Тютюшкін Семен Фокович
Він був залізничником, одним із перших, кому присвоїли у воєнні роки звання Героя Соціалістичної праці з врученням ордена Леніна та золотої медалі «Серп і молот». Всього за 1941-45 роки таке звання було присвоєно 202 громадянам Вірменії, Азербайджану, Білорусії, Казахстану, Молдови, Російської Федерації, України, в тому числі й 127 залізничникам. Семен Тютюшкін став єдиним кіровоградцем, одним з небагатьох працівників Одеської залізниці, кого нагородили званням Героя Соціалістичної праці у роки війни.
Народився Тютюшкін Семен Фокович 16 квітня 1901 року в Єлисаветграді (зараз Кіровоград). Його батько працював на заводі Ельворті (завод «Червона Зірка»), мати була домогосподаркою. Семен зміг закінчити тільки 4 класи — треба було йти працювати. З 1917 року працював у депо залізничної станції Єлисаветград помічником слюсаря. Після служби в армії повернувся в депо, яке змінило назву, як і наше місто (тривалий час воно називалось Кірово-Українське). Перед війною Семен Фокович працював уже машиністом, керував великовантажними потягами.
Війна почалася для нього несподівано. Привів вантажний поїзд на станцію Помічна, там і дізнався про віроломний напад фашистів.
З початком Великої Вітчизняної війни країна перейшла на військовий режим. Залізничникам випала особлива місія не тільки виконання військових операцій, постачання армії боєприпасів і продовольства, евакуація господарства і населення, а й забезпечення зв’язку між фронтом і тилом. Найцінніші вантажі залізничники вже відправили на схід: евакуювали завод «Червона зірка» та інші підприємства з Кіровограда вглиб країни.
3 серпня з Наркомату шляхів надійшов наказ про евакуацію усіх локомотивів. Напередодні Семен Фокович устиг відправити у тил сім’ю. Наступного дня настала і його черга. В поїзді, який вела бригада Тютюшкіна, їхало керівництво станції Кірово-Українське й депо, прямували в бік Знам’янки. І ось їм повідомили, що фашисти вже в Хіровці, куди прямував потяг. Діяти треба було швидко. Після короткої наради військових і залізничників вирішили перед паровозом пустити дрезину з вибухівкою. Накрили її брезентом, а зверху накидали залізяччя. Хоч як спішно готувалась операція, розрахували все правильно. Тепер все залежало від машиніста: треба було витримати необхідну дистанцію між дрезиною і паровозом, щоб не злетіти з рейок від вибуху. Рвонуло якраз у найбільшому скупченні ворогів. А через декілька секунд повз вокзал промчався поїзд. Уцілілі гітлерівці не встигли обстріляти його. Добравшись до Харкова, Тютюшкін одержав призначення в депо Тихвин Північної залізниці. Більше року знаходився в тих краях наш земляк. Робота, як він казав, була звичайною: перевозив війська і бойову техніку, майже на передову доставляв боєприпаси, переправляв у глибокий тил поранених. Доводилось доставляти продовольство в голодуючий Ленінград.
Нелегко доводилось залізничникам у прифронтовій зоні. Жодна поїздка не обходилася без того, щоб не налетіли літаки. Цілились в потяг, а головне — в паровоз. Для ворожих літаків поїзди як на долоні — залишаються хоч і рухомою, а все ж мішенню, що прив’язана до колії… В паровозній кабіні не чути гулу літаків, котрі наближаються, тому локомотивна бригада виділяла людину, яка спостерігала за небом.
Тютюшкін постійно удосконалював обладнання та проводив уроки з ремонту. Його бригада першою в депо Тихвин за прикладом вологодських машиністів наростила борти тендера паровоза, щоб брати більший запас палива, аби вистачило й на зворотній шлях.
