Дацький Василь Нестерович
Народився Василь Нестерович у селі Крупському Новомиргородського району Кіровоградської області. У тривожному 41-у випускника десятирічки Василя Дацького відправили працювати на один з військових заводів у тилу. А у квітні сорок четвертого призвали в армію, після короткотривалого навчання у танковій школі молодого офіцера відправили на фронт. До кінця війни Василь перебував на передовій, брав участь у штурмі Кенігсберга і Берліна. Демобілізувавшись, Василь Нестерович із відзнакою закінчив Кіровоградський педагогічний інститут. Більше десяти років очолював педагогічний колектив Кіровоградської середньої школи № 32. Під його керівництвом педколектив успішно реалізував вимоги основних напрямків реформи школи, у комплексі вирішував питання навчання, трудового і морального виховання учнів.
Останні кілька років життя Василь Нестерович віддав роботі у міській організації ветеранів війни, праці, правоохоронних органів, очолюючи її. Василь Нестерович був і вдумливим краєзнавцем, знав і вивчав рідний край. Він один із авторів багатотомної “Історії міст і сіл УРСР. Кіровоградська область”, збірників “Подвиг у спадок”, “Книга Пам’яті”.
24 липня 2003 року сьома сесія Кіровоградської міської ради двадцять четвертого скликання затвердила рішення міськвиконкому про присвоєння звання “Почесний громадянин м. Кіровограда Василю Нестеровичу Дацькому (посмертно). Це була данина поваги людині, яка немало зробила для міста, де він прожив майже півстоліття.
Література
Матівос Ю. За особисті заслуги / Ю. Матівос // Народне слово. – 2004. – 15 липня. – С. 3: фото.; 20 липня. – С. 3.
Матівос Ю. М. Місто на сивому Інгулі: До 250-річчя від дня заснування: Історико-публіцистичний нарис / Ю. М. Матівос. – Кіровоград: ТОВ “Діаграма”, 2004. – 252 с., 22 л. іл.
Френчко Л. Василий Дацкий: Знаменитости степной столицы / Л. Френчко // Ведомости Плюс. – 2006. – 17 февраля. – С. 8: портр.
Шурапов В. П. Земний уклін тобі, солдате…: Документальна розповідь / В. П. Шурапов, Р. Федосєєва. – Кіровоград: КОД, 2005. – 339 с.: фотоіл.
Єрещенко Микола Юхимович
Єрещенко Микола Юхимович народився 20 жовтня 1924 року в с. Семенівка Калачаївського району Воронезької області у селянській сім’ї. Закінчив неповну середню школу, працював у колгоспі. До лав Радянської Армії вступив у березні 1942 року, а з травня 1943 року знаходився у діючій армії. Воював на Воронезькому, 1-му та 3-му Українських фронтах. Двічі був поранений. Микола Єрещенко. Харків, Кіровоградщина, Молдавія, країни Європи – ось його бойові маршрути. Ордени, медалі, Золота Зірка Героя Радянського Союзу стали відзнакою за його ратні подвиги.
Звання Героя Микола Єрещенко удостоєний за форсування Дунаю 14 листопада 1944 року. Того дня старшина Єрещенко очолив групу з 12 воїнів, яка першою переправилася на західний берег річки. Захопивши плацдарм, наші бійці утримували невеличкий шматок землі до підходу основних сил. Гітлерівці вісім разів атакували позиції гвардійців, але щоразу їх відбивали. Був момент, коли, здавалось, ворог здолає сміливців. Один з фашистів причаївся за кущем і кинув у наш бік гранату. Старшина впіймав її на льоту і метнув смертельний подарунок ворогу. Коли скінчилися боєприпаси, командир групи підняв чотирьох товаришів, які лишилися в живих, у рукопашну. У цей час від річки почулося розкотисте “Ура!”. То підоспіли на допомогу головні сили дивізії. Єрещенко Микола Юхимович – учасник параду Перемоги в Москві, нагороджений орденом Слави 3 ступеня та медаллю «За відвагу».
В кінці війни Микола Юхимович, як бойовий військовий молодший командир направлений на навчання у військове піхотне училище. Із армії звільнився в званні лейтенанта.
Після демобілізації Герой оселився у Кіровограді. Три десятки років очолював він автобазу тресту “Кіровоградсільбуд”. Його не раз відзначали на найвищому рівні республіки: поряд з бойовими нагородами – ордени Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, медалі.
Микола Юхимович був членом ради ветеранів 73-ї гвардійської Червонопрапорної Сталінградсько-Дунайської стрілецької дивізії, керував її Придніпровською групою.
У жовтні 2004 року йому виповнилося 80. До того часу він очолював обласну раду ветеранів війни, праці і Збройних Сил України. Рішенням сімнадцятої сесії четвертого скликання Кіровоградської міської ради від 6 вересня 2005 року Миколі Юхимовичу Єрещенку присвоєно звання “Почесний громадянин м. Кіровограда”. В 2008 році нагороджений обласною відзнакою «Честь і слава Кіровоградщини».
Помер Микола Юхимович Єрещенко 5 квітня 2009 року.Похований у Кіровограді на Алеї слави Меморіального кладовища на Фортечних валах.
Література:
Дайдакулов Р. Герої серед нас / Р. Дайдакулов // Єлисавєтградскиє вєдомости. – 2004. – 8 октября. – С. 2.
Дайдакулов Р. Подвиг Миколи Єрещенка / Р. Дайдакулов // Народне слово. – 2003. – 4 січня. – С. 3.
Дайдакулов Р. Ось такий він, герой: До 60-річчя визволення України / Р. Дайдакулов // Голос України. – 2005. – 13 січня. – С. 22.
Лазарчук В. Герою Советского Союза Николаю Ерещенко – 84! / В. Лазарчук // Ведомости Плюс. – 2008. – 24 октября. – С. 3: портр.
Лазарчук В. Кировоградцы увековечили память героя Николая Ерещенко / В. Лазарчук // Ведомости Плюс. – 2009. – 30 октября. – С. 2: фото.
Макей Л. Він був легендою Кіровоградської землі / Л. Макей // Народне слово. – 2009. – 9 квітня. – С. 1, 8.
Матівос Ю. На передньому краї / Ю. Матівос // Вечірня газета. – 2005. – 15 липня. – С. 5: фото.
Пам‘яті героя й вірного товариша // Кіровоградська правда. – 2009. – 7 квітня. – С. 7.
Савранова Е. Прощание с последним героем Кировоградщины / Е. Савранова // Ведомости Плюс. – 2009. – 10 апреля. – С. 1-3: фото.
Микола Юхимович Єрещенко // Народне слово. – 2009. – 7 квітня. – С. 2.
Шкабой В. Його мужність – приклад для молоді / В. Шкабой // Кіровоградська правда. – 2009. – 30 жовтня. – С. 1.
