. Завдяки їм було здобуто перемогу в тій кривавій, надзвичайно жорстокій війні… Леонід БОБРОВ Бобров Л. «Пам’ятаю все. Пам’ятаю до найменших деталей» //Вечірня газета. – 2021. – 7 травня. – С. 5

Пашко Андрій Єфремович

Поет-фронтовик Андрій Єфремович Пашко родом з Полтавщини. Писати вірші почав ще в третьому класі. Не полишав поезію і навчаючись у технікумі та інституті електрифікації і механізації сільського господарства. Учасник Великої Вітчизняної війни з вересня 1941 року. Брав участь в обороні Сталінграда в складі знаменитої 13-ї гвардійської стрілецької дивізії, якою тоді командував генерал О. І. Родимцев. Був радистом, старшим радистом, начальником радіостанції 34-го стрілецького полку. Пройшов з боями Курську дугу, Бєлгород, Харків, Полтаву, Кіровоградщину.

У короткі хвилини затишшя клав на папір поетичні рядки. Друкувався у дивізійній газеті «Сталинградская гвардия» і армійській «Патриот Родины». Багато з фронтових віршів згодом увійшли до його післявоєнних поетичних збірок. …Полк наступав у бік села Мошориного. Звідти на протилежному боці широкої балки виднілося шосе. На карті значилася дорога на Знам’янку, якою снувала ворожа техніка. В наступ пішли німецькі танки, вдарила артилерія. Червоноармійці зазнавали втрат. Старший сержант А. Пашко залишив радіостанцію на свого помічника, а сам з автоматом у руках кинувся туди, де було найгарячіше. Ворог почав відступати, але його гармати ще били по висоті. Зв’язківця А. Пашка вибуховою хвилею кинуло на землю, він дістав тяжку контузію і поранення в голову і ліву руку. Спішно відправили в госпіталь у м. Олександрія. Після лікування закінчив прискорений курс військового училища зв’язку і вже офіцером воював у складі 7-го артполку 9-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії. День Перемоги Андрій Пашко зустрів біля Праги, пройшовши з боями Румунію, Польщу, Австрію, Угорщину, Німеччину. Війну закінчив на посаді начальника зв’язку артдивізіону. У мирний час Андрій Єфремович працював у Полтаві лектором, директором обласного будинку народної творчості, кореспондентом і редактором обласного радіо. Все частіше давалися взнаки фронтові рани, але він мужньо тримався, повторюючи рядки із свого вірша «Гвардеец» («Сталинградская гвардия»):

…Если шаг назад не ступишь — ,

Значиш, Родину ты любишь.

Ее честь умеешь чтить…

1945 року учасник визвольних боїв на кіровоградській землі Андрій Пашко друкує поему-хроніку «Пам’ятаєм», а в подальшому виходять збірники його віршів «Весно зелена», «Барви життя», «Грона калини», «На барвінковім взгір’ї». Побачили світ поеми «Нескорені» — про юних патріотів Брестської фортеці, «Дні і ночі» — про легендарне село на Полтавщині Великі Сорочинці, де йдеться про тричі розстрілювану фашистами, але нескорену Ольгу Бондаренко — партизанського зв’язківця, колишню голову сільради. Поема «Легенди Чорного лісу» написана А. Пашком на основі спогадів колишніх партизанів Кіровоградщини. Як зазначила музикознавець О. Навроцька, «Легенди Чорного лісу» — твір незвичайний як за творчим задумом, так і за формою побудови. Типові художні образи тут межують із документальним матеріалом»… Поему на музику поклав київський композитор Володимир Тилик, цей твір називається музичною повістю. А. Є. Пашко неодноразово приїздив на Кіровоградщину, бував у Знам’янці, Мошориному, Олександрії (школі № 2), відвідував Новопавлівку і Старий Данціг (нині с. Крупське), що неподалік Кіровограда. У Старому Данцігу похований його бойовий побратим Герой Радянського Союзу старшина Шабанов Іван Герасимович, уродженець Красноярського краю. Сам же А. Пашко був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, медалями «За відвагу», «За оборону Сталінграда», «За визволення Праги» та ін. Відомий А. Пашко і як поет-пісняр. Варто лиш згадати окремі твори на слова літератора-фронтовика: кантата П. Майбороди «Полтава», ораторія Т. Шутенко «Слава жінці-трудівниці», пісні на музику А. Лазаренка, А. Кос-Анатольського, В. Шаповаленка. Щодо поеми «Легенди Чорного лісу». Вона, за словами автора, мала увійти до книги «Осінні вогні» (видавництво «Прапор», Харків) ще 1988 року. Всі намагання розшукати таку книгу не увінчалися успіхом. Ось невеликий уривок з поеми Андрія Пашка «Легенди Чорного лісу».

…Понад лісом Чорним лісом Світла слава лине… Від Тясмину до Інгульця Переможними піснями Гомонять долини. Чорним лісом поговірка Одвічно ходила: «Добрим людям — честь і слава! Ворогам — могила»… Олександр РЯБОШАПКА Знам’янка

Петренко Петро Григорович

Ветеран Великої Вітчизняної війни та праці Петро Григорович Петренко народився і жив у Бірках. До 10 класу він тут і навчався. А потім батьки переїхали в Голикове. Тож в десятий клас пішов у Голиківську школу. За однією партою сидів з Петром Дяченком. Так-так, з Петром Михайловичем Дяченком, ветераном Великої Вітчизняної, який нині мешкає в Олександрівці.

У Петра Григоровича була своя воєнна дорога. У 1940 році призвався на службу в Ленінакан Вірменської РСР. Там готували зенітників з охорони кавказької залізниці і охорони тунелів. Після закінчення навчання служив в зенітно-кулеметній роті навідником, був командиром зенітного розрахунку. В 1942 році перекинули в місто Грозний для охорони нафтопереробного заводу. Потім за фронтом йшли через Донбас, Олександрію, Румунію, Угорщину. Охороняв склади Маршала Тіто. За виявлення цілей під час служби в Одеському військовому окрузі отримав від маршала Жукова 10 діб відпустки. У 1945 році солдата Петра Петренка приголомшила звістка про смерть батька, який теж воював і загинув у запеклій війні з фашизмом на угорській землі. Перемогу П.Г. Петренко зустрів у Будапешті. Демобілізувався фронтовик після закінчення строкової служби у 1946 році. Після війни повернувся у рідні Бірки, п’ять років трудився у колгоспі «Нове життя», потім закінчив топографічний технікум у Києві і 31 рік працював старшим топографом в аерогеодезичному підприємстві по всьому Радянському Союзу. Петро Григорович удостоєний високих військових і мирних нагород — ордена «За мужність», медалей «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною в 1941-1945 р.р.», ювілейних нагород, за високі здобутки в праці — ордена Трудової Слави. Повернувся на старості літ П.Г. Петренко у рідні Бірки. Три роки тому померла його дружина. Було два брати і сестра, і їх вже давно немає. Живе сам. Але він не самотній. Велику увагу і турботу приділяє ветерану соціальний працівник і його сім’я. Петро Григорович Петренко, як і його однокласник Петро Михайлович Дяченко, відзначив 90-річний ювілей. П.М. Дяченко— в лютому, а Петро Григорович нині відзначає свій 90-й день народження, чує на свою адресу багато добрих слів, побажання здоров’я, тепла та затишку в оселі. Горло О., Бабич А. Зенітник – Петро Григорович Петренко // Вперед. – 2012. – 26 червня. – С. 2

Пихтін Василь Олексійович

Віще пророцтво Під кінець 1944 року радянське військове командування готувало в Білорусії таємну військову операцію з концентрації радянських військ під кодовою назвою «Багратіон».

Через кілька днів після звільнення села Калинівки в Кіровоградському районі вся місцева молодь призовного віку разом з калиновцем Василем Пихтіним були призвані в армію. Так хлопець опинився на Білоруському фронті. Операція повністю розв’язувала долю окупованої Білорусії. По її завершенню Білорусія поростю звільнялася від окупації і війна йшла в Прибалтику. З прижиттєвих спогадів Василя Пихтіна: «Доводилося тижнями відлежуватися в Пінських болотах. За цей час проводилися підготовчі інженерні заходи по забезпеченню безпеки і скритності пересування радянських військ по заболоченій місцевості в майбутньому наступі. Це стало повною несподіванкою для німецького військового командування, коли раптом радянські війська опинилися в тилу німецької армії. В результаті проведення операції «Багратіон» велике військове угрупування німецької армії в складі понад сто тисяч осіб опинилося в радянському оточенні. На пропозицію радянської сторони скласти зброю і здатися в полон німецьке командування відповіло відмовою. В результаті близько п’ятдесяти тисяч німецьких солдатів було знищено, інші здалися в полон». Сім’я Пихтіна хвилювалася за збереження життя свого сина і брата і молилася про його порятунок. У ніч під Святого Миколая-чудотворця 19 грудня 1944 року матері Василя Ксенії Іванівні сталося видіння. Під ранок вона крізь напівдрімоту чітко почула рипіння вхідних дверей, хоча вони були закриті на гачок. Вона побачила на порозі дуже старенького і низенького дідуся – дуже худого, сивого, з паличкою в руці. Дідок пройшов через всю кімнату і сів на лавці біля столу, який стояв на покуті кімнати, під образами святого Миколая-угодника і святої Діви Марії. -Потім він промовив: Твій син повернеться з війни. Працюватиме «на стільці», але його діти будуть сиротами. І миттєво зник з поля зору, немов розчинився в повітрі. Ксенія Іванівна зрозуміла, що її син повернеться додому живим: він був двічі поранений, але щоразу повертався в стрій після лікування. Війна закінчилася, але не закінчилася військова служба для Василя: його направили служити на Далекий Схід, на Тихоокеанський флот. І ще три роки він тралив морські простори матросом на військовому тральщику, очищуючи їх від наслідків війни. Повернувся додому лише у вересні 1948 року – вже з розхитаним здоров’ям.Кілька років працював головою Калинівської сільської ради – «на стільці», як і передбачив дідок. Потім був завідувачем молочною фермою в колгоспі, на інших посадах. Але тяжкі фронтові будні наклали свій відбиток на здоров’я ветерана. Довге перебування в Пінських болотах не минуло безслідно. З війни він повернувся з ревматизмом. Та й серце «пустувало», і він періодично проходив лікування в районній лкарні. Одного разу, після звітного виступу на партійних зборах 16 жовтня 1985 року голови колгоспу, він різко виступив з критичними зауваженнями на його адресу. Але хворе серце ветерана війни не витримало такого емоційного сплеску і миттєво зупинилося – обширний інфаркт міокарда. Це сталося на шістдесят другому році його життя. Його син Валерій в 34 роки і дочка Галя в 28 років залишилися сиротами, як і передбачив той дідок. Але ті передбачення були зроблені, коли до завершення війни було ще далеко, а Василь був неодружений і про його дітей ще не йшлося. І помер Василь теж «на стільці» – при посаді. Це був останній калинівський ветеран, який залишався в живих. Ніхто з покликаних разом з ним в січні 1944 року в армію, і тих, хто до війни проводили кадрову службу в Червоній армії, не повернулися додому. Дмитро БЕЗНОСЬКО, Кропивницький Безсонько Д. Віще пророцтво // Народне слово. – 2000. – 28 травня. – С. 6

Погребецький Володимир Абрамович

Мічман Володимир Погребецький Страшні будні Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 років від першого до останнього дня випали на долю Володимира Абрамовича Погребецького. Народився майбутній мічман 8 серпня 1910 року в місті Черкасах Київської губернії у родині службовця. 1924 року з переводом батька на нову роботу родина Погребецьких переїхала до Кіровограда.

По закінченні семирічної школи Володимир вступив до електротехнікуму, після якого розпочав трудову діяльність електромонтером на заводі «Червона зірка». 1932 року був направлений міськкомом комсомолу на навчання у Москву, де працював у тресті «Мосгорсвет». Через два роки юнака призвали на військово-морську службу — так він потрапив у Севастополь. Служив радистом на різних кораблях Чорноморського флоту, в тому числі на підводному човні типу Щ («щука»). Море полонило душу, життя, спомини Володимира Абрамовича назавжди. Воно і не дивно з огляду на те, що йому довелося воювати саме на морі. У травні 1941-го був переведений у політвідділ 1-ї бригади підводних човнів, де був інструктором партійно-комсомольського обліку. На рахунку підводників цієї бригади багато бойових подвигів, про що свідчить нагородження її в 1944 році орденом Червоного Прапора, тоді ж її названо Севастопольською. За час служби у Військово-морському флоті Погребецький мав подяки та заохочення, серед яких — подяка Верховного Головнокомандуючого Генералісимуса Радянського Союзу Сталіна від 10 травня 1944 року за відмінні бойові дії під час звільнення Севастополя. Така ж подяка Сталіна від 29 серпня 1944 року — за відмінні бойові дії в боях за місто і порт Констанци. За участь у Великій Вітчизняній війні наш земляк був нагороджений шістьма урядовими нагородами: орденом Червоної Зірки, медалями. «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказа», двома медалями «За боевые заслуги», «За Победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941 —1945гг.». Співробітники обласного краєзнавчого музею з великою шаною ставляться до всіх предметів, що передають родичі героїв війни. Науковці досліджують їх, пишуть статті, наукові довідки, створюють виставки, проводять заходи, що не дають заростати стежинам пам’яті. Фонди музею постійно поповнюються, збагачуються цікавими надходженнями. Співробітники нашого закладу висловлюють щиру подяку Олександру Погребецькому — сину відважного мічмана Володимира Погребецького — за передані до музею матеріали — фото, особисті речі, нагороди, документи батька. Ці безцінні реліквії — німі свідки війни. Нас, співробітників відділу історії, особливо зацікавила сторінка біографії Володимира Погребецького, пов’язана з нагородженням його орденом Червоної Зірки. З нагородного листа Володимира Абрамовича Погребецького ми дізналися, що на початку війни під час нальоту ворожої авіації на місто Севастополь він брав участь у гасінні ворожих бомб. Особисто евакуював без втрат все партійне господарство, секретне діловодство політвідділу бригади в умовах нальотів ворожої авіації. Впродовж війни забезпечував швидку та своєчасну видачу документів підводним човнам, котрі йшли на позиції знищувати ворога. Особливо велику виховну роботу проводив серед підводників під час блокади Криму. За зразкову роботу та відмінне забезпечення підводників, котрі діяли на комунікаціях противника, нагороджений орденом Червоної Зірки 23 травня 1945 року. Під цим документом стоїть підпис командира 1-ї Севастопольської Червонопрапорної бригади підводних човнів Чорноморського флоту контрадмірала С. Чурсіна. Він, як ніхто, знав, що таке особистий приклад політпрацівника. Життя Володимира Абрамовича Погребецького, на якій би ділянці йому не доводилось працювати після війни, пройняте почуттям людської гідності, сповнене душевного тепла. Його син Олександр Володимирович згадує: «Я пам’ятаю батька з дитинства. Він був дуже добрий чоловік, ніколи не карав дітей фізично, не підвищував голосу. В нашій сім’ї було четверо дітей. Батько був тактовний, стриманий, терплячий, навчав нас бачити, думати, до чого призведуть наші вчинки. І ми, якщо було треба, бігли до батька за порадою. Він у всьому був нашим помічником, терплячим і добрим вихователем. Мама, котра прожила з батьком все життя, казала, що він її ніколи не ображав, поряд з ним вона завжди відчувала себе жінкою». Ветерана війни Погребецького — людину з добрим серцем — поважали люди, і діти це відчували, пишалися батьком. На жаль, час забирає дорогих людей. Володимир Абрамович Погребецький помер 27 листопада 1984 року. Похований на Далекосхідному кладовищі Кіровограда. Його син Олександр Володимирович прищепив людські якості, котрі виховав у ньому батько, і своїм донькам — Олені та Оксані.