Восени 1942 року була сформована колона № 12 особливого резерву Наркомату шляхів. Колони зіграли особливу роль у проведенні Сталінградської операції. Перевезення на цьому напрямку здійснювали одночасно 500 паровозів. Одним із них керував Тютюшкін. Щоб надійніше захистити бригаду від куль, Семен Фокович наварив лист броні на дах кабіни. Під нею впевненіше почували себе нові помічник і кочегар. Першим же рейсом Семен Фокович перевозив одну з піхотних частин. Почувши вибухи попереду на колії, побачив, що їх атакують декілька ворожих танків та автоматники. Зав’язався бій. Хтозна, чим би він скінчився, якби не підоспіли наші танки…
Дорогами війни колона №12 пройшла через усю Україну, Білорусію, частково Прибалтику, закінчивши війну в Європі. Семена Тютюшкіна було нагороджено медалями «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною», «За доблесну працю», «За взяття Варшави».
Відразу ж після Сталінградської битви на визволеній від ворога территорії почалася відбудова зруйнованого господарства. Сталінград лежав у руїнах. Розруха на станції, в депо. Тисячі розбитих й спалених локомотивів і вагонів. Вимагалась титанічна робота по відродженню господарства. Тютюшкін працював не шкодуючи ні сил, ні здоров’я.
Інженер-лейтенантом, почесним залізничником повернувся Тютюшкін у рідне депо. Від високих посад відмовився, водив поїзди до Помічної і Знам’янки. В 1945-му його нагородили почесним знаком «Відмінний паровозник». У 1948-му в Кіровограді Тютюшкіна було обрано депутатом міської ради. За сумлінне виконання професійних обов’язків С. Ф. Тютюшкіна вдруге нагородили орденом Леніна. Ось таким був скромний герой з нашого міста. Прожив він майже 80 років і залишив добру пам’ять про себе.
Щоб вшанувати пам’ять Семена Фоковича на будинку залізничної станції міста Кіровоград 6 листопада 2008 року відкрито меморіальну дошку, скульптор якої Френчко В. В. на високому художньому рівні відтворив образ відважного залізничника. Право відкриття меморіальної дошки було надано першому заступнику начальника Знам’янської дільниці залізничних перевезень Матвієнку В. В. та онуку Семена Фоковича, краєзнавцю Тютюшкіну Ю. В.Тепер кожен, хто буде вирушати в далеку путь або приїздити до нашого міста, зможе дізнатись ім’я нашого героя.
Література
Багацький Л. Залізничник із зіркою за працю. — Кіровоградська правда. — 2011. — 15 квітня. — с. 10.
Герой із нашого міста // Вечірня газета. — 2007. — 7 грудня. — С. 5.
Кравчук В. Семен Тютюшкін — герой-залізничник / В. Кравчук // Молодіжне перехрестя. — 2008. — 8 травня. — С. 1, 3 : фото.
Куманський Б. І. Протяжний гудок як салют Герою / Б. Куманський // Народне слово. — 2008. — 8 листопада. — С. 2.
Лісниченко Ю. Вшанували героя-залізничника / Ю. Лісниченко // Вечірня газета. — 2008. — 14 листопада. — С. 3.
Матівос Ю. Машиніст особливої колони / Ю. Матівос // Кіровоградська правда. — 2006. — 6 травня. — С. 2. : портр; Народне слово. — 2006. — 6 травня. — С. 2.
Меморіальні дошки на честь земляків // 21-й канал. — 2008. — 26 червня. — С. 1.
Пархомчук В. Залізничник — Герой / В. Пархомчук // Кіровоградська правда. — 2007. — 9 листопада. — С. 2.
Стасюк Б. Меморіальний трикутник Тютюшкіна / Б. Стасюк // Кіровоградська правда. — 2010. — 27 квітня. — С. 5.
Френчко Л. В честь первого Героя / Л. Френчко // Ведомости Плюс. — 2008. — 28 ноября. — С. 8 : фото.
Френчко Л. Герои Социалистического труда. Взлеты, падение и полное забвение / Л. Френчко // Ведомости Плюс. — 2008. — 8 февраля. — С. 8.; 15 февраля. — С. 7 : фото.
Шкабой В. Вшанували героя / В. Шкабой // Молодіжне перехрестя. — 2008. — 13 листопада. — С. 2.
Уманська Людмила Наумівна
На свято Великої Перемоги стільки вдячних слів сказано на адресу ветеранів, стільки добрих справ для них зроблено. Та й того мало, бо 67 років тому; йдучи на фронт, вони й не здогадувалися скільки залишать там сил, здоров’я, а той життя. Тому ми знову і знову повертаємося до спогадів ветеранів, аби щоразу взяти з їхніх розповідей найцінніший урок – берегти мир на землі.