Жадов Олексій Семенович
Жадов Олексій Семенович народився 30 березня 1901 року в селі Нікольське, нині Свердловського району Орловської області, в сім’ї селянина. О. С. Жадов одягнув військову форму вісімнадцятилітнім. У 1919-му році він став червоним кіннотником у знаменитій Першій Кінній Будьонного. З уславленим полководцем громадянської війни Олексій Семенович служив ще довго – був членом інспекції кавалерії, редактором журналу “Конница”.
У складі окремого загону 46-ї стрілецької дивізії брав участь у боях проти денікінців.
У жовтні 1920 року як командир кавалерійського полку брав участь в боях з військами Врангеля, а також з бандами, що діяли на території України і Білорусії.
В 1920 році закінчив кавалерійські курси, в 1928 – військово-політичні курси, в 1934 – Військову академію імені М. В. Фрунзе. Командував дивізією у Середній Азії. Воював з басмачами, де був тяжко поранений.
З 1925 року командир учбового взводу, потім командир і політрук ескадрону, начальник штабу полку, начальник оперативної частини штабу дивізії, начальник штабу корпусу, помічник інспектора кавалерії Радянської армії.
З 1940 року командував гірською кавалерійською дивізією.
На початку червня 1941 року О. С. Жадов був призначений командиром 4-го повітряно-десантного корпусу, який дислокувався в Білорусії. Вступати в командування довелося в ті дні, коли корпус уже втягувався в запеклі бої з ворожими військами. Десантники ходили в нічні рейди, громили тили ворога. Командуванню корпуса довелося вирішувати складні питання бойових дій в умовах наступу переважаючих сил противника.
Після виведення корпусу на переформування О. С. Жадов призначається начальником штабу 3-ої армії, яка вела тяжкі бої, стримуючи моторизовані ворожі дивізії.
Влітку 1942 року вступає в командування 8-м кавалерійським корпусом (Брянський фронт).
З жовтня 1942 – командир 66-ї армії. Армія під його командуванням відзначилась восени 1942 року, завдавши декілька контрударів по флангах німецьких військ, які прорвалися з півночі до Сталінграду. Штурмуючи ворожі війська з півночі Сталінграда, армія значно полегшувала героїчну оборону 62-ї армії в самому місті під командуванням генерала В. І. Чуйкова.
Пізніше армія брала активну участь в разгромі оточеного фашистського угрупування.
За стійкість, мужність і військову майстерність, проявлені в Сталінградській битві в квітні 1943 року 66-а армія була перейменована в 5-у гвардійську.
В 5-й гвардійській армії були не тільки гвардійські стрілкові дивізії, перекваліфіковані з десантних (точніше, просто змінивші назву), але і чисто повітряно-десантні дивізії.
За бої під Сталінградом особовий склад армії одержав дві подяки від Верховного Головнокомандуючого, а О. С. Жадов одним із перших командирів був удостоєний щойно заснованого ордена Кутузова.
Влітку 1943 року воєнні дороги виводять армію на Курську дугу. У грандіозній битві під Курськом 5-а гвардійська армія разом з 5-ю гвардійською танковою наносила головний удар на лівому крилі Воронезького фронту в районі Прохорівки, де відбулося найбільше танкове побоїще. Тут одночасно з обох сторін брали участь 1200 танків і самохідних гармат.
У взаємодії з іншими з’єднаннями армія, переслідуючи ворога, штурмувала Бєлгород, Харків, Полтаву, Кременчук, форсувала Дніпро, брала участь у прориві оборони фашистів у районі Деріївки, Куцеволівки, визволенні Павлиша, Олександрії, Знам’янки, Кіровограда.
Олександрійсько-Знам’янська операція ввійшла в історію визволення нашого краю, як одна із значних у війні з фашизмом.
В ніч на 3 жовтня 1943 року війська 5 гвардійської армії в кількох місцях форсували Дніпро. А вже 15 жовтня на його правий берег було переправлено 130 танків Т-34. Того ж дня війська Степового фронту після артпідготовки провели бої на розширення плацдарму.
Наступ гвардійців був стрімким. 17 жовтня вони звільнили від фашистів Попельнасте, а 24-го вийшли на рубіж південніше Нової Праги. Бездоріжжя стримувало маневреність техніки і піхоти. Але воїни проявили виключну наполегливість.
Для успішного наступу в напрямку Олександрії і Знам’янки командуючий Другим Українським фронтом генерал армії І. С. Конєв вирішив використати основні сили 5 гвардійської танкової армії, які були сконцентровані на північний схід від Олександрії. Восьмий механізований корпус був переданий у розпорядження 5-ї гвардійської армії О. С. Жадова.
Вранці 21 листопада 1943 року по всьому фронту 5-ї гвардійської армії розпочалась масована артпідготовка.
В боях за звільнення Олександрії відзначились війська генерал-лейтенанта Жадова, генерал-полковника танкових військ Ротмістрові, генерал-лейтенанта авіації Горюнова. Одинадцяти частинам присвоєно найменування “Олександрійські”.
Надвечір 5 грудня частини 29-го корпусу генерал-майора І. Ф. Кириченка та 18-го танкового корпусу полковника О. М. Фірсовича ввірвались на північну і східну околиці Знам’янки, а 9 грудня звільнили її від ворога.
На світанку 5 січня 1944 року війська Другого Українського фронту почали битву за визволення міста Кіровограда.
Радянське командування передбачало оточити і знищити угрупування противника шляхом обходу його з півночі військами 5-ї гвардійської армії, якою командував генерал-лейтенант О. С. Жадов.
Армія прорвала оборону противника в районі Великої Мамайки (тепер село Підгайці Кіровоградського району) і вийшла до річки Інгул. Три дні тривала уперта битва, яка завершилась вранці 8 січня. Переможці крокували вулицями визволеного Кіровограда, і продовжуючи наступ, просунулися протягом дня ще на 4-12 км.
В оперативному зведенні за 11 січня 1944 року повідомлялося про те, що в районі Кіровограда за час боїв з 5 по 8 січня було знищено нашими військами:
танків – 293, гармат різних – 296, самохідних гармат – 40, мінометів – 121, кулеметів – 445, бронемашин – 94, автомашин – 978. Противник втратив тільки вбитими понад 15 000 солдатів та офіцерів.
Важко описати подвиги бійців і командирів 5-ї гвардійської армії під час визволення Кіровограда від гітлерівців. У боях за місто вони виявили високу витримку, доблесть і героїзм. А командуючий армією генерал Жадов усі етапи наступальної операції чітко спланував, розрахував взаємодію родів військ. І вони свою місію виконали блискуче, одними з перших увірвавшись у місто з північного боку.
