Солдатські листи

Бахтюков Александр Иванович

Перед війною я працювала у військовій частині в колишньому Станіславі. Там я знайшла своє щастя — вийшла заміж за молодого пілота лейтенанта Івана Янченка. 30 квітня 1941 року народила коханому синочка Володю. Жили в достатку і взаємній любові. Та нагрянула війна. 22 червня німці скинули на авіамістечко бомби. Разом, з сім’ями авіаторів евакуювалася. Добралася до батьків на Полтавщину. Туди прийшов перший лист від чоловіка — з госпіталю, де він лежав з опіками обличчя і рук… А через два роки, після визволення Полтавщини, прийшла похоронка: капітан Іван Миколайович Янченко, командир ескадрильї 486 авіаполку, 27 серпня 1943 року не повернувся з бойового польоту.
М. БАГРАНОВСЬКА
м. Кіровоград

Війна у мене забрала батька. Пам’ятаю його тільки в той день, як він ішов на фронт. Спіли вишні в саду, і мати дала нам з братом миску, щоб ми нарвали вишень для батька. Я тримав миску, а брат, старший на два роки, зривав їх з дерева. Нарвали ми повну миску і понесли батькові. Потім ми сиділи у нього на колінах, я на одному, брат – на другому. Перед батьком стояла миска з вишнями, але він їх не їв. Він нас гойдав. У хаті було повно людей і дуже гамірно. З очей матері текли сльози. Потім усі ми вийшли і йшли великою юрмою аж за село. Там жінки, діти зупинилися, а батько пішов далі степовою дорогою – назавжди…
О. ФЕДОРЕНКО
м. Кіровоград

Добрий день, моя кохана дружино Марусино та мої дітки Кларочко, Лодику, Валю!
Пишу вам з надією, що ви отримаєте цього листа. Ми поки що відходимо, йдемо на Бобринець. Зі мною йдуть хлопці з нашого села — Василь Корінний, Микола Лановський та мій брат Андрій. Не скучайте за мною, я повернуся. Кохана дружино, бережи наших дітей. Не горюй, не плач — я повернуся. Цілую тебе та діточок. Твій чоловік
Михайло ЦУРКАН
с. Мала Вільшанка,
Вільшанський район
Війна застала мене в Алма-Атинському стрілецько-кулеметному училищі – на його базі була створена батарея бойового забезпечення, яка готувала солдат до бою.
22 червня 1941 року опівдні ми саме мили коней, коли почули по гучномовцю страшне повідомлення: війна. Усі почали писати рапорти з проханням відправити добровольцями на фронт. Настрій у нас був бойовий, усі рвалися швидше в бій.
Уже через три дні запечалився. Білорусію зайняли фашисти, я й листа не встиг написати рідним. У терміновому порядку нас, молодих командирів, відправили на формування стрілецької бригади у Фрунзе. Через тиждень ми були вже бойовою одиницею. Вночі отримали техніку, а вранці, 16 листопада, прибули в Москву і відразу в бій — тримали оборону в складі 16-ї армії Рокосовського.
Влітку 1942 року мене направили у Пензенське артилерійське училище. А першу нагороду — орден Червоної Зірки одержав за визволення Олександрії. Там встановлено пам’ятник — танк моєї 67-ї мехбригади 8-го мехкорпусу.
О. АЛЕХНА,
колишній командир батареї
м. Кіровоград.

Дорога моя дружина Поліна і дітки Гриша, Іван і Дуся! У перших рядках свого листа повідомляю, що я живий. Хоча тричі був поранений. Перший раз поранили під Мінськом. Ми відступали в сорок першому в липні. Але дали великий бій і тоді ми зрозуміли, що фрица можна бити. І били під Оршою, а потім під Сталінградом розгромили ворога… І там покалічили ногу, а найбільше поранення було перше, під Мінськом. Товариші винесли на палатці і не покинули при відступі… Я поклявся помститись загарбникам і маю дві бойові медалі… Як ви, Поліна? Чи живі, чи діти всі живі? Найбільше я тривожився за це… Ми йдемо на захід…
Павло ТИНИЧЕНКО
м. Кіровоград.

Курсанти Борисівського танкового училища готувалися до параду в Мінську. У неділю, після тригодинного водіння танків по манежу, командир навчальної роти відпустив нас викупатися в річці Березині. Плаваючи і пірнаючи, ми спочатку не звернули уваги на темні цятки у небі на заході, але вони виростали, і невдовзі ми почули гудіння. То були німецькі бомбардувальники, які скинули бомби на наше училище.
У казарми ми вже не поверталися, бо вони горіли, а строєм пішли до міста Мозиря. А наступного дня, 23 червня, нам видали зброю і направили до Бобруйська. І ось я вже боєць сформованої з курсантів протитанкової роти. Під обстрілами з німецьких літаків ми окопалися на західній околиці Бобруйська і приготували до бою протитанкові рушниці. Готові зустріти ворога. Зараз навколо тихо, спокійно, може, це перед боєм? Та я спішу скористатися затишшям, пишу…
Я. ШЕПЕЛЬ,
полковник у відставці
м. Олександрія.

 

«Привіт з фронту. Доброго дня, мій дорогий тату! Повідомляю, що я жива і здорова… Пишу тобі уже кілька листів, але від тебе — ніякої відповіді, я навіть не можу поділитися з тобою думками про наше життя. Адже життя у нас зараз однакове. Я — воїн, і ти — воїн. Ти будеш боротися за визволення рідної України і я. Ти віддаси життя за Батьківщину, якщо буде потрібно, і я. Незважаючи на те, що ти мій батько, а я твоя донька, у нас одна мета: визволяти рідну землю від німецької нечисті. Тут у нас «весело»: виють міни, дзижчать кулі, співають «катюші». Міцно обіймаю і цілую тебе. Рідна твоя донька Віра».
Віра Григорівна Михайлуца,
медсестра 1328-го стрілецького
полку 315-ї стрілецької дивізії
5-ї гвардійської армії

«Здрастуй, дорога Надя! Віра прибула до нас на посаду санінструктора. За її бажанням вона направлена в роту. Це була енергійна, ініціативна дівчина, яка проявляла справді материнське піклування про поранених. Дуже багатьом бійцям і офіцерам вона врятувала життя. 17 липня 1943 р. наші війська почали наступ на річці Міусі. Зав’язалися дуже тяжкі бої. Ворог змушений залишати один рубіж за одним. Потім противник підтягнув сюди нові сили.
1 серпня ми залишили Степанівку. У нерівному бою, який тут розгорівся, була тяжко поранена в груди наша дорога Віра. Їй зробили перев’язку. Але врятувати не змогли. Вона померла, не сказавши жодного слова. Віра загинула на бойовому посту… наші дівчата-медпрацівники тепер як клятву промовляють: «Я повинна бути такою, як Віра Михайлуца».
Н. Архипов, начальник служби