– Мені було 16 років. Дуже вже хотілося побачити Москву, подивитися, яка вона, – згадує Людмила Наумівна Уманська, жителька села Олексіївка Бобри- нецького району. – В той самий час райвиконком вербував молодь на роботу до столиці Радянського Союзу. Як я не просилася, мене не брали, бо була ж ще зовсім юною. Я ж тоді ще не знала, що на мене чекає…
І ось моя мрія здійснилася. Видали розпорядження набирати на роботу усіх бажаючих, не звертаючи уваги ні на вік, ні на інші деталі. Так потрапила до групи, яка прямувала до Москви, побачити яку так мріяла. Щаслива й не здогадувалася, що чекає на мене по приїзду, бо по прибутті почули… про початок війни. Мене направили на завод № 2 на посаду військового будівельника у складі 22-го управління оборонного будівництва Московської зони оборони. Робота була тяжкою, зовсім не жіночою. Що ми робили? А все, що казали. Копали траншеї, рили окопи, протитанкові рови, встановлювали металеві «їжаки», розбирали завали будинків… Потрапила під перше бомбардування. Довелося побачити і поранених, і вбитих. Часом ставало дуже страшно та подітись було нікуди. Мужньо все переживали… Скільки б років не пройшло, але у пам’яті назавжди закарбовані дні й ночі тієї страшної війни.
Дисципліна була ще та, – працювати починали зі сходом сонця, а закінчували вже при світлі місяця. Так тривало кілька місяців, а далі наш будівельний батальйон перекинули під Москву, для відновлення та будівництва ангарів для літаків. Коли вже фашистські війська підійшли впритул до столиці, нас мобілізували до Пемзи, де ми продовжували будувати оборонні об’єкти. Зима 41-го видалася суворою, як і сама війна. Морози мінус шістдесят, сніги. Тяжкі часи для нас тоді були, тяжкі. Холод, голод, одягу теплого не вистачало. Обмундирування видали лише у 1942-му. Жили на квартирах у місцевих, ділили пайок на всіх. Війна усіх об’єднала…
Далі нас перекинули в Рязанську область. Йшли за фронтом, укріплюючи бойові плацдарми, рили землянки, будували доти, протитанкові рови, пиляли ліс… Працювали до мозолів, бо знали, що на нас покладаються, від нас чекають допомоги.
Пам’ятним для мене стало перебування під Тулою, куди були направлені для укріплення та оборони заводу, який працював для фронту, виготовляв боєприпаси, зброю. Потрапила тут під друге бомбардування. І лише дивом зосталася живою. Подругу, яка була зі мною, поранило. Як це все було страшно: гуркіт, свист, виття бомб… не знали куди подітися. Хто знає, як би воно було далі, якби не розформування батальйону. Тоді була направлена працювати на заводі термінового озброєння Червоної Армії. Там й зустріла Перемогу.
Пам’ятає Людмила Наумівна все до дрібниць. Шкода лише, що це гіркі спогади. Юність дівчини, найпрекрасніші роки молодості обпалені війною. «Що ж до Москви, – посміхається жінка, – вона була прекрасна, особливо в той день, коли перемогли загарбників – 9 травня! Усі радіють, кричать «ура» і величезні кулі-дирижаблі над головою. Перемога була за нами!».
Наша розмова промайнула, як мить. Чотири роки, вирваних війною з долі людини, вклалося у сто рядків… Така от розповідь. Яке щастя, подумалось мені, що моє покоління не знає страшної військової термінології: доти, «їжаки», зенітки. Усе це вживу побачила зовсім юною дівчиною Людмила Наумівна.
Збережені у душі й серці спогади ветерана війни підкріплені нагородами. Серед них Орден Вітчизняної війни II ступеня, орден «За мужність» та чимало медалей.
Ми, теперішні, дякуємо ветеранам за мир. Низький уклін їм за вистраждані роки війни. За перенесені холод, голод, нелюдські умови, біль, розлуку, за вільну Україну!
Онисько І. Мріяла побачити Червону Площу, а потрапила на війну // Кіровоградська правда. – 2012. – 22 червня. – С. 9