5-а гвардійська армія, якою командував Олексій Семенович, відіграла вирішальну роль у розгромі фашистів під Кіровоградом, про що свідчать рядки з наказу Верховного Головнокомандуючого: “У боях за оволодіння містом Кіровоградом відзначилися війська генерал-полковника Шумилова, генерал-лейтенанта Жадова, танкісти генерал-полковника танкових військ Ротмістрова…
Особливо відзначились… 110-а гвардійська стрілецька Олександрійська Червонопрапорна дивізія полковника Огородова, 97-а гвардійська стрілецька Полтавська Червонопрапорна дивізія генерал-майора Анциферова…”
Визволивши Кіровоград радянські війська забезпечили собі сприятливі умови для подальшого наступу на правобережній Україні і, зокрема, для проведення Корсунь-Шевченківської операції.
Цим же наказом названі дивізії, нагороджені орденом Суворова другого ступеня. Обидва військові з’єднання входили до складу 5-ї гвардійської армії.
5-а гвардійська відзначилася у боях за Новоукраїнку, Помічну, інші населені пункти області.
Жадов О. С. брав участь у визволенні України, в Львівсько-Сандомирській, Вісло-Одерській, Берлінській та Празькій операціях.
У квітні сорок пятого 5-а армія вийшла на береги Ельби і в районі міста Торгау зустрілася з частинами 1-ї американської армії. Тут і скінчився бойовий путь 5-ї гвардійської.
8 травня 5-а гвардійська армія О. С. Жадова, взаємодіючи з частями армій В. Н. Гордова, П. С. Рибалка та 2-ї армії Війська Польського повністю оволоділа Дрезденом.
За час війни армія одержала 25 подяк від Верховного Головнокомандуючого. У її рядах виховано 110 Героїв Радянського Союзу. Троє з них – старший сержант З. Ш. Шайморданов, старшина І. Г. Бабанов та молодший сержант Б. Г. Габдрахманов – одержали високі звання у боях під Кіровоградом. В одному з підрозділів армії став Героєм наш земляк О. Ю. Жежеря.
За уміле керування військами, проявлені відвагу і мужність гвардії генерал-полковнику О. С. Жадову 6 квітня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Після війни генерал армії О. С. Жадов був заступником головнокомандуючого сухопутними військами по бойовій підготовці. В 1950 році закінчив вищі академічні курси (ВАК) при Військовій академії Генштабу.
В 1950-1954 роках був начальником академії, яку колись сам закінчив, потім Головнокомандуючим Центральною групою військ.
В 1956-1964 роках 1-й заступник головнокомандуючого Сухопутними військами, з 1964 – 1-й замісник головного інспектора Міністерства оборони СРСР.
З 1969 року О. С. Жадов в Группі генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. Депутат Верховної Ради СРСР 2-го скликання.
У 60-70 роки, працюючи на різних посадах Міністерства оборони, генерал Жадов не раз зустрічався з представниками нашої області у Москві, допомагав їм збирати матеріали для відтворення подій боїв за місто Кіровоград.
Завдяки йому було відкрито зал “Велика Вітчизняна війна” у обласному краєзнавчому музеї, музеях багатьох міст і сіл нашої області. У газетних публікаціях О. С. Жадов ділився спогадами про події років війни, описував епізоди, нікому до цього невідомі.
На знак подяки за участь у визволенні міста від фашистських окупантів виконком міської ради народних депутатів 4 січня 1969 року присвоїв Олексію Семеновичу Жадову звання Почесного громадянина Кіровограда. Його іменем названо вулицю у південно-західній частині міста.
До самої смерті генерал продовжував вірно служити Вітчизні.
Помер 10 листопада 1977 року. Похований на Новодівочому кладовищі в Москві.
В пам’ять про прославленого героя названа площа в Москві. На фасаді будинку № 75 по Ленінградському проспекті встановлена меморіальна дошка (автори – скульптор І. Казанський та архітектор Л. Андрєєв).
Ім’я генерала О. С. Жадова носить вулиця у м. Кременчуці Полтавської області та в багатьох містах Росії.
Генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу,
Почесний громадянин м. Кіровограда.
Звання присвоєно 4 січня 1969 року.
Нагороджений: двома орденами Суворова першого ступеня,
Трьома орденами Леніна,
Орденом Жовтневої Революції,
П’ятьма орденами Червоного Прапора,
Орденом Кутузова першого ступеня,
Орденом “Червоної Зірки”,
Орденом “За службу Вітчизні у Збройних Силах СРСР” 3 ступеня
6-ма іноземними орденами
Література:
1. Великая Отечественная война. 1941-1945. Энциклопедия. Гл. редактор М. М. Козлов. – М.: Сов. энциклопедия, 1985. – 831 с.
2. Великая Отечественная война. 1941-1945. События. Люди. Документы. Краткий исторический справочник. М.: Политиздат, 1990. – 421 с.
3. Гергеленко С. Згадуючи війну // Кіровоградська правда. – 1994. – 8 січня.
4. Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. – М.: Воениздат, 1987. – 900 с.
5. Даценко В. Кіровоград визволяв «хрещеник» Сталіна // Кіровоградська правда. – 2013. – 11 січня. – С.9
6. Жадов А. С. Четыре года войны. – М.: Воениздат, 1978. – 334 с.
7. Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область. УРЕ. – 1972. – 816 с.
8. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни. 1941-1945. -Дніпропетровськ: Промінь, 1965. – 307 с.
9. Козир І. А. Історія рідного краю. – Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка. – 72 с.
10.Командарм гвардійської [Про О. С. Жадова] // Кіровоградська правда. – 1984. – 27 січня.
11. Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі. – Історико-публіцистичний нарис. – Кіровоград: ТОВ “Діаграма”, 2004. – 296 с.
12.Українська радянська енциклопедія. Вид. 2-е. Т. 4. – с. 103.
13. Чабаненко В. В. Прославлені у віках: Нариси про героїв Радянського Союзу – уроженців Кіровоградської області. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – 367 с.
14. Шевченко С. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни. На допомогу вчителю. – Кіровоград. – 2004. – 20 с.
15. Як це було // Кіровоградська правда. – 1999. – 5 січня (Визволення Кіровограда).
Каліхов Михайло Іванович
Михайло Іванович Каліхов народився в Росії. У 1941 році навчався у Астраханському військово-морському технікумі, згодом у Полтавському танковому училищі, але, коли Україну окупували фашистські загарбники, навчання прийшлось продовжувати у Вологодській області. Зразу після закінчення навчання, у званні лейтенанта, з Уралу ешелоном потрапив на фронт і там, на 2-ому Українському фронті, командував взводом. Визволяв Україну та Кіровоградщину.