Валентина ДАЦЬКА, співробітник обласного краєзнавчого музею.

Дацька В. Мічман Володимир Погребецький // Народне слово. – 2015. – 21 травня. – С. 6

Скиба Сергій Іванович

З кожним днем війна дедалі більше поглинала Україну, змітала та знищувала все на своєму шляху. Чималих зусиль докладали гвардійці для того, щоб тримати оборону та відбивати наступи фашистів.

Уперше санінструктор Сергій Іванович Скиба (народився 17 жовтня 1924 року на Полтавщині) брав участь у бою під селом Ганнинське Кіровоградської області. Перша рота 287-го гвардійського стрілецького полку переслідувала ворога. Фашисти поливали вогнем з другої лінії траншей. Командир роти лейтенант Катков був серйозно поранений і знаходився у самому епіцентрі обстрілу. «Пересилюючи біль, мужній та хоробрий командир Катков продовжував керувати боєм. Та фашисти поливали безперервним вогнем куль саме те місце, де лежав поранений лейтенант. На допомогу пораненому спочатку поповз санітар, але йшов час, а він не повертався. Побачивши це, Сергій Іванович, не роздумуючи ні секунди, кинувся на допомогу своєму командиру. Пластуючи між вибоїнами від снарядів, він обережно та впевнено наближався до місця, де лежав його старший бойовий товариш. Гвардійці, які спостерігали за діями санінструктора, навіть не зрозуміли, що це був його перший бій. А він уміло то припадав до землі, то знову просувався вперед. Діставшись командира, Скиба швидко зробив йому перев’язку, поклав на плащ-палатку та вирушив назад. Зворотний шлях був дуже важким: вибухи снарядів та мін, постріли, крики. Та все ж таки Сергій Іванович з пораненим благополучно дістався до своїх окопів», — писав сержант О. Антонов 15 жовтня 1943 року в газеті дивізії. За мужність, проявлену у своєму першому бою, санінструктора Сергія Скибу командування нагородило медаллю «За відвагу». Пройшовши з гідністю бойове хрещення, Скиба брав участь у багатьох операціях по визволенню кіровоградських населених пунктів — П’ятихаток, Олександрії, Ясинуватки, Аджамки та інших. Радісно зустрічало населення нашої області своїх визволителів. Найтяжчі бої були саме на підступі до Кіровограда, а особливо з 5 по 15 січня 1944 року, до перепочинку у селі Злинці. Німецькі танки, артилерія та авіація намагалися за будь-яку ціну утримати в облозі с. Лелеківку, річку Південний Буг та інші населені пункти Корсунь-Шевченківського угруповання. Напруга зростала. В запальному та небезпечному бою перемагали сила, воля, мужність та відвага наших гвардійців. Запеклий бій був за залізничний вузол Ананьєв: кулемети, мов відбійні молотки, задавали ритм бою, від вибухів мін та снарядів поле вкрилося незліченною кількістю вибоїн. Того ранку, як і завжди, Сергій Скиба невтомно працював. Було дуже багато поранених, він виносив з поля бою їх один за одним. Безперервно надавав першу допомогу та тим, хто сам міг рухатися. Виносячи вже тридцять першого бійця, молодий санінструктор був сам серйозно поранений в голову. Прийшовши до тями в медсанбаті, Сергій намагався піднятися, йти рятувати з поля бою тих, кого ще не виніс. Та біль не дав йому і кроку ступити — Скиба втратив свідомість… Коли одужав, йому запропонували залишитися в санвідділі армії. Він не погодився, наполіг на поверненні до своєї частини на передову. Бойові подвиги Сергія Івановича Скиби командування відзначило двома орденами Червоної Зірки, а бойові товариші увіковічнили у таких рядках: Над Ананьевым гремела канонада, Мишенью были черные кресты. А санинструктор Скиба бинтовал нам раны, И с грустью повторял: «Ты выживешь, терпи!» У післявоєнні часи, повернувшись на рідну Полтавщину, Сергій Іванович продовжив роботу, а разом з тим і навчання у Харківському медичному інституті. Був зарахований до аспірантури. Захистивши дисертацію, здобув ступінь кандидата медичних наук. У 1969 році став доцентом Харківського медінституту. Патріот Сергій Іванович Скиба продовжив свою роботу на користь Батьківщини, але тепер вже мирним шляхом. Він навчав молодь, готував до практичної роботи лікарів, ділився досвідом та розповідав про ті нелегкі часи, які йому довелося пережити. Матеріали підготовлено за документами особового фонду Лізи Дмитрівни Сергієнко, вчителя історії, відмінника народної освіти УРСР, директора історико-краєзнавчого музею с. Велика Северинка Кіровоградського району Кіровоградської області. Юлія КОСТЕНКО, старший науковий співробітник Держархіву Кіровоградської області. Костенко Ю. Сергій Іванович Скиба // Народне слово – 2013. – 14 лютого. – С.7

Спасов Павло Феодосійович

Народився 12 липня 1921 р. на Полтавщині. Довгим та тернистим був бойовий шлях 95-ї гвардійської Полтавської стрілецької дивізії. Її війська брали участь у Стапінградській та Курській битвах, звільняли Полтаву та лівобережжя України, вели бої проти німецько-фашистських загарбників на правобережжі, звільняли землі Молдови, очищали від фашистської навали польські та чехословацькі землі, завдавали рішучих ударів по гітлерівській армії у її власному лігві. Більшість солдатів брали участь лише у певних етапах бойових дій, тож навряд чи уявляли повну картину бойового марафону дивізії. Одним з гвардійців 95-ї Полтавської був і Павло Феодосійович Спасов.

Напередодні Великої Вітчизняної війни Павло Спасов закінчив дев’ять класів. Тож збирався продовжити навчання. Змалку він мріяв стати залізничником, проте доля не одразу дала йому шанс втілити в життя дитячу мрію. Війна нестримно котилася по Україні, і у вересні 1941 року старші класи було відправлено на риття окопів під Решетилівку. А через декілька днів фашистські війська захопили Полтаву. Саме з цього розпочався бойовий шлях майбутнього молодшого командира. Свій перший бій Павло Феодосійович Спасов провів за село Зибке Кіровоградської області. Він розпочався 20 листопада 1943 року і був увінчаний успішним виконанням бойового завдання. Оволодіння цим великим опорним пунктом дало можливість стрімко розвивати наступ на Знам’янку. Подальший бойовий шлях дивізії проходив через Кіровоград, Новоукраїнку, Первомайськ, пролягаючи у напрямку Дністра. Дуже складно було вести військові дії в умовах вологої української зими. Павло Феодосійович згадував, що часто сніг та мороз змінювалися відлигою, перетворюючи поля на чорну в’язку багнюку. Гвардійці не мали можливості ні зігрітися, ні просушити речі. Взуття та шинелі дубіли на морозному вітрі, що змінював відлигу. Складно було не лише людям, але й машинам. Транспорт з боєприпасами загрузав у землі, танки ставали заручниками мокрого українського чорнозему. Гвардійці були змушені власноруч доставляти боєприпаси до місця призначення. Життєрадісний характер Павла допомагав йому з гідністю долати бойові випробування та ще й підтримувати бойовий дух товаришів. Покинув бойові ряди Павло Спасов лише після другого поранення, яке отримав у боях на Сандомирському плацдармі. Тяжка рана не дала більше можливості повернутися до лав армії. Довгий час він перебував у госпіталі, після лікування отримав інвалідність другої групи і у лютому 1945 року повернувся додому на Полтавщину. По закінченні військової служби Павло Феодосійович продовжив навчання. Закінчивши вечірню школу, вступив до Полтавського технологічного технікуму. Ввечері Спасов навчався, а вдень працював начальником залізничного вокзалу. Збулася його дитяча мрія. У післявоєнні роки Павло Спасов залюбки відвідував вечори, присвячені перемозі над фашистами. З бойовими товаришами пригадував військове минуле. Було про що поговорити, про що посумувати, та було й чим пишатися. На одній із таких зустрічей, присвяченій річниці визволення Кіровограда від фашистських окупантів, Павло Феодосійович з товаришами ділився враженнями про суворі військові роки. Пригадуючи бойові епізоди, ветерани розповідали про визволення нашого обласного центру. Їхні спогади зацікавили одну жінку, що уважно слухала ветеранів. Раптом вона запитала: “А чим ви можете довести, що то були саме ви?”. І Спасов детально описав ситуацію, в яку вони потрапили, намагаючись підібратися ближче до ворога. Розповів про те, як виламали у стіні хати діру, бо двері були під прицілом фашистів, як цю ж діру використовували замість димоходу, щоб не виказати себе. Також згадав про господиню хати, яка переховувалася з дітьми у погребі та в ту ніч допомогла солдатам. А зранку вони вирушили далі. Заплакавши, жінка промовила: “Рятівник ти наш!” — і кинулася обійняти Спасова. Саме вона була господинею тієї хати, в якій зупинялися під час кіровоградської операції мінометники. Бойовий шлях Павла Феодосійовича Спасова був насичений героїчними вчинками, та він завжди лишався скромним, ввічливим, життєрадісним та чуйним – саме таким, яким і має бути справжній герой. Юлія КОСТЕНКО, старший науковий співробітник обласного архіву. Матеріали підготовлено за документами особистого фонду Лізи Дмитрівни Сергієнко, вчителя історії, відмінника народної освіти УРСР, директора історико-краєзнавчого музею с. Велика Северинка Кіровоградського району. Костенко Ю. Спасов Павло Феодосійович // Народне слово. – 2013. – 13 червня. – С. 5

Стойко Федір Сергійович

Війна змінила долю й загартувала характер

Зовсім скоро, 29 травня, кропивничанинові Федорові Стойку виповниться 95 років. У юні роки йому випали важкі випробування – перебування в окупації, примусове вивезення на роботу до Німеччини й участь у бойових діях Другої світової війни.

Федір Сергійович має чимало нагород за проявлену під час війни мужність, серед яких – орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За відвагу», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною», а також багато ювілейних відзнак. Народився він у селі Канежі Новомиргородського району, деякий час мешкав із батьками і навчався у школі в місті Макіївці, а 1937 року став жителем нашого міста. Закінчивши 1941 року десять класів кіровоградської п’ятої школи, разом з товаришем надіслав документи на вступ до морехідного училища в Миколаєві. Та не судилося юнакам стати моряками, бо 22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна, а вже на початку серпня тодішній Кіровоград окупували німецькі війська. – Одразу після початку окупації разом з іншими хлопцями потрапив на роботу в колишній колгосп на Новоолексіївці, – згадує ветеран війни і праці. – А 1942 року мене насильно вивезли до Німеччини, де майже три роки працював на заводах. Після звільнення радянською армією разом з іншими остарбайтерами був мобілізований до війська і брав участь у німецько-радянській війні з початку 1945 року у складі 143-ї стрілецької дивізії I Білоруського фронту, яка, зокрема, вела бої і за взяття Берліна. Із цього мобілізованого поповнення дуже багато людей загинуло у важких боях, до кінця війни дожили одиниці. А я шостого травня зазнав поранення й потрапив до госпіталю, вийшовши з якого продовжував служити в Німеччині до 1946 року, коли нашу військову частину перекинули на Далекий Схід. Наступного ж року демобілізувався й цілий місяць добирався додому – до Кіровограда… За стільки днів і тижнів дороги учорашній солдат мав час на те, щоб поміркувати над тим, що ж йому далі робити після завершення військової служби. Уже вдома зустрів своїх однокласників, один з яких запропонував йому поїхати вступати до Львівського державного медичного інституту на фармацевтичний факультет. Федір Стойко пристав на пропозицію й став студентом цього медінституту, який закінчив 1951 року з відзнакою. В інституті не лише здобув фах, а й зустрів свою майбутню дружину Людмилу Іванівну, з якою прожив багато років та виростив із нею двох синів. – Після закінчення медінституту я потрапив за направленням до Сталінградської області, де працював завідувачем контрольно-аналітичної лабораторії Михайлівської міжрайконтори обласного аптекоуправління, а 1953 року ми разом з дружиною приїхали до Кіровограда, – продовжує Федір Сергійович. – Уже вдома пройшов шлях від старшого товарознавця торгового відділу обласного аптекоуправління до керівника аптечної служби Кіровоградської області. А між цими посадами працював завідувачем галено-фасувальної лабораторії, обласного аптечного складу та аптеки № 2, заступником начальника обласного аптекоуправління. На посаді керівника обласного аптекоуправління перебував понад одинадцять років, за які було проведено велику роботу зі зміцнення та розвитку аптечної мережі області. Варто сказати, що в ті роки кожна аптека, навіть невелика сільська, не лише продавала, а й виготовляла ліки для хворих за рецептами і для лікувальних установ. Тому їх штати були великі й навантаження теж чималі. Та фармацевти справлялися з ними, а 1982 року наше обласне аптекоуправління посіло перше місце у всесоюзному змаганні аптекоуправлінь із врученням перехідного Червоного прапора Міністерства охорони здоров’я СРСР і Центрального комітету профспілки медпрацівників, що було великим досягненням… За вагомий внесок у відбудову народного господарства й розвиток в області аптечної справи Федір Сергійович нагороджений орденом «Знак пошани», має звання «Відмінник охорони здоров’я СРСР» та «Заслужений працівник охорони здоров’я України». Його неодноразово обирали депутатом Кіровської районної в місті Кіровограді ради. Уже давно перебуваючи на заслуженому відпочинку, Федір Стойко, наскільки є можливість, і зараз бере участь у патріотичному вихованні молоді, зустрічаючись зі школярами та студентами та ділячись із ними своїми спогадами про війну. Раніше чоловік очолював первинну організацію ветеранів підприємства «Ліки Кіровоградщини», а зараз входить до складу ради міської організації ветеранів України. Юрій ЛІСНИЧЕНКО Лісниченко Ю. Війна змінила долю й загартувала характер // Вечірня газета. – 2019. – 10 травня. – С. 6

Стрельцов Петро Васильович

«Спасибі тобі, батьку й дідусю»

Коли слухаєш розповіді про ветеранів минулої війни, а особисто їх не знаєш, то мимоволі в уяві здебільшого формується образ відчайдушної людини. Героїчної, кремезної, високого зросту, дужої, з вольовим обличчям та орлиним поглядом. Та ось зі старих світлин на мене дивиться Петро Васильович Стрельцов, який у складі військ Другого Українського фронту брав участь у Кіровоградській наступальній операції в січні 1944 року. І помічаю, що він був на зріст не надто високим. І не таким уже й кремезним, як про те подумалося під час розмови з його дочкою Оленою Петрівною Москаленко.