У жовтні 1943 року 8-й механізований корпус 5-ї гвардійської танкової армії одним з перших увірвався у південні околиці Кіровограда. Танк лейтенанта Каліхова, долаючи опір ворожої піхоти, прокладав шлях полку. Не встигли танкісти закріпитися у місті, як одержали завдання надзвичайної ваги: здійснити танковий рейд у глибокий тил ворога у районі Малої Виски. Мета рейду – не дати можливості фашистам підтягнути резерви до оточених під Кіровоградом своїх військ, вивести з ладу залізничну станцію та військовий аеродром. Із складним завданням танкісти впоралися на відмінно.
Після Визволення Кіровоградщини Михайло Іванович Каліхов зі своїм взводом визволяли Білорусію, Польщу, Германію.
Закінчив свій військовий шлях Михайло Каліхов у травні 1945-го на берегах Ельби у районі міста Грабова.
Після війни М. І. Каліхов оселився в Кіровограді. Багато років Михайло Іванович віддав військовій службі. Звільнившись у запас, Михайло Каліхов відразу почав працювати у комітеті сприяння військкомату, допомагав організовувати музейні кімнати бойової слави при школах.
Звання Почесного громадянина міста Кіровограда М. І. Каліхову присвоєно рішенням виконкому Кіровоградської міської ради від 24 листопада 1999 року.
Література:
Дайдакулов Р. Відважному фронтовику – 85 / Р. Дайдакулов // Вечірня газета. – 2008. – 21 листопада. – С. 10.
Дайдакулов Р. Командир танка / Р. Дайдакулов // Вечірня газета. – 2004. – 19 березня. – С. 5: портр.
Куманський Б. І згадують бійці минулі дні… / Б. Куманський; В. Крупський // Народне слово. – 2005. – 20 травня. – С. 2.
Матівос Ю. За особисті заслуги / Ю. Матівос // Народне слово. – 2004. – 15 липня. – С. 3: фото.; 20 липня. – С. 3.
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі. – Історико-публіцистичний нарис. – Кіровоград: ТОВ «Діаграма», 2004. – с. 236.
Кандідов Михайло Дмитрович
Кандідов Михайло Дмитрович народився 15.квітня 1920 року в м. Борисоглебську Воронезької області в сім’ї військовослужбовця. Після закінчення школи, у 1939 році призваний до лав армії в танкові війська. Потім навчався в 29-му учбовому танковому полку м. Саратова. На початку Великої Вітчизняної війни, у червні 1941 року, Кандідов М. Д. був направлений на Північний фронт – до Білорусії командиром танкового взводу. Під час визволення м. Кіровограда командир 31-танкової дивізії Кандідов М. Д. отримав поранення, знаходився на лікуванні в Кіровоградському військовому шпиталі. Після одужання знову повернувся на фронт. Брав участь у танковій битві під Прохорівкою, в обороні м. Москви, визволенні міст Орел, Курськ, Бєлгород, Харків, Люботин, Кременчук, Умань, а також деяких міст Молдавії, Румунії та Угорщини.
За перемогу в нерівному бою з кількома німецькими танками Трансільванії Король Румунії нагородив Михайла Кандідова Офіцерським Лицарським Хрестом.
З 02.07.1941 року по 06.05.1945 року екіпаж танка під командуванням гвардії капітана Кандідова М. Д. провів 285 танкових атак та 34 розвідки боєм. За цей період знищено 10 ворожих танків, 3 бронемашини, 5 зенітних та 17 протитанкових гармат, 5 мінометів, 11 автомашин, залізничний ешелон з військовою технікою, 130 солдат та офіцерів. Завдяки високому професіоналізму, відмінній службовій підготовці танковий батальйон під його командуванням у боях з Японією мав найнижчу кількість загиблих і поранених серед подібних підрозділів.
Війну Кандідов М. Д. закінчив у званні капітана. Переніс 7 поранень та контузію, під ним згоріло 14 танків, провів 285 танкових атак. У 1947 році звільнений у запас.
Після війни за свою прямоту і відвертість довелося скуштувати таборів ГУЛагу
В цивільному житті Михайло Кандідов працював оформлювачем, мешкав у різних містах, але більше всього жив в Кіровограді, який особисто визволяв. Поруч біля села Сазонівка був підбитий один з чотирнадцяти його танків.
З 1980 року займався активною громадською діяльністю. За його безпосередньої участі створено Кіровоградське міське товариство інвалідів Великої Вітчизняної війни та інших воєн. Кандідов М. Д. 5 років перебував на посаді заступника голови цього товариства. Особисто доклав багато зусиль у забезпеченні соціального захисту прав інвалідів, ветеранів війни, військової служби, громадян похилого віку.
Кандідов М.Д. брав активну участь у патріотичному вихованні молоді та призовників, написав книгу спогадів “Сповідь недобитого танкіста”.
За визволення молдавського міста Бєльці йому присвоєно звання “Почесний громадянин м. Бєльці”. Є Почеснимгромадянином містечка Пересічне, що на Харківщині.
Бойові подвиги відзначені орденами: Червоної Зірки, Червоного прапора, Великої Вітчизняної війни І ступеня, Олександра Невського, Богдана Хмельницького; нагрудними знаками: “За звільнення Харкова”, “За звільнення Мінська”, “За звільнення м. Бєлці”, “За звільнення м. Кишинева. За мужність, самовідданість, виявлені у боротьбі за свободу і незалежність Вітчизни, особистий внесок у патріотичне виховання підростаючого покоління, активну громадську діяльність нагороджений відзнаками виконавчого комітету Кіровоградської міської ради “За заслуги” І, II ступенів.
Звання почесного громадянина міста Кіровограда присвоєно у 2006 році.
Помер М. Д. Кандідов 2 серпня 2008 року.
Література:
Верстюк О. Вдячність тривалістю в життя / О. Верстюк // Вечірня газета. – 2008. – 9 травня. – С. 3.
Макей Л. Висока нагорода за мужність і героїзм / Л. Макей // Народне слово. – 2008. – 19 червня. – С. 1.
Мельник Н. Чотирнадцять життів “недобитого” танкіста / Н. Мельник // Голос України. – 2008. – 8 травня. – С. 19: фото.
Пам‘яті Михаїла Дмитровича Кандідова // 21-й канал. – 2008. – 7 серпня. – С. 3.
Почесний громадянин міста // Новий Погляд. -2006. – 7 вересня. – С. 1: фото.
Рыбченков Г. Другая война Михаила Кандидова / Г. Рыбченков // Украина-Центр. – 2007. – 23 августа. – С. 1, 3.
Україна. Президент (2005 – 2010; Ющенко В. А.). Про відзначення державними нагородами України ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років з нагоди Дня Перемоги 9 травня: Указ Президента України від 5 травня 2008 року № 418/2008 // Урядовий кур’єр. – 2008. – 28 травня. – С. 9-10.
Юрченко А. Город простился с Михаилом Кандидовым / А. Юрченко // Украина-Центр. – 2008. – 8 августа. – С. 7.