Петро Стрельцов у складі 1716 зенітного артилерійського полку 6 Червонопрапорної ордена Суворова механізованої бригади 8 Олександрійського Червонопрапорного ордена Кутузова механізованого корпусу 5 гвардійської танкової армії під командуванням генерал-полковника Павла Олексійовича Ротмістрова звільняв Кіровоградщину від фашистів. Вдивляюся у добре, відкрите, але по-військовому зосереджене обличчя визволителя на фотографіях. Слухаю журні спогади доньки про незабутнього батька. І намагаюся уявити, що відчував Петро Стрельцов у травні сорок п’ятого. – За мужність і відвагу на війні батько нагороджений трьома орденами Червоної Зірки, орденами Вітчизняної війни та «За мужність», багатьма медалями. Неодноразово повторював, що війна – це зло, якому не повинно бути місця на землі, – згадує Олена Петрівна. – Мій тато був людиною рідкісного душевного таланту. Умів цікаво розповідати, по-філософськи і з гумором мислив. Був скромним і цілеспрямованим, здатним приймати правильні рішення, підказані життєвим досвідом, знаннями, глибоким осмисленням пережитого на війні і вірою в справедливість. Ці якості дуже допомагали йому в громадській роботі. На посаді незмінного голови товариського суду мікрорайону Арнаутове він для людей завжди знаходив доречні слова. Мене з сестрою Аллою, яка живе в Магадані, та вже покійним братом Віктором змалечку привчав до домашньої роботи. Доручав, наприклад, наносити води з колодязя, про що ми благополучно забували вже через двадцять хвилин за дитячими іграми. А він, повернувшись із роботи, міг запросто підняти нас із ліжка і проконтролювати, як виконали ранкову обіцянку. Так він привчав нас дотримуватися слова, привчав до дисципліни та порядку навіть у дріб’язкових справах. А ще вчив бути добрими, допомагати людям. Жити поруч з ним було цікаво і відповідально. Від своїх батьків я успадкувала житейську витривалість та розсудливість, вимогливість до себе й моїх дітей, внутрішню організованість і зібраність, життєву мудрість і природний розум. Більше десяти років тому пішов Петро Васильович за межу. Однак і дотепер Олену бадьорить з портрета на стіні теплий погляд батька. Як родинну святиню зберігає Олена Петрівна вдома урядові нагороди батька, архівні документи, пожовклі фронтові світлини. Та ще видану друком у Москві раритетну книгу мемуарів «Минометчики вспоминают…» з розповідями його однополчан про участь у війні. Є в книзі і його прізвище, солдата Великої Вітчизняної. А ще згадує батькову улюблену та невмирущу пісню: «Где же вы теперь, друзья-однополчане, боевые спутники мои ?» Вона й сьогодні, на жаль, уже без нього, ріднить ветеранів минулої війни. Дізнався від Олени Петрівни про зворушливі зустрічі її батька з фронтовими побратимами, колишніми учнями 33-ї школи та читачами бібліотеки № 7. За участі депутата Кіровоградської міськради Вадима Дриги та завідувачки бібліотеки Лариси Бардакової два роки тому тут був оформлений куточок «Зірка Пам’яті». Він присвячений єдиному на мікрорайоні Арнаутове учасникові звільнення Кіровограда П.В. Стрельцову. … Народився Петро на білоруській землі, з якої родина Стрельцових після революції була виселена до Краснодару. Ще з шкільних років непогано танцював. Мріяв про далекі подорожі. Захоплювався романами Мопассана, Гюго, Драйзера. Навчався у балетній школі та педагогічному училищі, працював на заводі. До армії пішов у лютому 1942 року і був зарахований до полкової школи, де готували молодших військових командирів. Перше бойове хрещення дістав під Сталінградом, був поранений у ногу під час штурму однієї з «висоток» ворога. Після шпиталю Стрельцова направили до складу офіцерського резерву в місті Горькому, а вже звідти він потрапив до сформованого у Підмосков’ї в жовтні 1943 року восьмого механізованого корпусу 5-ї гвардійської танкової армії, який пізніш отримав назву «Олександрійський». Командир батареї мінометів лейтенант Стрельцов воював півтора року, пройшовши 460 днів та ночей з боями понад дві тисячі кілометрів. По війні згадував: «21 листопада 1943 року моя батарея першою за наказом начальника штабу вийшла до Олександрії і відразу потрапила під артилерійський та мінометний вогонь. Довелося відійти назад. Однак уже 23 листопада нашими бійцями було знешкоджено два спостережні пункти противника, один кулемет і біля 30 гітлерівців. Другий бій ми провели в районі села Бандурове, де батарея на чолі з командиром старшим лейтенантом Ємельяновим знищила дві кулеметні точки ворога. 1944 рік я зустрів у селі Вершино-Кам’янці Новгородківського району. Бійці вийшли з окопів та бліндажів на відстані 300-500 метрів від переднього краю нашої оборони і дали у нічне повітря новорічний салют». Згадував ветеран війни і про свою особисту участь у звільненні обласного центру, під час якого у запеклих боях загинуло 37 тисяч воїнів. Частенько цитував рядки з надрукованої в газеті «Кіровоградська правда» поезії земляка-фронтовика Івана Ісаєва: «Здрастуй, Кіровоград! Тихше серце! Салют в тишині лунає з 224 гармат – це столиця Москва сьогодні вітає війська, що звільнили Кіровоград!» У березні 1944 року восьмий механізований артилерійський корпус був виведений з передової на поповнення в Кіровограді людьми і технікою. Під час цієї вимушеної перерви між боями познайомився Петро Стрельцов на танцях у нинішньому міському парку Перемоги з веселою дівчиною на ім’я Марія. Одружилися під час короткотермінової відпустки з армії у переможному сорок п’ятому році. Війну закінчив у званні капітана. Ще три роки проходив кадрову військову службу на території Польщі. Повернувшись додому, працював на різних посадах у галузях господарства, останні роки життя – на заводі «Червона зірка». Залишався вимогливим і принциповим у ставленні до покладених на нього обов’язків. Удвох із люблячою дружиною Марією Борисівною підняли трьох дітей. Дали їм пристойну освіту, раділи шістьом внукам. А ті наповнювали оселю радістю та гордилися своїм героїчним дідусем – звитяжцем Великої Перемоги. Цього року відважному фронтовикові, чий подвиг вдячним словом пророста у пам’яті тих, хто його знав, виповнилося б сто років, до яких він так бажав дожити… Похований мужній воїн з військовими почестями на Арнаутівському кладовищі обласного центру. Завжди полум’яніють квіти на його скромній могилі. Цього року 70-ту річницю визволення Кіровограда зустріли лише десятеро його учасників з числа жителів обласного центру. Пригадую, під час святкування 55-ї річниці визволення нашого міста їх було 53… Спливають у свічаді пам’яті рядки з вірша місцевого поета Дмитра Танського про ветеранів минулої війни: «Не згасне блиск зірок на їх могилах, солдати, ви живі в людських серцях…»

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ

Саржевський А. «Спасибі тобі, батьку й дідусю» // Наше місто. – 2014. – 6 лютого . – С. 14

Тарковський Семен Матвійович

З доблестю в серці

Історія Семена Тарковського Семен Матвійович народився 1919 року у сім’ї Матвія і Марії Тарковських, що проживали в мальовничому селі Матвіївка Молдовської сільської ради Голованівського району. Всього в родині було семеро синів. Жили в мирі, злагоді й самовідданій праці. Ох, якою б величезною була б сьогодні родина Тарковських, якби коса фашизму не почала свої криваві жнива! Чотири життя вони віддали за Перемогу, і лише троє (Семен, Іван та їхній зведений брат Григорій Свірський) взялися за відбудову понівеченої Батьківщини.

Семена Матвійовича дзвони війни застали в Грузинській РСР, де він проходив військову службу рядовим солдатом. Згодом був зарахований до 18-го гвардійського стрілецького корпусу на чолі з І.М.Афоніним (Герой Радянського Союзу, гвардії генерал-лейтенант). У різні періоди війни корпус входив до складу 13-ї, 60-ї, 1-ї гвардійської, 38-ї, 18-ї армій, Будапештської групи військ 2-го Українського фронту, 46-ї і 53-ї армій. С.Тарковський з однополчанами брав участь у звільненні Лівобережної України, в Київській, Житомирсько-Бердичівській, Рівне-Луцькій, Проскурівсько-Чернівецькій, Львівсько-Сандомирській, Східно-Карпатській, Будапештській, Віденській, Братиславсько-Брновській, Празькій та Хінгано-Мукденській наступальних операціях. Важко підрахувати, скільки кілометрів пройшов із боями Семен Матвійович, скільки фашистів полягло від його рук, скільки друзів і рідних втратив… Сам же він пам’ятав усе, ніби це сталося лише вчора. А найбільше пишався участю у захисті Малої землі. Мала земля – тридцять квадратних кілометрів суходолу на мисі Мисхако, що з усіх боків обстрілювався мінометами й гарматами, бомбардувався з повітря, був атакований відбірними фашистськими підрозділами, але попри це не здавав своїх позицій. Коли 1942 року німецько-фашистські війська захопили Керченський півострів, штурмували Новоросійськ і почали наступ на Туапсе (Краснодарський край), радянським командуванням було прийнято рішення про проведення десантної операції в районі Новоросійська з метою припинення просування супротивника. У лютому 1943 року під шквалом ворожих куль передовий ешелон радянського десанту (1500 чол.) висадився на південний захід від Новоросійська поблизу сіл Південна Озерейка і Станичка. Під натиском ворога кораблі з іншими солдатами змушені були відійти в море. Три доби хлопці вели запеклі бої, не отримуючи підкріплення і боєприпасів. Вони не лише вистояли в нерівних умовах, а й захопили стратегічно важливу територію, згодом названу Малою землею. Нарешті стала можливою висадка морської піхоти, стрілецької бригади, винищувально-протитанкового полку та необхідного бойового спорядження. Та на цьому війна не закінчилась – запеклі бої точилися і вдень, і вночі. Море кипіло від солдатської крові. А кров кипіла від бажання вистояти і перемогти. С.М.Тарковський часто згадував, що в рядах малоземельців з’являвся член військової ради, начальник політвідділу полковник Л.І.Брежнєв, який завжди цікавився обстановкою на фронті, умовами життя солдатів і офіцерів. Він особисто вручав воїнам військові нагороди і партійні квитки, брав участь у партійних зборах підрозділів; підтримував бойовий дух воїнів палкими промовами про те, як з кожним днем міцніє Радянська Армія. Донині у сімейному архіві Тарковських зберігається пам’ятне фото з Малої землі, датоване 1943 роком, де поміж працівників штабу 18-ї армії зображені Леонід Ілліч та Семен Матвійович. 17 квітня 1943 року фашисти знову спробували прорватись на Малу землю, кинувши в наступ ударну групу з 27-ми тисяч чоловік, авіацію, важку артилерію, торпедні катери і підводні човни. Незважаючи на значну перевагу їхніх людських ресурсів та озброєння, малоземельці вкотре втримали плацдарм. Бої на Малій землі тривали аж до вересня. 225 днів боронили радянські солдати цей клаптик Батьківщини, аж доки 16 вересня 1943 року нарешті було звільнено Новоросійськ, а радянські війська продовжили рух на Берлін. Не здавав позицій і С.Тарковський: зі своїм вже рідним 18-м гвардійським стрілецьким корпусом пройшов із визвольними боями через всю Україну, Угорщину, Румунію, Австрію, Чехословаччину. За героїзм і бойові заслуги корпус був удостоєний почесних найменувань «Станіславський» (серпень 1944-го, за звільнення Івано-Франківська) і «Будапештський» (квітень 1945-го, за участь у Будапештській наступальній операції), а також нагороджений орденом Червоного Прапора. День Перемоги Семен Матвійович зустрічав у м. Брно в Чехословаччині. А вже 16 травня 1945 року його корпус був відправлений на Схід для укріплення Забайкальського фронту в боротьбі з японськими мілітаристами, де наші воїни протистояли відбірній Квантунській армії. 2 вересня 1945 року Японія капітулювала, а навесні 1946 р. почалось виведення радянських військ з Китайської Республіки. На рідну українську землю С.Тарковський ступив у березні 1946 року у званні гвардії капітана запасу. Сонячні зайчики весело вигравали на десятках нагород його кітеля. Широка усмішка осяяла мужнє солдатське обличчя, коли Семен Матвійович побачив кохану дружину Ганну, батьків. Та вмить серце стиснулося болючим щемом – нема братів… Четверо молодих життів відлетіло журавлиним ключем у вирій війни. Услід за тугою прийшло розуміння того, що треба жити і працювати далі, виховувати дітей, піклуватись про стареньких батьків і овдовілі сім’ї своїх братів. Попереду були роки копіткої праці з відновлення понівеченої Вітчизни, трудові будні на полях Голованівщини, виховання молодих поколінь… Протягом 18 років С.М.Тарковський очолював колгосп ім. Суворова у с. Молдовці Голованівського району. Потім переїхав з сім’єю у селище металургів – Побузьке, де продовжував активну громадську й політичну діяльність: працював на нікелевому заводі, був депутатом селищної ради, головою ради ветеранів Великої Вітчизняної війни, активістом Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, членом клубу любителів книги і мистецтва «Сплав», клубу «Пам’ять», головою селищної комісії по боротьбі з алкоголізмом і наркоманією, організатором і керівником загону дозорців добровільної народної дружини, що складався виключно з фронтовиків, а також громадським кореспондентом газет «Ветеран», «Комуністична праця», «Вісник Голованівщини». Семен Матвійович завжди був бажаним і званим гостем у навчально-виховних закладах, на різноманітних заходах (вечори, збори, мітинги тощо), де спілкувався з дітьми і молоддю, розповідав їм про страхи війни і подвиги радянських солдатів, земляків-голованівців, закликав берегти мир, любити Батьківщину і трудитись на її благо, сумлінно виконувати свій громадянський обов’язок. Наголошував на необхідності збереження чистоти навколишнього середовища, ведення здорового способу життя, фізичного та інтелектуального розвитку. Величезну увагу він приділяв краєзнавчим дослідженням і неодноразово наголошував: «Чим більше ти дізнаєшся про місце, де народився, тим міцніше до нього прикипаєш душею». Одна з кімнат квартири сім’ї Тарковського в селищі Побузьке була переобладнана під домашній музей і архів, де Семен Матвійович зберігав родинні фотографії і реліквії, нагороди і відзнаки, книги, десятки альбомів, тек, підшивок з історичними й краєзнавчими матеріалами та багато іншого. Займався він і меценатською діяльністю: з власної ініціативи пожертвував кошти на реставрацію церкви і закликав до цього односельців, робив грошові внески у Дитячий фонд імені Леніна, організував збір матеріальної та гуманітарної допомоги жертвам Спітакського землетрусу (Вірменія, 1988 р.), а також передав більше сотні експонатів з історії краю і Великої Вітчизняної війни до селищного та районного історико-краєзнавчих музеїв й архіву. За роки мирного життя нагороди Семена Тарковського поповнилися медаллю «За доблесний труд», орденом «Знак Пошани» та іншими відзнаками за самовіддану трудову діяльність. Та крім праці, активної громадської і політичної діяльності, краєзнавчих досліджень була у нього ще одна «справа честі» – збереження й передача внукам-правнукам родинної історії й пам’яті. Цьому Семен Матвійович присвятив не один десяток літ: збирав архівні матеріали, газетні статті, старі фотографії та документи. А ще він побував на місцях поховання своїх загиблих на війні братів (Кіндрата – в с. Кам’янка Одеської обл., Михайла – в Криму, Бориса – в Тульській обл., Юліана – м. Дебрецен в Угорщині), зібрав там по жмені землі та зсипав її до єдиної капсули. Згодом її було вмуровано в пам’ятник братам Тарковським, який донині стоїть на кладовищі в Молдовці. Поряд поховані їхні батьки – Матвій і Марія. А коли 1997 року гаряче серце Семена Матвійовича зупинилося, він також знайшов спочинок біля своєї родини. Його останнє бажання: бути похованим у своїй військовій формі. Ось так дійшов кінця земний шлях відважного воїна, невтомного трударя, щирого патріота, свідомого громадянина і просто хорошої людини – Семена Матвійовича Тарковського, який із доблестю прожив відведений Богом вік і доблесть цю заповідав у спадок своїй великій родині. Світлана ТОМАШЕВСЬКА. смт Голованівськ. Стаття написана на основі матеріалів з родинного архіву Тарковських. Томашевська С. З доблестю в серці. Історія Семена Тарковського // Народне слово. – 2013.- 11 липня. –С. 7

Урсаленко Іван Федорович

«Я пройшов дорогами війни»

«Мы с тобой прошли полсвета. Если надо – повторим», – сьогодні ці слова з відомої фронтової пісні здаються дещо незвичними, бо сучасні війська, «крокують» по землі на колесах. А ось гвардії старший сержант 407-го окремого лінійного батальйону зв’язку 65 гвардійської армії Першого Білоруського фронту Іван Урсаленко має повне право сказати: «Я пройшов дорогами війни». Вони почалися для нього у червні незабутнього сорок першого…

Слухаю його журливі спогади про відлетілі передвоєнні роки життя у селі Покровці Аджамського району, – і сплітаються вони у барвну мережку, мов на білій, вишитій заполоччю сорочці. …З ранніх літ привчали батьки до праці своїх чотирьох малолітніх дітей, бо ж треба було у і жниво жати, і снопи в’язати, і домашню худобу та птицю доглядати. Вані подобалося щодня гнати додому корову-годувальницю з череди, а ще – спостерігати за призахідним сонцем, яке лежить просто в траві, дивно велике і червоне. І все навколо червоне: і хати, і дерева, і дорожній пил, по якому ступав босими ноженятами, і ті ноженята худі, засмаглі, аж чорні. Вже пізніше, коли влітку 1941 року загорілися українські села і нескошені пшениці в степах, юнак вжахнувся від червоності чорного вогню. Червоне полум’я серед чорних ночей. А до того закінчив семирічку, яку очолював директор Костянтин Миколайович Горєлік, улюбленим вчителем математики Євдокимом Герасимовичем Шаповаловим – колишнім офіцером царської армії. Робітничу професію він здобув у школі ФЗН при заводі «Червона зірка», на якому паралельно з раціоналізаторським рухом ширилося соціалістичне змагання у боротьбі за промфінплан з колективом харківського заводу «Серп і молот». А вже у серпні наступного 1935 року воно переросло в стахановський рух, початок якому поклав перевиконанням змінного завдання по видобутку вугілля в 14 (!) разів забійник шахти «Центральна – Ірмино» донбасівець Олексій Стаханов. Звичайно, працювати нарівні з досвідченими робітниками формувальнику-початківцю було нелегко. Проте не почував себе на самоті, бо поруч був головний інженер ливарного цеху Іван Васильович Бербінець (у повоєнний період – головний металург «Червоної зірки» – Авт.) із заспокійливим словом: «Все буде добре. Головне – темп впіймати». До лав Червоної армії був покликаний військкоматом 1939 року разом із 150 ровесниками. Тоді ж відбулося його знайомство з Анатолієм Івановичем Настоящим – майбутнім директором Кіровоградського технікуму радянської торгівлі, з яким дружив до останніх днів його життя. Сподівалися хлопці на участь у фінській війні, проте були відправлені до Вінницької школи молодших командирів, по закінченні якої Іван був призначений на посаду командира відділення 556 окремого батальйону зв’язку. Про початок Великої Вітчизняної війни дізнався опівдні 22 червня 1941 року, а вікопомний День Перемоги зустрів, як зустрічає сонце сівач, у дорозі, на окупованій радянськими військами території Німеччини. – Саме там ми отримали повідомлення про те, що Маршал Георгій Жуков прийняв заяву генерал-фельдмаршала Кейтеля про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил, – згадує ветеран. – Радість від отриманої звістки була невимовною: безладна стрілянина в небо зі стрілецької зброї, міцні обійми та поцілунки, нескінченні розмови про демобілізацію та повернення до мирної праці. У розмові Іван Федорович згадав, як після одного з оборонних боїв у районі Волочиська Хмельницької області від його стрілецького батальйону у складі 500 осіб залишилися живими лише 47 бійців, які пізніш поповнили 407 окремий лінійний батальйон зв’язку, розповів про безпосередню участь у виснажливих боях під Прохорівкою, на Курській дузі, звільненні Білорусії та штурму Кенігсбергу, очистку від фашистів у березні переможного сорок п’ятого року узбережжя Балтійського моря, форсування річок Одер та Варта, розгром танковими підрозділами Першого Білоруського фронту та Першою армією Війська Польського ворожих угрупувань в районах Данциг – Гдиня і міста Кольберг. За героїзм і мужність, виявлені у військових операціях на території Польщі, старший сержант Іван Урсаленко у квітні 1946 року наказом Ролі Жемерського – Міністра оборони Народової був нагороджений медаллю «За Варшаву», яка прикрасила груди поряд із бойовими медалями: «За відвагу», «За оборону Сталінграда», «За визволення Варшави», «За здобуття Кенігсбергу», «За здобуття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Вже мирної днини отримав ветеран ордени Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність», медаль Жукова, інші урядові нагороди. – Свого часу відомий радянський поет Михайло Дудін писав: «Я славлю бой во имя нашей жизни». Який важкий бій запам’ятався вам більш за інші ? А ще хотілося б почути про те, за які подвиги бійці отримували нагороди? – Скажу таке: легких боїв на фронті взагалі не було, бо кожен супроводжувався численними втратами живої сили та військової техніки. Немає і критерію, за яким можна було точно визначити міру подвигу, за які давали, зазвичай, бойові нагороди. Бо війна знала немало випадків, коли свідком подвигу була лише та людина, яка його звершила. Траплялося, що і герой дізнавався про свій подвиг від інших. Ще й дивувався потому: ніби нічого такого надприродного не зробив, просто не уявляв іншими свої дії. Ми, військові спеціалісти з батальйону зв’язку, постійно перебували на передовій, виконуючи вказівки начальника зв’язку 65 армії полковника Кокоріна. Першою бойовою нагородою, яку отримав на фронті, була медаль «За відвагу», а вже другу медаль «За оборону Сталінграда», якою був нагороджений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 грудня 1942 року, мені вручили у вересні 1943 року. – У народі кажуть: «Він не раз дивився смерті в обличчя»… – На війні смерть чатувала на кожного. Я теж не був винятком. Пригадую, якось влітку під Брестом зупинилися на короткий відпочинок. Багато хто шукав місця, де можна було посмалити, щоб ворог відкритий вогонь не побачив. А тим, хто курцем не був, видавали цукор або печиво. Я належав до останніх. Коли чую, гукає мене командир взводу старший лейтенант Васильєв. Запрошує до щойно виритого окопу, у якому розмістився разом з політпрацівником Лангінзоном. Віддав я йому свою шинель, а сам відійшов віддалік аби до природи прислухатися. Раптом налетіли ворожі літаки і одна з перших бомб «накрила» окоп, який і для мене міг стати братською могилою. Одному з однополчан голову відірвало, а іншому – руку. Вважаю, що тоді від смерті мене врятував Бог. Мабуть, я у сорочці народився, бо не дістав кулю… – Ви належите до тих звитяжців Перемоги, хто дивом вирвався з лещат війни, яка вимагала самозречення, багатовимірного терпіння, душевних сил та фізичних мук. Та ось настав мир – час повернення до звичного життя. Чи довго носили голос рідної землі в собі ? – Як досвідченого спеціаліста підземному зв’язку, по закінченні мене направили служити до міста Лігніца, де дислокувався штаб Маршала Радянського Союзу Рокосовського, під командуванням якого я воював на Першому Білоруському фронті. Скромною й водночас героїчною людиною він був для нас, його підлеглих. Таким і залишився в пам’яті. А в рідне село повернувся у серпні сорок шостого року. Ще живими була мама, молодша сестра, а ось батько мене не дочекався. Молодший брат Яків загинув на угорській землі, де й був похований. Між тим, життя продовжувалося. Закохався в Надійку Малявкіну – односельчанку, щоправда; молодшу за мене на п’ять років. Після одруження переїхали до Кіровограда, бо мені, колишньому військовому зв’язківцеві, роботи за спеціальністю в селі не знайшлося. Жили на квартирі матері головного диригента обласного музично-драматичного театру Сергія Чумаченка, за яку платили 120 карбованців. Не пригадую сварок з коханою дружиною, з якою встиг відсвяткувати «золоте» весілля. На жаль, кілька років тому вона, а недавно й наш син Володимир, пішли у вічність. Залишилася дочка Валентина, яка живе поряд зі мною та невістка Людмила. Маю шість онуків. Старшенькому – Андрієві – вже 15 років минає, а найменшому лише сім рочків виповнилося. Кирилом його звати. Радують вони мене, діда, своїми успіхами в навчанні та житті. Не можу не згадати милосердних до людей похилого віку людей: директора територіального центру соціального обслуговування Ленінського району міста Мирославу Верко, завідувача відділенням соціальної допомоги на дому Людмилу Шинкаренко, соціального робітника Віру Кадикову, яку за дочку вважаю. Бо при потребі вона і транспорт знаходить, щоб повезти мене до лікарні на обстеження, і в аптеку за ліками сходить та за продуктами до магазину, і просто поспілкуватися про життя час знаходить. Як будеш до газети писати – не забудь згадати й цих добрим серцем людей. Слухав я розповідь про війну 93-річного співрозмовника – і порадів тому, що по війні він сорок років працював на відповідальних посадах майстра та бригадира кабельників-спайщиків у Кіровоградському міському виробнично-технічному вузлі електрозв’язку. За результатами участі в конкурсі «Кращий за професією» відмінник зв’язку Іван Федорович Урсаленко у середині 70-х років зайняв перше місце в області серед кабельників-спайщиків, а потому посів друге місце в республіканських змаганнях і був нагороджений 1976 року орденом Жовтневої революції. Вже не веду мову про численні почесні грамоти та подяки за сумлінну працю для людей. – Мабуть, у житті були події, до яких повертаєтеся у споминах? – Звичайно. Пригадую січень 1993 року. Мене було запрошено на сьому ювілейну зустріч зв’язківців-короткохвильовиків, присвячену 50-річчю Сталінградської битви. Обласна делегація подолала спеціальним авіарейсом велику відстань із Кіровограда до Мамаєвого кургану у Волгограді довжиною у 1200 кілометрів. Однак фізичної втоми ніхто з учасників битви не відчував, бо попереду були незабутні, радісно-щемливі зустрічі зі своїми бойовими побратимами та екскурсії місцями минулих боїв. Ось ти запитав: «Чи сниться війна?». Інколи сняться як живі однополчани та ще – далеке дитинство, рідна Покровська школа, яка готується до відзначення сторічного ювілею, вчителі, друзі юності. Телевізор майже не дивлюся, бо маю застарілу катаракту. А ось газети місцеві передплачую: помічники – читці є, тож тримають мою руку на пульсі життя. Насамкінець розмови бажаю співрозмовникові міцного здоров’я, якого моєму батькові, ветеранові війни, старшому за Івана Федоровича усього на три роки, не вистачило рівно двадцять років тому… Саржевський А. «Я пройшов дорогами війни» // Кіровоградська правда. – 2012. – 12 жовтня. – С. 9

Фесенко Василь Порфирович

Непереможний балтієць Шагай, мой стих, С уступов финских скал Упругим шагом воинской походки. И расскажи, о чем не рассказал Скупой язык оперативной сводки. Михаил Дудин Відповідь Маннергейму

Василь Порфирович Фесенко народився 25 квітня 1913 року в Устинівці. Він жив, ріс і ходив у школу в тій частині селища, яка називалася Шоста сотня. До призову до лав Червоної Армії працював механізатором у місцевому радгоспі.

З жовтня 1935 року починається його служба у фортеці Кронштадт на Балтиці. У складі 190-го окремого артдивізіону Василь Фесенко брав участь у радянсько-фінській війні. Потім був переведений у 15-й окремий артдивізіон, що базувався на острові Куен, поблизу півострова Ханко (Гангут). Ранок 22 червня командир вогневої батареї Василь Фесенко зустрів на посту — за кілька годин до початку війни гарнізону була оголошена готовність № 1. Його гармати відкрили вогонь по групі ворожих катерів, що йшли на Кронштадт і Ленінград, Ті не змогли прорватися крізь загороджувальний вогонь і повернули назад. Так повторювалося кілька разів. Плани швидкого захоплення з моря цих міст і портів були зірвані. Фашисти не раз намагалися висадити з моря десант, а фінни; які стали союзниками німців, вели постійний артилерійський обстріл півострова Гангут та прилеглих островів. Для створення сприятливіших умов оборони півострова червонофлотці висадили морські десанти, що зайняли 18 довколишніх островів.

Ось як про це згадує генерал Сергій Кабанов, який очолював цей відважний гарнізон: «Активно воювали 45-міліметрові батареї на островах Бреншер і Куен, ведучи боротьбу проти батарей противника на островах. Вальтерхольм, як відомо, ми захопили, але майже щодня міномети з інших фінських островів обстрілювали позиції нашої батареї на Хесте-Бюссе. Я вже не говорю про становище маленького, менше квадратного кілометра, острова Куен, де на батарею лейтенанта Курносова обрушувався буквально град снарядів». Батарею на Куені фінни засікли ще до війни, коли вона обстріляла буксир, що порушив територіальні води Гангута. Снаряди тепер сипалися на Куен з усіх боків. Але ворог не врахував, що ще тоді, до війни, батарея змінила позицію. Батарейці старалися якомога довше тримати ворога в помилці. На старій позиції запалювали сірники, палили, впівголоса розмовляли, «ненавмисно» вистрілили ракетою і навіть дали звідти одну кулеметну чергу, втім досить вдалу: кулеметники збили спостерігача з вишки острова Хесте. Одного разу, переоравши снарядами помилкову позицію і не почувши відповіді, ворог вирішив, що батарея знищена. Але Куен подавав ознаки життя. Вився димок над кухнею. Топилася лазня. Ходили по острову люди, і, нарешті, курсували шлюпки і катери. Фінни знову обрушилися на Куен, розширивши площу обстрілу. По маленькому Куену били міномети з Хесте, польові гармати з Ельге і навіть далекобійні з Данскура. По острову пристрілювали зброю. Його бомбили, як запасну ціль, не залишаючи живого місця. Усе палало, диміло, обвуглювалося: батарейці ходили закопчені. Серед них і Василь Фесенко.