Конєв Іван Степанович
Уславлений радянський полководець, Маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу Іван Степанович Конєв усе своє життя присвятив справі захисту Батьківщини. Народився Іван Степанович 28 грудня 1897 року в селі Лодейно, нині Підосинівського району Кіровської області, в бідній селянській сім’ї. Закінчив сільську трикласну школу і земське училище. Працював табельником на пристані міста Нікольська. Під час першої світової війни в 1916 році був призваний до армії і після закінчення учбової команди рядовим 21 піхотного полку направлений на Південно-Західний фронт. Уже на цьому фронті під впливом більшовиків бере участь у революційному русі мас, активний учасник встановлення радянської влади у рідних місцях, обирається членом Нікольського повітового виконкому, призначається повітовим військовим комісаром.
У липні 1918 року І. С. Конєв вступає до лав комуністичної партії, стає добровольцем Червоної Армії. У грізні роки громадянської війни був комісаром бронепоїзда № 102 «Грозний», стрілецької бригади і корпусу. Бере участь у боях проти колчаківців, білогвардійців і японських інтервентів на Далекому сході. Будучи делегатом V Всеросійського з’їзду Рад і X з’їзду РКП(б) бере участь у придушенні заколоту лівих есерів у Москві в 1918 році, білогвардійського заколоту в Кронштадті в 1921 році.
У довоєнні роки вчиться на курсах удосконалення вищого командного складу, закінчує Військову Академію імені Фрунзе, а потім обіймає цілий ряд відповідальних посад — командира дивізії і корпусу, командуючого 2-ої окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії, Забайкальського, а потім Північнокавказького військових округів.
Видатний полководницький талант І. С. Конєва особливо яскраво виявився в роки Великої Вітчизняної війни. Війська 19-ої армії, а потім Західного, Калінінського і Північно-західного фронтів під його командуванням провели чимало успішних бойових операцій по розгрому переважаючих сил противника. Йому було доручено командування резервним Степовим фронтом, війська якого відзначилися на Курській битві, звільнили Курськ і Харків.
У літопис Великої Вітчизняної війни назавжди ввійшли, як видатні, операції 2-го Українського фронту. Очолювані І. С. Конєвим, війська фронту визволили цілий ряд міст лівобережної України, з ходу форсували Дніпро і почали битву за визволення Кіровоградщини. Утриманню і обороні Кіровограда ворог надавав важливого значення. В битві за наш обласний центр відзначилися цілий ряд загальновійськових з’єднань, танкових і повітряних армій. Мета Кіровоградської операції — взяття Кіровограда, стрімкий прорив, короткий кинджальний удар, оточення, маневр військ, — були не лише талановито поставлені, а й блискуче здійснені під керівництвом командуючого фронтом. Битва за наше місто почалася на світанку 5 січня, а вже 8 січня 1944 року Кіровоград було звільнено від німецько-фашистських загарбників.
В літопис Великої Вітчизняної війни як одна з найвидатніших наступальних операцій ввійшла Корсунь-Шевченківська битва. За вміле керівництво військами при оточенні і знищенні ворожого угрупування І. С. Конєву було присвоєно звання Маршала Радянського Союзу.
Війська, очолювані І.С. Конєвим, потім ще провели ряд видатних операцій по розгрому ворожих військ на Україні, на територіях Польщі і Чехословаччини, закінчивши війну звільненням Праги.
У післявоєнні роки Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв обіймає пости головнокомандуючого Сухопутними військами — заступника Міністра Збройних Сил СРСР, першого заступника Міністра оборони і головнокомандуючого Сухопутними військами. З 1955 по 1960 рік І. С. Конєв — головнокомандуючий Об’єднаними збройними силами держав — учасниць Варшавського договору. Свою військову службу у Збройних силах СРСР І. С. Конєв уміло поєднував з активною діяльністю в партійних і радянських органах. Він був членом ВЦВК СРСР, обирався делегатом ряду партійних з’їздів, неодноразово обирався до складу ІДК КПРС, депутатом Верховної Ради СРСР. Помер І. С. Конєв 21 травня 1973 року.
Заслуги І. С. Конєва високо оцінені. Він двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу, нагороджений сімома орденами Леніна, орденом Жовтневої революції, трьома орденами Червоного Прапора, двома орденами Суворова 1 ступеня, двома орденами Кутузова І ступеня, орденом Червоної Зірки і Почесною зброєю. Одним з перших полководців І. С. Конєв нагороджений вищим військовим орденом «Перемога». Він удостоєний також звання Героя Чехословацької Соціалістичної Республіки і Героя Монгольської Народної Республіки.
Звання Почесного громадянина міста Кіровограда присвоєно 4 січня 1969 року.
Література:
Верстюк О. Щоб вшанувати пам‘ять земляка… / О. Верстюк // Вечірня газета. – 2008. – 9 травня. – С. 1-2.
Виноградов А. Дом, который помнит маршала Конева / А. Виноградов // Украина-Центр. – 2009. – 14 мая. – С. 7.
Бухаров В. У Бовтишці – генерал, у Моринцях – маршал: До 60-річчя Перемоги / В. Бухаров // Народне слово. – 2005. – 10 березня. – С. 4: фото.
Конев И. С. Сорок пятый. / 2-е изд. перераб. и доп. М.: Воениздат, 1970.- 266 с.
Конєв І. С. Записки командуючого фронтом: 1941-1945. – К.: Політвидав України, 1983. – 619 с.
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі. – Історико-публіцистичний нарис. – Кіровоград: ТОВ «Діаграма», 2004. – с.230.
Полевой Б. Н. Полководець: биографическая повесть. – М.: Политиздат, 1974. – 126 с.
Френчко Л. Знаменитости степной столицы / Л. Френчко // Ведомости Плюс. – 2004. – 24 декабря. – С. 8: фото.