Що означало для гітлерівців захоплення (чи ліквідація) Балтійського флоту, можна зрозуміти по запису в щоденнику генерала Гальдера. 30 червня 1941 року він записав таке: «Фюрер підкреслив: завдання оволодіння Фінською затокою є першорядним, оскільки тільки після ліквідації російського флоту стане можливим плавання по Балтійському морю (підвезення шведської залізної руди з Лулео). Захоплення російських портів з суші зажадає три-чотири тижні. Лише тоді підводні човни супротивника будуть остаточно паралізовані. Чотири тижні означають 2 млн. тонн залізняку». Одним з таких портів Балтійського флоту був Гангут, єдина база СРСР в південно-західній частині Фінляндії на півострові Ханко. Чи не єдиним інформаційним джерелом для бійців була у ті дні щоденна базова газета «Червоний Гангут». У ній підібрався дружний і бойовий народ, зібраний політвідділом з різних частин бази, — це червоноармійці термінової служби Михайло Дудін, Євгеній Войскунський, Олексій Шалимов, відважний матрос Микола Іваненко, учасник десантів, кадровий політрук Костянтин Лук’янов, загиблий потім при евакуації, секретар редакції і художник Борис Пророков із запасу. Він разом з поетом Дудіним регулярно друкував веселий сатиричний розділ «Гангут сміється», що було дуже доречно у важкі часи повної блокади. Саме вони у найтяжчий момент оборони, коли до гангутців російською мовою звернувся барон Маннергейм і запропонував здатися, підготували відповідь у стилі знаменитого листа запорозьких козаків до турецького султана. Гордий, безжурний дух запорожців витав над гангутцями, ніби вони чули той самий говір запорожців, коли спільно вигадували лист. Послання вийшло хльостким, у виразах не соромилися. Пророков забезпечив «маніфест» такими малюнками, що дивитися на них без сміху було неможливо. Навіть суворий командир, бази генерал Кабанов засміявся, коли йому показали це. «Відповідь Маннергейму» розвідники доставили на територію супротивника, а безстрашні аси ще й розкидали з літаків. Евакуація Що ж, «балтійський Гібралтар» виконав своє завдання. Балтійці скували у цьому районі до 100 тисяч солдат і офіцерів противника. Жоден великий корабель німецького флоту не пройшов у Фінську затоку. Після залишення Таллінна (28.8) становище гарнізону Ханко, що опинився в глибокому тилу, ускладнилося. Наближення льодоставу створювало додаткові труднощі для оборони бази та її зв’язку з базами командування Балтфлоту. Обстановка, що склалася під Ленінградом, не дозволяла виділити підкріплення і боєприпаси для оборони бази, тому за рішенням Ставки ВГК з 26.10 по 2.12 1941 року гарнізон Ханко був евакуйований. Незважаючи на складні умови (обидва узбережжя Фінської затоки були в руках противника, активно діяли його флот і авіація, були виставлені щільні мінні загородження), дев’ять конвоїв зуміли доставити в Ленінград і Кронштадт людей, озброєння, техніку і продовольство. Евакуація — складна операція. Завжди є небезпека, що ті, хто наступає, увірвуться «на плечах» і влаштують розправу. Гангутці знайшли геніальне рішення: почали влаштовувати «дні повної тиші», привчаючи ворогів до припинення вогню. Якщо ті перевіряли, їх зустрічали пострілами. Кораблі тим часом вдавали, що привозили поповнення, а на ділі вивозили тисячі солдатів. У останній день, коли відходили заслони, будильниками, під’єднаними до акумуляторів, приводилися в дію кулемети, біля яких нікого не було. Прощальним салютом був ураганний вогонь гангутських батарей. Під гуркіт канонади артилеристи висаджували в повітря важкі гармати, які неможливо було вивезти на Велику землю. Цю страшну роботу довелося виконувати і В. П. Фесенку. Знищення матчастини продовжувалося і в порту: розігнавши, зіштовхували у воду автомашини, паровози, вагони. Останній конвой залишив рейд Ханко ввечері 2 грудня. Півострів спустів: «Ми йшли від фінських скель додому — в Кронштадт і Пітер, затиснуті кільцем блокади», – згадував В. П. Фесенко багато років потому. «Йосип Сталін» – так називався турбоелектрохід, що прийняв на свій борт гангутський ар’єргард, понад шість тисяч бійців, у тому числі і Василя Фесенка. Транспорт був повністю, до скрипу перегородок, набитий людьми і завантажений ящиками і мішками з продовольством. Не лише у каютах, але і в трюмах, і коридорах страшна тіснота. Усюди гомоніли, диміли махоркою вчорашні бійці, що так несподівано перетворилися на пасажирів. Судно йшло складним фарватером услід за тральщиком і трохи відхилилося від курсу. В ніч з 2 на 3 грудня стався перший вибух. До 14-ї години 3 грудня корабель чотири рази підривався на мінах. Але не тонув. Ось як описує те, що відбувалося на борту, учасник тих подій: «Спалахнула паніка. Почали спускати шлюпки, а деякі бійці, абсолютно збожеволівши, стрибали за борт. На кораблі панувала дика, невимовна паніка. До турбоелектрохода, наскільки можливо, підійшов есмінець, наближалися тральщики, катери, і люди стрибали на ці судна. Але місця усім не вистачало, палуби були забиті повністю, люди на бортах і надбудовах висіли гронами. Біжу по коридору і раптом чую – в одній з кают грає музика. Думаю, що ж це таке? Відкрив двері й остовпів: в каюті грає патефон, сидять декілька чоловік і п’ють спирт! Я їм кричу: «Ви що?!». А вони: «Помирати, так з музикою». Чуємо, як по рупору оголосили: «Товариші, увага! Рятуйтеся хто як зможе!» Люди з бійкою піднімалися з нижніх трюмів на палубу і пробивалися ближче до бортів. А солдат на палубі – палець між ними не просунеш! Деякі командири з наганів, а рядові з рушниць покінчили життя самогубством. Інші бійці та командири, прориваючись до леєрів, скидали слабкіших у воду, щоб самим опинитися ближче до борту і встигнути сплигнути на відповідний катер. Ось так деякі рятувалися. Невеликі катери, які супроводжували «Йосипа Сталіна», підходили до корабля, але не впритул. Хто міг з палуби стрибнути на катер, той і живий залишився, а хто стрибнув, та не на катер, а потрапив між бортів, того розчавило. Тільки виднілися на воді шинелі, коли їх хвилею викидало вгору». (Чернышев А. А. «1941 год на Балтике: подвиг и трагедия» М., «Яуза», 2009 г., с. 337-338). Чотирьом базовим тральщикам і п’ятьом катерам морської охорони, незважаючи на мінну небезпеку, вдалося зняти з гинучого турбоелектрохода і підняти з води приблизно 1700 чоловік. Подальша рятувальна операція була скасована. В результаті трагедії на дно пішло 3000 чоловік. На борту залишилося близько 2500 пасажирів, яких 5 грудня забрали в полон німці. Це були страшні втрати, але в Кронштадт судна вивезли 22822 бійців, доставили 1200 тонн продовольства і 1000 тонн боєприпасів. Це була допомога Ленінграду. Оборона Ленінграда і визволення Естонії Потопаючого у крижаній балтійській воді Василя Фесенка матроси буквально за волосся витягли у шлюпку, дали переодягтися з того що було сухим, а голову обгорнули рушником. Невдовзі їх підібрав тральщик, який з усіх боків був обліплений врятованими, як стільник бджолами, їх доправили у Кронштадт для подальшого проходження служби. Там, у Кронштадтській фортеці, на посаді командира 2-ї гарматної батареї 190-го окремого артдивізіону він воював до травня 1942 року. А у травні був призначений командиром вогневого взводу 100-мм батареї № 667. Як відомо, умови оборони Ленінграда були надзвичайно суворими. Разом з усіма терпів поневіряння і Василь Фесенко. За час блокади він пережив і голод, і цингу. 23 дивізії (з них три моторизовані і три танкові), а ще 300 тисяч солдатів і офіцерів, близько однієї тисячі танків, понад шість тисяч гармат, понад одну тисячу літаків, кинув ворог проти Ленінграда. З півночі на Карельському перешийку наступ вели фінські війська. Вже був призначений військовий комендант міста, затверджено меню урочистого банкету в готелі «Асторія». «Залишаються години до падіння Ленінграда, цієї твердині Рад на Балтійському морі!» – трубило на весь світ берлінське радіо. Однак цим задумам фашистів не судилося збутися. Для ефективної боротьби з противником командування Ленінградського фронту розробило єдиний план дій артилерії та авіації. Були створені артилерійські групи контрбатарейної боротьби. Цю задачу уміло виконував і взвод лейтенанта Фесенка. У другій половині 1942 року гітлерівці приступили до підготовки нового штурму Ленінграда. Вони розраховували форсувати Неву і з’єднатися на Карельському перешийку з фінською армією. Для цього сюди перекидалися 11-та армія з Криму і гірськострілецька дивізія з Норвегії. Але і цей план був зірваний балтійцями в ході Синявінської наступальної операції. Точний вогонь артилеристів заподіював ворогові великі втрати як при подавленні сухопутних батарей, так і при спробах атак німецьких кораблів. Якщо у першій половині 1942 року гітлерівці щомісяця скидали на Ленінград у середньому 5-7 тисяч, снарядів, то в липні — лише 2 тисячі, в серпні -— 700, у вересні — 926. Останній німецький снаряд розірвався в Ленінграді 22 січня 1944 року. Напередодні війська Ленінградського фронту разом з командуванням Балтійського флоту розгромили фашистські війська і відкинули їх до ріки Нарва. Однак німецько-фашистські частини продовжували чинити запеклий опір. Вони перетворили півострів Сирве (південно-західну частину острова Езель) у суцільний, ешелонований на всю глибину, укріпрайон, назвавши його Ірбенським щитом. 3 11 жовтня до 22 листопада німецькі війська за підтримки артилерії головного калібру лінкорів “«Лютцов» і «Адмірал Шеєр» утримували півострів Сирве (Сворбе) на південному краю острова Езель (Сааремаа). Тільки на «Лютцові» за цей час було витрачено понад 300 одинадцятидюймових снарядів. Про цю артилерійську дуель є запис у фронтовому щоденнику лейтенанта Василя Фесенка. (Подаємо у скороченому вигляді.) «22.11.44. В 15-35 батарея открыла огонь по крейсеру прикрытия. Бой длился 12 м. Израсход. 89 оф. 471. Наблюд. 5 попад. Два в носовую часть, два в кормовую и одно в борт. Противник с 15-44 до 15-55 вел обстрел нашей батареи, выпустил 98 ш. калибр 150 мм. С 17-27 до 17-32 батарея вела огонь по тяж. крейсеру. Израсходовано 22 оф. снар. Наблюдения: один взрыв на палубе и три накрытия. 17-30 корабль противника начал обстрел батареи, выпустил 143. Последние залпы ложились вблизи батареи, в 20-30 метрах. Личный состав вел себя хорошо и энергично на б/постах. С таким л/с можно выполнять любую поставленную задачу. 23.11.44. 09-27. Батарея открыла огонь по кораблю противника «Адмирал Шеер». 10-10 прекратила огонь. Наблюдалось три попадания. 10-12 крейсер открыл огонь по батарее, выпустил свыше 130 ш. 150 мм снар. 15-27 открыт огонь по тому же крейсеру. 15-31 батарея прекратила огонь. Израсходовано 15 оф. Наблюдалось три накрытия. Корабль скрылся за горизонтом 15-42. 24.11.44. В 04-00 противник был выбит с п/о Сырве нашими войсками». За цей бій лейтенант Василь Фесенко був нагороджений орденом Олександра Невського. Він один з небагатьох молодших офіцерів, кого було удостоєно такої високої нагороди. Повоєнні роки. Повернення на рідну землю Війну В. П. Фесенко закінчив старшим лейтенантом. Це звання присвоїли йому 10 травня 1945 року. За бойові подвиги він був нагороджений чотирма орденами та шістьма медалями. Найдорожчою з них для Василя Порфировича була «За оборону Ленінграда», нею він дуже пишався. Як кадровий офіцер він продовжив службу на Балтиці. Спочатку як помічник командира батареї на острові Езель, потім на косі Нойтіф, у містах Балтійськ та Мамоново Калінінградської області, в Польщі та Латвії. Ось яку характеристику отримав у ті роки Василь Фесенко від свого командира підполковника Астахова: «Добре знається на тактиці і застосуванні берегової артилерії. Гарний організатор, уміло керував підлеглими, своєчасно виконував бойові завдання, виявляв творчу ініціативу. Принциповий, вимогливий до себе і підлеглих, дбайливо ставиться до їх потреб, був зразком серед офіцерів, користувався заслуженим авторитетом». Свою сім’ю Василь Фесенковперше з початку Великої Вітчизняної війни побачив 16 лютого 1946 року, коли приїхав у відпустку у радгосп «Устинівський», де його чекали дружина Євдокія, син і дочка. У листопаді 1956 року Василя Порфировича звільнено у запас з правом носіння військової форми в званні майора. Після демобілізації герой-балтієць разом з сім’єю переїхав у Кіровоград, де тривалий час працював на міжрайбазі. Він пішов із життя у неповні 58 літ 13 квітня 1971 року. Його нагороди, фотографії та фронтові щоденники знаходяться зараз в експозиції державного музею історії Великої Вітчизняної війни поруч з пайкою блокадного хліба. Роман Любарський Любарський Р. Непереможний балтієць // Народне слово. – 2012. – 26 січня. – С. 7-8

Фурлет Олександр Панасович

Майже два з половиною роки Олександр Фурлет (народився 27 липня 1917 р. у м. Олександрії) провів у гітлерівській окупації. Роки сліз, горя та смертей не залишили байдужим нікого. Жага помсти окупантам весь час вогнем палала в душі молодого чоловіка. При першій же можливості Олександр Панасович пішов на фронт.