Родимцев Олександр Ілліч
Найвидатніші події і битви періоду Великої Вітчизняної війни тісно пов’язані з ім’ям Олександра Ілліча Родимцева. Його мужність і героїзм, уміння керувати військами і перемагати у найскладніших ситуаціях викликали подив і захоплення, стали справді легендарними. Народився Олександр Ілліч 23 лютого 1905 року в селі Шарлик, тепер райцентр Оренбурзької області, у сім’ї селянина-бідняка. Після смерті батька, закатованого білобандитами, він лишився єдиним годувальником сім’ї. Восени 1927 року збулася заповітна мрія — його покликали на дійсну службу до армії. Через два роки вступає до школи імені ВЦВК. Уже ставши червоним командиром, продовжує навчатись, сам оволодіває військовою технікою і навчає інших. За покликом серця в 1936 році прибув до Іспанії. За виявлений героїзм нагороджений двома орденами Червоного Прапора, удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Здобувши значний бойовий досвід, він вчиться у Військовій академії імені М. В. Фрунзе, після закінчення якої, а також річних курсів при Військовій академії командного і штурманського складу ВПС у травні 1941 року призначається командиром 5-ої повітрянодесантної бригади. З нею і вступив в тяжкі бої при обороні Києва. Бої за Конотоп, Харків, Тим, Щигри — славні сторінки бойового шляху бригади. У ці тяжкі дні вступає в командування 87 стрілецькою дивізією, до складу якої ввійшли десантники. Перетворена в 13 гвардійську, дивізія на смерть стояла і вистояла в боях за Сталінград. Сто сорок днів билися з ворогом гвардійці Родимцева, назавжди вкривши себе славою героїв нечуваної в історії битви. В той день, коли дивізія прибула на переправу, ворог відкрив ураганний артилерійський і мінометний вогонь по Сталінграду. Вели вогонь 1400 гармат, і все ж гвардійці переправились через Волгу. Вступили з ходу в жорстокі бої. Битва йшла за окремі будинки. Гвардійці поклялись: «За Волгою для нас землі нема!» І вони залишились вірними клятві. За успішні бойові дії під Сталінградом 13 гвардійська була нагороджена орденом Червоного Прапора. Генерала О. І. Родимцева призначають командиром 32-го гвардійського стрілецького корпусу.
Ранком 5 липня 1943 року почалась небачена в історії війн битва на Курській дузі. Під Прохорівкою вступив у битву гвардійський корпус Родимцева. Вісім днів і ночей точилися кровопролитні бої. А потім були бої за Харків, вийшли на простори українських степів. Всі дивізії корпусу стали Полтавськими.
Нестримним був натиск з’єднань і частин корпусу. Захопивши Кременчук і форсувавши Дніпро, разом з танковими частинами гвардійці прорвали ворожу оборону і почали звільнення землі кіровоградської. Ставка Верховного Головнокомандування поставила завдання розгромити угруповання ворога і звільнити Кіровоград. У виконанні цих планів важливу роль відіграв корпус Родимцева. Разом з танковими частинами 32 гвардійський корпус наносив, головний удар па ворогу. Дивізії корпусу — 95, 97 і ПО рішуче атакували ворожі укріплення, вже наприкінці першого дня наступу вийшли на річку Інгул. Почався штурм міста. 8 січня місто Москва громом 224 гармат сповістила всю країну про звільнення міста Кіровограда.
Гвардійці О. І. Родимцева святкували перемогу. Та попереду їх чекали бої за Первомайськ та Польщу, форсування Вісли, Одеру.
За одерський рубіж корпус був відзначений найменуванням Одерського. А потім була зустріч на Ельбі і стрімкий марш дивізій корпусу на Прагу.
На грудях мужнього комкора Родимцева засяяла друга Золота Зірка Героя Радянського Союзу, а на плечах – генеральські погони.
Коли закінчилась Велика Вітчизняна війна, Олександру Іллічу Родимцеву було сорок років. Сповнений сил і енергії, він лишається в бойовому строю, командує військовими з’єднаннями. В 1951—52 роках — помічник командуючого військами Східно-Сибірського військового округу, Перший заступник командуючого військами Північного військового округу. З 1966 року — консультант групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. Депутат Верховної Ради СРСР 3-го скликання.
Автор книг «Під небом Іспанії», «Машенька із Мишоловки», «За місто герой – Київ», «Люди легендарного подвигу, «Гвардійці стояли на смерть», «Твої, Вітчизно, сини».
Родимцев О. І. – Двічі Герой Радянського Союзу. Нагороджений 3 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 4 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Суворова 2 ступеня, орденом Кутузова 2 ступеня, Богдана Хмельницького 2 ступеня, 2 орденами Червоної Зірки і медалями, а також орденами і медалями Чехословаччини, Польщі, США.
На святкування 30-річчя визволення Кіровограда у січні 1974 року прибув генерал-полковник О. І. Родимцев . Тут йому й вручили посвідчення Почесного громадянина міста Кіровограда, якого він удостоєний 28 жовтня 1973 року.
Помер 13 квітня 1977 року у Москві.
Література
Абизов В. И. Александр Родимцев. – М.: Политиздат, 1981. – 111 с.
Дацька В.З когорти сміливих / В. Дацька // Народне слово. – 2010. – 21 січня – С. 6.
Матівос Ю. Ветеран: Тематична сторінка Кіровоградської міської ради ветеранів / Ю. Матівос // Вечірня газета. – 2002. – 26 липня. – С. 7.
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі. – Історико-публіцистичний нарис. – Кіровоград: ТОВ «Діаграма», 2004. – с. 230.
Френчко Л. Знаменитости степной столицы / Л. Френчко // Ведомости Плюс. – 2005. – 4 марта. – С. 8: фото.
Цибульський М. Людина легендарного подвигу: До 100-річчя від дня народження Олександра Родимцева / М. Цибульський // Народне слово. – 2005. – 5 березня. – С. 4.
Ротмістров Павло Олексійович
Майбутній маршал народився 6 липня 1901 року в селі Сковорово Селіжаровського району Калінінської області. Уже підлітком, після закінчення церковно-приходської школи і вищого початкового училища, став працювати помічником батька — сільського коваля. У весняну пору йшов на сплав лісу по Волзі, працював вантажником у Самарі, де добровольцем вступає до лав Червоної Армії.
В травні 1919 року стає курсантом Самарських військово-інженерних курсів, а потім Смоленської піхотної школи червоних командирів. У 1922 році вступає до Військової об’єднаної школи імені ВЦВК. Після закінчення школи служить в Ленінграді, командує взводом, ротою в 11 стрілецькій дивізії. В 1928 році вступає до Військової академії імені М. В. Фрунзе. Закінчивши академію, з 1931 по 1937 рік займає ряд командних посад в Особливій Червонопрапорній Далекосхідній Армії. З 1937 року – викладач тактики Військової академії моторизації і механізації РСЧЛ. Брав участь у радянсько-фінській війні.
З грудня 1940 року – заступник командира танкової дивізії в ПрибОВО. Тяжкі випробування випали на його долю з перших днів війни. Майже два місяці з боями відходили танкісти лісами Білорусії. У вересні 1941 року вступає в командування восьмою танковою бригадою, а потім танковим корпусом.
З честю виконали танкісти Ротмістрова поставлені перед ними завдання в боях на Північно-Західному і Калінінському фронтах. Уславились вони і в боях під Москвою. Не злічити подвигів танкістів 7-го танкового корпусу, яким командував П. О. Ротмістров, в боях під Сталінградом. За успішні дії корпус був перетворений в 3-й гвардійський з присвоєнням йому почесного найменування Котельніківського. Командиру корпусу було присвоєно звання генерал-лейтенанта танкових військ і нагороджено орденом Суворова II ступеня за номером 2.