Воїном 95-ї гвардійської стрілецької дивізії він став восени 1943 року, коли її військові частини звільнили від фашистських загарбників його рідну Олександрію. За власним бажанням Олександра Панасовича було направлено до розвідгрупи 287-го гвардійського стрілецького полку. Розвідка — очі та вуха армії. Жодна військова операція не проходила без даних розвідгрупи. Розвідники працювали безперервно: і вдень, і вночі. Діяли, коли війська тримали оборону, коли йшли в наступ, і навіть тоді, коли військова частина була на вимушеній тимчасовій перерві. Основною метою розвідгруп було забезпечення головного командування всією необхідною інформацією про супротивника. Олександр Панасович швидко зарекомендував себе відважним розвідником, завдяки чому став командиром пішої розвідки полку. Розвідгрупи він завжди очолював особисто. Олександр Фурлет діяв хоробро, чітко та уміло, надихаючи солдат своїм прикладом. Його характеристика свідчить: «Будучи на посаді командира пішої розвідки, показав особисту сміливість, хоробрість і рішучість у боях з німецько-фашистськими загарбниками». Під час підготовки наступу на Кіровоград група розвідників на чолі з Олександром Панасовичем Фурлетом вела спостереження за одним із сіл поблизу Кіровограда. Незабаром з’явився легкий німецький літак і приземлився на краю села. З літака вийшов льотчик з невеликим пакунком у руках (швидше за все, з поштою) та зайшов у крайній будинок. Незважаючи на те, що село було переповнене німцями, Фурлет вирішує брати льотчика, адже будь-яка інформація перед наступом є надзвичайно важливою. Прокравшись городами до потрібного будинку, розвідники ввірвалися в оселю та схопили німця, після чого тихо та непомітно повернулись до розташування полку. Після допиту виявилося, що полонений був не менш цінною знахідкою для розвідників, як і та пошта, що була перехоплена. Вкотре розвідгрупа Олександра Панасовича дістає таку цінну для командування дивізії інформацію. За цей героїчний вчинок командир розвідки був нагороджений медаллю «За відвагу». Навесні 1944 року війська 95-ї дивізії дісталися берегів Дністра й зайняли плацдарм на правобережжі. Розвідка велась цілодобово. Солдати помітили, що німці ведуть спостереження і корегують вогонь по передовій з двох невеликих будинків, що стояли осторонь інших. Фурлет та декілька його розвідників крадькома пробралися до будинків та захопили там чотирьох спостерігачів. Повернувшись у розташування полку. Олександр Панасович особисто передав німців командиру дивізії генералу А. І. Олійникову. Після того, як ситуація біля берегів Дністра стабілізувалася і війська дивізії готувалися до рішучого наступу, розвідка діяла особливо активно. Одного разу Олександр Панасович зі своєю розвідгрупою зайняв позиції поблизу невеличкого озерця, де про ходила центральна дорога. Недалеко від розвідників зупинилось авто, з якого вийшли водій та німецький офіцер — вирішили скупатися. Не встигли вони й оком змигнути, як бійці схопили офіцера, посадили в авто та стрімголов вирушили до розташування штабу. Погоня була, але марно. Розвідники повернулись цілі та неушкоджені, ще й привезли дуже цінного полоненого. Саме за цей героїчний вчинок Олександра Панасовича Фурлета було нагороджено орденом Слави III ступеня. Пройшовши безліч випробувань, Олександр Панасович залишався скромним та стриманим. Його бойові подвиги заслуговують не тільки поваги та захоплення, а й довічної пам’яті. Сам Фурлет коментував свої заслуги так: «Було безліч інших не менш ризикованих епізодів, але з часом багато чого забувається. Адже ми тоді не думали про історію, потрібно було лише нещадно громити ворога, звільняти народи від гітлерівської чуми». Після закінчення бойових дій Олександр Панасович не сидів без діла, до останнього був першим у боротьбі за хліб. Він працював головою колгоспу, був секретарем парткому, неодноразово обирався депутатом Олександрійської райради, 18 років був членом Олександрійського райкому партії. Підготовлено за документами особового фонду Лізи Дмитрівни Сергієнко, вчителя історії, відмінника народної освіти УРСР, директора історико-краєзнавчого музею с. Велика Северинка Кіровоградського району. Юлія Костенко, старший науковий співробітник Держархіву області. Костенко Ю. Олександр Панасович Фурлет // Народне слово. – 2013. – 21 лютого. – С. 7

Чернега Іван Михайлович

ІВАН ЧЕРНЕГА: ПЕРШУ МЕДАЛЬ «ЗА ВІДВАГУ»ОТРИМАВ ЗА НІМЕЦЬКОГО «ЯЗИКА»

текст: Любов Попович Травневий розмай тюльпанів і бузку щороку невпинно поринає у спогади про війну. Буденність все далі відгортає цю сторінку історії від сучасності, проте ще живі ветерани Другої світової – свідки тих подій, які міцною ниткою зв’язують не одне покоління врятованих життів. Таким джерелом історичної пам’яті для багатьох кіровоградців є Іван Михайлович Чернега. Колишній учитель географії, директор школи. Усе життя він виховував дітей і закладав у їхні душі справжні людські цінності. Іван Михайлович уже давно на заслуженому відпочинку, проте його не забувають ні колишні учні, ні сьогоднішні школярі. Кличуть на зустрічі поділитися спогадами про війну. З аналогічним проханням звернулася до ветерана і «КП». Адже завдяки таким історіям приходить розуміння, що подвиг тих, хто боронив країну тоді, не менший, ніж тих, хто боронить її нині. Як би політики не намагалися його применшити.

Іван Чергнега гортає самописну книгу Петра Борисова про бойовий шлях його дивізії, вдивляється у вицвілі світлини своїх бойових побратимів і згадує свою юність, обпалену війною. – Народився я у 1924 році у Компаніївському районі. Виріс на хуторі Виноградівка, куди переїхали мої батьки. Там було зо три десятки хат і більше нічого, -– пригадує ветеран. -– Найближча школа була за чотири кілометри у селі Захаро-Аврамівці, тепер це село Ромашки. Діти з навколишніх хуторів і сіл пішки ходили туди на уроки. Отак щодня вісім кілометрів долали. Взимку, коли були великі заметілі, батьки кожній дитині давали «букет» із соняшникового бадилля. Це було рятівне бадилля, бо ми йшли і дорогою встромляли ці патички у сніг на випадок, якщо заблудимося, щоб нас могли знайти… Щоб здобути шкільну науку тоді ще малому Іванові довелося здолати не один десяток кілометрів. Після початкової школи пішов уже за сім кілометрів у Нечаївську семирічку, а десять класів закінчував у Федосіївській середній школі. Вона була найдалі – за двадцять кілометрів від дому, тож хлопці винаймали квартиру, бо щодня здолати півсотні кілометрів було важко. Додому ходили раз у тиждень, аби взяти харчів. Так із друзями дитинства закінчили школу. 22 червня 1941 року у десятикласників був випускний. У той час не було такого зв’язку, який би миттєво доносив новини. Тож лише наступного дня вчорашні десятикласники дізналися про страшну звістку – початок війни… – Мені на момент початку війни тільки виповнилося 17, тож на фронт мене одразу не мобілізували, – продовжує розповідь Іван Чернега. – Я залишився вдома, проте легким те життя не назвеш. Німці, коли захопили нашу територію, почали забирати молодь на роботу у Німеччину, тож ми ховалися, хто де міг. Я з братом викопав яму і в ній ховалися. Але староста був такий, як побачить когось із молодих, так і донесе, а ті прийдуть і схоплять. Мені чотири рази вдавалося втікати від примусового вивезення. Але були й такі, кому не пощастило… Так сільські хлопці переховувалися по ярах, погребах і ямах аж до березня 44-го. Ветеран каже, коли 8 січня того року визволили Кіровоград, вони більше не переховувалися. А на початку березня прямо у полі хлопців мобілізував польовий військкомат. – Прямо у степу, в чому були, в тому й забрали, – згадує співрозмовник «КП». – Нас було дванадцятеро, які закінчили десятирічку, та ще кілька восьмикласників. Отаким земляцтвом ми потрапили в 297-му стрілкову Червонопрапорну ордена Богдана Хмельницького Слов’янсько-Кіровоградську дивізію. У цій дивізії разом і дійшли до кінця війни. Певний час, згадує ветеран, їх називали в дивізії чорносорочечниками, бо у військову форму хлопців не перевдягли, тож пішли воювати хто в чому був одягнений. Каже, одразу на передову їх не кинули. Тоді саме німця активно гнали, визволяючи один за одним населені пункти України. Ветеран пригадує, разом із земляками потрапили у розвідку, ходили в тил за «язиками». Ми здійснили шість походів, узяли трьох німців і одного румуна, – каже Іван Михайлович. – За цих «язиків» отримав першу нагороду – медаль «За відвагу». А вже 12 квітня 44-го солдат прийняв перший серйозний бій за молдавське село Гірове. – Погода саме , встановилася така чудова, – згадує ветеран. – Німці вирішили, що вона їм сприяє втримати плацдарм і не відступати під натиском Радянської армії. Зав’язався бій, у якому наша дивізія відбила молдавське село. Тоді там саме стояв II Український фронт, який готувався до наступу. Наша дивізія отримала 20 нових зенітних установок і нас із розвідки перевели у зенітники. Так із тими зенітками ми й дійшли до Перемоги. А 20 серпня розпочалася Кишинівська військова операція. ІІ Український фронт пішов у наступ. Звільнили Молдавію, вступили у Румунію. Там під містечком Сентеш відбувся повітряний бій, у якому зенітками нашим солдатам вдалося збити три німецькі літаки. Найтяжче було під Будапештом. Узимку 45-го наша армія оточила там 188 тисяч німецьких військ. Вони тримали облогу півтора місяця. 13 лютого нарешті ми взяли Будапешт, рівно за два місяці визволили Відень. Австрію уже визволяли швидко, бо гнати німців нам допомагали австрійці. Саме там, в Австрії, у Віденському лісі ми зустріли День Перемоги. Близько четвертої ранку ми почули велику стрілянину з усякої зброї, вигуки «Ура!». Ми зрозуміли, що це перемога. Співрозмовник «КП» розповідає, що тоді буквально за дві години отримали наказ рухатися далі на захід. П’ять днів із боями стрілкова дивізія просувалася до австрійського міста Лінц, де наші війська зустрілися з американцями. Там для Івана Чернеги і його земляків закінчилася війна. Не всі дійшли живими до Перемоги, але ті, хто вижив, пронесли свою дружбу через усе життя. Для Івана Чернеги таким другом був Іван Непокритий. Вони разом ходили до школи, воювали на фронті і після війни багато десятиліть підтримували свою дружбу. Але час невблаганний – нині вже два роки як не стало товариша. Проте Іван Михайлович і сьогодні говорить про нього, як про живого. Ветеран згадує, що у 1947 році після демобілізації приїхав у Кіровоград. Вступив на географічний факультет педагогічного інституту імені Пушкіна. Проте за кілька років факультет перевели в Одеський педінститут, тож закінчував навчання в Одесі. На роботу повернувся в Кіровоградську школу № 10 вчителем географії. У Кіровограді зустрів свою долю – дружину Таїсію Василівну. Згодом у щасливих молодят народилося двійко дітей – син і донька. Все трудове життя Іван Михайлович разом із дружиною виховували не тільки своїх дітей. Ветеран працював учителем, пізніше директором школи. Були роки роботи в облоно, проте дитячий магнетизм повернув назад у школу. Іван Чернега каже, діти неймовірно заряджали позитивом і енергією, адже спілкуватися доводилося не тільки на уроках, а й у позашкільний час. Не раз на рік ходили у туристичні походи. Скільки стоптано стежок балками, ярами України, були у Карпатах, ходили на Кавказ, а скільки міст і сіл об’їздили разом – важко навіть пригадати. Втім саме це спілкування подарувало незабутні емоції і йому самому, і його учням. Не одне покоління кіровоградців згадує свого улюбленого вчителя Івана Михайловича Чернегу, а його очі і нині світяться щирим гумором і добром, якими він щедро ділиться з теперішніми школярами. Хоч болять фронтові рани, і з кожним роком все важчим стає від десятків нагород піджак, Іван Михайлович не втрачає оптимізму. Хай ще багато років топче ряст ветеран і ділиться спогадами про далеке фронтове лихоліття… Попович Л. Іван Чернега: Першу медаль «За відвагу» отримав за німецького «язика» // Кіровоградська правда. – 2016. – 6 травня. – С. 9.

Черноскулов Володимир Семенович

За декілька днів наша країна відзначатиме День пам’яті та примирення й День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, який особливо пам’ятний для 1 285 кропивничан, які брали в ній участь. Одним з них є Володимир Черноскулов.

Володимир Черноскулов: Тільки другого травня 45-го я зрозумів – мир

Народився Володимир Семенович 18 грудня 1924 року в селі Кабанському Шадрінського району Курганської області в селянській родині. Добровольцем із десятого класу школи пішов до піхотного училища й навчався в ньому з 28 лютого 1942 року по жовтень того ж року. А в листопаді вже служив на Західному фронті заступником командира роти протитанкової зброї. Протягом війни теперішній ветеран отримав два поранення, нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоної Зірки, орденом Богдана Хмельницького й медалями «За визволення Варшави» та «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років». – Хіба такі речі можна забути? – сказав, відповідаючи на запитання про свій перший бій ветеран. – Він почався, ледь ми зайняли оборону, прибувши в район зосередження під Ржевом. А ще пам’ятаю дні й ночі війни. Удень – бомбардування, обстріли, атаки, танки, поранені, вбиті. Уночі – виснажливі переходи поритими вирвами від артилерійських снарядів дорогами до переправ. Час наче зупинявся. Кожен новий ранок схожий на вчорашній. Кожна ніч – така ж важка, як і минула. З кожним разом меншала кількість бійців на позиціях стрілецької роти. Виникали проблеми із забезпеченням продуктами, боєприпасами. Треба було лише бачити моїх бойових побратимів після бою. Сіра пилюка, змішана з рясним потом на чолі. Чистими залишаються лише очі, що випромінюють азарт бою, щастя від того, що залишився живим… Пішовши зовсім юним на війну, Володимир Черноскулов відчув на собі весь її жах і біль, відчай від втрати товаришів, з якими поріднився в боях. – До війни звикнути важко, практично неможливо, – поділився сокровенним колишній піхотинець. – Звісно, щось притупляється від побаченого, однак завжди страшно ставало від того, що поряд помирає від смертельної кулі однополчанин, кричить від нестерпного болю, а ти не можеш йому ніяк допомогти. Як до такого можна звикнути? Але будь-яка війна закінчується. Закінчилася й війна, розв’язана Німеччиною. Її завершення застало молодого офіцера в німецькому місті Цибінгені. – На той час я лікувався в госпіталі № 1082, який нагадував розворушений вулик: у палатах та коридорах поранені жваво обговорювали події на фронті, – згадав Володимир Семенович. – Усі були охоплені великою радістю від ранкового повідомлення головного лікаря про те, що війська 1-го Білоруського фронту за сприяння військ 1-го Українського фронту завершили розгром Берлінської групи військ і другого травня повністю оволоділи Берліном. Такі повідомлення не забуваються! Тільки тоді я по-справжньому зрозумів: мир! А ще ми обговорювали, як повернемося додому, до мирної праці. У всіх була думка чимшвидше демобілізуватися, потрапити на попутну машину або на поїзд, а там у дорозі все владнається – світ не без добрих людей: погодують, дадуть можливість десь поспати. Скільки буде вдома, на рідній землі, радісних слів, забутих поцілунків, рукостискань!.. Закінчив війну молодий піхотинець 1945 року командиром роти у званні капітана, а демобілізувався з війська в січні 1946-го. Попрацювавши нетривалий час головою комітету фізкультури і спорту в Сухолузькій райраді Свердловської області, вступив до Бугурусланської авіаційної школи пілотів, після закінчення якої отримав направлення до Якутського управління цивільної авіації, де пройшов трудовий шлях від пілота загону особливого застосування до начальника льотно-штурманського відділу Якутської окремої авіагрупи на літаках По-2, По-2С, Лі-2, Іл-14. З 1960 по 1993 роки Володимир Семенович працював у кіровоградських школі вищої льотної підготовки цивільної авіації та льотно-штурманському училищі, де готував молодих пілотів. За трудову звитягу його нагороджено знаком «Відмінник Аерофлоту», ювілейними медалями, він провів у небі 18 368 годин. Перебуваючи на заслуженому відпочинкові, ветеран не лишається осторонь громадських справ: він є членом первинної організації льотної академії Національного авіаційного університету, яка входить до міської організації ветеранів України. Володимир Черноскулов – активний учасник військово-патріотичного виховання молоді, постійно зустрічається зі школярами й студентами, розповідає їм про війну, яку пройшов у юному віці.

Підготували до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО та Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ

Чміль Олексій Михайлович

Гартований вогнем

Оповідаючи для запису спогади, у яких немає вигадок про минулу війну, 90-річний кіровоградець Олексій Михайлович Чміль й наразі дивується тому, що пройшов з боями шість фронтів, три роки перебував на передовій, двічі за один день потрапляв у так звану «мертву зону» у чистому полі під час ворожої стрілянини і вижив після трьох поранень, чотирьох контузій та тяжкої хвороби на тиф.

Народився я у багатодітній сім’ї, – розповідає ветеран. – Батьки були працьовитими людьми і своїх дітей привчали до роботи. Вже з четвертого класу я мантачкою гострив людям коси, в’язав снопи, підносив жниварям воду, обробляв сорок соток землі, яка безкоштовно виділялася місцевою владою у користування селянам. Після здобуття семирічної освіти 1939 року на конкурсній основі продовжив навчання у Кременчуцькому бібліотечному технікумі, перерване війною. На фронт мав йти за віком восени, тож копав окопи та протитанкові рови поблизу Світловодська, готуючи міцну оборонну систему та намагаючись виконувати встановлені норми, на людину – три куби землі. На війну пішов добровольцем у серпні 1941 року і був зарахований до складу 13 запасного стрілецького полку, який дислокувався в місті Святогорську. Там прийняв присягу і отримав «Службову книжку червоноармійця», а затим був направлений на посаду зв’язківця-стрільця до 3 стрілецького полку 216-ї стрілецької дивізії. Своє перше бойове хрещення 19-річний юнак прийняв на Південному фронті 3 жовтня 1941 року під Ростовом-на-Дону. Лише інколи у перерві між боями бачив, як ніч перетворюється в день, а після ночі настає ранок. Як сходить сонце і як піднімається над полем герцю криваво-червоний місяць. Сім місяців був на передовій рядовий Олексій Чміль, а в травні 1942 року став курсантом Житомирського піхотного училища, розташованого в районі міста Новочеркаська біля станції Персиянівка. Якраз у ньому відбувся черговий випуск лейтенантів, але наступному набору курсантів, до якого потрапив і Олексій Чміль, вчитися не довелось, бо після карантину наступного місяця всіх курсантів підняли по тривозі і в закіптявілих військових ешелонах повезли в напрямку Сталінграда. Висадилися на залізничній станції Куберне, неподалік Котельникового, де училище було переформоване в загальновійськові стрілецькі батальйони, а 19 липня – в Житомирський курсантський стрілецький полк, що увійшов до складу 64-ої армії Сталінградського фронту. Того ж дня курсанти розпочали запеклі й кровопролитні бої з 4 німецькою танковою армією, а вже 26 серпня 1942 року у нічному бою Олексій був поранений у ліву гомілку та направлений до евакогоспіталю в калмицьке село Тебектемерово.До слова, про ті події згадує командувач 64-ої армією генерал-полковник М.С.Шумилов: «Звичайно, тяжко було їм воювати, але ніхто не нарікав, не скаржився. Все перенесли на своїх плечах. Курсантів можна було звинуватити хіба що у зайвій самовпевненості, в недооцінці противника, у безмежній мужності – тільки не в боягузтві. Безстрашний був народ…» А ось що пише Маршал Радянського Союзу Ф. І. Голіков: «Під час оборонних боїв 57-ї, 64-ї та 62-ї армій мені неодноразово доводилося у бойовій обстановці зустрічатися з курсантськими полками. На жаль, про їхню роль в Сталінградській битві сказано мало. Між тим, вона була видатною. Славетні сторінки у бойовий літопис 64-ї армії вписали курсанти, командири і політпрацівники Житомирського піхотного училища. Озброєння мав слабке: гвинтівки, мала кількість автоматів, декілька кулеметів та мінометів і лише дві гармати – «сорокоп’ятки». Командував полком учасник громадянської війни, полковник І. М. Гусєв. Полк прийняв бойове хрещення ще на Дону, неодноразово вступав у пекельні сутички з гітлерівськими полками Паулюса, брав участь в контрударі в районі роз’їзду 74 кілометр». – Що ви чули про описані в мемуарній літературі події ? – Не лише чув, а й обороняв залізничний роз’їзд в серпні 1942 року. Якраз неподалік від нього танкова армія німецького генерала Гота вдарила нашим військам у тил, перерізавши гілку залізниці за напрямком: Сальськ – Сталінград. Сім разів ворог кидався в атаку, пустив на вогневі позиції червоноармійців 72 танки, однак так і не прорвав нашу оборону, бо ми пам’ятали про наказ Народного комісара оборони Союзу РСР № 227 від 28 липня 1942 року, у якому було зазначено: «Ні кроку назад без наказу вищого командування!». Моє життя тоді врятувавначальник піхотного училища Іван Миколайович Гусєв, який направив на допомогу взвод автоматників. А вже наступного дня їм на допомогу поспішали танкісти та артилеристи, які й пішли разом з курсантами в наступ. Залізничний роз’їзд було взято. Незабутніми для 90-річного ветерана війни є спогади про участь у битві за Москву, жорстокі бої у весняно-літній період 1943 року в районі Курської дуги, де він отримав партійний квиток, операцію «Багратіон» наступного року на білоруській землі. Проте для нього війна не закінчилася салютом Перемоги над фашизмом. Разом з випускниками Другого Томського артилерійського училища і в складі Забайкальського військового округу командир вогневого взводу управління батареї 13 артполку 6-ої Орловсько-Хінганської Червонопрапорної орденів Червоного Прапора і Суворова 2-го ступеня стрілецької дивізії лейтенант Чміль взяв участь у ліквідації японської Квантунської армії на території Маньчжурії. Вже по війні він екстерном закінчив Київське артилерійське ордена Леніна Червонопрапорне училище, в якому потому служив на посаді заступника командира батареї з політичної частини. Демобілізувався гвардії капітан Олексій Чміль з армії у квітні 1963 року. Протягом наступних 30 років працював оператором із заправки літаків цивільної авіації в Кіровоградській школі вищої льотної підготовки. Він нагороджений двома орденами Вітчизняної війни першого ступеня, орденами Червоної Зірки, Богдана Хмельницького третього ступеня, багатьма ювілейними медалями. На жаль, роки беруть своє. Після невдалої операції колись гострі очі командира кулеметного відділення вже ледь сприймають фізичний вигляд речей та оточуючих, присутність яких він відчуває якимось внутрішнім, а не зовнішнім зором. Проте ще знаходить фізичні сили щоранку самотужки спуститися з другого поверху багатоповерхівки і посидіти біля під’їзду. Має сина та дочку, чотирьох онуків, правнучку. Сумує інвалід другої групи Великої Вітчизняної війни за дружиною – Марією Олексіївною, яка три роки тому пішла за межу, та ще – людським спілкуванням, якого так не вистачає. Саржевський А. Гартований вогнем // Кіровоградська правда. – 2012. – 2 жовтня. – С. 4

Шевельова Антоніна Пилипівна

Династія Шевельових

Моя співрозмовниця народилася 22 червня 1923 року о четвертій годині ранку на Брянщині. Свято повноліття планувала відзначити недільного дня, напередодні якого разом з подругами проводила дозвілля в парку відпочинку, де лунали мелодії духового оркестру і до опівночі працював танцювальний майданчик. Ніхто навіть гадки не мав, що через кілька нічних годин у життя мирних людей увірветься страшне слово «війна». Тому свій день народження Тоні Кравцовій довелося відкласти на чотири роки – до каштаново-білопінного травня сорок п’ятого, навіки закарбованого в серцях наших хвилюючим акордом вікопомної Великої Перемоги – святом зі сльозами на очах.

«Запалали огні за долиною синього неба, самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти»

«- Ви належите до покоління, народженого для справ великих і значних, однак вибитого війною, бо за статистикою з кожних 100 воїнів 1923 року народження у живих залишилося лише троє. Мабуть, неможливо підрахувати кількість виконаних вами бойових вильотів та бомбардувань по скопиченнню ворожих військ та техніки. Ваш подвиг на війні відзначений Подяками Верховного Головнокомандувача та дванадцятьма урядовими нагородами. Серед них: ордени Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність», медалі «За бойові заслуги» «За перемогу над Японією», «За оборону Радянського Заполяр’я», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941- 1945 рр.», медаль Жукова. Вас цілком заслужено можна назвати легендарною людиною. – У моїй біографії немає нічого незвичного. Мати – Ольга Петрівна народилася 1892 року. Була сиротою. Виховувалася у родині рідного дядька разом з його власними дітьми – п’ятьома дочками та двома синами. За його підтримки закінчила гімназію, медичний технікум. Батька звали Пилипом Васильовичем. Пам’ятаю його великим трудягою: віддав рідному заводові 48 років життя. У нашій сім’ї було четверо дітей, з яких лиш я дожила до нашої розмови. Про героїчну смерть брата Віктора у 1943 році на території Прибалтики під час війни дізналася у 2000 році після звернення на передачу «Жди мене». Він похований в Росії у могилі з номером 251. Рано пішли з життя брат Славик та сестра Зоя, яка залишила після себе трирічну донечку, доля якої мені невідома. Тридцять років тому помер мій чоловік Леонід. Військовий льотчик. Фронтовик. Він брав участь у випробуваннях атомної бомби на Новій Землі. З ним я була поруч у радості та горі 38 років. Зараз доживаю віку з сином – заслуженим пілотом Володимиром та невісткою Галиною. За рік до початку війни закінчила у рідному місті школу з однією четвіркою в атестаті про освіту. Брала участь у виступах учнівської агітбригади. Любила танці, займалася гімнастикою в спортивному товаристві «Буревісник». З дитинства мріяла піднятися в небо. Пам’ятаю один з Днів авіації, під час якого льотчик Брянцев збирався катати всіх бажаючих на літаку. Я теж примостилася у довгій черзі на посадку. Однак під час пробного польоту він розбився на очах усіх глядачів. Було важко на серці. Не думала тоді, що під час війни доведеться воювати у бомбардувальній авіації. «З домашніх речей дозволялося брати найнеобхідніше…» Навчання на вечірньому відділенні електротехнічного технікуму поєднувала з роботою на місцевій електростанції. Комсомол виховав у мені почуття патріотизму і любов до Батьківщини. Вже в перші дні війни на всіх підприємствах, організаціях та установах міста були створені санітарні дружини. На роботу ходили з протигазами. Потроху стали звикати до сигналів повітряної тривоги, які повторювалися щодня по кілька разів поспіль. Мені було доручено разом з напарницею носити до штабу цивільної оборони скриньку з паролем міста, який постійно змінювався з метою попередження диверсій на чотирьох заводах. А з початком бомбардування з Москви надійшло розпорядження про евакуацію обладнання заводу залізницею в Красноярськ разом з його робітниками. З домашніх речей дозволялося брати найнеобхідніші речі, тому роками нажитий крам доводилося залишати на невизначений час. Батько забив дошками вікна та двері нашого будинку – і ми сіли у товарні вагони, переобладнані для перебування в них людей. – Мабуть, довго добиралися до Сибіру – місця призначення ? Два тижні. Всі залізничні станції були забиті вагонами і платформами із заводським обладнанням з усіх кінців Союзу та евакуйованими. Умов для житла не було ніяких, тому п’ять днів спали прямо у вагонах, поки не закінчилося наше розселення по квартирах місцевих жителів. Нас підселили до колишніх розкуркулених. Спали на кухні, а в бані готували їжу. Вставати на роботу доводилося дуже рано, бо до приміського поїзду треба було добиратися три кілометри. А потім прийшов ешелон з обладнанням нашого заводу, яке довелося розвантажувати вручну на платформу залізничної станції Єнісей, а вже потім складували його у побудовані в чистому полі біля міста Злобино приміщення. Одночасно велося будівництво заводу та бараків на шість під’їздів для його майбутніх робітників – представників багатьох національностей. Молодь стала будувати бараки для розселення людей. Жили ми однією дружною родиною, відчуваючи себе будівниками мирного життя, у яке свято вірили. Новоприбулим я видавала безкоштовні талони на обід та займалася оформленням і видачею продуктових карток. А одного дня 1942 року молодих людей віком від 18 до 25 років викликали з паспортами до Кіровського райкому комсомолу і повідомили про відправку на фронт. Хтось плакав від жалю за мирним життям та собою, а більшість раділи тому, що захищатимуть Батьківщину від фашистської нечисті. Звичайні слова, які стали… історією Є таке поняття «непоказна мужність». Про нього я згадав під час знайомства із змістом щоденника моєї співрозмовниці, сторінки якого «заселили» її незабутні спогади про дитячі роки, фронтове та повоєнне життя, роздуми про земне буття. Кожен рядок щоденника писаний нерозтраченою силою почуття його автора, нерозхлюпаною силою душі, яка незримо бринить між рядків. Десь на рівні підсвідомості ловлю настрій учасниці бойових дій, переданий звичайними занотованими на згадку словами, які сприймаються мною чимось великим і нетлінним, може, найбільшим, що подаровано їй долею. Тому геть не ображаюся на відмову дати мені можливість зблизька познайомитися із змістом щоденника, що являє собою своєрідну історичну цінність, взявши його додому на декілька днів. Розумію, що для неї він по-особливому дорогий, як і бойові нагороди та світлини у сімейних альбомах. Досить детально і цікаво розповідає автор щоденника про своє далеке дитинство, проходження медичної комісії та курсу молодого бійця, прийняття військової присяги, напружене навчання в школі молодших авіаційних спеціалістів та у Саранському військовому училищі, успішне складання випускних іспитів на знання матеріальної частини та типів літаків, сконструйованими Мікояном, Лавочкіним, Петляковим, Ільюшіним, Яковлєвим, які разом зі своїми колективами дали військовій авіації новітні винищувачі Як-1, МІГ-3, ЛаГГ – 3, штурмовик ІЛ-2, який працював на малих висотах, та пікіруючий бомбардувальник ПЕ-2, в екіпажі якого служила старший сержант Кравцова. У своїй розповіді не оминула увагою і два поранення та операції у військовому шпиталі на Кольському півострові 1943 року. – Одного разу потрапив мені на очі «Бойовий листок» з повідомленням про героїчну смерть командира нашого авіаційного полку Сиром’ятникова – чудової людини, яку всі ми поважали і любили. Лежу собі в палаті – і так мені сумно стало від того, що вже ніколи з ним не зустрінуся, як і з тими моїми бойовими друзями, які не повернулися з бойових вильотів на аеродром. Аж раптом відчиняються двері і у палату заходить з гостинцем командир – живий та неушкоджений. Можна лише уявити радість від неочікуваної й водночас хвилюючої зустрічі двох однополчан! Виявляється, що він пропав без вісти, а льотно-технічний склад полку зійшовся думкою у тому, що загинув у повітряному бою з німецькими асами. «Вы неслись над землей, вас победные ветры качали» Своєрідною цінною реліквією стала для моєї співрозмовниці видана на її ім’я Центральним військово-морським архівом архівна довідка від 29 квітня 1993 року № 4873/п, де вказується: «Згідно з циркуляром начальника штабу Північного флоту та послужної картки Кравцова Антоніна Пилипівна, 1923 року народження, призвана в 1942 році (травень) Кіровським РВК, з 8 липня 1942 року по грудень 1942 року проходила службу в ШМАСІ. З 19 грудня 1942 року по 4 березня 1944 року – у 29 бомбардувально-пікіровочному авіаполку ВПС Північного флоту. Вказаний полк входив до складу діючої армії з 25 червня 1942 року по 4 квітня 1944 року. За документами 7 винищувальної авіадивізії ВПС Тихоокеанського флоту та даних алфавітної картки встановлено, що Кравцова А.П. з 4 березня 1944 року по 17 листопада 1945 року проходила службу у 12 винищувальному авіаполку ВПС Тихоокеанського флоту, який в період з 9 серпня по 3 вересня 1945 року входив до складу діючої армі.