На початку 1943 року П. О. Ротмістров доповідав про дії корпусу Верховному Головнокомандуванню і йому доручено формування 5-ї гвардійської танкової армії, яка брала участь у танковому бою під Прохоровкою та на бєлгородсько-харківському напрямку.
Визначна роль відводилась 5-й гвардійській танковій армії в Кіровоградській наступальній операції. Блискуче проведена Кіровоградська наступальна операція вдалася завдяки рішучим і чітким діям генерала Ротмістрові, якому невдовзі присвоїли звання маршала бронетанкових військ.
8 січня 1944 року Кіровоград було звільнено від німецько-фашистських загарбників. На ознаменування перемоги кращі частини 5-ї гвардійської танкової армії, які брали участь у визволенні Кіровограда присвоєно звання Кіровоградських, а 29-й і 18-й танкові корпуси були нагороджені орденом Червоного Прапора.
Талант Ротмістрова П. О. виявився в боях на Правобережній Україні — Корсунь-Шевченківській і Умансько-Ботошанській операціях. Армія брала участь в боях за визволення Білорусії і Прибалтики. Війну закінчила у Східній Прусії.
Після закінчення війни маршал Ротмістров П. О. поєднував службу у військових з’єднаннях з науковою роботою у академії бронетанкових військ. Павло Олексійович – доктор воєнних наук, професор, автор книги «Танки на війні». У травні 1965 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
П. О. Ротмістров нагороджений 6 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, 4 орденами Червоного Прапора, Суворова 1 і 2 ступенів, орденом Кутузова І ступеня, Червоної Зірки, медалями, а також 5 іноземними орденами і медалями. Помер 6 квітня 1982 року, похований у Москві.
Звання Почесного громадянина міста Кіровограда присвоєно 2 жовтня 1973 року.
Література:
Ротмистров П. А. Время и танки. – М.: Воениздат, 1972. – 336 с.
Ротмистров П. А. Танки на войне. – М.: Узд-во ДОСААФ, 1975. – 94 с.
Ротмистров П. А. Танковое сражение под Прохоровкой. – М.: Воениздат, 1960. – 107 с.
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі. – Історико-публіцистичний нарис. – Кіровоград: ТОВ «Діаграма», 2004. – с. 230.
Френчко Л. Знаменитости степной столицы / Л. Френчко // Ведомости Плюс. – 2005. – 6 мая. – С. 8: фото.
Самчук Іван Олексійович
Народився Іван Олексійович Самчук 20 грудня 1912 року в селі Спасо-Мажарівці Знам’янського району Кіровоградської області в сім’ї селянина. Закінчує семирічку і незабаром за путівкою райкому комсомолу вступає до Єлисаветградської кавалерійської школи. В 1930 році переводиться до Бакинського піхотного училища, яке закінчив в 1933 році. В цьому ж училищі в 1932 році стає членом партії. Служив у 171 стрілецькому полку 57 дивізії Забайкальської групи військ. Пройшов шлях від командира взводу до командира батальйону. Напередодні війни закінчує Військову академію імені М. В. Фрунзе і дістає призначення в Одеський військовий округ.
На початку серпня сорок першого року фашистські війська підійшли до столиці України Києва. На її захист передислокується 3-ій повітряно-десантний корпус, до складу якого входила 5-а бригада полковника О. І. Родимцева. Начальником оперативного відділу в ній був капітан І. О. Самчук. Йшли жорстокі бої. Поранено командира першого батальйону. В командування вступає Самчук. Молодий комбат безстрашно водив в атаки роти десантників. Знаходячись на головному напрямку ворожого наступу, вони здійснили немало героїчних подвигів при обороні Києва.
Наприкінці серпня бригади корпусу були перекинуті на конотопський напрямок. Почався період бойових дій в тилу ворога. Новим це було і для начальника штабу 6-ої бригади капітана І. О. Самчука. У цих умовах з однаковим успіхом справлявся як зі стройовою, так і штабною роботою. Він взяв штаб у свої руки, оперативно планував і вирішував завдання оточення і знищення ворожих гарнізонів. Тридцять п’ять днів і ночей тривав важкий марш бригади в авангарді корпусу по зайнятій німцями території. Прорвавши лінію фронту, десантники блискуче завершили операцію по виходу з тилів ворога.
Коли десантна бригада була перетворена в стрілецький полк, майор Самчук призначається командиром полку. Його гвардійці відзначилися у весняних боях на Харківському напрямку. Влітку 1942 року Іван Оникійович був тяжко поранений і після госпіталю за власним бажанням повернувся в рідну дивізію генерала Родимцева під Сталінград. Навічно прославилася 13-а гвардійська в боях за місто на Волзі. На головних напрямках в ній билися з гітлерівцями воїни-гвардійці 39-го полку підполковника І. О. Самчука. Це про них говорить напис, що зберігся на одному з будинків до наших днів «Выстояв — мы победили смерть». Сотні бійців і командирів полку були відзначені нагородами. Іван Оникійович — двома орденами Червоного Прапора. Йому було присвоєно звання полковника.
Після Сталінградської битви І. О. Самчук був призначений начальником штабу 32-го гвардійського стрілецького корпусу. Під його безпосереднім керівництвом розроблялись плани на оборону, а потім на стрімкий наступ та розгром ворога на Курській дузі, звільнення Бєлгорода, Харкова, Полтави і Кременчука. З ходу форсувавши Дніпро, частини корпусу прорвали оборону ворога і почали звільнення рідної Самчуку землі – кіровоградської.
Після успішного розгрому Олександрійсько-Знам’янського угрупування ворога, частини корпусу готувалися до кіровоградської операції. Вона почалася 5 січня 1944 року сильною артилерійською підготовкою. Гвардійці корпусу прорвали оборону фашистів і вийшли на річку Інгул. Завдяки стрімким бойовим діям наших військ були оточені дві піхотні і дві танкові дивізії ворога. В боях за звільнення населених пунктів області і особливо міста Кіровограда виявив високу військово-оперативну майстерність штаб корпусу. Пізніше О. І. Родимцев напише: «Мені, як командиру, хотілося б відзначити велику роботу штабу корпусу, очолюваного гвардії полковником І. О. Самчуком, у плануванні операцій і чіткому управлінні військами в період боїв за Кіровоград».
Із своїм корпусом І. О. Самчук пройшов довгий фронтовий шлях. Він брав участь в боях за визволення території Румунії, Польщі, Німеччини і Чехословаччини. Учасник зустрічі союзних військ на Ельбі. Уже після війни, в 1949 році, закінчив Академію Генерального штабу і працював в ній старшим викладачем до виходу в запас.