Завідувач архіву К. Стафійчук »

З історії Великої Вітчизняної війни відомо, що без розгрому імперіалістичної Японії на далекосхідних рубежах нашої країни мир на землі був би немислимий. Необхідно було допомогти народам Азії і насамперед Китаю, скинути ярмо іноземного гніту. Тому вже 9 серпня 1945 року Збройні Сили на Далекому Сході атакували Квантунську армію чисельністю біля мільйона чоловік з суші, повітря та моря. Бойові дії наших військ розгорнулися на фронті протяжністю більш ніж чотирьох тисяч кілометрів. Тихоокеанський флот вийшов у відкрите море, перерізавши морські комунікації, які використовувалися Квантунською армією для зв’язку з Японією і силами авіації. На ознаменування цілковитої перемоги над мілітаристською Японією була заснована спеціальна медаль «За перемогу над Японією», яку одержали майже 1725 000 чоловік. Серед нагороджених була і сержант Антоніна Кравцова. На все життя запам’яталася їй участь у літньо-осінній компанії 1944 року, яка за своїм розмахом була найбільш відомою в період Великої Вітчизняної війни, під час якої, зокрема, на початку листопада 1944 року війська Карельського фронту під командуванням генерала армії Мерецкова у взаємодії з Північним флотом на чолі з адміралом Головком та авіацією флоту вигнали фашистів з району Петсамо і вступили у північно-східні райони Норвегії. Про давно минулі події моїй співрозмовниці нагадує медаль «За оборону Радянського Заполяр’я». Не торкаючись філософської глибини питання про роль людини у війні, Антоніна Пилипівна відзначила у розмові, що всі задуми і плани залежали від радянського воїна, його прагнення перемогти ворога, а доблесні радянські авіатори показували агресорам міць своїх крил і несхитність волі.

«Как быстро выростают дети!

И тот июнь был так давно.

Когда их не было на свете»

Слухаю розповідь учасника Великої Вітчизняної війни, яка не просто хвилює, а й викликає багато думок, примушує замислитися над призначенням людини на землі. Антоніні Пилипівні не соромно дивитися у свої дев’яносто років людям в обличчя. Вона здійснила подвиг у небі і на землі – народила і виростила разом з незабутнім чоловіком Леонідом, кавалером двох орденів Червоної Зірки, двох синів – випускників міської 34-ої школи, які отримали професію пілотів цивільної авіації. Старший син – Володимир працює в Кіровоградській льотній академії керівником польотів учбових аеродромів, Заслужений працівник транспорту України. Майстер спорту з авіамодельного спорту (до слова, двоє його синів теж стали майстрами з цього виду спорту). Молодший син Сергій – колишній штурман північної авіації. Онук Андрій працює в льотній академії на посаді командира авіазагону. Він – суддя з авіамодельного спорту. Ще один онук Олексій є продовжувачем династії авіаторів Шевельових – працює в столичній авіакомпанії «МАУ». Треба було тільки чути теплі слова Антоніни Пилипівни про своїх трьох онуків та ще п’ятьох правнуків, які при зустрічі так радіють бабусі! Не забувають про неї учні 2-а класу – волонтери Кіровоградської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 29, які разом зі своєю вчителькою Людмилою Іванівною Маслюковою та соціальним робітником Тетяною Малиновською провідують стареньку. І не лише тому, що закріплені за своєю підопічною в рамках обласної акції «Зірка Пам’яті», а за покликом душі. Бо хто краще, ніж очевидці минулої війни, можуть розповісти про неї прийдешньому поколінню, аби залишалася в їхніх серцях пам’ять про подвиг людини на війні?

Анатолій Саржевський

фото автора

Саржевський А. Авіатори. Династія Шевельових : до 70-річчя Перемоги // Соціальний захист. – 2013. – № 12. – С. 45-47

Шкурко Степан Олексійович

Люди вірили й чекали на визволителів.Тільки не знали, коли ж?!

Про початок війни ми, сучасники, знаємо більше з фільмів, а вони, подеколи, далекі від свідчень очевидців. Батькові спогади з проханням надрукувати в «Кіровоградці» приніс Вадим Шкурко. Торік Степана Олексійовича – учасника бойових дій, інваліда Великої Вітчизняної війни, ветерана праці не стало… А записи залишилися. Війна у долі конкретної людини – сподівання, тривоги, жахи та надія…

…Хочу розповісти дещо про те, як для мене почалася війна. У 1938 році я закінчив Петрівський зооветеринарний технікум в Одеській області. Останній курс, крім іншого, запам’ятався арештом кількох викладачів. Нам сказали, що вони – вороги народу. В чому була їхня ворожість, ми не знали, нам, молодим людям вони такими не здавалися. Але висловлюватись з цього приводу в тій атмосфері було ризиковано, – це всі розуміли. Яка їхня подальша доля, мені не відомо… Влітку 1939 року я працював дільничним зоотехніком Первомайського районного земельного відділу на Лащівському зоовідділку. Він нараховував 14 господарств (колгоспів і радгоспів) між Південним Бугом і Синюхою. Якось, прямуючи по роботі у Лащівці, у яру, після сильної зливи я побачив товсту кістку. Коли відкопав її, то зрозумів, що це був величезний ріг чи бивень невідомої мені тварини вагою 25-30 кг. Завантажив цікаву знахідку на двоколку і планував віддати в Первомайський музей, що був тоді біля мосту через Буг. По дорозі заїхав у колгосп села Болеславчик, де утримувались фондові коні, що були на обліку у воєнкоматі, як мобілізаційні. Але тут мені довелося позбутися не тільки рога, але й двоколки і коня. Уповноважені військові хапали молодих чоловіків, які потрапили під руку, садовили в автомобіль. Довести, що про твій від’їзд потрібно повідомити на місце роботи, рідних, було марною справою. Нас відвезли у село Грушівку, де був навчальний полігон. Як пізніше дізналися, такі дії були пов’язані з початком військового конфлікту з Японією. Довго жалів, що пропала моя знахідка. Більшого рога я не бачив, хоч бував у багатьох музеях. Після місячної перепідготовки я став радіотелеграфістом. На той час відчувалось наближення військових сутичок у конфронтації однієї (з Монголією дві) соціалістичної держави з оточуючим капіталістичним світом, хтось когось рано чи пізно повинен був з’їсти. По проводовому радіо, а було воно лише у крупних населених пунктах і далеко не густо, звучали маршові мелодії, пісні. З великим захватом у пресі розхвалювався потім договір з Німеччиною, а потім його результат відносно поділу Польщі. Але люди відчували, що надії на довгий мир нема… Загалом ми вітали приєднання Західноукраїнських земель, але, знаючи, якими методами творилась радянізація у нас, співчували їх мешканцям, хоча крім бравурної інформації, та ще про «козні» незадоволених поляків і «українських буржуазних націоналістів», вістей доходило мало. На стиках 1939 -1940 pоків відбулась короткочасна, щедра на смерті наших людей, радянсько-фінська війна. Мій старший брат Василь, який на неї потрапив, розказував, що ледь не замерз, бо солдати мали надто легкий для суворої зими одяг. У ті роки дуже бракувало вчителів, тож після короткочасної підготовки була можливість перейти на учительську роботу. Так у 1940 році я зробив і працював у селі Липовенькому Голованівського району. А жив разом із мамою, наймаючи кімнату у одного господаря. Якось увечері до мене прийшов учитель мови послухати передачі по радіо, яке я зміг купити, коли був зоотехніком. Переносне радіо у той час на селі було великою рідкістю. Захотілось послухати передачі не тільки з Києва і Москви, але й із-за кордону зрозумілою мовою. Натрапили на трансляцію з Болгарії. А вона тоді була в союзі з Німеччиною. І коли ми почули дивний для нас лозунг «За єдину Болгарію від Чорного до Білого моря», стало зрозуміло без невідомого нам тоді плану «Барбароса», що ці гасла фашисти й будуть втілювати. …22 червня 1941 року. Ми були дуже стривожені, але впевнені, що нападник буде швидко розбитий, бо знали, що «танки наші бистрі», а самольоти літають вище й далі за всіх. Серед своїх друзів та колег ентузіазму добровільно іти воювати не бачив, але такий обов’язок розуміли. Я зовсім не знав свого батька, бо він не повернувся з Першої світової, тож особливо в добровольці не рвався… Пройшли голодомори, утихомирились масові політичні переслідування, хоча і повільно, але покращувалось економічне становище держави і людей, трудівникам війна була зовсім непотрібна. Зрозуміло, що частина постраждалих від радянської влади чекали на визволення, люди бажали помсти за убитих, замучених, зісланих рідних і близьких… Хтось став поліцаєм, та згодом поплатився за це і законно, бо зрадництво у всі віки і у всіх народів каралось, незалежно від причини, яка довела до цього. Та от почали надходити з місць боїв офіційні і неофіційні вісті. Через десять днів після початку війни до народу звернувся Сталін і нам стало зрозуміло, що діла наші погані. Розпочалася мобілізація людей, матеріальних засобів, підготовка оборонних рубежів з масовим залученням народу. Одного разу ми копали траншеї на лівому березі Бугу. Налетів фашистський бомбардувальник, але раптом появилась трійка наших винищувачів. У нас посвітліли лиця: наші йому покажуть! Та коли у тій сутичці після кількох маневрів фашиста загорівся і став падати один, а потім і другий наш літак, а третій покинув місце бою, копалось нам дуже сумно… Спочатку верховна влада вважала, що війна буде короткочасною і в армію не призивалися спеціалісти народного господарства, вони залишалися на так званій броні. Серед них був і я. Коли ж стало ясно, що наша місцевість незабаром буде окупована, а вже була середина липня, почалася масова евакуація матеріальних цінностей. …Керівники сільської влади, колгоспу, члени партії більшовиків, які не були мобілізовані, разом із сім’ями покинули село. Все, що не евакуювали з колгоспу, розбиралось людьми – хто що встиг чи зміг. Я з колгоспним зоотехніком пішли в Голованівський воєнкомат, щоб нас мобілізували. Воєнком на прізвище Редько сказав, що всі документи уже спаковані, воєнкомат евакуюється, взяти нас із собою не може. Мовляв, гужовий транспорт виділено для сімей євреїв, добирайтесь самостійно до Дніпра, як можете, а як не зможете, то нічого страшного, ви безпартійні, не розстріляють. Що було робити? Ми вирішили поки залишитися у селі. Незабаром, без бою за село, з поля до нашої вулиці у повний зріст, пострілюючи з автоматів, йшли німецькі солдати. Коли кулі стали битися об стіни будівель, я і мама лягли на долівку. Коли стрілянина закінчилась, у кімнату ввійшов чужинець і зразу: мама, яйка, яйка! Курей, іншої живності, ніяких цінних речей у нас не було (радіо заховали). Це було видно, і він без слів нашпилив кінцем багнета кільце будильника, який був на полиці для книжок, зробленої з ящика з-під сірників, і мовчки вийшов. Пригадую, як один з німців-квартирантів дає мені лопату й веде накопати молодої картоплі на городі. А вона ж зовсім маленька. Той сердиться й наказує йти на сусідський город. Я впирався, бо то ж чужа ділянка. Проте під прицілом зброї довелося пройтися по кількох сусідських городах… Ночувати в обидві половини хати повно набилось німців. Ми з господарями оселі розмістились в кухоньці напроти сіней. На ніч у дворі була виставлена сторожа. Безсонною й тривожною була та ніч, інколи було чути постріли. Як буде далі під окупантами – невідомо. Ранком прийшло два їхні офіцери молодшого складу. Один з них відрекомендувався: «Я єстен мадяр», з великими труднощами, але зрозуміло сказав, що цю ніч ваші «пух, пух» наших, а тепер ми будемо «пух, пух» вас, «дук – комуніст, партизан?». У військовослужбовця була вже інформація, що я учитель, а значить, неблагонадійний для нової влади. Я сказав, що з хати не виходив, у дворі була охорона, це підтвердив і старший із квартирантів. Мадяр роздивився наше житло і сказав, зневажливо показуючи на клямку вхідних дверей: «Пан професор, у мене ручка на дверях туалету краща, чим у тебе в хаті». Я хотів йому сказати, що ми будуємо справедливе суспільство, але промовчав. За межі подвір’я виходити було заборонено. Наступного дня були скликані сільські збори, на них повинні були з’явитись усі ходячі жителі. По типу відомого за радянських часів «одобрямс» вибрали сільського старосту – учителя німецької мови О.Іванова. Особливого задоволення від такої посади він не виявив. У цьому селі я був чужаком і вирішив, на краще чи на гірше, вибиратися у своє село. Що й зробив через кілька днів. (Уже через багато років після війни, працюючи в селі Свірнево Голованівського району, дізнався про окупаційні трагедії в Липовенькому, в тому числі загибель єврейських дітей …Потягнулись довгі окупаційні дні. Первомайщина входила до так званої Трансністрії, підпорядкованої Румунії, яка тоді була в союзі з гітлерівцями. Діяли комендантські години, була сувора дисципліна, в тому числі і відновлених господарствах по типу колгоспів, плата в яких була не гірша, чим у радянські часи, прибуток йшов окупантам. Була відновлена діяльність православного храму, діяв медпункт, початкова школа. За зберігання зброї, радіоприймачів карали. Відомостей про реальний стан речей на фронтах не було, як і про рідних, які відійшли з нашими військами. Багато хто вірив і чекав на наших визволителів, але коли це буде? Про окупацію слід розповідати окремо… Життя продовжувалось, на фоні загальної біди у людей були, як в і мирний час, і особисті трагедії, і радощі, які увінчались загальною радістю Перемоги. Нехай такі біди ніколи більше не відвідають нашої землі. Від редакції. Степан Олексійович Шкурко був призваний до лав Червоної армії у 1944 році, коли наші війська визволяли Миколаївську область. За словами його сина Вадима, батько згадував, що тоді «брали всіх». Перемогу зустрів у Німеччині. Минулого року рідні провели дідуся у останню путь. Він не дожив до свого століття два роки… Люди вірили й чекали на визволителів. Тільки не знали, коли ж?! // Кіровоградська правда. – 2013. – 21 червня. – С. 9