Нагороджений трьома орденами Червоного Прапора, орденами Суворова II ст., Кутузова II ст., Вітчизняної війни І ст., Червоної Зірки, а також орденами і медалями Чехословаччини, Польщі і СІІІА. Був чотири рази поранений і чотири рази контужений. Помер 6 грудня 1988 року.
Звання Почесного громадянина міста Кіровограда присвоєно 23 березня 1973 року
Література:
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі. – Історико-публіцистичний нарис. – Кіровоград: ТОВ «Діаграма», 2004. – с. 231.
Самчук И. А. Тринадцатая гвардейская: боевой путь 13 гвардейской Полтавской ордена Ленина дважды Краснознаменной, орденов Суворова и Кутузова стрелковой дивизии (1941-1945) / 2-е изд. доп. – М.: Воениздат, 1970. – 331 с.
Самчук И. А., Скачко П. Г. Атакуют десантники. Боевой путь 9-й гвардейской Краснознаменной, орденов Суворова и Кутузова Полтавской воздушно-десантной дивизии. – М.: Воениздат, 1975. – 179 с.
Шевченко С. Почесний громадянин Кіровограда / С. Шевченко // Вечірня газета. – 2010. – 15 січня. – С. 7.
Семенов Дмитро Іванович
Семенов Дмитро Іванович – майор, командарм дивізіону. Народився 21 жовтня 1913 року в селищі Новгородці Кіровоградської області в селянській сім’ї. Дмитро Семенов виріс на благодатній землі серед широких вільних степів давньої козацької вольниці. Рано залишився без матері, у тринадцятирічному віці розпочав трудову діяльність, бо в сім’ї було восьмеро дітей. Сільська школа, Новгородківський сільськогосподарський технікум, військове артилерійське училище – такі щаблі науки здолав Дмитро.
А потім була війна. Розпочав її у Білорусії, воював на Дону і в Донбасі, під Житомиром і Львовом. У жовтні 1944 року здійснив подвиг на Дунаї. Дивізіон майора Семенова форсував ріку поблизу Будапешта і закріпився на її правому березі. У найкритичніший момент бою, коли переважаючий у силах ворог прагнув оточити і знищити десант, командир ракетою послав сигнал на лівий берег: “Викликаю вогонь на себе!” Артилеристи дивізіону спрямували дула гармат на вказану майором ціль. Атака ворога захлинулась, плацдарм десантники утримали. Дмитру Семенову та вісьмом його товаришам, які вийшли живими з того пекла, було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
На Параді Перемоги у Москві Дмитро Іванович крокував у зведеному полку 3-го Українського фронту, колону якого очолював Маршал Радянського Союзу Ф. І. Толбухін. Нашому землякові випала честь пронести стяг 99-ї двічі орденоносної дивізії.
Після війни поселився у Кіровограді, довгі роки працював начальником будівельно-монтажного управління “Кіровоградводбуд”, став заслуженим меліоратором України. На трудовому фронті, як і на війні, Дмитро Іванович діяв чітко, завжди приймав потрібні рішення, був справжнім ватажком трудового колективу.
Рішенням сімнадцятої сесії четвертого скликання Кіровоградської міської ради від 6 вересня 2005 року Дмитру Івановичу присвоєно звання “Почесний громадянин м. Кіровограда”. Відзнаку герою вручено на День міста.
Помер Д.І.Семенов 6 травня 2006 року, похований у Кіровограді.
Література:
Матівос Ю. М. Сторінки безсмертя: Історико-краєзнавчий нарис / Ю. М. Матівос. – Кіровоград: Степ, 2005. – с. 103.
Степанов Михайло Дмитрович
У 1944 році, після визволення міста Кіровограда від німецько-фашистських загарбників було створено оперативну групу спеціального призначення для розвідки та розмінування міста. До неї увійшли взводи Михайла Степанова, Олексія Астахова, Володимира Куделі та інших.
Відступаючи, фашисти намагалися вивести з ладу життєво важливі об’єкти міста. Працювати солдатам доводилося у надзвичайно складних умовах, кожен нечіткий крок, рух мінерів міг закінчитися трагедією – мінер помиляється у житті лише один раз. Фашисти планували зірвати Балашівський залізничний міст. Через нього проходила стратегічно важлива колія на дільниці Знам’янка-Помічна, яка з’єднувала вже визволені райони Лівобережжя з півднем України. Цей унікальний міст було збудовано у 1868 році під час будівництва залізничної лінії Єлисаветград-Балта. Він має оригінальну конструкцію і, за словами фахівців, найвищий залізничний міст у Європі. Міст мав велике стратегічне значення і німці будь-що намагалися його підірвати.
Під безперервним артилерійським вогнем мінери групи Степанова на 40-метровій висоті знешкодили вибухівку. Чимало об’єктів міста було заміновано авіабомбами з додатковими авіаційними електровибухівками. Лише на заводі “Червона зірка” було виявлено 40 таких фугасів. Завдяки досвіду майора Степанова і вмілим діям групи мінерів у складі Тертишного, Попова, Шаєва і Саєнка смертельне начиння вдалося вивезти з цехів підприємства. У підвалі школи № 30 у печі було виявлено комбінований “сюрприз” затяжної дії. Такі ж знаходилися і на поштамті.
Ще одну диверсію намагалися здійснити фашисти – зірвати греблю біля ТЕЦ, щоб таким чином затопити частину міста і великим тиском води зруйнувати всі мости на Інгулі нижче греблі. Перешкодив цим намірам взвод старшого сержанта Абрамщикова.
Розмінування міста тривало з 8 січня по 1 лютого 1944 року. За цей час було перевірено майже 120 кілометрів вулиць, 418 кварталів, понад 330 приміщень, знешкоджено майже дві з половиною тисячі фугасів та авіабомб. Завдяки мужнім діям мінерів місто було врятовано від значних руйнувань.
Одним із героїв небезпечного фронту був командир взводу 147-ї мінної роти 27-ї мінометної бригади Михайло Дмитрович Степанов. Після війни він оселився у місті, яке врятував.
Враховуючи подвиг мінера Михайла Дмитровича Степанова, рішенням 6-ї сесії Кіровоградської міської ради від 30 грудня 1998 року «за особисту мужність та героїзм, виявлені у боях за визволення м. Кіровограда у січні 1944 року», Степанову М. Д. було присвоєно звання “Почесний громадянин м. Кіровограда”.
Література:
Матівос Ю. За особисті заслуги / Ю. Матівос // Народне слово. – 2004. – 15 липня. – С. 3: фото; 20 липня. – С. 3.
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі. – Історико-публіцистичний нарис. – Кіровоград: ТОВ «Діаграма», 2004. – с. 235.
Матівос Ю. М. Сторінки безсмертя: Історико-краєзнавчий нарис / Ю. М. Матівос. – Кіровоград: Степ, 2005. – с.27.